Ця стаття — спроба подивитися на меморіалізацію війни як на просторовий та етичний процес. У третьому матеріалі спецпроєкту «Після кризи: як змінюються ключові сателіти Києва» ми говоримо про «топологію травми» — мережу локальних місць пам’яті, які формують міський досвід після катастрофи, впливають на планування, архітектуру, інвестиційні рішення і щоденне життя мешканців. А також про різні формати меморіалізації — від «традиційних» алеї, стін, табличок і до цифрової книги пам’яті й VR-музею.
У фокусі — досвід Ірпінської агломерації за три з половиною роки повномасштабної війни. Серед наших співрозмовників — архітектори, представники міської влади, департаментів культури й туризму, а також інвестори, залучені до процесів відбудови. Їхні позиції не завжди збігаються, але разом вони окреслюють поле напруги, в якому сьогодні формується нова культура пам’яті — між необхідністю не забути і правом міста жити далі.
Романівський міст через річку Ірпінь, який був підірваний у лютому 2022 року, щоб не допустити проходження російської техніки на Київ. Джерело зображення: imr.gov.ua
Простір, який пам’ятає: фіксація травми
Алея пам’яті Героїв, Романівський міст, блокпости «Караван Гала» та «Жираф» в Ірпені, вулиця Вокзальна та Стіна пам’яті в Бучі, меморіал «Янголи Перемоги» в Мощуні та інші — усі ці місця сьогодні співіснують із процесами активної відбудови. Міста ремонтують дороги, запускають нові житлові та громадські проєкти, повертають повсякденні сценарії життя — і водночас змушені вирішувати, як зберегти шрами війни.
Ірпінь працює з пам’яттю на двох рівнях — просторовому та персональному. Перший зафіксований у вигляді офіційного реєстру місць пам’яті, який громада збирає й систематизує через цифрову платформу «Мапа війни. Архів воєнних подій». На ній нанесені всі локації, що відіграли ключову роль під час оборони та окупації: від Романівського мосту й блокпостів до місць масових поховань. Кожен із цих пунктів пройшов публічний шлях затвердження: попередні списки, консультації з військовими, відкриті слухання, до яких долучалися мешканці. Саме за підсумками громадських обговорень до переліку були додані нові точки, запропоновані самою спільнотою. Нині на карті — понад два десятки локацій; частина з них уже позначена фізично, інші лише готуються до меморіального оформлення.
Житловий багатоквартирний будинок поряд із блокпостом «Жираф», зруйнований під час боїв в Ірпені. Фото: Юрій Ферендович
Другий вимір пам’яті — емоційний та індивідуальний. Його фіксує цифрова Книга пам’яті, присвячена мешканцям громади, які загинули на війні з 2014 року. На відміну від просторових маркерів, що прив’язані до конкретних координат, Книга працює з біографіями: розповідає про життя людей, їхні мрії, родини, професії, захоплення. Платформа постійно поповнюється: родичі можуть додавати фотографії, відео та спогади, а команда міста поступово відшуковує історії тих, хто досі залишався невідомим або непоміченим.
Євгенія Антонюк, начальниця відділу культури Ірпінської міської ради, який нині опікується не лише подіями та культурними програмами, а й питаннями пам’яті, координує одразу кілька ключових проєктів, зокрема «Мапу війни», що систематизує офіційний перелік місць, пов’язаних із бойовими діями та втратами, а також цифрову Книгу пам’яті.
Євгенія Антонюк, начальниця відділу культури Ірпінської міської ради,
Розмовляємо з Євгенією Антонюк про те, чому для Ірпеня фіксація пам’яті починається не зі створення меморіалів, а з документування та впорядкування даних. Але іноді фізичний простір сам диктує дії та наративи.
PRAGMATIKA.MEDIA: Перша локація, яку неможливо обійти увагою, — Романівський міст. Він став символом спротиву й порятунку і для багатьох українців залишився одним із найболючіших образів перших місяців вторгнення. Яким ви бачите майбутнє цього місця і що вже зроблене?
Євгенія Антонюк: Наразі рух через річку Ірпінь відновлений, а на зруйнованому мосту облаштовано тимчасовий меморіал до моменту ухвалення рішення щодо створення повноцінного меморіального комплексу. Романівський міст має значення не лише для Ірпінської громади, а й для всього регіону та України загалом. Більшість офіційних делегацій, які відвідують Київ, приїздять і до Ірпеня, і найкоротший маршрут ознайомлення з подіями війни для них проходить саме через Романівський міст. Тому незалежно від подальшого рішення — чи йтиметься про консервацію, чи про архітектурне втручання — ми розуміємо, що це має бути цивілізований публічний простір. Ідеться й про базову інфраструктуру: зручні під’їзди, парковки, санітарні зони, можливі точки громадського харчування, елементи туристичної навігації та сувенірні рішення.
Тимчасовий міст, який збудували у квітні 2022 року, щоб з’єднати Ірпінь, Бучу, Гостомель і Ворзель із Києвом. Джерело зображення: Фонд відродження Ірпеня (irpinhelp.com)
Ми очікуємо, що кількість відвідувачів зростатиме, тому говоримо про відповідальний, цивілізований туризм — такий, що водночас підтримує громаду й галузь туризму загалом. Саме тому ми бачимо необхідність якісного архітектурного конкурсу й створення меморіального простору, розрахованого на довгу перспективу, — на 50–100 років. Це має бути місце, здатне гідно працювати з травматичним досвідом, який уособлює Романівський міст, і водночас відповідати очікуванням суспільства.
P.M.: Є також менш відомі, але не менш важливі локації, наприклад блокпост «Караван Гала». Чим для вас є це місце і як воно почало набувати форми меморіального простору?
Є. А.: «Караван Гала» — це територія біля Варшавської траси, де під час бойових дій стояв один із героїчних блокпостів Ірпінської громади. Там відбувалися бої, там загинули кілька наших мешканців, які обороняли Ірпінь. У 2025 році було ухвалене рішення встановити пам’ятний знак — інсталяцію, що позначає це місце спротиву.
Під час підготовчих робіт ми випадково знайшли підземний резервуар, який збудували ще за радянських часів для обслуговування великого підприємства. Він був достатньо просторим, і ми вирішили переосмислити його як музейний простір. Частину приміщення укріпили й обладнали цивілізований вхід. Усередині зібрали фотографії Ірпеня весни 2022 року — міста в руїнах. Так з’явився невеликий підземний музей, який розповідає про перші тижні оборони. Там є фото, стенди й потужний відеоряд: ми транслюємо кадри із соціальних мереж і особистих архівів захисників. Окрема стіна присвячена оборонцям цього блокпосту. На ній — фрагменти боєприпасів, уламки дерев’яних ящиків, елементи амуніції — все, що залишилося в просторі після боїв.
Підземний музейний простір на місці блокпосту «Караван Гала». Джерело зображення: imr.gov.ua
Локація стала важливою не лише для містян. До неї приїжджають іноземні делегації, українські посадовці й журналісти. Побачивши інтерес, ми почали думати про подальший розвиток. Наразі використовується лише третина доступної площі, тому резерв є значний. Ми бачимо потенціал створення повноцінного музейного простору, орієнтованого також на сучасне мистецтво і творчі рефлексії війни.
Приміщення вже передане на баланс відділу культури. Триває підготовка документації, і наступного року плануємо перейти до проєктування. У перспективі — музей, що працює на перетині воєнної історії, мистецтва та громадської пам’яті.
P.M.: Неминуче постає питання взаємодії: що відбувається, коли локації пам’яті перетинаються з новим будівництвом чи інженерними роботами? Яким має бути механізм узгодження таких ситуацій?
Є. А.: Ми дійсно працюємо в ситуації, коли законодавство ще не встигає за реальністю. Місця пам’яті війни поки не визначені окремою категорією об’єктів охорони, але логічно орієнтуватися на ту саму процедуру, що регулює роботу з культурною спадщиною. Це передбачає індивідуальний підхід до кожної локації, адже всі вони дуже різні за значенням і масштабом.
Якщо йдеться про інженерні роботи або критично важливі для громади проєкти, наприклад, прокладання комунікацій чи будівництво нової магістралі, ухвалення рішення потребує аналізу альтернатив. Там, де можливо, слід уникати втручання; якщо обійти точку пам’яті неможливо, мають бути передбачені компенсаторні механізми. Для символічних маркерів — меморіальних знаків чи табличок — таким рішенням може бути перенесення після громадського обговорення. Але коли йдеться про повноцінний меморіал, у створення якого вкладені кошти й сенси, його перенесення фактично неможливе. Це важливо враховувати ще на етапі планування.
Євгенія Антонюк: «Ми працюємо в ситуації, коли законодавство ще не встигає за реальністю. Місця пам’яті війни поки не визначені окремою категорією об’єктів охорони, але логічно орієнтуватися на ту саму процедуру, що регулює роботу з культурною спадщиною»
Нині законодавство щодо таких локацій тільки формується, але цілком імовірно, що в майбутньому ми матимемо правові норми, подібні до охоронних зон пам’яток, із визначеними межами та обмеженнями на втручання. Це природний розвиток ситуації, адже потреба в системному підході вже існує не лише в Ірпені, а в усіх громадах, які пережили бойові дії.
Поки що конфліктних випадків ми не мали, частково тому, що більшість локацій перебувають на ранній стадії оформлення, а частково тому, що міська команда намагається передбачати можливі перетини. Наприклад, уздовж доріг, де розташовані блокпости, модернізація інфраструктури цілком можлива, але після завершення робіт там знову має бути позначене місце пам’яті. Для нас важливо, щоб за будь-яких обставин воно залишалося видимим і вписаним у простір.
P.M.: Чи стали представники бізнесу, девелопери партнерами громади в цьому процесі? Наскільки активною є їхня участь?
Є. А.: У нашому випадку можна говорити про відповідальну позицію і девелоперів, і інвесторів. Вони дуже добре усвідомлюють сенс цих ініціатив, тому що їхні об’єкти — і ті ЖК, що вже заселені, і ті, що були недобудовані на момент вторгнення, — пережили всі події війни разом із містом.
Алея полеглих Героїв на центральній площі Ірпеня. Фото: Юрій Ферендович
Багато з них потребували відновлення, і наші девелопери зазвичай не обмежуються лише будівництвом. Вони супроводжують експлуатацію житла й після введення в користування, розуміють, чому частину потреб неможливо покрити виключно бюджетними коштами. Тож підтримка проєктів, пов’язаних із пам’яттю, для них є логічним продовженням співпраці з містом.
Є конкретні приклади такої участі. Інвестиційна група «MOLODIST» і Товариство «ВІДВАЖНИХ» профінансували встановлення двох меморіальних об’єктів: монумента «На щиті» на території храму та пам’ятника в центрі міста, присвяченого мешканцям Ірпеня, які брали участь у його визволенні. За їхньої підтримки було впорядковано територію блокпосту «Караван Гала» та створено першу чергу підземної виставкової галереї.
Це свідчить про те, що інвестори вже стали нашими партнерами в цій роботі, не формально, а на рівні конкретних дій і реалізованих проєктів. І, здається, попереду ще більше можливостей для такої співпраці.
Пам’ятати й будувати: поствоєнна етика девелопменту
Карта пам’яті, яка ще не сформувалася повністю, вже впливає на розвиток міста. І що далі просувається відбудова, то частіше ці інтереси перетинатимуться. Тут виникає питання: хто, окрім громади і влади, бере відповідальність за те, щоб пам’ять не зникала під бетонними плитами нових проєктів? В Ірпені важлива частина відповідей на боці девелоперів. Про баланс між інвестицією та пам’яттю, про червоні лінії для забудовників і про роль бізнесу в осмисленні війни ми розмовляємо з Володимиром Карплюком, СЕО Інвестиційної групи «MOLODIST» і Товариства «ВІДВАЖНИХ», головою Інвестиційної ради Ірпеня.
Володимир Карплюк, СЕО Інвестиційної групи «MOLODIST» і Товариства «ВІДВАЖНИХ», голова Інвестиційної ради Ірпеня
PRAGMATIKA.MEDIA: З погляду девелопера, який працює з простором, що має пам’ять, якою ви бачите роль бізнесу в появі перших меморіальних практик? Які ініціативи були реалізовані за вашої участі і що для вас стоїть за ними?
Володимир Карплюк:
Для нас ця робота почалася задовго до повномасштабного вторгнення. Ще з 2015 року ми прагнули, щоб памʼять про героїв сучасної війни стала частиною повсякденності міста — не лише офіційних церемоній, а щоденного досвіду й виховання молоді. Саме наші підприємства вийшли з ініціативою створення алеї Героїв АТО.
Ми підтримали проєкт скульптора Бориса Крилова, який запропонував композицію «Спротив», що втілила боротьбу містян проти російського загарбника. Так само ми долучалися до встановлення памʼятного знака до Дня територіальної оборони — ця ініціатива була важливою і для міста, і для людей, які в перші дні війни стали на його захист.
Поруч із блокпостом «Караван Гала» за нашої ініціативи й підтримки було реалізовано виставковий хаб — простір, що дозволяє осмислювати війну та її наслідки для міста через артефакти та документальні свідчення. Цей проєкт став можливим саме завдяки партнерству бізнесу та громади.
Окремо хочу згадати новий меморіальний об’єкт «На щиті», запропонований Борисом Криловим та Олесем Сидоруком. У центрі композиції хлопчик, який тримає нагороду загиблого батька. Робота має дуже сильну емоційну природу, і я радий, що ми спільно з іншими підприємцями міста мали змогу долучитися до реалізації цього проєкту. Для нас це форма відповідальності перед містом, у якому ми живемо та працюємо.
Монумент «На щиті», встановлений в Ірпені навесні 2025 року. Скульптори: Борис Крилов, Олесь Сидорук. Фото: Юрій Ферендович
P.M.: Чи можна говорити про умовні «червоні лінії» на мапі міста — ділянки, де присутність пам’яті має пріоритет над забудовою? Як ви визначаєте, які простори залишаються недоторканними, а де можливий розвиток за умови інтеграції пам’яті?
В. К.: Такі території існують, і вони не є розмитим моральним поняттям — їх визначено офіційно. Київська обласна військова адміністрація спільно з профільними інституціями зафіксувала перші локації, що мають особливу символічну вагу для міста. В Ірпені це передусім Романівський міст, який став життєво важливим маршрутом евакуації і буквально врятував сотні людей. Це блокпости «Жираф» і «Караван Гала», де наші захисники стримували ворога і виграли для міста дорогоцінний час. Це також зруйнований будинок культури, який уособлює і втрату, і майбутню відбудову.
Ці точки не можуть розглядатися як вільні ділянки в традиційному девелоперському сенсі. Після широких громадських обговорень вони повинні отримати статус і функцію місць пам’яті. Ми розуміємо, що в частині випадків місто буде розвиватися навколо цих локацій, але не замість них. Пам’ять має бути інтегрованою, а не витісненою.
Металева стела «Простріляний Ірпінь», установлена навесні 2025 року на місці блокпоста «Караван Гала». Джерело зображення: imr.gov.ua
P.M.: Частина інвесторів воліє працювати із «чистою» землею без складної історії, контроверсійних інтерпретацій чи трагічних маркерів. Де, на вашу думку, проходить етична межа між розвитком території та витісненням пам’яті?
В. К.: На мою думку, теза про «уникнення пам’яті» сьогодні вже не відображає реальності. Ірпінь практично повністю повернув свою інвестиційну привабливість, і це відбулося не завдяки замовчуванню трагедії, а навпаки, через її чесне визнання. І українське суспільство, і міжнародні партнери розуміють: пам’ять про цю війну — це не тягар, а маркер цінностей.
Ми бачимо, що глобальні інституції, фонди, приватні інвестори хочуть бути дотичними до відновлення. Для них «чистим продуктом» є не стерильний простір без історії, а справедливий, відкритий і чесний контекст. Світ стоїть на боці Ірпеня саме тому, що тут відбулася боротьба за свободу. І це найсильніша база для довгострокового розвитку.
Етична межа, як я її бачу, проходить там, де забудова намагається витіснити пам’ять. Але коли містобудівний розвиток працює разом із пам’яттю, створюючи простори, де живуть і люди, і історії, — це не суперечність, а еволюція міста.
Володимир Карплюк: «Теза про “уникнення пам’яті” сьогодні вже не відображає реальності. Ірпінь практично повністю повернув свою інвестиційну привабливість, і це відбулося не завдяки замовчуванню трагедії, а навпаки, через її чесне визнання»
P.M.: Чи може великий девелоперський бізнес відігравати активну роль у формуванні культури пам’яті через інтеграцію сюжетів війни в міські простори, маршрути, назви та інші формати? Або меморіалізація — виключно зона відповідальності громади й державних інституцій?
В. К.: На мою думку, участь бізнесу тут визначається не стільки професійним профілем, скільки особистою і громадянською позицією. Девелопери природно мають більше точок дотику до містобудівних рішень, але сама можливість впливати не означає, що саме вони повинні формувати зміст меморіальних практик.
Ініціатива щодо концепцій, змістів, художніх рішень має походити від професійної культурної спільноти: істориків, кураторів, архітекторів, міських антропологів. Їхня робота вимагає знання контексту, відповідальності за інтерпретацію травматичного досвіду та довгострокового горизонту.
Роль девелоперів тут радше підтримувальна: створити ресурси, надати земельні чи інфраструктурні можливості, співпрацювати з містом у впорядкуванні територій. Але які саме наративи з’являться в міському просторі — це компетенція культурних інституцій і громади.
P.M.: Якщо уявити Ірпінь через 10–15 років, яким може бути співвідношення між містом, що активно будується, і містом, що зберігає пам’ять? Чи повинна архітектура бути матеріальним носієм цього досвіду, чи його мають закріплювати інші інструменти — освіта, культура, спільнотні практики?
В. К.: Пам’ять про цю війну — не епізод і не тимчасова емоція. Вона має фундаментальне значення для майбутнього України. Ми повинні усвідомлювати: спроби реваншу триватимуть і після перемоги у сфері наративів, культури, ідентичності. росія вкладатиме ресурси в повернення хибної ідеї «братніх народів», і саме тому неприпустимо, щоб пам’ять була розчинена в повсякденності.
Архітектура, безумовно, грає свою роль: вона закарбовує історію в матеріалі, формує місця зупинки й осмислення, задає рамку для спільного досвіду. Але простір — це лише один із носіїв памʼяті. Освіта, культура, документування, локальні ініціативи громад — це те, що забезпечує неперервність передачі змістів між поколіннями.
Якщо Ірпінь стане містом майбутнього, то саме тому, що зможе працювати з минулим, не відкидаючи його й не перетворюючи на музей, а вплітаючи у свою ідентичність. Місто свободи, місто відкритих можливостей, але із чітким розумінням того, якою ціною ця свобода здобута.
Руйнування житлових багатоквартирних будинків в Ірпені, зафіксовані після звільнення міста у 2022 році. Фото: Юрій Ферендович
Пам’ять, що має конкретну вагу
Якщо девелопери формують запит на меморіальні проєкти, а культурні оператори задають зміст, то саме місто визначає правила гри: що, де і як можна будувати, які локації недоторканні і як швидко має оновлюватися міська стратегія пам’яті. Де проходять межі між громадянською відповідальністю приватного сектора та зобов’язаннями міста? Які «червоні лінії» має встановлювати муніципальна влада?
Про міські правила, норми та можливі компроміси ми запитали Андрія Кравчука, першого заступника міського голови Ірпеня у 2020–2025 роках, нині радника міського голови.
Андрій Кравчук, перший заступник міського голови Ірпеня у 2020–2025 роках, нині радник міського голови
PRAGMATIKA.MEDIA: Ірпінь сьогодні працює з двома потужними векторами: відбудовою та фіксацією воєнного досвіду. Наскільки ці логіки узгоджуються в міській політиці? Чи має пам’ять формальний статус у планувальних рішеннях?
Андрій Кравчук: Ірпінь зрозумів одну ключову річ: розвиток ідентичний лише тоді, коли спирається на пам’ять. Війна стала точкою відліку, що визначає всі наші управлінські рішення. Так, ми будуємо й залучаємо інвестиції, але логіка «максимізації квадратних метрів» для нас не є домінуючою. Ми не можемо дозволити, аби нові житлові комплекси, дороги чи комерційні об’єкти перекреслили історію. Місто не може бути забудованим до втрати сенсів. Тому пам’ять для нас — не абстрактне поняття, а реальний чинник просторового планування.
Саме тому у 2024 році місто офіційно визначило ключові воєнні локації — від Романівського мосту та блокпостів «Караван Гала» і «Жираф» до Центрального будинку культури та військової ділянки кладовища. Усі ці простори сьогодні доглянуті, мають інформаційні стенди й залишаються живими точками міської пам’яті. У містобудівній політиці пам’ять має конкретну вагу: окреслені меморіальні зони, обмеження для забудови, заборони на втручання в автентичні об’єкти. Приклад Романівського мосту дуже показовий: ми не відбудували його на тому самому місці, залишивши простір для майбутнього меморіалу, і водночас збудували новий міст поруч — як символ відновлення, але без «стирання минулого».
Паралельно ми вибудовуємо систему просторових і символічних форм пам’яті. Це алея Пам’яті Героїв на центральній площі Ірпеня, а також алеї в селах громади — Михайлівці-Рубежівці та Козинцях. Ми чітко усвідомлюємо, що формат таких алей у вигляді банерів у центральних публічних просторах є вимушеним і тимчасовим рішенням. Площі, на яких вони розміщені, обмежені, а війна триває. Тож потрібно переосмислити їхній формат.
Пам’ятник Тарасові Шевченку на площі перед будівлею міської ради Ірпеня. Фото: Юрій Ферендович
Книга пам’яті Ірпінської міської територіальної громади — єдиний електронний реєстр, що увічнює загиблих захисників і вбитих цивільних, починаючи з 2014 року. Важливо, що електронний термінал Книги пам’яті розташований на центральній площі Ірпеня, книга також доступна в електронному варіанті.
Цього року управлінська команда міста також розпочала реконструкцію алеї Пам’яті захисників України на Центральному кладовищі міста. Це масштабний і дуже важливий проєкт. На могилах Героїв установлять нові пам’ятники — козацькі хрести або плити, облаштують церемоніальну площу, під’їзні шляхи та озеленення.
Це не компроміс між пам’яттю й розвитком. Це свідома стратегія: місто зростає не всупереч пам’яті, а завдяки їй як моральному й планувальному орієнтиру.
P.M.: Коли до Ірпеня заходить великий девелопер, чи є врахування воєнного контексту і меморіальних локацій обов’язковою умовою? Чи це радше питання корпоративної культури забудовника?
А. К.: В Ірпені пам’ять війни — фундамент міського розвитку. Кожен девелопер, який починає працювати в громаді, дуже швидко усвідомлює: знехтувати контекстом неможливо, і це стає очевидним і через позицію міської влади, і через активну громаду. Ми чітко знаємо, де можна будувати, де недоречно, а де просто неприпустимо.
Однак жодні МУО чи ДПТ (МУО — Містобудівні умови та обмеження, ДПТ — Детальний план території. — Прим. ред.) не замінять того, що я називаю культурою девелопера. Документ може обмежити в метрах, але не сформує моральний сенс рішень. Відповідальний забудовник сприймає територію не як земельний ресурс, а як частину живої історії, де кожне рішення впливає на ідентичність міста.
Ірпінь має в цьому сенсі унікальний досвід. Значна частина місцевого бізнесу добровільно залучається до створення меморіальної інфраструктури не для піару, а тому що пережила війну разом із містом. Товариство «ВІДВАЖНИХ», інвестиційна група «MOLODIST», будівельна група «Синергія» системно підтримують меморіальні ініціативи: від скульптур і благоустрою блокпостів до створення повноцінного меморіалу «На щиті», відкритого у 2025 році за участі бізнесу та громади.
Діяльність цих компаній не обмежується матеріальними жестами. «ВІДВАЖНИХ» інвестують і в культурну пам’ять, наприклад, у видання антології «Поезії війни. Слово міста-Героя Ірпінь», яка фіксує досвід мешканців через тексти й образи.
Володимир Карплюк, СЕО Інвестиційної групи «MOLODIST» і Товариства «ВІДВАЖНИХ», на презентації антології «Поезії війни. Слово міста-Героя Ірпінь». Джерело зображення: Фонд відродження Ірпеня (irpinhelp.com)
Для нас такі кейси — маркер зрілості. Ми не вимагаємо єдиного шаблону, але очікуємо відповідального ставлення до міста, яке пережило окупацію. І практика доводить: найкращі для громади проєкти народжуються там, де формальні норми поєднуються з внутрішнім розумінням сенсу місця.
P.M.: Що саме, на вашу думку, має залишитися в міському просторі як нагадування про війну? І кому належить право ухвалювати такі рішення: владі й громаді чи інвестору або архітектору?
А. К.: Я переконаний: Ірпінь не має права стати містом без слідів війни. Ідеться не про культивування болю, а про відповідальність перед загиблими й перед тими, хто житиме тут після нас. Але пам’ять — це не збереження руїн як музейних експонатів. Ми не місто-катастрофа. Ми місто, яке живе, відновлюється й будує майбутнє.
Сьогодні ми маємо сформований перелік місць колективної пам’яті, погоджений із громадою. Це наші головні точки, на які спираємося в просторових рішеннях. Але визначити їх — лише половина справи. Важливо, щоб вони були осмислені й гідно інтегровані в місто — у формі меморіалів, художніх і архітектурних маркерів, публічних просторів. Щодо процесу ухвалення рішень, то він не може бути монополізований. Архітектор формує бачення, влада — баланс і рамки, громада — цінності, інвестор — спосіб утілення. Реальні, стійкі рішення народжуються там, де ці позиції не конкурують, а взаємодіють.
Тому для нас принципово не законсервувати місто в травмі, але й не стерти її сліди. Перекласти досвід руйнування в досвід пам’яті так, щоб нові проєкти не заперечували минуле, а говорили з ним у режимі поваги й розвитку.
Проєкт меморіального комплексу Open Fracture на місці Романівського мосту, запропонований архітектурною студією balbek bureau. Джерело зображення: balbek bureau
Open Fracture: коли простір не гоїться, а нагадує
Пам’ять може втілюватися не лише в камені та бронзі. Звільнені сателіти Києва тестують інші формати: світло, текст, візуалізацію, VR, цифрові архіви. «Мапа війни», «Книга пам’яті», інсталяція «Дорога життя», створена Expolight, концепція розірваного міста Open Fracture від balbek bureau — усе це приклади того, як сьогоднішня пам’ять може бути не монументом, а процесом. Тимчасовість, мобільність, можливість адаптації — переваги таких інструментів. Проте і ризики очевидні: пам’ять може виявитися нетривкою. Як у цьому балансі працювати з містом, травмою та очікуваннями людей, коментує Слава Балбек, архітектор, засновник balbek bureau.
Слава Балбек, архітектор, засновник balbek bureau
Ще у 2022 році balbek bureau за власною ініціативою розробили і представили концепцію меморіального простору на місці зруйнованого Романівського мосту. Проєкт під назвою Open Fracture пропонував не відновлювати стару споруду, а навпаки — зберегти розлом як матеріальне свідчення подій оборони та евакуації Ірпеня. Архітектори передбачали мінімальне втручання, щоби не «перекричати» саму історію: оглядові платформи та пішохідну галерею, що дозволяли б людям безпосередньо бачити і проживати «шрам» простору, а також закладали стриману матеріальну мову — сталь, бетон, фактуру руїни.
PRAGMATIKA.MEDIA: Коли ви працювали над концептом Open Fracture, Романівський міст був «відкритою раною». Сьогодні це вже функціонуючий транспортний вузол. Чи змінюється, на вашу думку, статус травми, коли простір загоюється інженерно, але не емоційно? Чи має архітектура право знову «відкривати» тріщину?
Слава Балбек: Наразі міст і далі залишається раною, точніше, вже шрамом. Функцію руху перебрав на себе новий міст, збудований поруч, але старий не зник ні фізично, ні символічно. Сам факт того, що інфраструктурне рішення не «стерло» попередній об’єкт, робить пам’ять неминучою. І це важливо. Тому згадка про подію має залишатися. Не як емоційний жест і не як драматичний образ, а як факт, вписаний у простір.
Концепція Open Fracture — зберегти розлом як матеріальне свідчення подій оборони та евакуації Ірпеня. Джерело зображення: balbek bureau
P.M.: Українські міста переживають спокусу «забути», дехто хоче тиші, нормальності, життя поза травмою. Де, на вашу думку, проходить межа між зціленням і небезпечним витісненням пам’яті?
С. Б.: У мене немає готової універсальної відповіді — і, чесно кажучи, я не впевнений, що вона взагалі можлива. Я, так само, як і всі, сприймаю ці місця через призму власного досвіду й емоцій. Те, що ближче до мене, до мого дому, значно важче сприймати холоднокровно й абстрактно. Але в одному я твердо переконаний: меморіалізація має бути системною на рівні всієї країни, а не точковою, де рішення залежатимуть від смаку, бюджету або локального бачення кожного міста чи села. Єдина рамка цінностей і принципів важлива не для уніфікації форми, а для формування емоційної єдності. Без цього ми ризикуємо отримати фрагментовану пам’ять — набір окремих жестів без спільного сенсу.
Слава Балбек: «Я розглядаю всю Україну як простір меморіалізації. Тому для мене ключовим питанням є не “Яким має бути меморіал у конкретному місці?”, а “Якою має бути загальна стратегія пам’яті?”»
P.M.: І якщо у вас був би повний карт-бланш і безлімітний бюджет, але чітка умова — мінімальна форма, максимальний зміст, то якою ви бачите меморіалізацію таких місць, як Романівський міст? Це об’єкт, процес чи, можливо, відсутність об’єкта?
С. Б.: Хочу наголосити, що я розглядаю всю Україну як простір меморіалізації. Тому для мене ключовим питанням є не «Яким має бути меморіал у конкретному місці?», а «Якою має бути загальна стратегія пам’яті?» Якби був повний карт-бланш і необмежений бюджет, я б насамперед працював не з формою, а з візією. Не з одним об’єктом, а з принципами, які можуть масштабуватися, адаптуватися й жити в різних контекстах, від великих міст до малих громад. За такою логікою окремі місця, як Романівський міст, стають не самодостатніми меморіалами, а елементами великої системи. І, можливо, саме в цьому — мінімум форми й максимум змісту.
Проєкт меморіального комплексу «Звільнення» в Бучі від переможця архітектурного конкурсу, бюро Urban Design. Джерело зображення: Urban Design
Меморіал як частина міського центру, а не «острів горя»
Навесні 2025 року Буча оголосила результати архітектурного конкурсу на створення меморіального комплексу, покликаного вшанувати вбитих під час березневих подій 2022 року. У змаганні взяли участь шість українських і міжнародних команд, перемогу здобула концепція Urban Design під керівництвом Станіслава Дьоміна.
Меморіальна частина комплексу «Звільнення» відокремлена від повсякденного середовища рельєфом. Джерело зображення: Urban Design
Комплекс «Звільнення» розмістять на ділянці при храмі Святого Андрія Первозванного та Всіх Святих, поруч із місцем, де в братській могилі поховано 116 мешканців, які загинули під час окупації. За задумом архітекторів, меморіал стане не лише місцем скорботи, а й частиною міської тканини: інтегрованим у маршрути центру Бучі, доступним для всіх груп населення та пов’язаним із громадськими просторами. Паралельно тривають громадські обговорення, покликані визначити фінальні рішення щодо змісту та режимів використання майбутнього простору.
Про логіку рішення, архітектурні сенси та роль пам’яті в місті, яке продовжує жити, розповідає Станіслав Дьомін, архітектор, засновник Urban Design.
Станіслав Дьомін, архітектор, засновник Urban Design. Фото з архіву Станіслава Дьоміна
PRAGMATIKA.MEDIA: Меморіал з’являється в центрі Бучі, яка одночасно відбудовується й живе новим життям. Як «Звільнення» вписується в щоденний міський сценарій: це буде місце тяжіння, тиша, транзит чи простір громадських подій?
Станіслав Дьомін: Меморіальний комплекс «Звільнення» розміщується на ділянці площею понад 3 гектари, що замикає центральну вісь Бучі — вулицю Енергетиків. Поруч мерія, громадські та медичні заклади, головна площа, а з протилежного боку — сквер із пам’ятником Тарасові Шевченку. Таким чином, меморіал стає частиною великого міського центру, а не окремим символічним об’єктом.
На території розташована церква Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих, яка вже формує значні потоки містян і відвідувачів. Простір між вулицею та храмом перетворюється на регулярний парк із водоймою, рекреаційними зонами та дитячими майданчиками. Власне меморіальна частина відокремлена від цього повсякденного середовища рельєфом і озелененням та розташована по інший бік церкви — ближче до місця, де було поховано жертв окупації. Меморіал інтегрований у міську інфраструктуру та доступний усім, але не нав’язується як щоденний транзитний маршрут.
Проєкт благоустрою території біля храму Святого Андрія Первозванного та Всіх Святих у Бучі. Джерело зображення: Urban Design
P.M.: Ви говорите про інтеграцію пам’яті в місто. Чи можна вважати меморіал частиною інфраструктури, а не окремим островом? Які урбаністичні принципи визначали його створення: доступність, безбар’єрність, світло, безпека?
С. Д.: Вся територія загальноміського центру Бучі зараз планується, проєктується та будується як безбар’єрний простір. Більшість питань щодо забезпечення доступності вирішується планувальним шляхом, без застосування механічних підйомників. Ми використовуємо ухили рельєфу, пандуси. Все це, звісно, виконується відповідно до актуальних норм і практик, супроводжується Радою з безбарʼєрності і експертною групою при Мінрозвитку (Міністерстві розвитку громад і територій, колишньому Мінрегіоні. — Прим. ред.). Крім того, що дуже важливо, здійснюється капітальний ремонт і розвиток інженерної інфраструктури території: прокладається зливова каналізація, змінюються й розвиваються мережі водопостачання та каналізації, ховаються під землю і перекладаються електромережі та мережі освітлення. Також змінено схему руху транспорту, формуються ділянки з обмеженням руху та перевагою пішоходів, створюються безпечні перехрестя, підняті (сухі) пішохідні переходи, замінюється освітлення, озеленення, формується навігаційна мережа центральної зони міста.
Звісно, такі підходи розповсюджуються і на територію меморіального комплексу, при цьому не тільки на вуличний простір, а і на внутрішні простори меморіалу. Наприклад, основні входи в підземну частину меморіалу, де розташована головна експозиція, зроблені через пандуси з ухилом менше 5%. Функціонально та планувально меморіал стає корисною та зручною частиною міської інфраструктури.
Сквер як частина благоустрою території біля храму Святого Андрія Первозванного та Всіх Святих у Бучі. Джерело зображення: Urban Design
P.M.: Мешканці живуть буквально поруч із місцями масових злочинів. Як у проєкті врахований психологічний фактор: втома від скорботи, бажання нормальності, право на життя без щоденного нагадування?
С. Д.: Саме про це ми і думали під час пошуку образу. Ми не намагались увічнити трагедію: вона увічнена в серці кожного українця. Ми шукали естетично нейтральний підхід, місце для роздумів, для усамітнення. Територія навколо меморіалу — це місце, де можна присісти й подивитись на воду, на монументальні форми, щось згадати, подумати про життя, повернутись до церкви й подякувати Богові, що ми живі. Сама форма меморіалу — це про те, як не здаватись: вона занурюється під землю й піднімається з під неї, вона потужна й бетонна, як дух українців, і про це нагадує меморіал — про те, як бути сильним, іти далі й боротись, а не занурюватись у скорботу.
Інклюзивні зони відпочинку та дитячі майданчики також є частиною концепції меморіального комплексу «Звільнення». Джерело зображення: Urban Design
Інклюзивні зони відпочинку та дитячі майданчики також є частиною концепції меморіального комплексу «Звільнення». Джерело зображення: Urban Design
Інклюзивні зони відпочинку та дитячі майданчики також є частиною концепції меморіального комплексу «Звільнення». Джерело зображення: Urban Design
Від локального досвіду до загальноукраїнської моделі
Ірпінь і Буча сьогодні швидко відбудовуються, але водночас стають лабораторіями нової політики пам’яті. Саме на їхній основі сформований перший національний маршрут місць війни, який уперше пропонує системну, а не стихійну роботу з локаціями травми. Київщина стала пілотним майданчиком, де відбираються критерії, тестуються дизайн-рішення, напрацьовуються механізми співпраці між владою, Інститутом національної пам’яті та громадами. Про те, як цей досвід масштабується на інші регіони та що відбувається за лаштунками цих процесів, розповідає Анна Куценко, директорка ДП «Україна туристична» (директорка департаменту культури та туризму Київської обласної військової адміністрації у 2022–2024 рр.).
Анна Куценко, директорка ДП «Україна туристична» (директорка департаменту культури та туризму Київської обласної військової адміністрації у 2022–2024 рр.)
PRAGMATIKA.MEDIA: Київщина сьогодні — це регіон із дуже різним досвідом руйнувань і відновлення. Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородянка, Мощун — усі мають різний масштаб травми. Чи існує вже єдина стратегія роботи з місцями памʼяті, чи кожна громада мусить виробляти свій сценарій?
Анна Куценко: Київська область стала першим регіоном, який був звільнений від окупації. Саме тут у квітні розпочалися системні вшанування загиблих, і вже у 2022 році спільно з Мінрозвитку та обласною військовою адміністрацією було ухвалене рішення: починати формування національного маршруту пам’яті саме з Київщини. Ми розглядали це як пілотний проєкт — модель, яку можна масштабувати на інші території.
Першими точками маршруту стали Мощун, Бородянка, Буча та Ірпінь. Водночас у межах обласної адміністрації ми створили координаційну групу, до якої увійшли представники різних підрозділів і родини загиблих. Це був принциповий момент: ми не хотіли ухвалювати рішення кулуарно. Пам’ять — це спільний простір, і люди, яких вона стосується безпосередньо, мають бути почуті.
Зображення меморіального комплексу Open Fracture на місці Романівського мосту: з проєкту, запропонованого архітектурною студією balbek bureau. Джерело зображення: balbek bureau
Водночас ми з перших місяців розуміли, що громади не повинні перетворюватися виключно на «ландшафт травми». Для нас важливо говорити не лише про втрати, а й про опір і надію. Так, Романівський міст — це не тільки точка руйнування, а «дорога життя» й символ порятунку. А Мощун — приклад мужності, який змінив хід подій на Київщині.
Щодо стратегії, то в нас уже є спільний підхід, але він не диктує єдиної форми для всіх. Разом з Інститутом національної пам’яті ми напрацьовуємо критерії: що вважати місцем пам’яті, як його визначати і як працювати з ним у майбутньому. Це стало необхідністю, адже одразу після звільнення багато громад прагнули перетворити ледь не кожну пошкоджену будівлю на музей. Це цілком зрозуміла емоційна реакція, але з погляду довгострокової роботи — не завжди ефективна.
Тому перші кроки були дуже прагматичними: ми почали системно збирати фото, відео, свідчення, фактично формуючи єдиний архів. А далі шукали відповіді на питання: що сталося на кожній конкретній локації, яку роль вона відіграла під час подій і як співіснує з відбудовою.
І тут виникає ще один важливий нюанс: самі мешканці часто прагнуть прибрати сліди війни та повернутися до норми, тоді як ті, хто виїхав чи приїжджає вперше, хочуть зрозуміти, що саме тут відбулося. Київщина продовжує приймати людей з України та з-за кордону, і для них важливо зберегти цю пам’ять, показати контекст і значення пережитого.
Інформаційна стела — частина меморіального комплексу Open Fracture на місці Романівського мосту: з проєкту, запропонованого архітектурною студією balbek bureau. Джерело зображення: balbek bureau
P.M.: І як знайти баланс між бажанням жити далі та необхідністю не допустити витіснення пам’яті шарами нормальності?
А. К.: Передусім ми працюємо не з окремими точками, а з простором у цілому. Усі локації, що увійшли до пілотного маршруту, — це частини єдиної системи: місця руйнувань, зупинки евакуації, точки порятунку, маршрути, якими рухалися люди. Саме тому важливо не лише позначити їх, а вписати в логіку міста й регіону.
Створюючи «Дорогу життя», ми свідомо не обмежилися монументом чи місцем для вшанування. Маршрут має освітню функцію: інформаційні стели, QR-коди, елементи AR і VR дозволяють дізнатися історії очевидців, побачити контекст подій і зрозуміти, як саме місто пережило вторгнення. Людина може самостійно пройти шлях у межах Ірпеня чи продовжити його до інших населених пунктів Київщини, Чернігівщини та Сумщини.
Після пілоту стало очевидно, що громади потребують підтримки й готових інструментів. Тому ми розробили уніфіковану айдентику для проєкту, щоб будь-яка локація одразу впізнавалася як частина великої історії. Але форми залишаються різними: ми не уніфікуємо зміст, а даємо єдину візуальну мову.
Паралельно розроблений набір шаблонів для громад: дизайнерські рішення, готові формати інформаційних матеріалів, сценарії для AR і коротких відео. Громада визначає місце пам’яті та погоджує історію зі спеціально створеною робочою групою Мінрозвитку, а далі інтегрує її в простір, не починаючи з нуля.
Так ми намагаємося зберігати пам’ять, не «консервуючи» життя. Мета — щоб люди могли жити, відновлюватися й водночас залишатися в полі розуміння того, що сталося.
Скульптура японського художника Йошіо Ягі, встановлена у 2024 році перед входом до зруйнованого Центрального будинку культури в Ірпені. Джерело зображення: imr.gov.ua
P.M.: На вашу думку, хто саме має визначати місця памʼяті, встановлювати обмеження на забудову й окреслювати охоронні зони?
А. К.: Передусім важливо вийти за межі уявлення про пам’ять як про окремі монументи чи пам’ятники. Йдеться про політику просторового розвитку загалом: про те, як війна вписана в генеральні плани, ДПТ, публічні простори та інфраструктуру.
Сьогодні робота з такими територіями відбувається під координацією Міністерства розвитку громад і територій, але рішення не ухвалюються у вузькій логіці «поставити пам’ятний знак». Ключове питання — як місця пам’яті співіснують із відбудовою та поверненням людей у громади. Водночас ми стикаємося з нормативними викликами. Частина локацій уже подається на статус об’єктів культурної спадщини, і це вимагає співпраці з Міністерством культури, визначення охоронних зон і правил існування нової забудови поруч. Один із показових кейсів — Романівський міст, де проєкт належить до сфери Мінрозвитку, але земля навколо окремих точок — у приватній власності.
У перспективі ми бачимо необхідність створення музею пам’яті, і це вимагає спільної участі кількох рівнів влади, а також громад. При цьому бізнес залишається важливим партнером. В Ірпені ми працювали з Товариством «ВІДВАЖНИХ», яке взяло на себе частину відповідальності не як донор одноразових проєктів, а як учасник довгострокової міської екосистеми. Такі приклади показують: пам’ять не може існувати лише на бюджеті, вона тримається на співпраці.
Цю логіку ми прагнемо масштабувати. Маршрути пам’яті запускаються не для того, щоб законсервувати травму, а щоб дати людям інструмент повернення через формат, що оживляє міста: відвідувачі, кав’ярні, локальні сервіси, економіка.
Сьогодні маршрути пам’яті працюють щонайменше у вихідні: з Києва організовані безкоштовні поїздки з гідами до Мощуна, Ірпеня, Бучі й Бородянки. Це свідоме рішення, щоб люди не лише побачили місця пам’яті, але й почали користуватися локальними сервісами, залишаючи гроші на місцях.
Анна Куценко: «Ми працюємо не з однією галуззю, а з гібридним простором, що одночасно лежить у площині культури, туризму, містобудування, благоустрою, інфраструктури та охорони спадщини»
Та сама практика застосовується і в Чернігівській та Сумській областях, а нині в Херсонській, Харківській, Одеській та інших областях. Кожен регіон обирає п’ять пілотних локацій, які входять до єдиної національної системи.
І головне: жодне рішення не ухвалюється без громади. Робота будується на постійному діалозі з місцевими мешканцями та родинами загиблих. Саме тому Ірпінь, Буча та Мощун стали першими, але точно не останніми в цій системі.
P.M.: Нормативна база потребує змін. Однак чи є поза містобудуванням і земельними планами ще сфери, які потребують доопрацювання?
А. К.: Насправді ми працюємо не з однією галуззю, а з гібридним простором, що одночасно лежить у площині культури, туризму, містобудування, благоустрою, інфраструктури та охорони спадщини. Саме тому сьогодні в Мінрозвитку розробляється нова постанова: вона має визначити замовників і виконавців таких проєктів, а також створити чіткий механізм взаємодії між державою, громадами та іншими партнерами. По суті, ми формуємо єдиний коридор для ухвалення рішень: як визначається місце пам’яті, хто погоджує його статус і хто відповідає за реалізацію.
Окремий виклик — питання утримання. Об’єкт не можна просто створити: його потрібно доглядати, забезпечувати безпеку, оновлювати інформаційний супровід, комунікувати з родинами. Це включає навіть виробництво контенту. Наприклад, коротке відео про загиблого — це не одна зйомка, а тривала робота з рідними, психологічно складна й нерідко багаторівнева. І фінальне слово завжди належить сім’ї, і це правильно.
Ці завдання ми хочемо перевести в масштаб національного рівня, але не через механічне копіювання форм. Ми свідомо відходимо від «солдатиків по всій країні» і працюємо з принципами та інструментами. Тому залучаємо різних експертів, архітекторів, митців, які дозволяють створювати гідні рішення без надмірних бюджетів і без фінального «зашивання» форми на десятиліття. Звідси наш вибір тимчасових та адаптивних рішень. Ми маркуємо місця, включаємо їх у маршрути, створюємо інфраструктуру доступу, але не квапимося з монументами. Наступний етап — архітектурні конкурси й проєкти, що органічно виростуть з уже зробленої роботи.
Ця стратегія розрахована на багато років. І тому ще у 2022 році ми заклали ключовий фундамент — тотальну цифровізацію. Сьогодні формується повний цифровий архів місць пам’яті, який містить записи, фото, відео, свідчення й буде інтегрований у єдиний портал. Важливо, що інформацію до нього зможуть додавати не лише громади, а й самі мешканці: очевидці, родини, люди, які знають історію конкретної локації. Після верифікації ці дані формують значно ширший, живий образ пам’яті, не музейний каталог, а народну історію, де важливе кожне свідчення.
Центральна площа Ірпеня. Фото: Юрій Ферендович
Незавершений ландшафт: між сьогодні й невідомим завтра
Мережа місць пам’яті територією України сьогодні розростається швидше, ніж устигли сформуватися правила її існування. Щодня виникають нові локації, де життя розривається на довгі десятиліття вперед. Попереду залишається багато відкритих питань. Як фіксувати точки індивідуальних смертей у публічному просторі? Як працювати з місцями, де люди самостійно встановлюють хрести або залишають спонтанні меморіали — від фотографій до артефактів, знайдених на згарищах? Чи стають вони частиною офіційної історії, чи зникають разом із травмою тих, хто їх установив?
Україна досі у війні. Не всі спільноти готові до цифрових інструментів; не всі родини прагнуть публічності; не всі громади мають ресурси, щоб утримувати пам’ять у матеріальній формі. Саме тому національна стратегія має бути не про однакові образи, а про єдині принципи дії: делікатність, співучасть, довгу оптику.
Цей текст не дає фінальної відповіді на питання, який саме вигляд матиме карта пам’яті України. Але досвід Ірпеня, Бучі та сусідніх громад окреслює напрям: пам’ять не повинна підміняти життя, але має супроводжувати його. Вона може бути тимчасовою або цифровою, приватною чи публічною, локальною або національною, але її сенс незмінний — не дозволити досвідові руйнування перетворитися на мовчання.
