PRAGMATIKA.MEDIA продовжує освітлювати цикл подій Архітектурного MeetUp’у, основною метою якого є створення платформи для комунікації на всіх рівнях урбаністичної, архітектурної та дизайнерської екосистем. Цього року заключний захід циклу відбувся 16 грудня. У рамках події ми провели п’ять панельних дискусій, де обговорили, як інновації, стійкість і культурна самобутність формують майбутнє українських міст.
Івент-простір MacPaw Space, у якому проходив Архітектурний MeetUp. Фото: Максим Дробіненко
Українська реновація давно живе між двома станами — бути і здаватися. Ми навчилися швидко «наводити красу», але так само швидко втрачати сенс. У часи дефіциту ресурсів це особливо помітно: фасади стають ширмами, складні процеси — спрощеними історіями, а архітектура іноді змушена бути не до кінця чесною. Саме про цю межу — між реальним відновленням і декоративною імітацією — говорили учасники другої панельної дискусії MeetUpʼу. Головне завдання зустрічі окреслила модераторка панелі Анна Іскіердо, архітекторка, громадська діячка, співзасновниця архітектурного бюро AIMM: «почути від експертів, які багато працюють із різними контекстами, де саме проходить межа, яку архітектор не має права перетинати».
Анна Іскіердо, архітекторка, громадська діячка, співзасновниця архітектурного бюро AIMM. Фото: Максим Дробіненко
Участь у дискусії ««Реновація чи імітація: як вдихнути нове життя в історію, а не створити «фейк»» взяли українські експерти в галузях архітектури, містобудування та освітлення: Григорій Лисенко, головний архітектор Ars Longa; Павло Пекер, засновник і СЕО архітектурного бюро Peker & Partners; Ольга Гавура, директорка з будівництва та керівна партнерка 7CI Group; Данило Кінаш, керівник архітектурного відділу abmk; Микола Каблука, митець, засновник і артдиректор компаній Еxpolight і Kabluka Light & Digital Sculptures; Микола Морозов, головний архітектор компанії Archimatika; Олександра Нарижна, архітекторка, урбаністка та громадська діячка, співзасновниця й голова Urban Reform.
Розмова швидко вийшла за рамки професійної події. Замість презентації успішних кейсів вона перетворилася на діагностику ринку, де ключовими словами стали поспіх, підміна змісту та відсутність аналізу.
Учасники дискусійної панелі «Реновація чи імітація: як вдихнути нове життя в історію, а не створити "фейк"». Фото: Максим Дробіненко
Діагностика ринку: помилки, ознаки обману та «слабкі ланки»
Обговорення розпочалося з бліцопитування про найбільші помилки реновації в Україні сьогодні. Експерти одразу окреслили головні «больові точки» галузі: не брак ідей і навіть не брак грошей, а швидкість. «Все на вчора» — це стан, у якому реновація часто стає способом замаскувати щось зовсім інше. Відсутність аналізу перед початком проєктування, ігнорування історичного та соціального контексту, небажання ставити незручні запитання на старті — усе це веде до результатів, які мають гарний вигляд лише на візуалізаціях. На думку фахівців, замовники часто намагаються лише «припудрити» старі фасади замість глибокого переосмислення об’єктів, що зрештою призводить до появи неякісних архітектурних підробок. Ольга Гавура підкреслила, що фінансова чесність має бути на першому місці — перед стартом робіт необхідно проводити ґрунтовне дослідження доцільності витрат та залучати операційну команду ще на стадії ідеї. Цей підхід підтримав і Данило Кінаш, який закликав девелоперів перестати думати категоріями «швидко та дешево». Він переконаний, що складні й дорогі рішення виправдовують себе із часом: «Ми зараз працюємо з державною лікарнею (це донорські кошти). Намагаємося змінити фокус із “швидко й дешево” на сталі рішення. Наприклад, сонцезахист на фасадах зараз коштує дорого, але в перспективі 50 років експлуатації він доцільний».
Ольга Гавура, директорка з будівництва та керівна партнерка 7CI Group. Фото: Максим Дробіненко
Ознаки фейкової реновації, за словами учасників дискусії, давно відомі. Перша і найочевидніша — відсутність історичної частини проєкту. Друга — перекіс у картинку, коли будівля або територія працюють як декорація, а не як живий організм. Третя — фасадний підхід: із головної вулиці «по-європейськи», у дворі — та сама занедбана реальність. Окремо прозвучала іронічна, але влучна деталь: якщо на новому об’єкті з’являються балясини, псевдокласичні карнизи чи стилізація під «давню Європу» — це майже завжди сигнал імітації. У таких випадках архітектура не працює з контекстом, а лише копіює впізнавані форми.
Данило Кінаш, керівник архітектурного відділу abmk. Фото: Максим Дробіненко
Пошук найслабшої ланки в процесі реновації виявив конфлікт ролей і дефіцит відповідальності. З одного боку, ключова роль належить архітекторові, чия позиція визначає життєздатність проєкту. З іншого — величезний вплив має замовник, який часто не усвідомлює масштабів і прихованих складнощів реновації. Проте справжній провал зазвичай стається на рівні менеджменту: за відсутності людини, здатної зібрати команду різнопрофільних фахівців і налагодити між ними зв’язок, проєкт приречений на деградацію. «Це про низький фаховий рівень та освіту замовників і архітекторів. Якість об’єкта така сама, як якість тих, хто його робить, а роблять його двоє: архітектор і замовник», — зазначив Григорій Лисенко.
Григорій Лисенко, головний архітектор Ars Longa. Фото: Максим Дробіненко
Хто ворог реновації? Комунікація, фінансування
Даючи відповідь на запитання про найбільшого ворога якісного відновлення, Григорій Лисенко був категоричним: «Відсутність коштів. У нас завжди складна ситуація з коштами, а зараз вона стала ще складнішою. Ми завжди робимо все з того, про що не можна казати в мікрофон… Із цього самого і палиць. І палиці ми потім прибираємо». З тим, що гроші є вирішальним фактором, не погодився Микола Каблука: «Є досить багато проєктів, де коштів було вдосталь, але в підсумку отримано пам’ятник замовникові, в якому читається лише захоплення декоративністю, а навколо не зроблено ані публічних просторів, ані нових функцій. Проєкт став нібито декорацією для фільму: гроші вкладені, але життям він так і не наповнився», — зазначає він. Олександра Нарижна також додає, що проблема іноді криється в поспіху. «Часто ми не встигаємо подумати, і рішення — дорогі та неефективні. За ті ж самі гроші можна було б зробити набагато краще», — зазначає архітекторка.
Учасники дискусійної панелі шукають відповідь на питання: хто найбільший ворог справжньої реновації? Фото: Максим Дробіненко
На думку експертів, проблема якісної реновації полягає у відсутності… навичок спілкування: в Україні приклади гарного відновлення часто сприймалися негативно саме через провалену комунікацію девелоперів і громади. У підсумку на ринку з’явилося багато популістських рішень, які мали на меті лише швидке схвалення публіки. Павло Пекер назвав це одним із головних бар’єрів для розвитку галузі: «Найбільший ворог — це популізм. Тобто бажання сподобатись публіці, навіть не спробувавши прокомунікувати з громадою, хоча неочікувано результат може бути кращим, ніж люди могли собі уявити».
Слухачі на панельній дискусії «Реновація чи імітація: як вдихнути нове життя в історію, а не створити “фейк“». Фото: Максим Дробіненко
Приклад роботи із Житнім ринком на Подолі показав альтернативний підхід. Павло Пекер розповів, як відмова від готових рішень, партисипація на ранніх етапах, залучення професійних соціологів і вміння слухати, а не нав’язувати власні амбіції дозволили уникнути звичного «інформаційного вибуху» навколо проєкту. «Дивно, але це непритаманно взагалі нашому суспільству, щоб не було “срачу” навколо ідеї», — зізнається Павло. Він виділив ключові принципи якісної роботи: «Ми не прийшли з готовим рішенням, а вийшли до громади і разом із нею почали із загального — формувати цінності та рамки. До нас долучились фахівці, які професійно вислуховували, робили інтерв’ю та зрізи за всіма запитами. Це дозволило отримати конкретну структуру потреб мешканців, на основі якої й будували архітектурну концепцію. Третім стовпом стала правильна комунікація. Ми більше слухаємо, ніж нав’язуємо власну думку. Наше завдання — презентувати очікування громади так, щоб проєкт став реальною відповіддю на її запити, а не маніфестом особистих амбіцій». Такий підхід робить результат прогнозованим і легітимним в очах суспільства.
Павло Пекер, засновник і СЕО архітектурного бюро Peker & Partners. Фото: Максим Дробіненко
Олександра Нарижна підхопила тему партисипації, зазначивши, що сучасне містопланування неможливе без залучення людей. «Мені дуже приємно чути, що тема партисипації стала активно обговорюватись. Ми займаємося цим десь із 2015 року. Це чесний метод залучення людей до планування», — підкреслила вона. Спікерка зауважила, що в Україні досі живе міф про архітектора-деміурга, проте світова практика давно відмовилася від цього. «Ми вже у XXI столітті, ніхто не працює один. Ми часто кажемо, що “архітектор усе вирішує”. Але це міждисциплінарність і командна робота економістів, соціологів, географів і комунікаційників». На питання модераторки про ефективність такого підходу Олександра відповіла однозначно: «Я не зустрічала жодного негативного моменту в тому випадку, коли ми реально чуємо один одного і щиро залучаємо всіх учасників для того, щоб їх почути».
Ревіталізація як зміна стратегії, а не геометрії
Говорячи про великі території, архітектори наголосили: ревіталізація починається не з креслень. Вона починається з аналізу. Соціального, економічного, інфраструктурного. Помилка на цьому етапі може коштувати сотні мільйонів гривень.
Микола Морозов, деталізуючи підходи до роботи з великими промисловими зонами, наголосив, що ревіталізація — це передусім інтелектуальна робота зі змістами, а не просто ремонт будівель. Він виділив стратегічні принципи, без яких неможливо вдихнути життя в занедбані території: «Ключове — це якісний аналіз. Ми часто ігноруємо соціальне дослідження й не розуміємо, як саме це місце має жити. Для ревіталізації критично важливою є поліфункціональність — насичення простору різними ролями. Зробіть просту вправу: візьміть умовні 50 гектарів промзони й “одягніть” їх на мапу Копенгагена чи Парижа. Ви побачите, що на цій самій площі в Європі вміщуються сотні різноманітних активностей».
Микола Морозов, головний архітектор компанії Archimatika. Фото: Максим Дробіненко
У цьому контексті архітектор перестає бути просто проєктувальником стін і стає «режисером сценаріїв життя». Такий підхід гарантує, що район буде живим і безпечним цілодобово, адже постійна зміна функцій протягом дня залучає різні групи людей. Ревіталізація за таким принципом перетворює колишню мертву зону на повноцінну та самодостатню частину міського організму.
Ольга Гавура поділилася досвідом реновації на прикладі львівської «Фабрики повидла», ревіталізацію якої PRAGMATIKA.MEDIA раніше висвітлювала тут і тут. Кейс став взірцем того, як приватна ініціатива та донорська підтримка можуть урятувати промислову руїну, перетворивши її на надсучасний артцентр. Ольга наголосила, що робота з такими будівлями вимагає докорінної зміни бізнес-мислення: «У проєктах подібного масштабу на першому місці стоїть культурна цінність, а не фінансові показники. Наше завдання полягало не в отриманні швидкого прибутку, а у створенні сталої моделі, де об’єкт здатен вийти на режим самоокупності, зберігаючи свою мистецьку місію».
Ревіталізація — це передусім інтелектуальна робота зі змістами, а не просто ремонт будівель
Окрему увагу експертка приділила головному технологічному виклику реновації — поєднанню історії із жорсткими вимогами сучасності. Вона пояснила, що справжня якість ховається в деталях, які часто залишаються невидимими для відвідувача, але коштують найбільше: «Нам потрібно було розв’язати надскладне рівняння: з одного боку — максимально зберегти автентичність аж до цеглини, а з іншого — інтегрувати в історичну оболонку сучасні, надзвичайно дорогі інженерні системи. Це не просто косметичний ремонт, а повне технологічне переоснащення пам’ятки».
Данило Кінаш розповідає про цифровізацію у сфері архітектури. Фото: Максим Дробіненко
За словами Ольги, саме ці приховані інвестиції в залізо та мережі гарантують сталість об’єкта в майбутньому. Адже культурний центр не може існувати лише на дотації — він має бути функціональним і комфортним, щоб залучати відвідувачів та бізнес. «Культурний складник важливо зберегти, але об’єкт має бути спроможним функціонувати беззбитково», — наголосила вона.
На завершення Ольга Гавура закликала девелоперів не сприймати складну реновацію як тягар, а бачити в ній унікальну ринкову перевагу. На її думку, кожен такий реалізований проєкт створює прецедент, який доводить іншим інвесторам, що адаптація старої архітектури під сучасні потреби може бути як актом меценатства, так і успішною стратегією розвитку міста.
Світло як інструмент виявлення ідентичності
Питання глибокого переосмислення об’єктів неможливе без урахування їхнього нічного образу, який часто формує основне враження від міста. Микола Каблука переконаний, що світло в реновації є стратегічним інструментом, здатним змінити соціальну роль території: «Головна помилка — це суто механічний підхід, коли до освітлення ставляться як до технічного завдання: “ось фасад, просто підсвітіть його”. Насправді світло має працювати на розвиток середовища в цілому. Важливо не просто розставити світильники “в лоб”, а розробити сценарій, який наповнить об’єкт новими сенсами та зробить його помітним у міському контексті».
Микола Каблука, митець, засновник і артдиректор компаній Еxpolight і Kabluka Light & Digital Sculptures. Фото: Максим Дробіненко
Як приклад комплексного підходу митець навів освітлення резиденції Чернівецького університету. Проєкт став каталізатором змін для всього прилеглого простору: «Коли ми почали працювати над підсвіткою, з’ясувалося, що до пам’ятки просто немає адекватного доступу. Це підштовхнуло до переосмислення всієї території: ми запланували місця для фестивалів і туристичний хаб». За словами Миколи Каблуки, саме такий інтегрований підхід перетворює історичний об’єкт на справжню візитівку міста. «Це не просто картинка — це можливість показати історію в новому ракурсі та зробити простір цікавим для людей 24/7». Таким чином, якісна реновація світлом «розпаковує» потенціал об’єкта, про який раніше навіть не здогадувалися.
Боротьба за фонову забудову та «дух Подолу»
Питання відповідальності за збереження автентичного масштабу міста було центральним у виступі Григорія Лисенка, який представив кейс будівлі на вулиці Фролівській, 4. Ця будівля є типовим зразком фонової забудови Подолу, яка не має охоронного статусу, але формує саму ідентичність району. Архітектор переконаний, що саме такі «рядові» будинки сьогодні перебувають у найбільшій небезпеці через девелоперську логіку «знеси та побудуй нове». «Так, це не шедевр, це звичайний цегляний будиночок 1880-х років. Але він несе в собі дух Подолу і чудово із цим справляється. Якщо ми будемо втрачати або спрощувати такі об’єкти, район швидко перетвориться на безлике місце», — наголосив експерт.
Григорій Лисенко розповідає про кейс реновації будівлі на вулиці Фролівській, 4. Фото: Максим Дробіненко
Внутрішній стан об’єкта на Фролівській, 4 виявився критичним: експертиза зафіксувала аварійність даху та системні тріщини стін, що проходять крізь усі поверхи. Команда архітекторів обрала шлях делікатної стабілізації за допомогою прихованих металевих бандажів та посилення фундаменту. «Наш базовий принцип у цьому проєкті — зберегти максимум автентичної матерії будівлі й водночас привести її до безпечного та сучасного технічного стану. Логіка капітального ремонту завжди вибудовується так: спочатку безпека, потім архітектура, потім функція. Неможливо говорити про автентичність, доки об’єкт конструктивно нестабільний», — пояснив Григорій Лисенко.
Така безкомпромісна боротьба за кожну автентичну цеглину на Фролівській зумовлена особливим статусом Подолу, де будь-яка архітектурна помилка сприймається громадою вкрай болісно. У цьому контексті фахівець згадав Воздвиженку — район, який роками залишається головним об’єктом критики за «псевдоісторизм». Проте архітектор закликав розділяти естетичні претензії та містобудівну якість середовища: «Ми звикли критикувати Воздвиженку за її архітектурний стиль, але часто ігноруємо головне: там повністю втілений людський масштаб простору. Це чи не єдиний приклад сучасної забудови в Києві, де вулиці та будинки пропорційні людині, де приємно перебувати фізично», — зауважив Григорій.
Кожна теза у фокусі аудиторії. Фото: Максим Дробіненко
На його думку, те, що Воздвиженка викликає суперечки саме через свій «декоративний» вигляд, є не провиною окремих авторів, а симптомом глибшої системної кризи. «Проблема стилістичного хаосу — це наслідок відсутності справді дієвого генерального плану міста. Це виклик не лише для Києва, а для всієї держави як інституції. Коли немає чіткої стратегії та прозорого дизайн-коду, архітектура стає заручницею випадкових рішень, хоча функціонально простір може бути спроєктований правильно», — підсумував архітектор.
Реальність української реновації така, що відновлення старого майже завжди виявляється складнішим і дорожчим за нове будівництво. Григорій Лисенко відверто поділився економічним боком професійної етики, де архітектор часом змушений ставати меценатом власного проєкту: «На жаль, у мене не завжди виходить бути комерційно обґрунтованим. Останній раз я додав десь 700 000 грн власних коштів на проєктування, щоб його доробити. Але я задоволений, бо мені хочеться, щоб той будинок мав саме такий вигляд, як зараз».
Цифровізація як запорука якісної архітектури
BIM і лазерне сканування в реновації перестали бути опцією. Вони дозволяють отримати точну картину стану будівлі, працювати з варіативністю рішень і оперативно реагувати на «сюрпризи» під час будівництва. У старих об’єктах зміни неминучі. Питання лише в тому, чи бачить команда їхні наслідки для бюджету і строків у реальному часі.
Спікери аналізують ризики перетворення реновації на архітектурну імітацію. Фото: Максим Дробіненко
Данило Кінаш перевів розмову в площину цифрового менеджменту, без якого сучасна реновація ризикує перетворитися на фінансово некерований процес. Він наголосив, що використання BIM-технологій (Building Information Modeling) сьогодні є вимогою часу, єдиним способом забезпечити точність на кожному етапі роботи зі старою будівлею. «Наша команда вже понад 10 років працює в BIM, і для реновації це незамінний інструмент аналізу. Раніше архітектор залежав від архівних креслень і рулетки, що давало величезну похибку. Зараз ми використовуємо лазерне сканування і отримуємо “хмару точок” — цифрову копію об’єкта з точністю до міліметра. На її основі створюється жива інформаційна модель, де кожен елемент конструкції має свої дані про стан і вартість», — пояснив експерт.
В Україні досі живе міф про архітектора-деміурга, проте світова практика давно відмовилася від цього
Він підкреслив, що головна цінність BIM проявляється саме під час процесу будівництва: «Коли ми відкриваємо конструкції та бачимо реальні тріщини чи приховані дефекти, нам не потрібно перекреслювати весь проєкт. Маючи якісну цифрову модель, ми миттєво вносимо корективи й відразу бачимо, як ці зміни вплинуть на кошторис і терміни виконання робіт. Це перетворює стихійний процес на прогнозований бізнес», — додав Данило Кінаш.
Повна зала слухачів — найкращий показник актуальності теми. Фото: Максим Дробіненко
Як змінити замовника, щоб змінити міста
Фінальна частина дискусії була присвячена трансформації відносин між замовником і архітектором. Експерти зійшлися на тому, що українському девелопменту час переходити від хаотичного освоєння ділянок до довгострокового стратегічного планування, де якість середовища є головним капіталом.
Данило Кінаш закликав інвесторів змінити фокус із миттєвого прибутку на створення проєктів із високою доданою вартістю: «Головна помилка — це гонитва за швидкими грошима. Ми маємо зрозуміти: якісна реновація — це гра в довгу. Замовник повинен інвестувати в інтелектуальний складник і технології, бо саме вони страхують його від збитків у майбутньому. Доросле будівництво — це коли ми рахуємо не лише вартість бетону, а й вартість експлуатації об’єкта через 10 чи 20 років».
Григорій Лисенко, підсумовуючи свій складний досвід на Подолі, висловив радикальну позицію щодо історичної забудови: «Мій заклик до інвесторів: якщо у вас немає ресурсу на якісну та обґрунтовану роботу — краще взагалі не чіпайте ці будівлі. Ліпше нехай вони почекають свого часу, ніж будуть спотворені дешевим ремонтом. Ми маємо орієнтуватися на європейський зразок горизонтального розвитку, де кожен метр старого фонду цінується вище за нову висотку».
Олександра Нарижна, архітекторка, урбаністка та громадська діячка, співзасновниця й голова Urban Reform. Фото: Максим Дробіненко
Олександра Нарижна акцентувала на тому, що архітектура — це завжди про суспільний договір, а не про его приватного капіталу: «Місто не має бути “парадом амбіцій” окремих забудовників, де кожен намагається перекричати сусіда. Ключ до змін — в освіті замовника. Коли інвестор зрозуміє, що партисипація та співпраця з громадою — це не перешкода, а інструмент легітимізації його бізнесу, тоді ми отримаємо простір рівня Відня чи Копенгагена».
Підсумовуючи, Микола Морозов наголосив на етичній відповідальності архітектора за масштаб вулиці: «Головний запобіжник проти архітектурних імітацій — це повага до історичного масштабу. Ми маємо відмовитися від спрощення проєктів заради економії. Коли якість приноситься в жертву миттєвому прибутку, програє все місто. Справжня реновація — це коли архітектор переконує замовника, що збереження пропорцій і чесних матеріалів зрештою зробить цей проєкт дорожчим і престижнішим».
Світлова скульптура та інженерна естетика: досвід Solmіx Lighting і LOFU
Олександр Максимов, світлодизайнер, керівник компанії Solmіx Lighting і засновник українського бренду LOFU. Фото: Максим Дробіненко
Логічним завершенням розмови про візуальне сприйняття оновлених об’єктів став виступ Олександра Максимова, світлодизайнера, керівника компанії Solmіx Lighting і засновника українського бренду LOFU. Він акцентував на тому, що в проєктах реновації світло є не просто декоративним елементом, а критично важливим інженерним складником, який дозволяє об’єктові повноцінно функціонувати в сучасному міському ритмі. «Сьогодні наша діяльність охоплює складні інженерні рішення та витончені естетичні проєкти. Ми переконані, що сучасна реновація неможлива без глибокої технологічної експертизи, адже саме вона дозволяє інтегрувати світло як невід’ємну частину архітектурної форми, а не просто зовнішню накладку», — зазначив Олександр.
Художня інсталяція «Луска», створена брендом LOFU для Edem Resort Medical & SPA. Фото надане брендом LOFU
На прикладі реалізованих обʼєктів — освітлення столичного ТРЦ Retroville та художніх інсталяцій бренду LOFU (зокрема, фасадної інсталяції «Луска» для Edem Resort Medical & SPA), Олександр Максимов продемонстрував, як світло здатне радикально трансформувати сприйняття об’єкта. Замість традиційного підсвічування фасадів компанія фокусується на створенні світлових скульптур та індивідуальних рішень, що перетворюють архітектуру на об’єкт сучасного мистецтва.
Нічне освітлення від бренду LOFU для ТРЦ Retroville в Києві. Фото надане брендом LOFU
Олександр запросив фахову спільноту до професійної взаємодії, анонсувавши відкриття нового шоуруму бренду LOFU в Києві вже в січні. Цей простір має стати майданчиком для світлових експериментів, де архітектори та інвестори зможуть на власні очі побачити, як новітні технології допомагають розкривати характер історичного середовища.
Олександра Нарижна: «Місто не має бути “парадом амбіцій” окремих забудовників, де кожен намагається перекричати сусіда»
Реновація як іспит на зрілість
Українська реновація сьогодні — це іспит на зрілість. Для архітекторів, замовників, інституцій і суспільства. Дискусія зафіксувала важливий зсув: реновація перейшла від епохи фасадного декорування до складного управління ризиками. Сьогодні кожен урятований об’єкт — результат надзвичайних зусиль, роботи в умовах дефіциту ресурсів і водночас свідомого вибору на користь якості. Майбутнє галузі тепер залежить не стільки від роздутих бюджетів, скільки від інтелектуального капіталу — впровадження цифрових інструментів аналізу, глибокої інженерної експертизи та щирої поваги до історичного масштабу міста. У цьому контексті відповідальність нарешті перестає бути обтяженням чи вимушеним компромісом, перетворюючись на головну ринкову перевагу та ознаку дорослості всього будівельного сектора.
