Юлія Бартле започаткувала зв’язок зі світом дизайну, коли відкрила галерею меблів DesignTime у Києві. Нині Юля зупинила власний бізнес, але у відчай не впадає. Навпаки, її день починається не з кави, а зі слів «Доброго ранку, непереможні!», із сяючої посмішки і, звичайно, невтомної щоденної праці.
Всі свої сили вона спрямовує на те, щоб допомагати українським військовим, які нині на передовій, у горнилі війни ведуть запеклу боротьбу з російськими окупантами. Юлія Бартле — фронтова волонтерка з 2014 року, залишається нею й сьогодні. От тільки дороги стали ще більш небезпечними, а ритм життя — насиченішим.
Передісторія
Війна для Юлії Бартле не розпочалася 24 лютого, до неї вона прийшла 8 років тому — у 2014-му. Попри власний успішний бізнес, вона самостійно почала їздити на фронт, адже саме тоді на плечі волонтерів лягло забезпечення військових усім необхідним. Утім, маючи творчу натуру і легку вдачу, Юлія розуміла: важливо розпочинати і культурну боротьбу, а надто там, де все українське десятиліттями свідомо знищувалося.
Мистецькі фестивалі на Сході України, творчі зустрічі з акторами, музикантами, письменниками, кінопокази, відкриття патріотичних муралів на стінах невеличких, обпечених війною містечок Донеччини та Луганщини — усе це стало невід’ємною частиною життя Юлії та її друзів, а також ковтком справжнього життя не лише для військовослужбовців, а й для цивільного населення. Культура стала ще однією лінією фронту.
Із 2017 року Юлія Бартле — учасниця ініціативної групи, що опікується Стіною пам’яті полеглих за Україну захисників біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Окрім роботи з родинами полеглих українських Героїв, потужним здобутком стало визнання на загальнодержавному рівні 29 серпня Днем пам’яті захисників України, які загинули, відстоюючи незалежність України. Нині біля портретів на Михайлівській площі постійно горять свічки та стоять свіжі квіти, а честь українським воїнам віддають найвищі світові лідери.
«Повномасштабна війна 2022 року не схожа на війну 2014 року»
Юлія розуміла, що, війна, яку розпочала росія проти України у 2014 році, буде довгою та важкою, адже це війна не за територію, це — боротьба цивілізаційна, між демократичним і тоталітарним світом. Вона розуміла: попереду нові виклики.
«Ми були впевнені, що велика війна буде, і треба готуватися, — розповідає Юлія. — Багато людей із мого оточення купували необхідну амуніцію, проходили вишколи, опановували тактичну медицину. За 4 дні до повномасштабного вторгнення ми з подругою-госпітальєркою везли речі першої необхідності та спорядження для військових на фронт». Але, попри спроби спрогнозувати, як усе розпочнеться, реальність випередила уяву, і повномасштабна війна 2022 року виявилася не схожою на війну 2014 року.
«Я завжди казала, що українці не готові і треба бути більш зібраними, — розмірковує Юлія, — як, наприклад, ми маємо діяти, якщо за 6–8 годин ворожі танки опиняться під Києвом, а ми створимо корки та не зможемо виїхати; як ми знатимемо, де наші діти чи точки збору, якщо зникне мобільний зв’язок; де буде легше й безпечніше — в селі чи в місті? І таких питань було безліч».
Юлія Бартле, Юлія Бартле, ексвласниця столичної галереї меблів DesignTime, фронтова волонтерка з 2014 року, учасниця ініціативної групи Стіни пам’яті полеглих за Україну Михайлівського Золотоверхого монастиря, одна з координаторів громадської організації «Захистимо Протасів Яр». Фото: фейсбук Юлії Бартле
Юлія Бартле разом із волонтерами та військовими: Богдан Жданов, актор, режисер, кінооператор; Євген Нищук, актор театру та кіно, народний артист України, у 2014-2016 рр. – міністр культури України; Нестор Воля, незалежний блогер, глава громадської ініціативи #інфоВАРТА, воїн батальйону «Вільна Україна». Фото: фейсбук Юлії Бартле
Із початком активної фази війни у 2022 році в житті Юлії розпочався новий виток волонтерської роботи, втім, окрім військових, у фокусі уваги з’явились і прості люди, які постраждали від ворога. Одразу після звільнення Київської області вона з друзями неодноразово виїжджала з гуманітарною допомогою в понівечені містечка та села, на власні очі бачила злочини рф проти України. Зараз Бартле тримає курс на Схід і Південь, часто буває на Донеччині, Харківщині, Миколаївщині.
Дорога на Схід. Там, де чекають
Як правило, дорога триває не менше восьми — одинадцяти годин. За кермом — Юля, усміхнена та впевнена в собі. Поруч — друзі, такі ж волонтери. Разом вони пакують важкі коробки з амуніцією чи медикаментами, готові підставити плече та підстрахувати в дорозі, хтось навіть знімає документальне кіно. В кадрі — незмінна Юлина усмішка, а за вікном — неймовірні українські краєвиди.
«Навколо така краса, від якої паморочиться голова, — розповідає про свої поїздки Юля. — Широкі лани, небо, терикони. Одного дня чорна рілля змінюється жовтогарячими полями з рапсом, іншого — навколо буяють маки та білий цвіт акації, а ось у вікні соняшникове море. Відкриєш вікно, а повітря таке пахуче, що хочеться заплющити очі й пірнути в нього.
Україна — найпрекрасніша країна. Але війна повертає мене в жахливу реальність, я бачу ці палаючі поля з хлібом, бачу зранену ракетами землю. Окупанти прагнуть знищити нас і наш світ. Але від того стає лише сильнішою наша злість і наше бажання боротьби. Ніколи! Ніколи ми не віддамо нашу землю! Я боротимусь, доки вистачить сил, бо хочу, щоб ця краса була у моїх дітей та онуків».
Далі — блокпости та фронт, де на Юлю чекають наші захисники. Дорога довга та непроста. «Я звернула увагу, що на Донеччині особисто мені працювати простіше, адже військові на блокпостах привітніші та «досвідченіші», ніж в інших регіонах», — каже Бартле.
«І це не дивно, адже війна там триває вже понад 8 років. Вони краще розуміють ситуацію, завжди тримають волонтерів у курсі подій, попереджають про перешкоди попереду та бережуть від небезпек у тих місцях, де йдуть запеклі бої. Хлопці за мене хвилюються», — ділиться Юля. Військові зустрічають волонтерів із повагою та вдячністю.
«У кожному підрозділі на нас завжди чекають усмішки, теплі обійми, кава, а ще — смачнюча польова гречана каша чи плов. Воїнам потрібна моральна підтримка, просте людське спілкування, особливо коли є великі втрати. Ти бачиш їхні очі та все розумієш. Але, попри такі моменти, поїздки на Схід надихають, надають упевненості. Іноді військові мені кажуть: «Ти втомишся та перегориш», але у мене нема такого відчуття. Я лише боюсь, що чогось не встигну, комусь не допоможу. Це дуже мотивує не опускати руки».
Юлія Бартле дорогою на Схід України. Фото: фейсбук Юлії Бартле
«Я боротимусь, доки вистачить сил, бо хочу, щоб ця краса була у моїх дітей та онуків»
У 2014 році добровольчий Київський козацький полк імені Тараса Шевченка БУК разом із прикордонниками стримував навалу російських військ під Новоазовськом, згадує одну з історій Юлія Бартле. Коли пізніше за той бій військові отримували державні нагороди, Юля, яка вважає себе однією з «диких» волонтерок, скромно відмовлялася долучатись до урочистої церемонії на рівні з великими волонтерськими фондами.
Мовляв, військовим допомагала не лише вона. Слова дружини командира змусили змінити думку: «Приходь, хлопці пам’ятають твої бронежилети, вони врятували їм життя». «До мурах по шкірі важливо знати: людям потрібна твоя допомога, і вони це пам’ятають», — каже Юля.
Коли хлопці стають воїнами
У Юлії двоє синів: Олександр і Євген. Молодший, Євген, наразі є студентом, навчається і докладає зусиль заради перемоги в тилу. Старшому, Олександрові, виповнився 31 рік. Він добровільно вступив до лав ЗСУ й наразі є одним із командирів підрозділу. Вперше Олександр прийшов до військкомату ще у 2014 році та мав з’явитися там знову в разі мобілізації, але тоді його так і не викликали. Саме в той час Юлія розпочинала займатися волонтерською діяльністю і як мати, звісно, хотіла «зробити все, щоб діти не встигли на цю війну».
Сьогодні ж стосунки Юлії з Олександром змінилися, вони спілкуються навіть частіше, ніж у мирному житті. Вона часто буває на Сході, добре розуміється на тому, що відбувається, і каже, що вони із сином тепер «на одній хвилі». «Я хочу, щоб ми вийшли із цієї війни з якомога меншими втратами, тому не зупиняюся, як би важко не було, — ділиться Юля, — звісно, нам ще не вистачає обіцяного Заходом важкого озброєння, і я не втомлююсь закликати світ надавати його, але хлопці героїчно стоять живим щитом за кожного з нас. Це спини, за якими я ховаюся, але це й спини, які я прикриваю».
«Це спини, за якими я ховаюсь, але це й спини, які я прикриваю»
За словами Юлії Бартле, її дратують висловлювання, начебто українські військові молоді та недосвідчені: «Для тих, хто йде воювати, є різні мотивації, втім, перша — це любов до України». Якщо чоловік пішов на фронт сам, як доброволець, вважає Юлія, це — його місія. «Хлопці стають воїнами на цій війні, вони знаходять своє призначення».
Роман Ратушний і справа його життя
Ця війна відібрала у Юлії близького друга — Романа Ратушного. Він був київським активістом, засновником громадської організації «Захистимо Протасів Яр». За активну позицію й діяльність хлопця постійно переслідували, а у 2019 році навіть намагалися вбити. Але вбили Рому російські окупанти. Він загинув у червні 2022, не дочекавшись місяця до свого 25-го дня народження, на рідній землі, яку захищав не тільки з приходом повномасштабної війни, але й протягом багатьох років до цього.
Загибель юнака стала для Юлії величезною особистою трагедією. Він був не лише її колегою й однодумцем, а й товаришем і просто добрим сусідом. Юля ставилася до хлопця майже як до власного сина. Нині, після загибелі Романа, Юлія як одна з координаторок громадського об’єднання «Захистимо Протасів Яр» продовжує справу та мрію його життя.
«Рома був людиною-глибою… Це велика втрата»
В одному з інтерв’ю французькі журналісти запитали Бартле стосовно Ратушного, мовляв, хіба може людина бути таким героєм: «Я ніколи не бачила його в розпачі. Він був двигуном, неймовірним комунікатором, зв’язував усіх і вся. Це була людина-глиба», — відповідає Юлія.
«Його смерть — велика втрата не лише для київської громади, а й для всієї України. Роман мислив масштабно, навіть у своєму заповіті просив віддати частину грошей на підтримку Національної заслуженої капели бандуристів імені Г. Майбороди, частину — Літературно-меморіальному будинку-музею імені Тараса Шевченка в Києві, а також допомогти добровольчому медичному батальйону «Госпітальєри». Нині настав час, коли до нас має повернутися явище меценатства на підтримку національних цінностей, і Роман був людиною, яка усвідомлювала важливість таких процесів».
Юлія Бартле з Романом Ратушним. Фото: фейсбук Юлії Бартле
Протягом свого існування громада «Захистимо Протасів Яр» пройшла довгий шлях — як фізичної боротьби, толок і фестивалів на підтримку «зелених легень міста», так і боротьби юридичної в численних судових засіданнях. І саме напередодні нашої з Юлею бесіди на сесії КМДА було ухвалене довгоочікуване та важливе рішення: 21 гектар землі Протасового Яру нарешті оголосили територією заказника. Попри баталії й довгі розмови, більшість депутатів Київської міської ради проголосували за таке рішення. Тож боротьба Романа і громади була не даремною.
«Щоправда, святкувати перемогу ще зарано, — пояснює Юлія. — Власник однієї з ділянок, який ніколи не виходив на зв’язок, уперше з’явився перед громадою з переконанням усе ж будувати на цій території. Натомість було б чудово, якби він був спроможний так само полюбити Київ та усвідомити ті прості й важливі істини, з якими жив Роман; щоб ця людина увійшла в історію міста не через новобудови й суди, про які вже заявила, а залишилась у пам’яті киян тим, хто подарував Києву зелену зону». Тобто боротьба триває, але Бартле та її однодумці налаштовані на перемогу.
Громада «Захистимо Протасів Яр». Фото: фейсбук Юлії Бартле
Громада «Захистимо Протасів Яр» під час прибирання території. Фото: фейсбук Юлії Бартле
Воєнний щоденник
24 лютого повсякденне життя Юлії Бартле, як і всіх українців, звісно, змінилося: тривожна валізка, сирени, відсутність повноцінного сну. «Помити вікна чи наважитись на кулінарні подвиги — зараз на це немає ні часу, ні мотивації. Як казав хтось із видатних — я з тієї категорії жінок, що можуть добу протриматись на горнятку кави із сигаретою», — посміхається Юлія, проте додає, що перша можливість зробити манікюр у майстра стала справжнім щастям. «Довелось і дещо «змінити стиль» і через нефарбоване волосся спершу ходити в шапці. А в гардеробі поряд із парфумами та підборами з’явилися тактичні штани з кишенями та зручні реглани».
Одного вечора, згадує Юлія, повернувшись додому після приємного побачення, вона подивилася на свій цивільний одяг із мрією про наступну зустріч: «Та планувати майбутнє, коли країна перебуває під обстрілами, абсолютно безглуздо. Ми живемо миттю і просто цінуємо життя, — ділиться думками Юля, — я відкрила шафу, провела рукою по улюблених сукнях, а тоді взяла бронежилет і поїхала на Схід». Щоправда, і людина, з якою тоді зустрілася Юля, теж вирушила на фронт.
«Я відкрила шафу, провела рукою по улюблених сукнях, узяла бронежилет і поїхала на Схід…»
Український краєвид. Фото: фейсбук Юлії Бартле
Юля живе у швидкому темпі, а світанок нового дня починає зі своїх уже «фірмових» привітань у фейсбуці з побажаннями нашої спільної перемоги. Соціальні мережі стали для Юлії інструментом підняття настрою друзям.
«Іноді це видається дуже наївним, але я знаю, що мене читають дуже різні люди: самі військовослужбовці; дружини, що чекають бійців із фронту; рідні загиблих військових і члени родин Героїв Небесної Сотні; читають ті, хто поїхав за кордон, мої замовники, дизайнери й архітектори — тобто абсолютно різні люди. І я б хотіла, щоб вони всі між собою порозумілися. Я намагаюся підтримати їхній моральний дух, бо і мені самій це потрібно».
Фейсбук Бартле перетворився на щоденник, якого вона не мала в дитинстві. Фотографії та пости допомагають згадати важливі події, яскраві моменти, щоб той чи інший день запам’ятався своєю особливою атмосферою, думками та настроєм. У її цифровому світі також багато мистецтва, зокрема поезії, яку вона дуже любить. На сторінці вірші улюблених сучасників: Сергія Жадана, Юрія Іздрика, Дмитра Лазуткіна, Катерини Бабкіної, Тетяни Власової, Юрія Строканя, Колі Кулініча та інших. Кожен із них гостро відчуває сьогодення, каже Юлія, а їхні твори, написані у війну, вражають щемом і водночас непохитною вірою в перемогу України.
Про українську культуру
Чи потрібна на фронті культура? На початку російсько-української війни у 2014 році Юлія Бартле вирішила: без культури не перемогти, тож із Сергієм Жаданом відвідувала військові частини на Донеччині та Луганщині, разом з Анжелікою Рудницькою об’їхала всі найгарячіші точки фронту та підтримувала поранених бійців у шпиталях.
Пліч-о-пліч із багатьма українськими друзями-митцями Юля долучалася до численних мистецьких ініціатив, таких важливих для підняття бойового духу. Підтримує Бартле і зв’язок із тими митцями, хто безпосередньо нині бореться за Україну: «Багато українських акторів нині на війні: одні допомагають фронту, наприклад, переганяючи автомобілі на передову, інші зі зброєю в руках боронять нашу землю».
Надзвичайно важливим називає Юлія Бартле і продовження у цій фазі війни мистецьких десантів: «Нашим військовим у цей непростий час дуже не вистачає якогось перезавантаження, нових емоцій, гумору. Цю велику працю нині продовжують мої друзі-митці. Наприклад, із 2014 року народна артистка України Ада Роговцева поруч із військовими. Попри свій поважний вік, Ада Миколаївна і сьогодні невтомно їздить зі своєю командою по військових частинах і шпиталях, показує свої вистави, читає вірші, спілкується з військовими. Ці зустрічі неймовірно трепетні й теплі. Багато робить сьогодні в цьому напрямку Національний театр імені Івана Франка, а найближчим часом я сама планую долучитися до друзів та повозити на Схід і Південь українське кіно».
Під час культурних місій на Сході України. Поряд із Юлією: український воїн Сергій Бистров, поет і письменник Сергій Жадан, журналістка «Цензор.НЕТ» Віолетта Кіртока, решта – митці та волонтери Харкова. Фото: фейсбук Юлії Бартле
«За російською мовою з реальною зброєю в руках у наш дім приходить «рускій мір»»
Юлія Бартле небайдужа до кінематографа та мистецтва, тож товаришує з багатьма письменниками, музикантами й акторами. Серед них — рок-гурти Kozak System, «Без обмежень», співачки Галя і Леся Тельнюк, карпатський етногурт «КораЛЛі», зокрема його сопілкар Мишко Адамчак, керівник культурної платформи «Кримський дім» Ахтем Сеітаблаєв, актриса Римма Зюбіна, акторка та режисерка Катерина Степанкова. Кожен із них, каже Бартле, на вістрі подій, і так само, як і вона, не покладаючи рук, допомагає українській армії.
Юлія впевнена: необхідно розвивати та підтримувати власну культуру. «У жодному разі не можна закривати бібліотеки та будинки культури, натомість необхідно робити все, аби перетворити їх на мистецькі хаби, варто нести на Схід українську мову та українську культуру. Це вкрай важливо, адже за російською мовою з реальною зброєю в руках у наш дім приходить «рускій мір». Нам потрібні літературні читання, квартирники, вечори поезії, мистецькі перформанси.
Певні ж розважальні заходи недоречні: які можуть бути дискотеки чи жартівливі стендапи, коли в українські міста летять ворожі ракети, а на фронті гинуть наші герої?» — обурюється Юлія. Натомість розповідає, що деякі бійці не сприймають це так негативно, адже «бачать ситуацію по-іншому і воюють за те, щоб їхні близькі та друзі мали змогу жити повноцінним життям».
Про людей і перемогу
Протягом 8 років громадської та благодійної діяльності, говорить Юлія, вона неодноразово стикалася зі ставленням до волонтерів як до служб, які зобов’язані щось робити: «Дуже засмучує, що люди не розуміють — кожному з нас треба діяти, а не очікувати сторонньої допомоги. Ми самі є державою. Ми самі — та громада, яка рухає суспільство». Але період розчарувань особисто для Бартле давно минув.
За її словами, «не всі герої на війні — гарні люди в житті, і навпаки: не всі люди, які хороші в житті, — ефективні на війні. У повномасштабній війні 2022-го одні мої знайомі приємно вразили, а десь випливли «маленькі людські зради». Але це життя».
«Ми самі — держава. Ми самі — та громада, яка рухає суспільство»
Бартле вважає, що в цій війні у кожного є своя особиста місія: хтось пішов на фронт, а хтось почав допомагати фронту; хтось працює, заробляє гроші та підтримує нашу економіку і армію фінансово, адже економічний сектор дуже важливий, а хтось рятує дітей — наш генофонд; хтось просто зараз організовує благодійні кінопокази та концерти на підтримку ЗСУ, а хтось — розробляє соціальні програми з майбутнього повоєнного відновлення України.
«Воюй там, де стоїш! — спонукає Юлія. — Так завжди каже моя подруга Маруся Звіробій, і для мене це дуже важливий девіз. Кожен має бути на своєму місці. Єдині, кого я зневажаю, — це люди, які заплющують очі й роблять вигляд, що війни немає, і жодним чином не докладають зусиль, аби наблизити нашу спільну перемогу».
Юлія Бартле у вишиванці. Фото: фейсбук Юлії Бартле
Що саме нам потрібно для перемоги? На це питання у Юлії Бартле є своя відповідь: вірити й працювати! «В одному з віршів Сергія Жадана є такі слова: «Мама мене вчила, що зневіра це зло», тож ніколи не можна складати руки. Попереду ще багато труднощів, буде важко, будуть втрати, біль і сльози, але саме тому нам необхідна віра. Віра в себе, у наше військо, нашу країну і наше майбутнє. Треба працювати заради перемоги й знати, що перемога обов’язково буде, і щодня вона стає на один день ближчою».
