Мартен Дюплантьє, архітектор і міський планувальник, засновник Martin Duplantier Architectes (фото: Martin Duplantier Architectes) та Влад Голдаковський, архітектор (фото: izba-ua.com)
Передмова
«Наше нещодавнє інтерв’ю з відомим архітектором Мартеном Дюплантьє — візіонером, роботи якого визнані у всій Європі, прихильником соціально стійкого міського дизайну. Дюплантьє зіграв важливу роль у низці впливових проєктів, які ставлять у пріоритет як залучення громади, так і архітектурну елегантність. Його компанія Martin Duplantier Architectes долає складні міські виклики, від адаптивного повторного використання будівель до інноваційних громадських просторів, що служать майданчиками для соціальної згуртованості.
За межами європейських проєктів Дюплантьє також активно сприяє розвитку міського ландшафту України, привносячи власну експертність у стійкому дизайні та розбудові громад у вирішення проблем регіонів, які постраждали від конфлікту та нестабільності. Його поточна робота в Україні включає співпрацю, спрямовану на відновлення територій, уражених війною, з наголосом на соціальному аспекті відновлення. В інтерв’ю він розповідає, як саме можна переосмислити міську тканину України, щоб це сприяло стійкості та інклюзивності, навіть перед обличчям значних викликів.
Дюплантьє обговорює важливість проєктування для “living with the broken” (“життя зі зламаним”) — концепції, яку він вважає ключовою для міст, що оговтуються від криз на зразок воєн і стихійних лих. Він пояснює, як архітектура може слугувати інструментом для зміцнення соціальних зв’язків, створюючи простори, що не лише відповідають функціональним потребам, але й розвивають відчуття приналежності та колективної сили. Зосереджуючись на майбутньому України, архітектор уявляє міські простори, які підтримують соціальну єдність через спільний досвід, і наголошує на ролі архітекторів у зміцненні солідарності та стійкості в громадах».
Влад Голдаковський
Відбудова України через архітектуру, спадщину та освіту
Мартен Дюплантьє в Чернігові, липень 2022 року. Фото: © Alisa Koverda, lemoniteur.fr
Влад Голдаковський: Для початку, чи не могли б ви кількома словами окреслити, чим займаєтеся і як з’явилися в Україні?
Мартен Дюплантьє: У нас є офіс, який є не лише архітектурним бюро, але також працює з ландшафтним і міським дизайном. Ці три виміри ми намагаємося розвивати в кожному проєкті. Вони дуже доповнюють один одного і є важливими в нашому підході. Тож ми «втручаємося» на різних рівнях, на рівні міста, району — як вони можуть перетворити себе, — а потім на рівні будівлі, але також і громадських місць тощо. Це певною мірою інтегроване бачення. Ми працювали у Франції та Європі, а також в Африці, Південно-Східній Азії за запрошенням клієнтів, брали участь і перемагали в конкурсах.
Моя історія з Україною, власне, розпочалася у 2015 році, коли різні університети запрошували мене виступати з лекціями. В той час із нами також зв’язувалися з Києва. І ми були дуже щасливі бути активними в Україні, бо до того, як сталися Донбас і Крим, — зараз це важко говорити, але ми були близькі до того, щоб виграти конкурс у Москві, і нас дискваліфікували через санкції. Після Майдану, після всього цього демократичного спалаху брати участь у творенні історії нової України — я сприйняв це з дуже-дуже великим ентузіазмом. Але тоді присвячував свій час лише академічним інтервенціям. Переважно мене запрошували CAN actions, Vezha Festival in Lviv, Kharkiv School of Architecture, NAOMA.
Архітектори Мартен Дюплантьє і Влад Голдаковський у паризькому офісі Martin Duplantier Architectes
Потім, у 2022 році, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я вирішив щось робити, спочатку у Франції, тому що тоді був президентом Французької архітектурної асоціації (Architecture et Maîtres d’Ouvrage, АМО. — Прим. ред.), і ми відкрили близько 300 вакансій для українських професіоналів: мається на увазі не лише архітекторів, але також інженерів тощо, людей, які були змушені тікати. Я міркував: якби сам опинився в ситуації, коли мені довелося б рятуватися втечею, що б я зробив? Найкраще було б робити те, що я знаю і що мені дала освіта. І я подумав, що як тільки війна закінчиться, всі ці професіонали зможуть повернутися й поділитися своїм досвідом, який вони накопичили за роки у Франції. Тож такою була перша ідея.
Мартен Дюплантьє: «Україні потрібні всі її таланти, її люди, особливо молодь. Гнучкість у цьому має вирішальне значення»
В. Г.: Я знаю, що ви також створили офіс, який фокусується на збереженні архітектурної спадщини України. Чи це було основною місією на початку?
М. Д.: Ми почали з картографування та документування архітектурної спадщини, яка перебуває під загрозою внаслідок російського вторгнення. Ця робота включала картографування таких міст, як Харків, Маріуполь, Суми, Миколаїв і Одеса. Ми підготували доповідь про франко-українську спадщину Одеси, наголошуючи на пошкоджених будівлях і тих, для яких є ризики. Цей досвід підкреслив, що наша роль як архітекторів в Україні виходить за рамки проєктування; це про захист для збереження культурної спадщини.
Влітку 2023 р. лише за одну нічну атаку було пошкоджено 25 пам’яток архітектури в центрі Одеси. 31 січня 2025 р. війська РФ знову завдали масштабного ракетного удару по історичному центру. Фото: odessa.online
Щоб привернути увагу міжнародної спільноти до знищення української спадщини, ми працювали з ЮНЕСКО, досліджуючи культурні втрати в містах. Пізніше цей проєкт був переданий місцевим органам влади, але ми досі стежимо за збереженням спадщини, бо це коріння країни. Ігнорування цього під час реконструкції може призвести до таких самих помилок, які були зроблені після Другої світової війни, коли історичною тяглістю часто нехтували.
В. Г.: Ви складали мапу архітектурної спадщини України. Які об’єкти наносили на неї?
М. Д.: Ми наносили на мапу більше місць, ніж будівель. Картографували Харків, Маріуполь, допоки це було можливо зробити, Суми, Миколаїв, Чернігів, і Одесу також. Для президента Франції Еммануеля Макрона, який у певний момент хотів приїхати, навіть створили повний розділ про Одесу, французько-українську архітектурну спадщину в місті, яке було під обстрілом і перебуває під загрозою бути повністю зруйнованим. Коли ви як архітектор потрапляєте в такі обставини, то розумієте, що ваша роль полягає не лише в тому, щоб бути проєктувальником. Це майже як бути дипломатом, який утримує і привертає увагу, або виступати адвокатом у справі України та відстоювати культурні аспекти.
Влад Голдаковський: «У ситуації війни, в ситуації, де руйнуються будівлі та спадщина, в Україні руйнується й архітектурна освіта»
В. Г.: Прикро це казати, але так само, як російська агресія знищує українську архітектурну спадщину, українські чиновники знищують архітектурну освіту в Україні. Не знаю, чи знаєте ви, але реставраційного факультету в Україні взагалі немає. Так що архітекторів-реставраторів в Україні немає. Є лише одна кафедра на архітектурному факультеті. Це навіть не факультет, просто маленька кафедра на архітектурному факультеті Львівської політехніки — і все. Архітектурної реставрації в Україні більше немає. У ситуації війни, в ситуації, де руйнуються будівлі та спадщина, руйнується й архітектурна освіта. Тож питання: яким ви бачите цей процес повернення української архітектурної спадщини? І чи не могли б ви надати якийсь проєкт реставрації із залученням до цього міжнародних експертів?
М. Д.: Ми тісно співпрацюємо з École de Chaillot, це національна школа реставрації в Парижі, в якій має навчатися та отримати печатку кожен архітектор, що працює зі спадщиною.
В. Г.: І вони мають спеціальні ліцензії для діяльності архітектора-реставратора у Франції? Треба отримати ліцензію звідти?
М. Д.: Саме так. Ви повинні отримати ліцензію від Chaillot. І насправді в перші дні чи місяці, коли я намагався отримати відкриті вакансії для українських професіоналів, я мав підтримку від Cité de l’Architecture (Музей архітектури. — Прим. ред.) та École de Chaillot, які казали, що можуть надати експертизу для відновлення чи аналізу або інспекцій, необхідних у допомозі Україні. Але знову ж таки, я не керую українською державою. Тож я просто надав інформацію і сказав: ми у вашому розпорядженні. Будь ласка, дайте нам знати, якщо ми можемо щось зробити.
Архітектура Чернігова з дерев’яним оздобленням і різьбленням. Зразок сецесії. Фото: Віра Курико, localhistory.org.ua
Потім зі мною зв’язалися з ЮНЕСКО, штаб-квартира якої розташована в Парижі, і ми разом із ними провели роботу в Чернігові. Ми приїхали з низкою експертів з ICOMOS та ЮНЕСКО. Одного разу провели там тиждень, а потім вони повернулися ще. Отримати знак всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — довгий процес, але є можливість мати надзвичайний охоронний статус. Разом з Expertise France, агентством, яке надає експертизу іноземним країнам, ми мотивуємо їх фінансувати програму дерев’яної народної архітектури Чернігівщини. Це відбувається саме зараз: це теж причина, чому ми відкрили допоміжний офіс у Києві — щоб керувати проєктами, які ближче до Києва.
Дуже цікаво бачити, що більшість або найбільш особлива частина вашої архітектури, вашої спадщини насправді є вернакулярною, народною. І ми б хотіли, щоб українці також розуміли її цінність, не лише архітектори, а й люди, які в ній живуть. Що є цінність, і, мабуть, навколо цього ви можете розвивати багато речей, не лише з погляду комфорту, але також і туристичних важелів.
Дослідження гібридних просторів та архітектурна реставрація для України
В. Г.: Я хотів би запитати про вашу ініціативу допомогти українським архітекторам знайти роботу у Франції. Скільки архітекторів скористалися цією можливістю?
М. Д.: Ми відкрили близько 300 вакансій, але не всі вони були заповнені. Пропозицій роботи було більше, ніж заяв. Я б сказав, що близько 100 архітекторів знайшли посади, але багато зрештою повернулися в Україну, що є хорошим результатом. Ось як це має працювати. Коли я чую, як деякі німецькі чиновники хвилюються, що українці можуть повернутися назад, я думаю: Боже мій, це так ви допомагаєте країні — забираючи її робочу силу й не бажаючи, щоб люди поверталися? Україні потрібні всі її таланти, її люди, особливо молодь. Гнучкість у цьому має вирішальне значення. Власне, на тих 300-х посадах деякі архітектори працювали віддалено з України.
Мартен Дюплантьє: «Я провів літо 2022 року з інженерами з Ізраїлю, співпрацюючи з компанією, створеною колишніми інженерами Моссаду, які перейшли в цивільне будівництво»
Основний офіс української команди Дюплантьє в Україні — у Львові, допоміжний — у Києві. На фото паризька штаб-квартира Martin Duplantier Architectes
В. Г.: Ваш офіс у Львові був зосереджений виключно на реставраціях чи ви займалися й іншими типами проєктів?
М. Д.: Так, ми працюємо над різними типами проєктів. Реставрація була лише одним із аспектів, але оскільки ми не державна установа, то маємо певні обмеження. Основними цілями ми визначили освіту та охорону здоров’я. Зокрема, почали пошуки, як адаптувати українські школи до нових норм, включно з потребою в укриттях. Я провів літо 2022 року з інженерами з Ізраїлю, співпрацюючи з компанією, створеною колишніми інженерами Моссаду, які перейшли в цивільне будівництво. Разом ми моделювали витривалість укриттів проти ракет «Іскандер» і «Кинджал». Результати дали нам інформацію про товщину бетону, необхідну для бомбосховищ, залежно від відстані від удару. Ми представили ці висновки Мустафі Найєму з рекомендацією переглянути норми сховищ для шкіл. Це політичний вибір, оскільки для укриття в разі прямого влучання потрібно чотири метри бетону, що є непрактичним для кожної школи. Тож де ми встановимо межу?
Це скерувало нас створити атлас типологій шкіл в Україні, загалом їх близько 80. Наступного року ми плануємо опублікувати книгу, у якій будуть представлені ідеї адаптації для шкільних будівель ХХ століття.
«Коли міста повертаються до життя, школи стають одними з перших місць, які відновлюються громадами», — Влад Голдаковський
В. Г.: Тобто це містило дослідження типологій шкіл і пропозиції щодо їх реконструкції. Які ідеї були ключовими в цій роботі?
М. Д.: Мета в тому, щоб зробити школи більш зручними для користувачів і більш відповідними сучасним освітнім потребам. Нам потрібні творчі простори, зони для взаємодії між класами, гібридні простори — не лише класні кімнати чи ігрові майданчики, а простори, в яких вони об’єднуються. Із сучасними технологіями знести та відновити всі школи нереально. Адаптація того, що ми маємо, є кращим підходом, оскільки в цих структурах є невикористаний потенціал. Ми також співпрацюємо із Запорізькою областю щодо підземних шкіл, досліджуючи, як можна забезпечити денне світло та здорове середовище в цих приміщеннях. Наш досвід із різних частин світу дозволяє принести якість навіть у такі екстремальні рішення, як підземні школи.
Підземний навчальний заклад Харкова, обладнаний протирадіаційним захистом. Фото: Anton Avizhas (RFE/RL). Джерело: radiosvoboda.org
В. Г.: Школи часто займають центральне місце в громадах. Я фасилітував проєкт, у якому поєднувалися бачення відбудови Маріуполя студіями Ro3kvit, Zotov&Co, Mriya та Big City Lab. Основна ідея полягала в тому, щоб школи слугували осередками громади. Коли міста повертаються до життя, школи стають одними з перших місць, які відновлюються громадами. Як ви ставитесь до такого використання шкіл? Як можуть відреагувати місцеві громади?
М. Д.: Ви абсолютно праві. Школи, перебуваючи під контролем місцевої влади, можуть легше адаптуватися до потреб громади. У Парижі ми нещодавно відкрили школи для громадських заходів на вихідних. Доступні ігрові майданчики та відкриті простори й навіть внутрішні приміщення можна використовувати для кінопоказів або виставок. Важливо, щоб школи працювали поза межами своїх звичайних функцій, стаючи більш ніж класами та майданчиками для ігор, якими користуються з восьмої до п’ятої.
В. Г.: У Бородянці під Києвом після відступу російських військ усе перенесли в приміщення школи. Створили мерію, послуги з оформлення паспортів і шлюбів — усе в одному місці. У радянські часи існувала типологія об’єднання шкіл, дитсадків, пошти, мерії в одній будівлі. Можливо, це ідея, на яку варто поглянути ще раз.
М. Д.: Саме так. Громадські будівлі, як правило, мають низьку інтенсивність використання, і гібридизація цих просторів може значно це покращити.
Візуалізація майбутнього скверу вздовж проспекту Героїв України в Центральному районі Миколаєва. Зображення з презентації Martin Duplantier Architectes, надані головним архітектором Миколаєва Євгеном Поляковим
В. Г.: Можливо, ви можете поділитися, який вигляд має цей проєкт? Ми б опублікували кілька зображень, які демонструють ці пропозиції щодо реконструкції школи. Я також чув про ще один проєкт для Миколаєва, над яким ви працюєте. Чи могли б ви розповісти нам про нього?
М. Д.: Звичайно, він зосереджений на переосмисленні громадських просторів у типовому мікрорайоні. Це тематичне дослідження можна застосувати до подібних районів по всій країні — бульвар, оточений житловими кварталами 1970-х років, із таким собі невизначеним простором між ними. Ми створили невеликий парк у цій зоні, демонструючи, що громадські місця навіть у житлових районах можуть бути якісними. Українські міста ХХ століття дуже зелені, але якість цих зелених зон можна значно покращити. Цей проєкт вирішує такі проблеми, як управління температурою, водою та рослинністю в різні сезони, залучаючи різні групи відвідувачів без жорсткого поділу, як-от ігровий майданчик лише для дітей або танцювальна зона лише для людей похилого віку. Йдеться не про створення парку розваг; це про створення простору, яким можуть одночасно користуватися різні люди.
Архітектори Мартен Дюплантьє і Влад Голдаковський
В. Г.: Ваша українська команда займається суто українськими проєктами чи також є співпраця із паризьким офісом?
М. Д.: Для українських проєктів ми підтримуємо тісний зв’язок із нашим офісом у Бордо, ландшафтна команда з Бордо була активно залучена. На місцевому рівні Андрій (Андрій Штендера, архітектор, із 2022 р. очолює офіс Martin Duplantier Architectes. — Прим. ред.) очолює команду в Україні із залученням додаткової експертизи з офісів у Парижі та Бордо. Це досить просто: ми привносимо експертні знання звідусіль, де вони є, організовуємо воркшопи та запрошуємо відповідних членів команди. Потім визначаємо, де найкраще виконувати кожну фазу проєкту, від концепції до проєктування, супроводу будівництва.
Мартен Дюплантьє: «Найбільше надихає бачити величезну мотивацію серед української архітектурної та урбан-спільноти. Я досить оптимістично дивлюся в майбутнє, якщо ви зможете прийняти необхідні закони на урядовому рівні»
Проєкти культурного та громадського простору в Україні посеред викликів
В. Г.: Давайте поговоримо про ваших фінансових партнерів або спонсорів українських проєктів. Наприклад, я знаю, що Миколаїв виграв фінансування парків Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР). Над маріупольським проєктом ми працювали з USAID. GIZ також підтримує багато подібних проєктів. Як щодо ваших проєктів в Україні?
М. Д.: Так, Франція підтримує нас через Expertise France, це державне агентство розвитку. Серед інших донорів є також ЄІБ, Європейський інвестиційний банк. Але знайти фінансування складно. Більша частина, зрозуміло, йде на передову, і лише невелика кількість залишається на інші проєкти. Але ми робимо те, що можемо, з тим, що маємо. Найбільше надихає бачити величезну мотивацію серед української архітектурної та урбан-спільноти. Форуми, дискусії та групи на зразок Львівського міського форуму демонструють цю енергію. Я досить оптимістично дивлюся в майбутнє, якщо ви зможете прийняти необхідні закони на урядовому рівні.
На Конференції з відновлення України (Ukraine Recovery Conference) в Берліні у 2024 році. Фото: linkedin Martin Duplantier Architectes
В. Г.: На якому етапі ваші проєкти в Київській області? Вони на концептуальній стадії чи вже почалися?
М. Д.: Ми готові розпочати будівництво ще одного проєкту в Бородянці, хоча я поки не можу розкривати подробиці. Це культурно-спортивний центр, який будується з дерев’яних конструкцій, що створило деякі унікальні виклики. Десь через місяць ми зможемо розповісти більше.
«Ми проєктуємо реконструкцію, але маємо враховувати інерцію наявних умов життя», — Мартен Дюплантьє
В. Г.: Я чув про проєкт, над яким ви працюєте в Ізюмі.
М. Д.: Так, ми видали кілька книг про Ізюм. Брошури містять інформацію про громадські простори, містобудівний регламент і технічну документацію, щоб допомогти міській адміністрації реалізувати наше бачення. Та проблема полягає в тому, що хоча ми можемо планувати, люди все ще живуть там. Навіть якщо багато будівель пошкоджено, вони все одно зайняті, і фінансування надходить на їх ремонт. Ми проєктуємо реконструкцію, але маємо враховувати інерцію наявних умов життя. Відбувається великий ремонт, згодом буде реконструкція, але ми намагаємося спрямувати це в найкраще русло. Ми не хочемо повторювати помилки, які бачили на Балканах. Без чітких рамок є ризик потрапити в подібну ситуацію.
Навігація управління, участь і бачення відбудови України
Через 2 роки після звільнення Ізюма від російської навали в місті досі залишається багато невідновлених об’єктів. Фото: city-izyum.pp.ua
В. Г.: Як ви залучаєте місцеві громади та керуєте процесами партисипації у своїх проєктах?
М. Д.: Оскільки я не українець, я підходжу до цього через методологію дизайну. Візьмемо таке місто, як Ізюм, яке втратило 60% свого населення. Завдання полягало в тому, щоб дістатися цих переміщених мешканців, зрозуміти їхні спільні цінності й потреби. Використовуючи базу даних мерії, ми створили вичерпну анкету та провели інтерв’ю з містянами, розкиданими по всьому світу. Зібрали цінну інформацію та спробували розробити спільне бачення, що ґрунтується на ідеях цих людей. Звичайно, мешканці не є міськими планувальниками, але їхній внесок дає нам відчуття динаміки міста.
У Миколаєві ми проводили місцеві зустрічі та обговорення, щоб зібрати вхідні дані. Але підхід може різнитися залежно від того, хто бере участь: чи це дратівливі люди, чи конструктивні голоси, чи вони насправді представляють різноманітні верстви населення, чи це переважно пенсіонери, які мають час для участі. Це загальне обмеження навіть у Франції.
В. Г.: У створенні візії, особливо для містобудівного проєкту, часто є різні шари. На яких конкретно шарах ви зосереджувалися в Ізюмі?
М. Д.: У проєкті для Ізюма ми охопили якомога більше шарів, оскільки це цілісне бачення. Ми рухаємося від масштабних концепцій до конкретних питань, наприклад, які будівлі доречні та як має відбудовуватися спадщина Ізюма. Це двосторонній процес, який переходить від великої картини до деталей. Для мене ключовим є пропрацювати ці шари принаймні один раз. Потім, коли команда зібралася, наступним фокусом стає управління. Як рухати проєкт без необхідних інструментів?
Дюплантьє: «Музей Марії Примаченко в Іванкові біля кордону з Білоруссю — єдина обстріляна будівля в цьому районі, свідчення культурного фронту»
Історико-краєзнавчий музей у селі Іванків на Київщині, в якому зберігалася колекція картин Марії Примаченко, буде відновлений в іншій локації. Фото: www.village.com.ua
В. Г.: Перш ніж поринути в політику та управління, розкажіть трохи про проєкт Музею Марії Примаченко.
М. Д.: Музей Марії Примаченко розташований в Іванкові, селі біля кордону з Білоруссю. Це єдина обстріляна будівля в цьому районі — свідчення культурного фронту. Після візиту з мером і фундацією District One Foundation ми обміркували, як відновити його з низьким вуглецевим слідом, з повагою до історії. Музей являтиме собою просту двоповерхову будівлю в мальовничому місці з видом на річку. Використовуючи традиційні столярні технології, повторно використовуючи уламки і створюючи орієнтований на громаду простір, ми уявляємо музей багатофункціональним майданчиком, де проводитимуть як культурні виставки, так і громадські заходи. Ідея полягає в тому, щоб максимально збільшити інтенсивність використання, зробити його справжнім місцем демократії, де люди можуть зустрічатися, святкувати, ділитися думками та дискутувати.
В. Г.: А тепер про політику. Ви раніше згадували про державне управління як про серйозну проблему в Україні. Сказали, що потрібно багато зробити, щоб підтримати архітекторів і урбаністів у їхній участі у відновленні України. Що ви маєте на увазі?
М. Д.: Надійна реконструкція залежить від низового руху в поєднанні з політичною волею згори. Ця комбінація має вирішальне значення для розроблення сталих структур для проєктів, чи то великомасштабних, чи малих. Реконструкція — це короткострокове, середньострокове та довгострокове зусилля. Кожен проєкт в Україні, від відбудови Миколаєва чи Маріуполя до чогось такого конкретного, як Музей Марії Примаченко, має враховувати ці часові рамки. Україна стикається з енергетичними, безпековими, економічними викликами, викликами суверенітету — все взаємопов’язано.
У Франції, наприклад, держава має значну владу. Управління та законодавчі рамки, надані державою, підтримують розвиток міських та архітектурних проєктів, сприяючи позитивним змінам. Без надійної структури управління громадам і містам складно досягти спільного бачення. Це особливо критично для масштабних проєктів, таких, наприклад, як Ізюм чи Маріуполь, де нам потрібні талановиті професіонали — не лише архітектори та урбаністи, але й ті, хто задіяний у містоплануванні з боку влади, уряду.
Коли ми маємо ефективний «пінг-понг», або відносини зі взаємними поступками між різними рівнями влади, це природно приводить із собою економіку, індустрії тощо. Місцеві агентства з реконструкції надзвичайно потрібні Україні. Наприклад, кожна область (регіон) могла б отримати переваги від спеціального агентства з реконструкції — такого, де розуміють унікальні проблеми регіону, можуть надати рекомендації невеликим селам, які потребують відновлення, а також більшим містам, керуючи цими проєктами в довгостроковій перспективі.
Чудовим прикладом цього є місто Левен у Бельгії, яке дуже успішно відбудували. Це сталося не лише через талановитого архітектора: у Левені було місцеве агентство, яке спеціалізувалося саме на реконструкції. Зараз в Україні все валиться на мера. Якщо мер гарний, то і результати можуть бути гарними, але якщо мер менш ефективний — результат відповідний. Вкрай важливо мати незалежне агентство, яке підтримуватиме процес.
Проєкт бюро Martin Duplantier Architectes, комплекс Pierre Landais у Нанті (Франція). Завершений у 2023 р., включає 78 житлових юніти та господарські приміщення
Влад Голдаковський: «Найгучнішим голосом в українському міському плануванні зараз є приватні забудовники, чий вплив на політику призводить до формування неефективних міських просторів»
В. Г.: В Україні ми працюємо над створенням Містобудівного кодексу, оскільки нинішня містобудівна законодавча база застаріла, більша її частина є пережитком із Радянського Союзу. Радянське містобудування віддавало пріоритет індустріалізації, впроваджуючи copy-paste рішення для того, щоб надати житло робітникам заводів. Гуманітарного підходу не було, тому наш Містобудівний кодекс покликаний об’єднати громади, забудовників, політиків, експертів і активістів. Проте найгучнішим голосом в українському міському плануванні зараз є приватні забудовники, чий вплив на політику призводить до формування неефективних міських просторів, як ми це бачимо в Києві.
М. Д.: Справді. Неякісні будівлі та приміщення не лише візуально непривабливі, але й структурно неповноцінні. Власне, будинки, які є найменш витривалими проти російської агресії, — це переважно нові споруди.
«Проєкт сам може формувати правила, а не мати суворий набір правил, які диктують, як він має виглядати. Ми називаємо це “проєктним урбанізмом”», — Мартен Дюплантьє
В. Г.: Як працює міське планування у Франції? У вас є національний містобудівний кодекс чи певне загальне регулювання?
М. Д.: Так, у Франції ми маємо національний міський кодекс і різні національні норми. Ми також працюємо над узгодженням їх із Єврокодом. Місцеві урбан-коди переглядаються кожні шість років або близько до того, і вони залишаються адаптивними протягом цих циклів. Така гнучкість є важливою: це «живий» код, а не жорсткий майстер-план. Ми називаємо це «проєктним урбанізмом», коли проєкт сам може формувати правила, а не мати суворий набір правил, які диктують, як він має виглядати.
В. Г.: Ви були президентом Французької архітектурної асоціації. Як ця організація впливає на процеси містопланування?
М. Д.: Я був президентом Архітектурної асоціації, не плутати з Палатою архітекторів. Асоціація є ширшою, вона представляє архітекторів, девелоперів, державні установи та інжинірингові фірми. Це асоціація, схожа на недержавну (NGO), що опікується якістю архітектури, не захистом архітекторів. Таке більш широке представництво дозволяє нам виступати єдиним фронтом перед урядом, це посилює наші лобістські зусилля.
В. Г.: Як ваша Асоціація підтримує діалог між забудовниками, державними органами та архітекторами?
М. Д.: Ми організовуємо щомісячні зустрічі, конференції та навчальні поїздки. Близько 50–70 людей можуть провести кілька днів разом, відвідуючи проєкти та обговорюючи ідеї. Це вибудовує дружбу, спільноту, зосереджену на архітектурі; допомагає слухати один одного та працювати разом над досягненням спільних цілей.
Before the Future. Павільйон України на Бієнале архітектури у 2023 р., створений Іриною Мірошниковою, Олексієм Петровим і Борисом Філоненком. Фото: stirworld.com
В. Г.: Останнє питання — про архітектурну бієнале. Над яким проєктом ви працюєте і про що він?
М. Д.: Наш проєкт для Бієнале (Венеційська архітектурна бієнале 2025. — Прим. ред.) зосереджений на нестабільності та ризиках. Він досліджує, як архітектура може служити інструментом для боротьби з різними загрозами, від кліматичних до геополітичних. Ми досягаємо точки, коли 70% людей живуть у містах, але більшість із цих міст перебувають під загрозою, особливо через кліматичні ризики. Архітектура повинна адаптуватися, і ми маємо уникати простих інженерних підходів. Наприклад, під час війни бункер може бути необхідним, але після війни той самий бункер міг би слугувати іншим цілям.
Для Бієнале ми організували відкритий конкурс і отримали чудові проєкти з усього світу. Але наш павільйон у Венеції буде нетрадиційним — оскільки будівля в Джардіні перебуває на реконструкції, ми використовуємо риштування навколо неї, щоб розширити експозицію в навколишній ліс і канал. Цей «відкритий прихисток» створить «не-павільйон», у якому відвідувачі зможуть відчути природу й архітектуру у відкритий, адаптивний спосіб.
Плануємо проводити дискусії в місті, оскільки в павільйоні не вистачає місця. Ми розмістимо стільці на різних площах із розкладом обговорень, що дозволить спільноті сформувати ідеї.
«Мартен Дюплантьє наголошує: відновлені простори мають стати середовищем для оновлення та єднання — місцями, де мешканці зможуть почати відновлювати своє спільне життя із силою та гідністю», — Влад Голдаковський
Архітектори Мартен Дюплантьє і Влад Голдаковський
Післямова
«У міру того, як наша розмова наближається до завершення, рефлексії Мартена Дюплантьє про потенціал архітектури сприяти стійкості в післявоєнній Україні пропонують одночасно витверезливе й обнадійливе бачення. Він наголошує, що для українських міст, які зазнали серйозних втрат, зокрема таких, як Маріуполь, рух уперед криється у створенні просторів, які виходять за рамки традиційних архітектурних форм. Натомість простори мають стати середовищем для оновлення та єднання — місцями, де мешканці зможуть почати відновлювати своє спільне життя із силою та гідністю.
Для Дюплантьє ця місія — більше, ніж просто професійне прагнення; це глибока особиста відданість у підтримці відновлення України через змістовний міський дизайн, який поважає культурну ідентичність і заохочує зцілення громади. Його підхід підтримує архітектуру як силу, що може об’єднати людей, забезпечуючи відчуття причетності та безпеки в часи глибокої нестабільності. В останніх фразах нашої розмови Дюплантьє залишає щемливе нагадування: у відбудові Україна має можливість установити нові стандарти того, як міста в усьому світі можуть плекати єдність і стійкість, навіть дивлячись в обличчя, здавалося б, непереборних викликів».
