Вади та досконалість: архітектурна спадщина під ковпаком упереджень

Реновація, реабілітація, реконструкція чи консервація, музеєфікація, реставрація? Два шляхи, два підходи до збереження історичної архітектури, кожен із яких має мільйони прихильників. У прагненні зберегти красу старовини, що вислизає, ми шліфуємо в словесних баталіях аргументи, часом схиляючись до крайнощів і спрощень, забуваючи, що так і не розібралися в основах: чи вважати архітектурні об'єкти самодостатніми, кантовськими «речами в собі», чи сприймати їх як фрагменти величезного живого організму міста? Чому охороняти не завжди означає зберігати?

Якби будівлі можна було помістити під скляний ковпак, щоб поставити на полицю й милуватися, здмухуючи порошинки, то й проблеми не існувало б. Але на жаль. Поки ви читаєте цю статтю, старовинні будинки вашого міста занепадають і руйнуються. Який із методів їх лікування вибрати?

 

Інтервенція: ви робите це з повагою

Фраза «втручання у спадщину» (intervention in heritage) вже не несе виключно негативні конотації. Раз на два роки журі European Award for Architectural Heritage Intervention обирає найкращі приклади архітектурних інтервенцій в об’єкти спадщини, зокрема й охоронювані.

Розширення простору Королівського музею образотворчих мистецтв Антверпена (KMSKA). Проєкт Kaan Architecten. Антверпен. Бельгія. Фото: Stijn Bollaert

У конкурсі 2021 р. головна премія дісталася нідерландській студії KAAN Architecten за проєкт реконструкції та розширення Королівського музею образотворчих мистецтв Антверпена (Більше про принципи роботи KAAN Architecten із контекстом читайте в 9 томі PRAGMATIKA.MEDIA, в ексклюзивному інтерв’ю з Вінсентом Панхейзеном і Кіісом Кааном, які брали участь у міжнародному конкурсі проєктів Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»).

Розширення простору Королівського музею образотворчих мистецтв Антверпена (KMSKA). Проєкт Kaan Architecten. Антверпен. Бельгія. Фото: Stijn Bollaert

Зовнішній вигляд будівлі Королівського музею, спроєктованої у ХІХ ст. архітекторами Якобом Віндерсом і Франсом ван Дайком, практично не зазнав змін. При цьому виставкова площа збільшилася майже вдвічі — на 40%. Як це можливо?

Розширення простору Королівського музею образотворчих мистецтв Антверпена (KMSKA). Проєкт Kaan Architecten. Антверпен. Бельгія. Фото: Stijn Bollaert

Спочатку будівля музею мала форму каре з внутрішнім двором, який згодом заповнився тимчасовими спорудами, переважно господарського призначення. KAAN Architecten перетворили цю малофункціональну площу на новий, підкреслено сучасний мінімалістичний музейний блок. Завдяки безлічі вічок-вікон у сталевому даху, інсоляція старих галерей практично не порушена.

Фраза «Втручання у спадщину» (Intervetion in heritage) вже давно не має виключно негативних конотацій

Іще один просторовий резерв архітектори виявили під самим будинком. Ще в роки холодної війни підвал поглибили, побудувавши військовий бункер для збереження безцінних експонатів. Тепер ці приміщення розширили: будівельники підняли на поверхню майже півтори тисячі тонн бетону та сталі.

Бункер перетворили на сучасне обладнане сховище, що дозволило звільнити в головній будівлі простір, який раніше використовувався під архів. У процесі робіт реставратори очистили від нашарування оригінальні склепіння та колони підвального поверху музею.

Відновлення історичної ліпнини, паркетних підлог, мозаїчних панно на стелі вестибюля, золочення барельєфів і фризів — масштаби реставраційних робіт також викликають повагу. «Те, що неможливо врятувати, може бути створене наново й покращене» — цей принцип був застосований під час відновлення підлоги з італійської мозаїки роботи братів Пеларін.

На балконах і у вестибюлі мозаїчні підлоги спочатку повністю демонтували, щоб усунути тріщини в основі покриття, а потім переклали заново, використавши сучасну затирку, стійку до вологи та мікровібрацій. Але у вхідній зоні оригінальне покриття було зіпсоване невмілою реставрацією в 1977 р.

Мармурові елементи просто інкрустували у вологий бетон, виключивши можливість їхнього безболісного демонтажу. Після того, як стало очевидно, що відновити оригінальну мозаїку неможливо, адміністрація музею вирішила інтегрувати у старовинний інтер’єр сучасне панно за ескізами художниці Марі Золміан.

Інсталяція нових сходів у сховищі музею KMSKA. Проєкт KАAN Architecten. Фото Sebastian vаn Damme

Сюжет мозаїки — фантазія за мотивами художніх полотен із музейної колекції. Робота вийшла не лише ємною за змістом, а й масштабною: 76 квадратних метрів із 480 тисяч елементів — це найбільший на сьогодні витвір мозаїчного мистецтва в Європі, створений за останні 20 років.

Інсталяція нових сходів у сховищі музею KMSKA. Проєкт KАAN Architecten. Фото Sebastian vаn Damme

Винахідливість архітекторів, відкритість адміністрації музею, сміливість привносити сучасний художній жест в історію — все це разом і стало підставою для суддів European Award for Architectural Heritage Intervention визнати проєкт KAAN Architecten найкращим.

 

Японський бетон і паризьке бароко

У європейській парадигмі сучасне втручання в історичну архітектуру не просто має право на життя, а може бути підкреслено авангардним. У травні 2021 р. у Парижі, після трирічної реконструкції, відкрився виставковий простір у будівлі Bourse de Commerce.

Торгова біржа вважається ровесницею Ейфелевої вежі, відкритої в 1889 р. Але в основі її структури — кільцеподібна будівля Halle au Blé, пшеничного ринку, збудованого архітектором Ле Камю де Мезьєром в 1763–1767 рр.

Внутрішнє подвір’я спочатку було накрите дерев’яним куполом для того, щоб зерно не псували опади. Після пожежі 1802 р. купол замінили чавунним, створеним за кресленнями Франсуа-Жозефа Беланже. Але пожежа 1854 р. усе ж таки сильно пошкодила будівлю. До Всесвітньої виставки Анрі Блондель звів на місці руїн Паризьку торгову біржу в стилі Людовіка XVI — із пишно прикрашеним фасадом, внутрішньою залою, де укладалися угоди купівлі-продажу продовольства, та заскленим куполом.

Бароковий фасад Bourse de Commerce, перетвореної на музей сучасного мистецтва. Париж, Франція. Фото: Claire Lavabre

Незважаючи на те, що Торгова біржа знаходиться під охороною як національна пам’ятка архітектури, у XXI ст. вона змінила не лише функцію: дизайн інтер’єрів від «володаря бетону» Тадао Андо радикально змінив характер внутрішнього простору.

Мільярдерові й колекціонеру Франсуа Піно, який володіє аукціонним будинком Christie’s, проєкт реновації коштував 150 млн євро. Піно не розмінювався: він утілив свою давню мрію про власний музей у центрі Парижа. Будівля Торгової біржі не перебуває у власності Піно — його компанія Kering розпоряджається нею на умовах довгострокової оренди, оплачуючи місту щороку 18 млн євро, але, на думку 85-річного мецената, це той випадок, до якого можна застосувати крилатий вислів «Париж варий меси».

Сучасне втручання в історичну архітекуру не просто має право на життя, але й може бути підкреслено авангардним

Відновлення здійснювалося під контролем П’єра Антуана Готьє, призначеного державою головним архітектором і куратором. Француз легко порозумівся з японцем Тадао Андо, який спочатку не претендував на якесь втручання у структуру барокового фасаду. Андо звів у круглій залі біржі, під куполом, бетонний циліндр із 9-метровою стіною, створивши центральний виставковий простір нового музею.

Сходи, що обвивають циліндр, дозволяють підніматися на кільцеподібний оглядовий майданчик, з якого можна в деталях розглянути фрески із сюжетами на тему міжконтинентальної торгівлі, що прикрашають внутрішній фасад Анрі Блонделя.

Бетонна ротонда Андо призначена для демонстрації акцентних творів contemporary art, інсталяцій і перформансів. Утім, як і всі роботи Андо, вона є самодостатньою. «Архітектура — це слово, вимовлене простором. Бетонна стіна говорить із глядачем. І це вагоме слово», — вважає японський архітектор. Галереї, розташовані всередині історичної кільцеподібної структури, видаються традиційнішіми й нейтральнішими — в них експонуються картини, фотографії та дрібна пластика з великої колекції Франсуа Піно.

Бетонний циліндр Тадао Андо, прибудований до ротонди, формує виставковий простір для акцентних об’єктів. Фото: Marc Domage

Провокаційний контраст між історичною та сучасною архітектурою для парижан не є чимось новим, особливо якщо врахувати, що новий музей розташований поблизу Лувру та музею Помпіду. Втім, подібні експерименти завжди досить ризиковані, і називати їх загальною практикою було б неправильно.

Щоб повторити жест Тадао Андо, треба бути у професійній «ваговій категорії» Тадао Андо. Але іноді цього недостатньо. Наприклад, незважаючи на пропозиції від архітекторів зі світовими іменами щодо реновації даху та шпиля собору Нотр-Дам, які згоріли в пожежі 2019 р., президент Франції Еммануель Макрон відступив від свого плану відтворити їх у сучасному стилі.

І в липні 2020 р. заспокоїв суспільство рішенням, що шпиль залишиться готичним і буде відновлений за технологіями минулого з буквальним дотриманням принципів Венеційської хартії. Для створення копій даху та шпиля собору буде потрібна велика кількість високоякісної дубової деревини, яку зараз збирають по всій Франції. Реконструкцію планують розпочати восени 2022 р.

 

Британська система: право власника

Система охорони нерухомої культурної спадщини у Великій Британії вважається найефективнішою, але водночас найскладніше організованою. Вона спирається на кілька десятків законодавчих актів національного та місцевого значення.

На сайті historicengland.org.uk можна знайти Список національної спадщини Англії (NHLE), який є єдиним офіційним і актуальним реєстром усіх історичних будівель і об’єктів, що охороняються державою, в країні (зокрема полів битв і затонулих кораблів). Там же у відкритому доступі знаходиться покрокове керівництво для жителів, стурбованих долею якоїсь пам’ятки та бажаючих надати їй охоронного статусу.

Для подання заявки достатньо заповнити досить лаконічну онлайн-форму. Наріжним каменем британської системи охорони є громадські організації. Першим було Товариство захисту стародавніх будівель (Society for the Protection of Ancient Buildings), засноване знаменитим дизайнером Вільямом Моррісом і архітектором Філіпом Веббом у 1877 р. Зібравши однодумців, вони організовували гучні публічні кампанії на захист будинків і в такий спосіб чинили тиск на політиків і чиновників.

The Investcorp Building — розширення для Центру Близького Сходу в коледжі Святого Антонія, спроєктоване Захою Хадід. Оксфорд, Велика Британія. Фото: Luke Hayes

Засновники Національного фонду — Октавія Хілл, Роберт Хантер і Кенон Хардвік Ронслі — пішли іншим шляхом. Вони вже мали досвід громадської діяльності, у якій вони встигли частково розчаруватися. У суспільстві лендлордів останнє слово залишається за лендлордом, тому з кінця XIX ст. фонд почав викуповувати у власність нерухомість коштом, зібраним меценатами.

Найчастіше аристократи просто заповідали організації свої фамільні замки з упевненістю, що керуючі Національного фонду набагато краще подбають про дорогі серцю будівлі та сади, ніж легковажні нащадки, і вже точно не допустять зносу та потворної перебудови. Часто такі заповіти оформляються ще прижиттєво та за умови, що будинки залишаться місцем проживання членів сім’ї.

Так вчинили, наприклад, лорд Ротшильд і герцог Девонширський. Згідно з парламентським актом 1907 р., власність, яка передана до Національного фонду, вже ніколи не може бути перепродана. Докладно про створення фонду, його засновників і роль волонтерів ми раніше писали у статті «100 причин забруднити руки. Громадянський активізм і садові волонтери» у 25-му томі PRAGMATIKA.MEDIA.

«Ми не зберігачі спадщини, ми її адвокати», — так Саймон Мюррей, заступник генерального директора Національного фонду, охарактеризував місію організації. У власності фонду сьогодні перебувають понад 500 будівель, більша частина з яких доступна для відвідувань і екскурсій (членам фонду — у будь-який час і безкоштовно, всім іншим — у спеціальні дні та за квитками).

Cragside — вікторіанський заміський будинок у Нортумберленді, що входить до колекції Національного фонду Великої Британії (National Trust for Places of Historic Interest or Natural Beauty). У 2006–2007 рр. фонд провів масштабні роботи з реставрації маєтку, який страждав від вогкості та підтоплень

У середині XX ст. фонд почав скуповувати ділянки землі на узбережжі й нині став власником 1200 км берегової лінії, що становить 93% узбережжя Великої Британії. Річний оборот Національного фонду досягає 500 млн фунтів стерлінгів — ці кошти надходять від оренди, членських внесків, комерційної діяльності, меценатів.

Національний фонд із його чотирма мільйонами членів є системним опонентом девелоперських програм і програм розвитку територій, блокуючи, зокрема, будівництво вітрових електростанцій і проведення геологорозвідки. Уряд ніколи не буде зацікавлений у збереженні нерухомості з метою, яка відрізняється від комерційної, а розвиток туризму — максимум, що можуть вигадати чиновники, — так вважають у Національному фонді.

Проте головне завдання — збереження ідентичності, того, що робить Велику Британію Великою Британією. У цьому питанні управляючі фонду досягли висот адвокації та здатні відбити практично будь-яку атаку девелоперів і лобістів за допомогою цілої армії волонтерів і симпатиків. У 2012 р., коли парламент приймав Хартію девелоперів, фонд став головним опонентом законопроєкту і добився внесення безлічі поправок до документа.

Наріжним каменем британської системи охорони національної спадщини є громадські організації

Але не все так ідеально. Якщо проаналізувати британську пресу, то з’ясовується, що Національний фонд і сам часто виступає як девелопер, виділяючи земельні ділянки під забудову. Наприклад, у містечку Стемфорд Брук під егідою Національного фонду звели котеджі на 750 сімей на землях маєтку Данем Мессі.

І 300 квартир — у містечку Пірланд. Іноді така діяльність зумовлює гучні скандали: у Девоні місцеві жителі звинуватили фонд у змові із забудовником. Організація намагалася продати три акри землі, що використовувалися для розведення диких польових трав. The Sunday Times навіть опублікувала статтю із заголовком «National Trust — спекулянт у сфері нерухомості».

Oxburgh Hall — особняк XV ст. в Норфолку, що входить до колекції Національного фонду Великої Британії. Джерело зображення: wikipedia.org

Архітектори та девелопери й собі критикують фонд не тільки за його консерватизм, але й за байдужість до прогресу в архітектурі та до архітектури як такої: мовляв, за балаканиною про благополуччя та природу, яка є ліками від усіх хвороб, хранителі зовсім забули про власне архітектуру.

Національний фонд із його чотирма мільйонами членів є системним опонентом девелоперських програм

За всієї своєї нетерпимості до девелоперів Національний фонд демонструє готовність до виправданих і аргументованих реконструкцій об’єктів, особливо коли ціль — підтримати сучасні вимоги енергоефективності чи охорони природи. Наприклад, нещодавно на ВВС показали сюжет про заміну черепиці на даху Оксбург-холу в Норфолку — особняка XV ст., внесеного до списку спадщини 1-ї категорії (найвища цінність).

Роботи, на які позапланово витратили позабюджетні кілька мільйонів фунтів стерлінгів, провели заради благополуччя… кажанів. З’ясувалося, що черепиця виявилася надто слизькою для кігтів тварин. Кераміку пофарбували спеціальною фарбою з піском, щоб створити шорстку текстуру, і перекрили дах наново.

Але буквально два місяці тому репутація британців як світових консерваторів щодо охорони спадщини була зруйнована комітетом ЮНЕСКО.

Tixall Gatehouse — замок XVI ст. у Стаффордширі, що входить до колекції Національного фонду Великої Британії (National Trust for Places of Historic Interest or Natural Beauty). Джерело зображення: wikipedia.org

 

Якщо старе заважає новому

У липні ЮНЕСКО виключила Ліверпуль зі списку об’єктів всесвітньої спадщини. Історичний центр міста та портові доки були внесені до списку як свідчення розвитку одного з найбільших торгових центрів світу XVIII–XIX ст. Але, згідно з висновком експертів ЮНЕСКО, реалізація плану регенерації ліверпульської набережної та її злиття із центром міста критично порушує цінне історичне планування.

Мета мегапроєкту Liverpool Waters загальною вартістю 5 млрд фунтів стерлінгів — створення на постпромисловій території доків щільної змішаної забудови із житлом, офісами, готелями, магазинами, музеєм, стадіоном, терміналом круїзних лайнерів.

Архітектурний ансамбль Royal Albert Dock на набережній Ліверпуля — мікс історичних і сучасних будівель. Джерело зображення: wikipedia.org

Концентрація пам’яток архітектури, що охороняються, на квадратний кілометр в Альберт-док — одна з найвищих в Об’єднаному королівстві. Понад сторіччя головними акцентами ліверпульської набережної були три розкішні будівлі, прозвані «Трьома граціями» — Royal Liver Building, Cunard Building та офіси Mersey Docks. Сьогодні вони опинилися в щільному оточенні сучасної архітектури.

Ні, охоронна зона об’єкта ЮНЕСКО не порушена новою забудовою, але вона не суцільна, а має розриви з промзонами, які були виділені муніципалітетом Ліверпуля під регенерацію. У ЮНЕСКО вважають, що поява десятків нових будівель, зокрема й висотних, остаточно спотворить історичний образ ліверпульських доків, позбавивши місце цінності згідно з критеріями ООН.

У ЮНЕСКО вважають, що поява десятків нових будівель, зокрема й висотних, остаточно спотворить історичний образ ліверпульських доків

Мер Ліверпуля обурена позицією комітету. «Наш об’єкт всесвітньої спадщини ніколи не був у кращому стані, оскільки отримав сотні мільйонів фунтів стерлінгів інвестицій у реставрацію будівель, що охороняються, і в громадський простір, — заявила Джоан Андерсон. — Незрозуміле рішення. Невже в ЮНЕСКО вважали б за краще, щоб «Бремлі-Мур Док» залишався занедбаним пустирем, а не робив позитивний внесок у майбутнє міста та його мешканців?».

Будівництво в рамках проєкту ревіталізації Liverpool Waters. Джерело зображення: Romal Capital

Кріс Кейпс, директор розвитку компанії Peel L&P, яка веде проєкт Liverpool Waters, вважає, що позбавлення статусу, безумовно, розчаровує, але й без нього історія та архітектура Ліверпуля залишаються на місці, а будівництво нових лендмарків зробить місто ще привабливішим для мешканців, туристів та інвесторів.

RIBA North — це центр національної архітектури RIBA на набережній Ліверпуля, збудований за проєктом студії Broadway Malyan. Фото: Paul McMullin

За 50-річну історію ЮНЕСКО це лише третій випадок, коли об’єкт викреслюють зі списку всесвітньої спадщини. Раніше статус втратили заповідник антилоп-оріксів в Омані через скорочення заповідної території та популяції тварин, а також Дрезден — через будівництво чотирисмугового мосту через Ельбу поряд з історичним центром міста.

Як показало соціологічне опитування, більше половини жителів Дрездена не дуже й засмутилися. Але для уряду Німеччини втрата статусу означає позбавлення 150 млн євро, які виділялися з фонду ООН. Скільки втратить Ліверпуль — поки що незрозуміло. Муніципалітет готується оскаржити рішення комітету ЮНЕСКО щодо виключення.

 

Терапія для старих стін по-американськи

Було б дивно й нерозумно не використовувати нові технології та інструменти для стабілізації й відновлення історичних будівель. Так само дивно, якби лікарі відмовлялися від застосування нових ліків, посилаючись на традиції. До речі, у США рекомендації щодо поводження зі старими будинками називають Treatment Standards, де значення слова treatment, по суті, близьке до «терапії».

Тераса артгалереї Єльського університету, побудована на даху історичної будівлі. Нью-Хейвен, США. Проєкт студії Ennead Architects. Джерело фото: ennead.com

Згідно зі стандартами, у США виділяють чотири способи «лікування»: збереження, реабілітація, реставрація та реконструкція. У 2017 р., напередодні 50-річчя Національного Закону про збереження історичної спадщини, стандарти актуалізували. Американці визначають підхід до спадщини залежно від двох факторів: ступеня значущості об’єкта та його стану.

Збереження може бути доцільним, якщо матеріали, функції та обсяги практично не порушені. Якщо будівля потребує значного ремонту, заміни конструктивних елементів, або якщо розширення й доповнення необхідні для нового використання, тоді найкращим способом терапії є реабілітація.

Реабілітація по-американськи — це те саме, що й реновація по-європейськи: головна мета — повернути будівлю до ефективного використання з можливістю розширення об’ємів за рахунок доповнень до історичної структури чи будівництва нової будівлі поряд на ділянці.

При цьому всі інтервенції мають візуально відрізнятися від історичної «тканини» та перебувати в підпорядкуванні їй. І, безумовно, проєкт має враховувати сучасні вимоги до енергоефективності, безпеки та стійкості.

Художній музей Гарвардського університету в Бостоні, США. Архітектор Ренцо Піано майже вдвічі розширив його площу, перетворивши внутрішній двір на засклений атріум і прибудувавши новий об’єм. Фото: Laurian Ghinitoiu

Американські стандарти позбавлені ультимативності, вони складені у формі керівництва, де за кожним підходом докладно розписані приклади бажаних і небажаних дій, матеріалів і технологій. Ці рекомендації досить універсальні і стосуються як старовинних будівель, так і модерністської архітектури XX ст. Залишається позаздрити американським архітекторам, які користуються не лише відносно широкою свободою дій, а й чіткими інструкціями.

 

Україна: зі страхом і сумнівом

В українській архітектурній спільноті священний страх і трепет перед «пам’яткою» часто сковує сучасним архітекторам не лише руки, а й уяву. Наприклад, у Києві руйнуються десятки унікальних будівель, просто тому, що ніхто не ризикує застосувати щодо них те, що в США назвали б реабілітацією, а в Європі — реновацією.

MAD Bars House — реновація (адаптація) шестиповерхового маєтку ХІХ століття в історичному центрі Львова. Проєкт YOD Group. Фото: Євген Авраменко

«Реставрація і крапка!» — таку категоричну думку можна почути не лише від сивих чоловіків, а й від студентів архітектурного вузу. Ортодоксів від архітектури не бентежить той факт, що в державному бюджеті хронічно не вистачає коштів на дорогу реставрацію, навіть коли йдеться про збереження справжніх шедеврів.

Наприклад, унікальні фрески Яна Генріка Розена у Вірменському соборі у Львові були врятовані від руйнування завдяки фінансуванню Міністерства культури, але не України, а Польщі. Невже бездіяльність — той самий унікальний український шлях?

Щоб підкреслити вік будівлі, у якій розмістився пул ресторанів і кафе під вивіскою MAD Bars House, архітектори Володимир Непийвода та Дмитро Бонеско залишили відкритими фрагменти старої кладки та підвальні склепіння. Фото: Євген Авраменко

Як сказав Юліан Чаплинський в одному зі своїх блогів, присвячених реставрації та реконструкції старовинних будівель Львова: «Немає нічого поганого в тому, що люди одночасно дегустують чудову галицьку кухню і знайомляться з історією».

Останніми роками у Львові десятки старовинних кам’яниць знайшли свого інвестора і вже пристосовані під нову функцію. І кожна історія успіху ресторану чи готелю стимулює місцевих та іноземних бізнесменів вкладати кошти у відновлення та збереження атмосферної, автентичної львівської архітектури. Із кожним роком занедбаних будівель в історичному центрі Львова стає все менше.

«Історія, безумовно, коштує грошей — і люди потроху починають це цінувати. Тому що нові історичні будинки не з’являються», — каже Юліан Чаплинський.

«Реставрація і крапка!» — таку категоричну думку можна почути не лише від сивих чоловіків, а й від студентів архітектурного вузу

Рік тен Дошате (Rick ten Doeschate), засновник студії Civic Architects, що базується в нідерландському Тілбурзі, пропонує в основу міської політики поставити такий принцип: «Перш ніж будувати щось нове — використати старе». Це справедливо не лише для історичних будівель із очевидними архітектурними перевагами.

Сучасний дизайн здатний навіть похмуру дорожню інфраструктуру, на зразок ненависних сучасним урбаністам підземних переходів і тунелів, перетворити на окрасу міста. «Безглуздо й ліниво відмовлятися від можливості повторного використання. Однак тут є щось більше, ніж простий прагматизм. Re-use — дуже ефективний спосіб досягти поетичної складності.

Досконалість зазвичай буває досить нудною, найцікавіші будівлі несуть сліди різних епох і дизайнерських ідеологій», — каже архітектор. Реновація спадщини дає можливість не лише передати естафету наступним поколінням, а й «вписати» в архітектурний палімпсест сучасний рядок.

Щоб підкреслити вік будівлі, в якій розмістився пул ресторанів і кафе під вивіскою MAD Bars House, архітектори Володимир Непийвода та Дмитро Бонеско залишили відкритими фрагменти старої кладки й підвальні склепіння. Фото: Євген Авраменко

Робота зі спадщиною у ХХІ ст. — уже не дослівне відтворення, а здатність перетворити втрати на новий художній жест. Це винахідливість у пошуку нових функцій і просторова оптимізація. І лише мала частка того, що люди звикли називати «ремонтом». Адже багато з того, що може вважатися ознаками занепаду, насправді є цінною природною патиною, яка створює унікальну атмосферу.

«Енергетика в кожному камені»: плями вогкості на фундаментах (будівлі дихають, а ви хіба не знали?), потерта ногами плитка, несиметрична кладка — такі прояви недосконалості найчастіше не потребують усунення. Але це вже зовсім інша історія.