Дніпрові пагорби та набережна на Подолі: візії редевелопменту

Прочитати статті про проєкт A-Station на Арсенальній і освітлення Хрещатика можна тут і тут.

Місто, в якому перекрили воду

Близькість до річок або моря здавна була визначальною для заснування поселень, тим більше — для міст із великою історією.

Вода забезпечувала торгівлю, логістику і навіть політику, давала ресурси для життя. Але в процесі розвитку місто ніби «поглинало» річку: розросталося на берегах, забудовувало колись зелені й гостинні простори портами, складами, заводами, транспортними розв’язками. Ріка, яка була найбільшою цінністю, — тим, що привело людей сюди — перетворювалася на служницю міста.

Відновлення зв’язків міста з річками — одна з ключових тем у сучасній урбаністиці. Йдеться не тільки про нові пішохідні маршрути чи доступні набережні. Це про відновлення балансу, який міста колись втратили, відгороджуючись від води. Редевелопмент поліпшує мікроклімат, створює умови для біорізноманіття, мешканці відчувають місто як більш якісний і приємний простір для життя. Повертається важлива частина ідентичності, і в контексті Києва це особливо актуально для історичних районів — Старого міста й Подолу.

Чи багато зараз на Правому березі Києва променадів і громадських просторів із доступом до річки? Рухаючись за течією Дніпра з півночі на південний схід, спершу потрапляємо на береги біля Оболонського острова, довгу набережну й у парк «Наталка».

Почайна, на жаль, втратила гідний зв’язок із Дніпром через масивну дорожню розв’язку та промислову зону. У 2017 році Київрада проголосувала за створення парку «Почайна» — проєкт передбачав реабілітацію русла легендарної річки. Лінійний парк площею 15 гектарів мали облаштувати між проспектом С. Бандери та вулицею Електриків і поєднати з прибережними рекреаційними просторами Оболоні.

Також планували парк біля Йорданського та Кирилівського озер, але роботи з боку міста припинені.

Наступна зупинка на маршруті — Рибальський острів, теж з індустріальним характером і відокремлений від води активним шосе. Водночас саме тут будують новий житловий квартал Rybalsky із супутньою інфраструктурою, тож роль острова в майбутньому має змінитися, а зв’язки — поліпшитися, наскільки це дозволяє ландшафт.

Далі розпочинається Набережно-Хрещатицька вулиця з пішохідною смугою над водою вздовж дороги. Вона переходить у набережну Поштової площі з простором біля Річкового вокзалу — це популярне місце, куди кияни й туристи спускаються з Верхнього міста або приходять із Контрактової площі.

Дорога тут ненадовго занурюється в тунель і продовжується вже як Набережне шосе, яке тягнеться до масивного транспортного вузла біля мосту Патона.

На цьому відрізку біля води облаштовані пішохідний і велосипедний маршрут уздовж шосе, є вихід на Парковий міст до Труханового острова, базар «Рибалка» (або «Бухара») біля станції метро «Дніпро», невеликий Наводницький парк і монумент засновникам Києва.

Над шосе, на високих схилах і терасах, тягнеться зелена смуга — від Володимирської гірки до Хрещатого, Центрального й Маріїнського парків, урочища Провалля, парку Слави, комплексу Національного музею Голодомору-геноциду, Лаври та Співочого поля, Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Далі Наддніпрянське, а згодом Столичне шосе так само відсікають від води пагорби Звіринця й Видубичів на Печерську, врізаються між історичною Лисою горою та прилеглою до води промисловою зоною. Берегова лінія стає більш розгалуженою, із численними протоками, озерами й острівцями. Починаються околиці міста.

Тож фактично локацій, де людина може взаємодіяти з річкою, не залишаючи міську інфраструктуру, на Правому березі не так і багато. А добре облаштованих, із додатковою пізнавальною, культурною цінністю або хоча б просто комфортних і доступних для всіх груп населення — ще менше. І це дивує. Потенціал Дніпрових берегових просторів у столиці досі суттєво недооцінений.

Попри всі містобудівні нюанси, для багатьох Київ і досі зберігає образ зеленого міста. За довоєнною статистикою, він входив до сотні найзеленіших мегаполісів світу. Втім, якщо проаналізувати, де саме зосереджені насадження, то, згідно з інтерактивною мапою ЛУН, це насамперед Голосіїв і Сирець. Натомість Поділ, Печерськ, Почайна та Лівобережжя вздовж Дніпровської набережної належать до територій із найменшою кількістю дерев і зелені.

З огляду на таку картину, робота над відновленням блакитно-зеленої інфраструктури в центральних районах міста видається логічною.

Як дістатися із центру до річки

Є кілька маршрутів із Верхнього до Нижнього міста, якими зрештою можна дістатися до води. Київський фунікулер до Поштової площі, туристичний Андріївський узвіз або ж Пейзажна алея зі сходами в урочище Гончарі-Кожум’яки (на Воздвиженку).

Кілька доріг повторюють форму схилів у лісопарковій зоні: дугоподібний Володимирський узвіз, прокладений від Європейської площі до Подолу, алея Магдебурзького права, Паркова дорога та Дніпровський узвіз.

Від Володимирського узвозу також відгалужуються круті довгі сходи до колони Магдебурзького права.

Є ще один шлях униз, і в контексті редевелопменту він цікавить нас найбільше.

Багато людей спускаються звивистими доріжками з паркової зони, від скляного мосту й арки Свободи. Шляхів поміж дерев багато: вони переплітаються, ведуть як униз — до пішохідного мосту на Труханів острів, так і паралельно парковим просторам — аж до Зеленого театру й мурів Київської фортеці, Аскольдової могили.

Подекуди на алеях є мощення й ліхтарі, подекуди це просто протоптані стежки на схилах.

Саме цей простір ми хочемо дослідити особливо детально, адже він є практично прямим продовженням Хрещатика і Європейської площі — без гаків та об’їздів. У нього впираються всі, хто прогулюється головною вулицею країни, бачить парк і панорами з високого берега та хотів би продовжити маршрут далі.

Визначення меж і можливостей простору

Гліб Ушаков, кандидат архітектури, доцент КНУБА, в минулому — архітектор науково-проєктного інституту КиївЗНДІЕП, експерт ГО «Культурний проєкт», у дослідженнях радить розглядати цілісну територію від Поштової площі до мосту Патона.

Він пояснює, що місцевість має ландшафтну єдність, пов’язану з рельєфом та характером забудови, культурну цінність як історична ландшафтна зона, що охороняється. Тож стратегічно й концептуально її варто вирішувати як єдиний великий ландшафтно-рекреаційний простір.

Зелені та паркові простори й ділянки біля води на вказаному відрізку слід розглядати разом, хоч вони зараз і розділені шосе:

«Ландшафтна зона починається від верхньої кромки схилів. Ми завжди можемо простежити вулиці або алеї, де проходять найвищі точки панорамного огляду, звідки відкриваються найкращі види. Це важливий суспільний шлях, і чим більш він безперервний (чим довше можна йти цими кромками) — тим вища якість ландшафтної композиції. Від цього маршруту ми спускаємося до води, і розділяти їх не можна», — зазначає він.

Гліб Ушаков говорить про те, що в концепцію розвитку території слід закласти рішення, які усунуть суперечності простору, що склалися фактично спонтанно, без чіткого плану:

«В одному й тому самому просторі ми маємо зону історичного ландшафту, невпорядкований величезний прибережний парк, потужний автомобільний транзит, набережну, яка не працює як повноцінна рекреаційна зона для такого великого міста. Можна сказати, що активним є лише її шматочок біля Поштової площі».

Архітектор пояснює, що в роботі з ландшафтом важливо розмежувати підходи до впорядкованої паркової частини й нижніх терас, які наразі «відрізані» та ніби живуть власним життям.

Для цих ділянок на схилах потрібно розробити благоустрій і сценарії використання, які перегукувалися б із концепцією, обраною для набережної, водночас враховуючи історичну цінність і охоронний статус цього рельєфу. Не йдеться про те, щоб перепланувати всі доріжки, втрутитися у форму схилів і спиляти всі дерева. Біля ключових точок треба лишень розчистити так звані прозори — «вікна» в зелені для панорамних краєвидів.

Зміни не мають відбуватися миттєво, тим більш у сучасних умовах, проте екологічно переосмислити об’єкти на схилах і біля води все ж необхідно.

Експерт нагадує, що ідея єдності Дніпрових пагорбів не нова. Повертаючись до маршруту по кромці (найвищих точках схилів), саме цю концепцію втілюють пішохідні мости в парковій зоні й біля неї: скляний міст із Володимирської гірки, Парковий міст (міст Закоханих) над алеєю Магдебурзького права, зведений за проєктом Євгена Патона, міст над алеєю Героїв Крут, яким можна вийти до парку Слави.

Провідний український архітектор Йосип Каракіс в минулому опрацьовував перспективи розвитку ландшафтів навколо Зеленого театру, Арсенальної площі та площі Слави. Він створив комплексний проєкт, який міг би забезпечити єдність і безперервність прогулянкового маршруту схилами.

За архітектурним ансамблем із відомим «будинком-літаком» і дитсадком «Орлятко» на вулиці Івана Мазепи, 3, зведеними за проєктами Й. Каракіса, досі існує напівзакинута алея. Вона розташована паралельно Парковій дорозі й за задумом архітектора мала стати завершальною ланкою пішохідного променаду.

«Навіть зараз, у такому забутому стані, без благоустрою, алея працює: звідси відкриваються фантастичні види на Дніпро. Вона стала невід’ємною частиною простору пагорбів, і в новому проєкті ландшафтно-рекреаційної зони цю спадщину Йосипа Каракіса варто було б відродити», — наголошує Гліб Ушаков.

Способи нейтралізувати й переосмислити дорогу

Олександра Нарижна, перша проректорка Харківської школи архітектури та співзасновниця ГО Urban Reform і Urban Reform School, говорить, що підходи до редевелопменту міських просторів із вираженою історичною й природною цінністю варто вимірювати за трьома показниками:

«Перше — як ми покращуємо природне середовище і чи є наші дії кліматично орієнтованими. Друге — чи стає цей простір комфортним для людей і чи підвищує рівень щастя в міському середовищі? І третє — яку економічну вигоду для міста ми отримуємо та як це впливає на системні рішення з мобільністю тощо».

Архітекторка зазначає, що подібна проблема знайома багатьом містам, де у ХХ ст. ухвалювали рішення про прокладання автомагістралей уздовж води.

«Є кілька прикладів міст, де дороги біля води перенесли під землю, звільнивши простір для людей. Наприклад, у Бостоні був реалізований проєкт Big Dig: шосе, що йшло через центр і вздовж води, сховали під землю, а звільнений простір став зеленою громадською зоною. У Мадриді проєкт Madrid Rіo теж переніс автомагістраль під землю вздовж річки Мансанарес, перетворивши набережну на простір для відпочинку. Є також приклад Антверпена, де об’їзну дорогу сховали в підводний тунель, завдяки чому з’явилось багато спільного простору та нових можливостей для девелопменту.

Такі рішення мають бути стратегічними й визначати пріоритети в міському просторі. Для Києва прокладання підземної магістралі було б, напевно, найбільш очевидним варіантом, але його втілення може зайняти від десяти років. Можна пошукати тактичні альтернативи, втім, вони здатні вирішити проблему лише частково», — констатує вона.

Гліб Ушаков: «Унікальність Києва в тому, що він одночасно частинами середньовічний, а частинами дуже інтенсивно забудований»

На думку Гліба Ушакова, випадок Києва є унікальним.

«Дуже мало великих міст, значущих із погляду історії та археології, зберегли саме такі дикі ландшафти — з недоторканими ділянками й тисячолітніми схилами, форма яких досі принципово не змінилася.

Шукаючи певні паралелі, можна згадати Зальцбург, де теж є низький лівий берег та високий правий, на якому розташовані історичний центр і фортеця. Є міста, де звʼязок із рікою ще слабший, ніж у нас, а десь доступ до своєї ріки вдалося використати максимально. Позитивні зміни відбулися здебільшого в країнах із потужною економікою й муніципалітетами, в умовах стабільного багаторічного розвитку, коли міста накопичили ресурси, щоб робити такі значні зміни. Особливо якщо йдеться про простори з особливим історичним контекстом».

Гліб Ушаков пропонує кілька сценаріїв інтеграції Дніпровських схилів і набережної, щоб зробити шляхи доступними. Найбільш радикальний — опустити шосе під землю і створити повністю пішохідну громадську набережну. Інший — збудувати повітряні конструкції у вигляді мостів із ліфтами або платформ із пандусами та ліфтами, які через певну відстань перетинатимуть шосе.

Архітектор відзначає варіант, в якому Парковий міст продовжуватиметься далі на схили:

«Цей вузол уже існує, тому його треба використовувати максимально — щоб можна було не лише перейти на Труханів острів, але й зайти на саму набережну. Аналогічний вузол потрібен біля Поштової площі, щоб було зручно спускатися до води: там це вже майже зроблено. Мостові переходи зі схилів мають бути також на відрізку між Парковим мостом і мостом Метро й безпосередньо біля станції “Дніпро”. Ближче до мосту Патона можна оновити наявні підземні переходи та додати нові».

«Підземні переходи під шосе — варіант, який частково застосували тут у радянські часи, — продовжує урбаніст. — Ми пам’ятаємо, як цією дорогою курсував міський трамвай.

Можна також спробувати знизити інтенсивність автомобільного руху й перетворити швидкісну магістраль на вулицю з громадськими об’єктами та наземними переходами. Втім, чи це має сенс — потрібно розрахувати.

У цих випадках певна “розірваність” території все одно зберігатиметься. Можна окремо попрацювати зі схилами і зробити там більш якісне й адаптоване середовище, але з набережною звʼязків усе одно буде небагато».

Він також нагадує про можливості фунікулерного зв’язку: на пагорбах може працювати не лише відомий історичний фунікулер, але й інші інклюзивні похилі ліфти.

Гліб Ушаков: «Ще творці Київського фунікулера розуміли, що проблема зв’язку Подолу й набережної, Поштової площі з Верхнім містом — це фізична проблема. Більш ніж за 100 років ми не покращили цей зв’язок»

Гліб Ушаков зазначає, що спосіб організації простору вплине на характер прогулянкового маршруту та його «зупинки». Новими цікавими точками тяжіння на набережній можуть стати підземний музей на Поштовій площі, місце впадіння річки Почайни в Дніпро, де за переказами відбулося хрещення Русі (традиційно вважається, що воно збігається з розташуванням колони Магдебурзького права), а також рибальський ринок біля станції «Дніпро» — самобутній і тематично доречний об’єкт, який можна масштабувати.

Якщо шосе залишиться, набережна фактично розділиться на дві паралельні частини обабіч дороги, кожна з яких матиме власні функції. Внутрішній шлях під горою можна облаштувати як широкий пішохідний променад — повністю відкритий простір без риштувань чи парканів, з будівлями різного призначення, які забезпечать необхідну активність цієї зони. Архітектура тут не обов’язково має бути капітальною, важливо, щоб вона була співмірною середовищу.

«На проміжку між пам’ятником Магдебурзькому праву та Поштовою площею збереглося кілька гарних історичних будинків. Більшість із них були службовими. Колись тут стояла ефектна будівля технічної інженерної служби. Просто на узбіччі шосе між Парковим мостом і мостом Метро розташована закинута двоповерхова споруда берегової насосної станції ХІХ століття. Це місце можна було б показувати туристам або відкрити там тематичний ресторан, наразі ж будинок занепадає.

Продовжуючи історичну забудову, за її принципом можна було б створити нові об’єкти, відновити хоча б частину помилково знесених споруд уздовж майбутнього променаду. Тут можуть працювати заклади, відбуватися культурні події, блошині ринки — як на Андріївському узвозі», — пояснює експерт.

Гліб Ушаков резюмує: території безпосередньо біля ріки — майже ідеально рівна площина без ухилу, тому нова громадська зона була б максимально інклюзивною. Такі умови не можуть забезпечити ні Андріївський узвіз, ні Воздвиженка.

Якщо навколо Набережного шосе всі ідеї концентруються на тому, як його «знешкодити», то для двох доріг, прокладених Дніпровими схилами, завдання інші: зробити їх більш пішохідними.

Архітекторка Олександра Нарижна констатує: «Паркова дорога зараз працює як транспортний коридор, який компенсує відсутність зв’язку з вулицею Михайла Грушевського. Стратегічно так може бути, але вкрай необхідно прибрати пріоритет автомобілів, додавши рішення, які зроблять простір комфортним для людей і відновлять звʼязки з природним середовищем».

На думку архітектора, дослідника київської історичної архітектури Гліба Ушакова, Паркова дорога має величезний потенціал стати основною внутрішньою лінією звʼязку в цій зоні. Вона розташована якраз посередині зелених схилів і з Дніпровського узвозу виходить до Європейської площі.

«Паркову дорогу слід переосмислити. Можливо, не вийде зробити її повністю пішохідною, і там залишатиметься помірний транспортний рух зі світлофорами. Проте варто розширити тротуари, щоб із двох боків утворилася широка зона для пішоходів. Точкові якісні об’єкти дозвілля і правильне освітлення забезпечать різноманітність цього шляху, повернуть туди життя. Деякі наявні об’єкти, наприклад історична будівля лікарні (Паркова дорога, буд. № 3/5. — Прим. ред.), зможуть повернутися із забуття».

Схили як скарбниця несподіванок

У розмові про схили відкрилися численні моменти, що стосуються їхньої архітектури та історії. Це об’ємна інформація, якої вистачило б на окремий великий матеріал.

По-перше, Дніпровські схили приховують багато ще не досліджених знахідок і локацій, які чекають свого часу.

Ми вже згадували про забуту алею Йосипа Каракіса — буквально у двох кроках від жвавої Арсенальної площі та вулиці Івана Мазепи.

Рельєфи схилів входять до меж буферної охоронної зони Софії-Лаври. Необережні дії під час будівництва можуть призвести до незворотних втрат спадщини. Якщо тут буде знайдений новий об’єкт, це може змінити попередній проєкт і запустити низку подальших досліджень, процеси музеєфікації тощо. Втручання мають бути дуже делікатними і кваліфікованими.

Гліб Ушаков пояснює: «Коли зводили будівлю, в якій зараз Український дім, відрізали шматок Володимирської гірки. Навіть з опорами скляного пішохідного мосту були питання, адже це хоч і точкове, але втручання в археологічні шари. Більшість місць під Лаврою й довкола — недосліджені. Весь старий Поділ — суцільна підземна багатошарова музейна зона. Схили нічим не відрізняються, просто на них будували інакше. Знахідки можуть бути різними: поховання, підземні простори, поверхи та комунікації, наприклад, військового призначення. В Києві такого дуже багато, крізь ці об’єкти прокладають інженерні мережі, вони поступово руйнуються будівництвами».

Він розповів, що поблизу урочища Аскольдова могила є печерний комплекс, співставний за віком із Лаврськими печерами, на який натрапили під час прокладання вулиці Дніпровський узвіз у ХІХ ст. Цінний об’єкт наразі засипаний землею й досі недосліджений, невідомі межі підземних просторів. Звісно, вільно «малювати» на планах і вносити капітальні зміни в паркові алеї в таких історично цінних місцевостях неможливо.

На схилах Аскольдової могили діяв Пустинно-Микільський монастир. У шарах ґрунту зберігаються залишки більш давніх дерев’яних храмових будівель, в різний час тут також виникало кілька некрополів і є сучасний меморіал.

Архітектор нагадав, що в цій зоні ми вже втратили унікальну історичну споруду — оборонні укріплення Подільський верк, які прикривали ланцюговий міст і розташовувалися під опорними стінами Київської фортеці, нижче сучасної Арсенальної площі. Вони пережили дві світові війни, але не радянську владу, бо заважали прокласти Набережне шосе.

Від будівлі залишились підземелля, які можна стабілізувати. Вони вартують того, щоб перетворитися на історичну дестинацію в оновленій системі парково-річкових просторів.

Те саме стосується нижньої та верхньої опорних стін фортеці й Зеленого театру, який свого часу став заручником віддаленого розташування, занедбаності навколишнього простору та власної концепції, розрахованої на теплу пору року.

Гліб Ушаков піднімає важливе питання комплексного підходу до реставрації та редевелопменту великих історичних об’єктів:

«Ми бачимо дуже успішну реставрацію окремих об’єктів навколо заводу “Арсенал”, будівлі казарми на перешийку з Микільською брамою. На Арсенальній площі з’явився гарний громадський простір із цілісними рішеннями та благоустроєм (ідеться про A-Station. — Прим. ред). Це гідний зразок адаптації історичної промислової зони, яка починає виконувати роль унікального культурного, рекреаційного простору.

Втім, на мою думку, підходити до таких об’єктів варто ще ширше. Якщо не працювати із цілими зонами й територіями, точкові рішення пізніше можуть призводити до негативних наслідків. У випадку Київської фортеці — це єдиний і дуже складний об’єкт національного значення, який містить наземні, підземні, земляні споруди, бастіони, мури, збудовані на Печерську і на Дніпровських схилах. Тож важливо виявити, відреставрувати й адаптувати їх усі. Верхні споруди Арсенальної площі та об’єкти на схилах становлять єдине ціле, і саме через них можна було б створити живий зв’язок Арсенальної площі й набережної. Не кажучи вже про те, що нижні споруди забезпечують стабільність всього схилу за Арсенальною площею. Їхній потенціал просто неймовірний.

Шлях, коли біля історичного об’єкта виділяється ділянка для нового будівництва і девелоперська компанія одночасно виконує реставрацію й адаптацію пам’ятки, —нормальний. Але підхід, коли обираються лише окремі об’єкти комплексу, є руйнівним для тих пам’яток, які залишаються за парканом без охорони й нагляду. Ситуація з ними суперечлива».

Друга суттєва особливість Дніпрових схилів, на яку вказує експерт, — складна гідрологія. Це досить нестабільна зона з ризиком зсувів, і це треба враховувати під час редевелопменту. На сьогодні під землею залишається частина давніх комунікацій і дренажних тунелів та сучасні системи водовідведення. Природні умови суперечать капітальному будівництву, в минулому взагалі не було технологій, які б дозволяли будувати в цій місцевості високі будівлі. Задля зведення сучасних об’єктів на схилах часто доводиться вирішувати комплекс гідрологічних проблем.

Втім, для рекреаційних, культурних проєктів, закладів харчування, які не вимагають важкої монолітної архітектури, це не вирок.

Світло, яке все об’єднає

Коли потрібно об’єднати території зі складним рельєфом, ріку, зелені насадження, мости або переходи, памʼятки, громадські будівлі різного стилю, на сцену виходить ще один помічник — освітлення. Тепер, коли ми розклали «по поличках» усі ландшафти та їхні можливі ролі, можна подумати, як їх освітити.

Саме світло звʼязує фрагменти великого простору, може проявити характер пам’яток і надати їм «право голосу» в темну пору доби, запросити на променади відвідувачів і туристів, що належать до різних груп населення, та зацікавити в локації власників малого бізнесу.

Зважаючи на великі паркові ділянки без забудови, важливими стають характеристики безпеки й доступу. Цікаво, яке освітлення краще пасуватиме набережній, і чи є особливі правила, за якими світлові дизайнери працюють із річковими й зеленими ландшафтами.

Усі ці питання ми поставили Олександрові Максимову — засновнику й керівникові українського бренду освітлення LOFU. Компанія пройшла трансформацію від виробника освітлення для промислових і комерційних підприємств (Solmix Lighting) до створення світильників за дизайном українських митців, інтерʼєрного, фасадного та галерейного освітлення. LOFU розробляє сценарії освітлення для підприємств і вуличних просторів громадського користування. У 2022–2023 рр. бренд узяв участь у виставках за кордоном: Maison&Objet (Париж), i am u are (Лос-Анджелес) та інших.

Експерт пояснює: коли світлові дизайнери та світлотехніки розробляють майстер-плани освітлення просторів, вони спираються не лише на наявні характеристики та «вади», а й на концепцію просторового розвитку, проєкти редевеломпенту або реставрації, обрані для реалізації, на сформовані маршрути. Наразі їх іще немає, втім, розібрати сценарії, які існують і можуть з’явитися, — цілком можливо.

Олександр Максимов: «Навіть паркова частина схилів у вечірню добу не сприймається як привабливе місце для відвідування. Ми немов повертаємося в ХІХ століття, але не в доброму сенсі»

Впорядкована й «дика» частини зелених схилів нині дуже сильно контрастують між собою. У центральній парковій частині використовуються не надто актуальні ртутно-натрієві та світлодіодні джерела світла з низькими індексами передачі кольору. Цей показник визначає здатність джерела світла передавати кольори предметів.

Такі світильники, з одного боку, переосвітлюють ці паркові простори, з іншого — спотворюють сприйняття об’єктів, через що всі частини вечірнього пейзажу (зелень, елементи благоустрою, малі архітектурні форми тощо) стають безликими та зливаються між собою.

Світлова єдність для ландшафту важлива, але вона має бути правильною.

«Це тим більш важливо в ситуації, коли на одній території поєднуються пам’ятники, архітектурні та інфраструктурні об’єкти, які належать до різного часу та стилів. Наприклад, матеріали й форми сходів або мостів дуже різні. Якраз світлом у темну пору доби ми могли б їх “звʼязати”», — пояснює Олександр Максимов.

Він говорить про те, що можуть застосовуватися кілька сценаріїв. Сценарій, розповсюджений для культурних, рекреаційних міських просторів — об’єктовий, коли світловий ансамбль формується навколо об ‘єктів, які головують у цій частині простору: якоїсь природної домінанти, пам’ятки, мосту. Цей головний об’єкт має бути виділений і скомбінований з іншими видами підсвічувань, як-от підсвіткою з підлоги, декоративними підсвічуваннями — на практиці це досить багато інструментів:

«Наприклад, ми освітлюємо пам’ятник низовим світлом — для комфорту і верхнім — для навігаційної безпеки, додаємо світло навколишніх доріжок і точкову підсвітку дерев. Це утворює єдиний ансамбль, який “грає” в одній тональності й може керуватися сучасним обладнанням. Потім ми цей досвід масштабуємо на інші такі ансамблі на великому просторі, тобто всі вони мають бути реалізовані однаково. Зараз це, як правило, не кольорове, тепле біле світло, — зазначає керівник LOFU. — Як приклад можна згадати проєкт A-Station на Арсенальній, про який уже говорили в цьому дослідженні».

Олександр Максимов: «Деякі наші парки досі — темна маса навколо світлого “коридорчика”. Але це стандарти 1960-х років. Також ми завжди маємо розуміти, для кого все це робимо»

Переходячи до обговорення нижніх терас схилів, Олександр Максимов загалом зауважує: люди приходять у парки із центральних яскравих вулиць і площ, щоб відпочити й усамітнитися, тому ці простори важливо «притишувати», інтимізувати, але так, щоб вони були безпечними. Тенденція «менше світла» — загальносвітова в лайтинг-індустрії.

Звісно, наразі про безпеку пересування на доріжках схилів годі й говорити. Хоча на деяких із них є ліхтарі й мощення — цих рішень недостатньо.

Важлива деталь: окрім історичної та археологічної цінності, Дніпрові кручі від Пішохідного мосту до мосту Патона мають статус комплексної памʼятки природи місцевого значення. Тут із культурними локаціями поєднуються цінні біотопи, схили є домівкою комах, птахів і ссавців у межах великого міста.

Експерт говорить, що для того, щоб освітити ці простори і зробити їх дружніми та безпечними для людей, не потрібні агресивні втручання, які б зашкодили природі:

«Не потрібно знімати ґрунт або заходити з важкою технікою, не обов’язково встановлювати опори. Освітлення можливе і там, де нема мощення. Ми могли б створити тут середовище єдності природи й людини. У якості опор можна використовувати самі дерева та кріпити світильники на спеціальні затискачі, таке світло може бути з тіньовим або патернованим ефектами. За вартістю такі рішення не дорожчі за капітальне будівництво, вкладання плитки, заливання фундаментів під опори тощо, а навпаки — економніші й більш дбайливі. Обслуговування нескладне, антивандальна стійкість — не нижча, а подекуди й вища, адже деякі джерела світла розташовані на висоті 4–6 метрів».

Олександр Максимов звертає увагу на те, що в проєктах, які реалізовуватимуть у цих природних просторах, важливо закладати дбайливі сценарії для всіх:

«Наразі ДБН і норми освітленості все ще переважно зосереджуються на технічних показниках. Важлива характеристика всіх сучасних проєктів — забезпечення інклюзивності. Але турбота про тварин, природу все ще ніби не у фокусі уваги, десь це виконується, десь зовсім ні. Це стосується багатьох аспектів: ті самі автомагістралі, тунелі для переходу тварин, урахування можливостей доступу до води, переміщення тощо. Світло також не має перешкоджати життю на схилах. Навіть якщо в Україні поки небагато досвіду в екопроєктах, треба аналізувати роботу колег за кордоном, дуже цікаві проєкти є, наприклад, в Японії. Ми можемо сказати, що та флора й фауна, яка десятиліттями існує в міській межі, адаптувалася — і це певною мірою так, але міста теж дуже змінилися. Ми маємо приділяти цьому увагу, і це не тільки про приваблення метеликів чи кажанів, це про співіснування. Про взаємодію світла й природи фахівцям треба говорити із замовниками».

Олександр Максимов розглядає всю історично-рекреаційну зону як своєрідну «клаптикову ковдру» з пішохідних маршрутів, паркових зон і скверів, пам’ятних просторів, які варто освітлювати за схожими, спільними сценаріями, з акцентуацією обраних точок, знову — не кольором, а, наприклад, яскравістю.

Ми запитали його про можливі варіанти освітлення для історичних пам’яток Дніпровських схилів — частин Київської фортеці, мурів.

«Ця прихована сьогодні архітектура — залишки фортеці, давні печери — має виділятися світлом, і це окремий вид роботи. Там може функціонувати музей під відкритим небом після того, як підземні простори будуть стабілізовані. Десь можна закрити їх склом, зробити всередині акцентну підсвітку. Туди можуть вести вечірні туристичні маршрути, які розповідатимуть про таємниці пагорбів, показуватимуть їхню вечірню красу», — розмірковує керівник LOFU.

Спускаючись вниз до набережної в розмові з експертом, ми також «упираємося» в Набережне шосе. Те, як багато дороги буде в гіпотетичному новому просторі, безпосередньо визначає його характер.

Експерт констатує: наразі на більшості цього відрізка пішохідна зона освітлюється за рахунок опор самого шосе, на ній немає якихось цікавих зупинок для пішохода чи яскравих інсталяцій.

«Щоб робити акценти на чомусь, треба зменшувати інтенсивність загальних світлових смуг по набережній. В умовах, якщо там жвавий автомобільний рух, і для машин потрібне дорожнє освітлення, то як це робити?»

Олександр Максимов окремо наголошує на необхідності переосмислити підсвітку мостових переходів:

«У великих українських містах підсвічування мостів кольоровим світлом, різнокольоровими стрічками, керованими світлодіодами в якості щоденних сценаріїв — ніби якась хвороба чи погана звичка. На мою думку, такий підхід здешевлює концепцію самого архітектурного, інженерного обʼєкта. Більш активні сценарії можна застосовувати для якихось подій, урочистостей, але вони теж можуть бути різними».

«Щодо святкових сценаріїв: у нашому просторі наразі немає єдиного символічного кольору, дизайн-коду, як, наприклад, у Китаї, де червоне світло — традиційний символ удачі. В певний час усі міста — їхні вивіски, об’єкти — на 99% набувають червоного кольору за рахунок підсвітки. У нас це вирішується для кожного об’єкта індивідуально, і інколи ми маємо історії, коли є класна ландшафтна паркова підсвітка, вона правильного кольору, все продумано — і потім раптово з’являється фіолетовий міст».

Ще один важливий аспект — урахування контексту, того, що відбувається довкола:

«Наприклад, є яскраво освітлений мостовий перехід, і потім на Трухановому острові знову робиться велика і яскрава інсталяція. Я не дуже розумію, як це має працювати разом, коли немає балансу».

Олександр Максимов зазначає: розмова про освітлення набережних може бути дуже прозаїчною. Адже це не про набір вау-ефектів, а про естетику і практичність: помірковані якісні рішення, які полегшують навігацію, роблять простір зручним для користування, обрамляють благоустрій, акцентують на декоративних насадженнях або малих архітектурних формах. Але є певні цікавинки: наприклад, те, як світлові архітектори працюють із водою.

Можна використовувати каустичне світло. Воно повторює ефекти плавного переломлення й відбиття променів на воді. Якщо каустику проєктувати на якісь поверхні набережної, то природні річкові патерни Дніпра і штучні, відтворені у світлі, поєднуватимуться. Практична деталь: є світильники зі спеціальними діодами, що відлякують комарів і мошок на набережній.

Наостанок ми поговорили про освітлення вибраних локацій, які можуть розвиватися після редевелопменту набережної на Подолі.

Олександр Максимов зазначає: якщо пішохідну зону під горою переосмислити і відділити від шосе звуковим екраном, там у чомусь можна повторити досвід A-Station — обидва простори візуально й сенсово можуть стати схожими. До речі, це перегукується з тим, що схили продовжують Арсенальну й містять спільні об’єкти. Водночас наявна архітектура і планування різні, і ми не маємо інформації, які ще будівлі можуть з’явитися і яка буде спеціалізація закладів.

«Звичайно, простір має сповідувати спільний світловий дизайн-код, як на решті території. Підсвітку архітектури я б робив нейтральною, а історичні будівлі, на мою думку, варто підсвічувати яскравіше, щоб вони виділялися із загальної картинки ввечері. Так у відвідувачів променаду створюватиметься враження, що вони прогулюються старим містом. Ця гра зі світлом для будинків поважного віку створює історію, ніби кожен із них — музейний експонат, але живий, такий, куди можна зайти. На мою думку, це може привабити туристів.

Дуже цікава можливість — розвиток рибальського ринку біля мосту Патона. Теоретично після редизайну він може перетворитися на вуличний Fischmarkt, як у Нідерландах. Це буде вже не лише ринок рибальського знаряддя, а місце з ремісничими просторами, крамницями сувенірів, фудкортами та рибними ресторанами. Щоб визначитися з освітленням, важливо зрозуміти центральну ідею редизайну. Зрозуміло, що освітлення буде камерним. Я, можливо, розглянув би навіть музейне світло для цього місця, щоб надати йому атмосферу історичності й винятковості.

Наразі ми маємо проблеми з осмисленням спадщини, що належить до торгівлі та сфери обслуговування радянського часу й останніх 30 років незалежності. Щось зʼявлялося стихійно, були культові місця, але багато з них занепали через спад клієнтської зацікавленості, з’явилися онлайн-майданчики для торгівлі тощо. Звернутися до таких локацій, реабілітувати їх і розглядати їх як туристичні — дуже класно. Це дійсно може викликати інтерес у відвідувачів, змінити атмосферу простору, його сприйняття містянами. Ідея досить крута, але потрібен концепт».

Ми бачимо, як цікаво розгорталася історія Дніпрових пагорбів і набережної. З одного боку, вони досить довго залишаються незмінними, з іншого — навіть у 50-х роках минулого століття берегова лінія була зовсім інакшою. Уявімо сучасний Київ із масивними баштами й арковими воротами Подільського верку біля води, з оборонними мурами, які височіють над рікою на схилах із пишною зеленню.

Уявімо, що прогулянка центром і Подолом на вихідних не завершується Поштовою площею, що існують обладнані та зручні шляхи до пішохідної набережної, із живими звʼязками з Дніпром, до якого можна доторкнутися рукою, а не дивитися на нього з парапету над дорогою.

Не все втрачене можна повернути, але варто працювати, щоб зберегти те, що є, і переграти несправедливі сценарії. Чи хотіли б ми таке місто? Напевне, так. Чи матимемо? Ми дякуємо всім експертам, які долучилися до дослідження.