Київський модернізм — наче полотна Пікассо, які припадають пилюкою на старому горищі. Варто лише здмухнути з них шар пилу та показати знавцям, як стане очевидною реальна цінність картин. Так само з будівлями: вони роками занепадають у нашому місті, зазнають регулярної дискримінації (особливо з боку забудовників), знецінюються як естетично непривабливі та «совкові». Повномасштабне вторгнення ще більше загострило радикалізм настроїв проти модернізму, що тільки ускладнює проблему збереження спадщини модернізму, яка насправді потребує прийняття на ментальному рівні та нової якісної пам’яткоохоронної політики.
PRAGMATIKA.MEDIA розпочинає серію матеріалів про видатні київські будівлі епохи модернізму, щоб привернути увагу до проблематики їхнього збереження та використання. Мета проєкту — розпочати дискусію про значення та цінність архітектури українського модернізму, переосмислити сприйняття та ставлення до будівель цієї епохи на суспільному, культурному та міському рівнях. Як наслідок — спонукати міську та державну владу підтримати заходи щодо охорони та надання статусу пам’яток усім будівлям, про які будуть підготовлені матеріали.
Перший текст у межах серії присвячуємо готелю «Салют», який спроєктували архітектори Авраам Мілецький, Володимир Шевченко, Неля Слогоцька та Дмитро Чужий у 1984 році. Володимир Шевченко — нині єдиний живий співавтор будівлі. Архітектор в ексклюзивному інтерв’ю для PRAGMATIKA.MEDIA розповів непросту історію створення й проєктування готелю, а дослідниця історії архітектури Євгенія Губкіна пояснила, чому все ж таки «Салют» заслуговує на статус пам’ятки. Також ми розпитали відомих інтер’єрних дизайнерів Славу Балбека та Юрія Ринтовта про найкращі підходи до дизайнерської модернізації будівлі.
Брутальний і провокативний, химерний, містичний і романтичний водночас — усе це про «Салют», який у 2024 році відсвяткував свій ювілей: готелю виповнилось рівно 40 років. Цей матеріал — перше в Україні глибинне дослідження іконічної будівлі.
Два всесвіти в одному космічному об’єкті
Готель «Салют» є настільки феноменальним явищем у світі архітектури, що ми вирішили розглядати його через призму філософських понять макрокосму та мікрокосму. Макрокосм — поняття, що символізує глобальний Всесвіт, а мікрокосм — внутрішній світ людини, сукупність усіх її почуттів та емоцій, те, як вона бачить світ, тобто макрокосм. Так само, як макро- і мікрокосм зливаються в єдину синергію буття, два космоси «Салюту» переплітаються, утворюючи неповторний, багатогранний та провокативний архітектурний феномен.
Геометрія «Салюту» підіймає з глибин підсвідомого щось неосяжне — калейдоскоп кіберпанку та утопічних форм
Макрокосм «Салюту» — все, що вплинуло на нього, все, що сформувало його таким, яким він є сьогодні: від болісного контексту місця до скандальної історії проєктування та побудови. Мікрокосм «Салюту» — це його внутрішній світ. Конструктивні та декоративні елементи, запахи, кольори, меблі та холодна, лаконічна й навіть дещо агресивна естетика внутрішніх і зовнішніх контурів.
Фасад готелю «Салют». Житловий об’єм будівлі консольно спирається на технічний поверх, створюючи враження, немов споруда «висить у повітрі». Фото: Олександр Занін
Цей дуалізм — два виміри «Салюту», дві його іпостасі, які накладаються одна на одну у фізичному просторі міста, породжуючи брутальну та футуристичну картину, яка не може залишати байдужим: вона інтригує своєю естетикою та підіймає з глибин підсвідомого щось неосяжне — калейдоскоп кіберпанку та утопічних форм із романів і повістей фантастів.
«Салют» — фаворит багатьох містян і дослідників: фото готелю поміщають на обкладинки книжок і журналів, режисери знімають тут кліпи, а модні бренди — фешн-кампейни та лукбуки. Водночас будівлю часто критикують, зокрема, через те, що вона стоїть на руїнах дзвіниці Військового Микільського собору, яку більшовики демонтували в 30-х. Мовляв, футуристичний «Салют» не компенсує нам втрату видатної пам’ятки в стилі мазепинського бароко. Крім того, «Салют» часто прирівнюють до ідеологічних радянських споруд, хоча історія створення готелю доводить геть протилежне. Саме тому важливо збалансувати сприйняття будівлі: не канонізувати її, але й не демонізувати.
Готель «Салют» у кліпі GUMA української виконавиці ONUKA. «Футуристичний бруталізм» — так дослідники визначають стилістику будівлі. Фото: скриншот із відео
Реальна загроза: що відбувається із «Салютом» сьогодні
За останні 20 років, які «Салют» перебуває у приватній власності, його макрокосм опинився в небезпеці, а мікрокосм був спотворений комерцією. Інтер’єрне та технічне наповнення давно застаріли й потребують модернізації, а концепція обслуговування взагалі не відповідає духу часу. У Google Maps багато відгуків незадоволених клієнтів, які називають готель «совковим», «середньовічним», скаржаться на відсутність елементарних зручностей і грубість персоналу. «В номері запах парфумів “Красная Москва” — це не готель, а просто живий радянський герб», — пише один із відвідувачів. Колись прогресивний і яскравий готель тепер перетворився на заповідник епохи, знівечений євроремонтом.
Оригінальні інтер’єри «Салюту» зазнали змін: первісну дизайн-концепцію на початку 2000-х років змінили нові власники готелю. Фото: Олександр Занін
Такий стан справ робить будівлю дуже вразливою в якості об’єкта модернізму. Враховуючи, що «Салют» досі без офіційного статусу пам’ятки, ні місто, ні держава взагалі не мають жодного інструмента впливу, щоб зберегти готель у разі загрози. А така загроза існує. У грудні 2024 року суд підтвердив право Національного банку продати готель на аукціоні як майнового поручителя банку «Фінанси та Кредит». Тож тепер у будь-яку мить «Салют» можуть виставити на продаж, і будівля опиниться в руках нових власників. Яким вони бачать майбутнє готелю — невідомо.
Продаж «Салюту» може стати поворотною точкою в історії готелю й поставити під загрозу як його архітектурну автентичність та унікальність, так і взагалі питання існування. Запобігти цьому можна, якщо привернути увагу до споруди й ініціювати надання їй юридичного захисту — присвоєння статусу пам’ятки архітектури місцевого значення. Проте, як бачимо на прикладі модерністської «Тарілки» на Либідській, яку попри охоронний статус оточує торговим центром забудовник Вагіф Алієв, навіть юридична сила статусу пам’ятки не може врятувати будівлю.
А що тоді врятує модернізм? Як українським містам переосмислити об’єкти епохи, щоб нарешті з’явилося табу на їхнє знищення, а будівлі отримали безапеляційний охоронний статус? Як вдихнути в модернізм нове життя так, щоб не нашкодити автентичності будівлі й зберегти її унікальний дух, а самі модерністські споруди інтегрувати в міський простір, щоб вони взаємодіяли з містом у гармонійному симбіозі? Відповіді на ці питання ми шукали, помістивши в об’єктив макро- та мікрокосм готелю «Салют».
Буремний шлях ідеї: як проєктування «Салюту» стало одним із найскандальніших у «Київпроєкті»
Історія створення готелю охоплює майже 10 років, із 1975 по 1984 роки, і відображає болісне зіткнення двох світів: бюрократичної партійної системи, яка в часи «брежнєвського застою» набула особливого цинізму, та прогресивної архітектурної думки повоєнних років, яка великою мірою сформувала нинішнє обличчя Києва. Тогочасне покоління архітекторів-модерністів вірило, що утопія можлива тут і зараз, але не як ідеологічна радянська фікція, а як елемент, без якого неможлива сучасна архітектура. «Тарілка» на Либідській, готель «Салют», Житній ринок та Будинок меблів — усі ці футуристично-утопічні будівлі були зведені однією генерацією архітекторів, які формували самобутню мову й естетику, що продовжувала розвивати конструктивістські та авангардні ідеї 30-х років.
Будівля Інституту науково-технічної експертизи та інформації, відома як «Тарілка», у 1985 році. Фото: Олександр Ранчуков
Трагедія цього покоління в тому, що його прагнення здебільшого так і залишились утопічними, а більшість модерністських об’єктів були не завершені чи «обрізані» — як це буквально сталось із «Салютом»: будівлю, що за початковим задумом мала сягати 18 поверхів, наказали «вкоротити» до семи.
Автор «Салюту» Авраам Мілецький був одним із найяскравіших представників повоєнної генерації архітекторів-модерністів. Усе своє професійне життя він присвятив «Київпроєкту» — потужній інституції, яка більш ніж 50 років відповідала за розбудову Києва. Мілецький є автором таких знакових будівель, як готель «Україна», Центральний автовокзал, а також фактично всього «фасаду» площі Слави: Будинку піонерів (сьогодні Палац дітей та юнацтва. — Прим. ред.), парку Слави та власне готелю «Салют».
Панорамний краєвид на готель «Салют» та Палац піонерів, спроєктовані архітектором Авраамом Мілецьким, 1986 рік. Фото: Микола Козловський
Мілецький продовжував сформовану в «Київпроєкті» традицію — запрошував до співпраці над новими будівлями амбітних і талановитих архітекторів, у яких бачив потенціал. Створювати разом «Салют» запропонував Володимирові Шевченку — молодому архітекторові, який лишень закінчив Київський державний художній інститут. Мілецький там викладав і був куратором його дипломної роботи, за яку Шевченко отримав всесоюзну відзнаку. Талановитий архітектор після закінчення вишу отримав відразу декілька пропозицій роботи:
«Наталя Чмутіна запрошувала мене на роботу у КиївЗНДІЕП (Зональний науково-дослідний і проєктний інститут експериментального проєктування. — Прим. ред.), а Мілецький — у “Київпроєкт”. Він мені сказав так: “Якщо хочеш — іди до нас. Але я тобі нічого не обіцяю. Ні грошей, ні посади. Ми не для цього працюємо. У нас робота кривава, зате точно буде цікаво”. І в мене був вибір: піти працювати у ЗНДІЕП й отримати житло, роботу, перспективу захистити наукову дисертацію, або піти в “Київпроєкт” і робити щось реально круте. Я обрав другий варіант», — розповідає архітектор.
Співавтор готелю «Салют», архітектор Володимир Шевченко. У 1975 році потрапив у «Київпроєкт», де разом з Авраамом Мілецьким розпочав роботу над готелем «Салют». Фото: Олександр Занін
Володимир Шевченко потрапив у «Київпроєкт» у 1975 році й одразу почав працювати над «Салютом» разом з Авраамом Мілецьким та Нелею Слогоцькою. Шевченко відповідав за внутрішню й зовнішню геометрію готелю та архітектуру. Де-факто це мав бути готель, а де-юре — гуртожиток. Будівлю проєктували для Управління справами Держплану України, яке замовило житло для своїх працівників, що приїжджатимуть у Київ на курси підвищення кваліфікації. Держплан офіційно не мав права замовляти будівництво готелю, тому «на паперах» працювали над «будинком готельного типу». Кошторис будівництва не мав перевищувати трьох мільйонів радянських карбованців — це була «стеля» для проєктів в Україні.
«Ми спроєктували будівлю, яка спиралася на опорний центральний циліндр із мінімальною плямою забудови, щоб відійти від фундаментів дзвіниці Микільського собору», — Володимир Шевченко
Архітектори шукали максимально економічну, але водночас цікаву й естетично привабливу форму, яка б вдало вписувала готель у знакову локацію та враховувала її переваги: неймовірні краєвиди на Лавру та лівий берег Києва. Одним із перших варіантів проєкту був типовий паралелепіпед із коридорною системою. Але команда намагалася знайти нові, більш незвичайні форми, й тоді Володимир Шевченко запропонував побудувати готель у формі циліндра. За його словами, про переваги такої форми він дізнався в одній із публікацій того часу: «Готелі круглої форми найбільш економічні для своєї функції. Крім того, кругла форма давала нам можливість огляду на 360 градусів — у нас відкривалась широка панорама на Київ і знакові місця: і Лавра, і Дніпро, і кручі, й навіть “Софію” тоді було видно».
Журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Саша Дмитрук та Володимир Шевченко у конференц-залі готелю «Салют». Шевченко розвінчує найпоширеніші міфи про створення будівлі. Фото: Олександр Занін
Надважливим був історичний контекст локації. Оскільки «Салют» планували будувати поряд із фундаментами дзвіниці Микільського собору, архітектори вирішили врахувати це в майбутньому проєкті. Мілецький із повагою ставився до історії Києва й пропонував відтворювати історичні вертикалі на панорамі міста новими, сучасними будівлями. Саме тому майбутній готель вирішили зробити висоткою, яка мала сягати 18 поверхів — щоб пропорційно відтворити вертикаль знищеної більшовиками дзвіниці собору. А щоб не перетинатись з історичними фундаментами дзвіниці, архітектори звузили цокольний та перший поверхи до мінімуму (цей задум втілений у нинішньому проєкті, тому виникає враження, що готель наче «висить» у повітрі).
Дзвіниця Військового Микільського собору в Києві наприкінці ХІХ століття. У 1934 році більшовики зруйнували храм та дзвіницю. Фото з фондів Музею заводу «Арсенал»
«Ми спроєктували будівлю, яка спиралася на опорний центральний циліндр із мінімальною плямою забудови, щоб відійти від фундаментів дзвіниці Микільського собору. Ми це робили й із поваги до пам’яті, і задля майбутніх археологічних досліджень — щоб музеєфікувати ці залишки, проявити їх, наприклад, як фундаменти Десятинної церкви. Це була наша повага до історичного минулого. У Мілецького вже був досвід, коли він будував Палац піонерів на руїнах Микільського собору. Його це дуже бентежило, це була наче незавершена справа для нього, яку він хотів закрити: тому ми робили будівлю, яка б оминала дзвіницю й жодним чином не створювала проблем для подальшої музеєфікації археологічних залишків, щоб можна було легко включити умовний археологічний парк до екстер’єру готелю», — розповів Шевченко.
Макет першого проєкту готелю «Салют», над яким працював колектив архітекторів на чолі з Авраамом Мілецьким у 1975–1978 рр. Планувалося, що будівля готелю сягатиме 18 поверхів. Джерело фото: архів Олексія Бикова
Перший проєкт готелю «Салют» був новаторським і сміливим із конструктивного погляду й передбачав використання надміцних вантових тяжів із нержавіючої сталі. Ці тяжі кріпились до верхівки центрального опорного циліндра, а перекриття між поверхами спиралися зовні на тяжі, а зсередини — на бетонне ядро. Така новаторська ідея стала можливою завдяки Едуардові Фурманову, — молодому конструктору, який майже одночасно із Шевченком прийшов у «Київпроєкт», розрахункам Якова Шаміса (головного конструктора проєкту) та плановій роботі Сіми Сироти. На даху готелю планувався оглядовий майданчик для туристів і ще два додаткові поверхи для бару. Передбачалося, що на майданчик могли потрапити всі охочі — для них проєктували окремий скляний ліфт ззовні будівлі, щоб споглядати панораму Києва. За задумом, окремий ліфт допомагав би уникнути змішування потоків туристів із мешканцями готелю. Тобто, згідно з початковим проєктом, «Салют» мав бути не лише новою домінантою площі, яка відтворює історичний силует міста, а й знаковим туристичним об’єктом для огляду київської панорами.
«Складалося все дуже добре. Ми пройшли всі погодження в “Київпроєкті”, містобудівну раду, отримали згоду Товариства пам’яток Києва й Товариства пам’яток України. Це все відбувалось у 1975–1978 роках. Визначні науковці, археологи, історики теж підтримували нашу ідею, писали гарні статті. Наприклад, схвальні відгуки про “Салют” написав історик архітектури Юрій Асєєв. Проєкт пішов далі, перший заступник керівника Держбуду України Ігор Алфьоров повіз його на колегію Держбуду СРСР у Москву і там захистив, отримавши позитивні відгуки».
Журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Саша Дмитрук та Володимир Шевченко. «Ми працювали не з дев’ятої до шостої — ми працювали 24 години без вихідних», — архітектор Шевченко. Фото: Олександр Занін
Після всіх погоджень у 1978 році почалося будівництво. Вже встигли частково сформувати пальове поле під центральне ядро. У цей момент керівника проєкту, Авраама Мілецького, до себе викликав один із високопоставлених чиновників Києва й попросив вписати своє прізвище до творчого колективу. «Така практика була поширеною в ті часи. Цією людиною, як мені розповів Мілецький, був тодішній головний архітектор Києва (у 1978 році цю посаду обіймав Ігор Іванов. — Прим. ред.). Він сказав Мілецькому: “Це дуже складний проєкт у дуже відповідальному місці, ви самі його не потягнете. Візьміть мене в колектив, ми побудуємо це разом”. Мілецький відповів: “Ні”», — розповідає Володимир Шевченко.
Макет, на якому відтворені рельєф та композиція площі Слави з урахуванням впливу висотного проєкту «Салюту». Джерело фото: архів Олексія Бикова
Після відмови Мілецького вписати у творчий колектив ім’я високопосадовця проєкт одразу почали зривати: команду просили повторно погодити ідею з різними установами, до багатьох рішень з’являлися питання, хоча раніше їх не було. Фінансування ідеї скоротили, будівництво 18-поверхової утопічної будівлі довелося заморозити. Проєкт став на кількарічну паузу.
Скандал довкола «Салюту» був таким гучним, що до розгляду питання запросили високопосадовця з Москви — заступника керівника Держбуду СРСР. Коли він приїхав до Києва, місцеві чиновники показали йому ділянку забудови з різних ракурсів, зокрема з лівого берега, щоб оцінити вплив будівлі на панораму міста. Іронія в тому, що в день візиту московського посадовця в Києві стояв густий туман — настільки, що нічого не було видно. Поглянувши з лівого берега на затягнутий туманом горизонт, чиновник сказав: «Розберіться тут самі». Столична партійна верхівка використала це відмахування на свою користь: Мілецькому наказали вкоротити 18-поверховий проєкт до 5 поверхів, аргументуючи «надмірною висотністю будівлі, яка негативно вплине на історичну панораму». Парадоксально, адже оригінальний задум цю історичну панораму, навпаки, намагався відтворити.
Володимир Шевченко в одному з номерів готелю «Салют» із краєвидом на Києво-Печерську лавру. Архітектор розвінчав міф про те, що перший проєкт «Салюту» «урізали», аби він не конфліктував із дзвіницею лаври. Фото: Олександр Занін
Так і з’явився поширений міф про те, що, мовляв, перший проєкт готелю обрізали, оскільки будівля конфліктуватиме на панорамі Києва з дзвіницею Києво-Печерської лаври. Володимир Шевченко розвінчує цей міф: «Цю вигадку почали поширювати вже після зустрічі Мілецького з начальством. Але після візиту московського чиновника проти нас почався відвертий архітектурний терор. Нам сказали: висота не повинна перевищувати карниз історичного будинку (не вище 5 поверхів), оскільки начебто є спільне рішення Держбуду України й Держбуду СРСР. Мовляв, бачите, ці фахівці засумнівалися в гармонійності проєкту, коли побачили все наживо. Насправді не було жодного документа, який би це підтверджував. Усе робилось напівофіційно».
Шоковані та пригнічені скандалом довкола «Салюту» архітектори на чолі з Мілецьким почали розробляти нову ідею готелю.
Еліптичний космос: як народжувався новий «Салют»
Шевченко зізнається: працювати далі було морально дуже складно. До того ж доводилось робити це безкоштовно, адже гроші на створення проєкту давно вичерпались: «Усі гроші й усі строки були витрачені на той варіант, який заблокували. У нас уже не було ні часу, ні грошей. Довелося працювати за кошт інших проєктів, щоб закривати хоч мінімальні зарплати».
Спочатку команда запропонувала побудувати новий готель у формі п’ятиповерхового куба, але цю ідею зрештою відхилили, бо, зі слів архітектора, вона нікому з авторів не подобалась. Тоді Шевченко разом із конструктором Фурмановим вирішили повернутися до циліндричної форми, але вимушено вкоротивши її до 7 поверхів (2 технічних і 5 житлових). Так почали зароджуватись обриси того «Салюту», який ми бачимо сьогодні.
Макет нового, 8-поверхового проєкту «Салюту». Саме цей варіант будівлі втілили в реальність у 1984 році. Джерело фото: архів Олексія Бикова
Нову будівлю заввишки 8 поверхів зробили еліпсоподібною й суттєво перепроєктували стилобат. Джерело фото: архів Олексія Бикова
Урізання висотності не тільки змінило всю концепцію, а й суттєво вплинуло на економічний потенціал будівлі: кількість номерів довелося зменшити вдвічі, а щоб хоч якось компенсувати це, архітектори частково збільшили об’єм споруди та зробили її еліптичною — така форма дозволяла розширити площу готельних кімнат. Також було подовжено стилобат, який примикає до готелю зі східного боку й простягається в бік Дніпра (в оригінальному проєкті він був утричі коротшим). У підсумку архітектори зробили будівлю 8-поверховою, додавши ще один технічний поверх із конференц-залом.
В основі нової будівлі застосували вже іншу конструкцію, яку запатентували як винахід інженерії. Від попередньої вона відрізнялась тим, що не використовувала вантових тяжів, до яких підвішувались поверхи, а була просторовою збірно-монолітною структурою, яка консольно спиралась на нижній технічний поверх. Особливістю цієї конструкції було те, що вона ставала більш жорсткою за умови збільшення поверховості. Водночас у центрі споруди теж було циліндричне ядро, всередині якого розмістилися всі комунікації: водопостачання, електрика, ліфти й спіралеподібний пандус.
Макет композиції забудови довкола площі Слави з урахуванням нового варіанта готелю «Салют». Джерело фото: архів Олексія Бикова
Екстер’єр нового проєкту дещо змінився: зовнішній фасад тепер формувала рівномірна матриця з відкритих балконів, а фронт скління переміщувався вглиб фасаду. Цікавим було рішення подовжити консольні стіни так, щоб вони утворювали між балконами конструктивні виступи, схожі на прямокутні шипи. На перший погляд, це сонцерізи, та насправді ці елементи виконують ще одну практичну функцію — вони ізолюють приватний простір балконів.
Будівництво готелю за новим проєктом відновили в 1981 році. Шевченко розвінчує ще один поширений міф: нібито побудований раніше фундамент під «Салютом» був розрахований на 18-поверхову будівлю: «Це некоректно. Коли попередній проєкт зупинили, фундамент не встигли сформувати повністю, тільки частину паль залили й на цьому все зупинили. А коли почали будувати новий варіант, то додаткові палі вже не заливали».
Будівництво готелю «Салют» у 1981 році. Джерело фото: Historical Buildings of Kyiv / Kyrylo Tretiak
Будівництво готелю «Салют» у 1982 році. Джерело фото: Historical Buildings of Kyiv / Kyrylo Tretiak
«Салют» будували поспіхом, адже строки здачі й так затягнулись. До об’єкта була прикута пильна увага: на будівництві майже постійно перебували представники Головкиївміськбуду, Держплану та сам Володимир Шевченко, за що його прозвали «прорабом». Коли змінювали якесь архітектурне чи технічне рішення, то його не проєктували в офісі, а будували за ескізом, який на будмайданчику нашвидкуруч робив Шевченко й погоджував із замовником. Лише в кінці тижня він відвозив усі ескізи до «Київпроєкту», передавав архітекторці Нелі Слогоцькій, яка переводила їх у креслення й відправляла в архів.
«Для мене “Салют” — про мрії та волю людей, які в тих умовах жили, працювали, творили і якось перемагали систему», — Володимир Шевченко
Навесні 1984 року будівництво готелю вийшло на фінішну пряму. За кілька місяців до завершення робіт постало питання, яку назву присвоїти готелю. Авраам Мілецький запропонував назвати його «Вікторією» — тобто «перемогою». Але партійна верхівка цю ідею відхилила. На думку ідеологів компартії, готелю краще пасувала назва «Салют» — як метафора феєрверка, котрий запускають 9 травня на площі Слави, якраз перед готелем. Велетенські написи «Салют» на даху будівлі встановили роком пізніше: шрифт для літер теж розробляв Володимир Шевченко. Після відкриття готель приймав тільки працівників Держплану, потрапити туди звичайній радянській людині було складно. Працювати в нинішньому форматі «Салют» почав після розпаду Союзу.
Володимир Шевченко: «Наша з Мілецьким будівля не була такою, як Радянський Союз». Фото: Олександр Занін
Шевченко спростовує ще один поширений міф: що нібито вони з Мілецьким намагалися відтворити в образі готелю «Салют» космічний корабель. Футуристичні мотиви, що простежуються в архітектурі будівлі, — це радше несвідомий вияв дитячого захоплення фантастичною літературою: «Не було прямої ідеї, мовляв, давайте створимо будівлю, схожу на космічний корабель. У цій ідеї переплелось усе: історія, культура, міфи й міфологеми свого часу і те, що колись формувало мене в дитинстві, якісь мрії про те, який вигляд може мати майбутнє».
Попри складну історію створення й фактично знищення першої ідеї, Шевченко з повагою ставиться до обох будівель — реальної й тієї, що залишилась на макетах: «Це два різних проєкти. Кожен із них має свої видатні риси. Якби був побудований перший — це теж було б добре. Про нього казали б, що він геніальний. Конструктивно він був дуже цікавий. Реалізована будівля також самобутня. Вона органічна, пасує цьому місцю, має внутрішню логіку, структуру, власну естетику, яка з роками тільки підтвердила право на життя».
Площа Слави та готель «Салют» у 1987 році. Довгий час на майданчику поблизу готелю паркувалися міські автобуси. Фото: Олександра Ранчукова
«Для мене “Салют” — це ілюстрація мрій і прагнень архітекторів як найяскравіших виразників творчої інтелігенції свого часу. Але “Салют” не був таким, як Радянський Союз — Союз був кондовий, індустріальний, депресивний, як на околицях Києва. А наша з Мілецьким будівля — вона інша. Індивідуальна, зі своєю унікальною конструкцією, з власними виразними елементами. Для мене “Салют” — про мрії та волю людей, які в тих умовах жили, працювали, творили і якось перемагали систему. Хоч і не з першого разу, але ми це зробили. Ми перемогли систему, вийшли за її межі», — пояснює Володимир Шевченко ідею проєкту.
У чому архітектурна цінність «Салюту»: погляд дослідниці Євгенії Губкіної
Готель «Салют» — один із найяскравіших зразків пізнього українського модернізму, який однозначно заслуговує статусу пам’ятки архітектури, вважає Євгенія Губкіна, дослідниця історії архітектури та викладачка Bartlett School of Architecture. По-перше, цей обʼєкт визнаний багатьма міжнародними науковцями, архітекторами — про нього знають у всьому світі. По-друге, унікальність «Салюту» сформована винятковими авторськими архітектурними рішеннями, декором, матеріалами. При цьому модерністична архітектура готелю відповідає канонам універсальності, вона «зрозуміла для всього світу і вписується в міжнародні контексти», пояснює Губкіна.
Історикиня архітектури Євгенія Губкіна досліджувала «Салют» у своїй книзі «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955–1991». Фото: Дмитро Краснокутський
У 2019 році світ побачила ілюстрована книга «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955–1991», яку Губкіна видала разом з архітектором Олексієм Биковим. На обкладинку саме цієї книги, яка досліджує явище українського модернізму та зокрема київську школу, автори вирішили помістити готель «Салют»: «Ми вирішили одностайно, що це має бути “Салют”, що саме ця будівля є найяскравішою і найвпізнаванішою пам’яткою, хоча вона й не має легального статусу пам’ятки».
«Коли ти розміщуєш футуристичний об’єкт в історичному центрі міста та заграєш на контрасті із чимось майже середньовічним, то з’являється драма. А драма й театральність — це дуже київська риса», — Євгенія Губкіна
Губкіна відносить «Салют» до рідкісних прикладів «наративної архітектури», яка через виразні засоби комунікує з простором міста та історичним контекстом. Така наративність є характерною рисою творчості Авраама Мілецького, який «завжди стояв окремо від усіх течій Союзу»: «Його об’єкти визначні, цікаві, неординарні, вони разом складаються у велику історію, де одна будівля продовжує історію попередньої. Це досить лінійні та цікаві наративи, таке дуже рідко трапляється, тому що архітектура Радянського Союзу, особливо типове будівництво, досить пласка в сенсовому наповненні».
Будівля «Салюту» є рідкісним прикладом «наративної архітектури», яка комунікує з простором міста, вважає Євгенія Губкіна. Фото: Олександр Занін
«“Салют” дійсно має цікаві, дуже київські сентенції, які закладені саме в цей об’єкт. Він дійсно в дуже складному місці, але весь цей трикутник — парк Слави, Палац піонерів і “Салют” — складається в окрему історію на схилах Дніпра й комунікує з Лаврою, Арсеналом. Визначна риса архітектури Мілецького — це ось такий середовищний підхід. Він не просто контекстуальний, а саме такий, що відповідає на ситуацію в середовищі. І це дуже важливо для Києва, тому що Київ дійсно має нашарування багатьох різних архітектурних прошарків, періодів, стилів, він досить еклектичний. Саме ці нашарування роблять Київ цікавим і специфічним. У Києві важливо працювати саме з контекстом і середовищем, і мені здається, що Мілецькому та його команді це вдавалось», — додає Євгенія Губкіна.
Дослідниця визначає стилістику «Салюту» як «футуристичний бруталізм» через домінуючу в екстер’єрі площину стін. Вона порівнює «Салют» із Барбіканом — лондонським житловим мікрорайоном у стилі бруталізму, в якому стіни також витісняють скління на другий план. За словами Губкіної, однією з найвизначніших рис бруталізму, який вписаний в історичне середовище, є алюзія на фортифікаційні споруди: «Ось ця оборонність і мілітарність також притаманна будівлі “Салюту”. Наприклад, ці ребра, які відходять від об’єму, досить мілітарні. Вони мають легкий присмак агресії. Водночас готель нагадує про sci-fi, наукову фантастику. У своїй науковій роботі про київську школу я проводила паралелі навіть з ізраїльським футуризмом 60-х — 70-х років, який має виражені “космічні” форми».
Внутрішній простір житлового мікрорайону Барбікан у Лондоні, побудованого в стилі бруталізму. Джерело фото: Joas Souza / ArchDaily
Помістити футуристичну архітектуру в складне історичне середовище — це філософське архітектурне висловлювання, вважає Губкіна. Такі висловлювання дуже яскраві й конфліктні, адже працюють за принципом контрасту. Будівля протиставляє свої брутальні й космічні форми історичній спадщині, комунікує із сакральними спорудами, розігруючи «драматичний спектакль».
«Коли ти конструюєш якийсь футуристичний архітектурний об’єкт і розміщуєш його ще й в історичному центрі міста, поряд із Лаврою, і заграєш на контрасті із чимось майже середньовічним, то на цьому контрасті й з’являється драма, театралізація простору. А драма й театральність — це дуже київська риса, якщо ми говоримо про київську ідентичність», — підкреслює дослідниця й іронізує, що «драма Мілецького» — це позитивне явище в архітектурі, на відміну від «драми Бабушкіна» (Сергій Бабушкін, колишній головний архітектор Києва, автор проєкту Diamond Hill, який перекрив силует «Салюту». — Прим. ред.).
Готель «Салют» (на передньому плані) та будівля житлового комплексу Diamond Hill (на задньому), спроєктованого архітектором Сергієм Бабушкіним. Фото: Олександр Занін
Євгенія Губкіна вважає, що досліджувати й документувати варто не тільки архітектурну парадигму «Салюту», але і його внутрішню структуру та інтер’єри, адже об’єкти бруталізму мають дуже цікаву ідею зв’язків усередині: «Це футуризм, який працює з постапокаліптичними темами. Він досить холодний, дуже мінімалістичний. Він так і проситься, щоб відтворити його знову».
Переосмислення й модернізація: яким може бути новий дизайн готелю «Салют»
У 2000-х, після того, як готель придбав нинішній власник, тут відремонтували номери та загальні приміщення, замінивши оригінальні інтер’єрні рішення на утилітарні, а вікна — на металопластикові. Така «модернізація» лише нашкодила будівлі, адже геть зіпсувала модерністську концепцію проєкту та законсервувала тут дух корумпованої пострадянської України нульових — подібний дизайн для нашого часу давно став кітчем (власне, не дивно, що готель із роками взагалі втратив популярність).
Та навряд чи могло статись інакше, адже українське законодавство ніяк не зобов’язує власників зберігати автентичні інтер’єри історичної будівлі. А якщо споруда без охоронного статусу — то й поготів, усередині можна робити все, що завгодно. Власне, це й трапилося із «Салютом». Чи є тепер шанс вивітрити цей консервативний кітчевий дух у прямому й переносному сенсі? Враховуючи ймовірність перепродажу готелю та можливість потенційної реновації, ми спробували змоделювати правильні підходи до редизайну «Салюту», запитавши про це самого Володимира Шевченка, а також провідних українських інтер’єрних дизайнерів — Славу Балбека та Юрія Ринтовта. Думки представників різних поколінь ми поєднали в динамічну дискусію, щоб синтезувати основні принципи відповідальної модернізації будівлі.
Стриманий дизайн і дерев’яні меблі: погляд Володимира Шевченка
Співавтор будівлі, архітектор Володимир Шевченко каже, що у 2005-му він давав новим власникам свої рекомендації щодо дизайну інтер’єрів, та думку архітектора все одно не врахували, оздобивши номери в типовій стилістиці 2000-х: встановили «лаковані» меблі, стіни перефарбували в блакитний, рожевий та інші кольори. На думку Шевченка, дизайн-концепція, безумовно, потребує переосмислення. По-перше, інтер’єри сильно зношені, а по-друге — вони геть не відповідають атмосфері модерністської будівлі.
Володимир Шевченко проєктував внутрішню геометрію готелю «Салют». На фото — спіралеподібні сходи, що з’єднують 7-й (житловий) та 8-й (нежитловий) поверхи будівлі. Фото: Олександр Занін
Шевченко пригадує, що оригінальні інтер’єрні рішення були стриманими й лаконічними та сучаснішими, ніж у більшості радянських готелів. На жаль, не збереглося жодного фото інтер’єрів у готельних номерах, втім, Шевченко їх детально описав. За його словами, дизайн був витриманий у мінімалістичному стилі та світлій палітрі. Стіни в номері були оздоблені дерев’яними панелями та шпалерами у стилі раннього Баугаузу. У кімнатах були встановлені індивідуальні меблі, які були доволі стильними для свого часу, каже Шевченко. Їх за спеціальним замовленням проєктували та виготовляли в київському інституті «Укрдіпромеблі» (припинив існування у 2008 році. — Прим. ред.).
Оригінальний інтер’єр конференц-залу, розміщеного на найвищому, 8-му поверсі готелю. Раніше над залою був скляний купол, який забезпечував приміщення денним світлом. Джерело фото: архів Олексія Бикова
Конференц-зала готелю «Салют» сьогодні: без скляного купола та зі зміненим інтер’єром. Фото: Олександр Занін
Принцип контрасту доповнювали темні фінські світильники на стелях. Загалом увесь дизайн готелю був утілений з використанням багатьох фінських деталей. Наприклад, люстри, двері, килимові покриття, підвісні стелі — усе це замовляли у фінських виробників і постачали через схему спочатку на інші об’єкти, а потім неофіційно — в «Салют». Фінська фурнітура максимально пасувала проєктові відповідно до задуму архітекторів, а в Україні таких деталей просто не виготовляли.
Оскільки зараз відтворити інтер’єри з оригінальними елементами практично неможливо, потрібно створювати новий дизайн-код із використанням будматеріалів і фурнітури від сучасних виробників. 20 років тому Шевченко пропонував провести редизайн будівлі у співпраці з відомим італійським дизайнером меблів Антоніо Чіттеріо: «Він працює в стилі, який сюди пасуватиме. Мені його меблі нагадують старовинну італійську фурнітуру, яку відреставрували й привели до ладу. Це стриманий італійський дизайн з елементами скандинавського мінімалізму. Така елегантна класика чи модерн, які поза часом».
Сучасні інтер’єри номера «стандарт» у готелі «Салют». На світлині журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Саша Дмитрук та Володимир Шевченко. Фото: Олександр Занін
Сучасні інтер’єри номера «стандарт» у готелі «Салют». На світлині Володимир Шевченко. Фото: Олександр Занін
Сучасні інтер’єри номера «стандарт» у готелі «Салют». На світлині журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Саша Дмитрук. Фото: Олександр Занін
У подібному дизайні Шевченко бачить «Салют» і сьогодні: стилістику, яку слід відтворити, називає «романтичним модернізмом» із максимальним поверненням до автентичності. Концептуально, на думку архітектора, «Салют» міг би стати бутик-готелем бізнес-класу, де заможні люди та підприємці «почуватимуть себе в безпеці та комфорті». Потенційним інвесторам архітектор радить «не гнатися за кількістю, а підвищувати якість», тобто не збільшувати площі шляхом перебудови, а максимально дбайливо відреставрувати готель, підвищивши таким чином і цінність проєкту. Шевченко переконаний, що оновлений «Салют» має стати чимось на зразок легендарного Ford Mustang 1967 року — раритетного авто, вартість якого після реставрації може збільшитись у рази.
Інтер’єр ресторану в готелі «Салют». Після відкриття заклад був одним із найпопулярніших у місті. Наразі не працює. Фото: Олександр Занін
Дизайн ресторану переосмислили у 2000-х, проте залишили багато автентичних рішень та деталей. Фото: Олександр Занін
«Уявіть, що ви на авторинку придбали старе авто за тисячу доларів. Виявилося, що це Ford Mustang 67-го року, легенда американського автопрому. Ви можете його відремонтувати та їздити за харчами в супермаркет. Або дбайливо відреставрувати, відшукати оригінальні деталі, і тоді капіталізація авто зросте в рази. І, крім грошей, ви ще й отримаєте квиток до елітного клубу поціновувачів якісних речей», — каже Шевченко.
Одним із потенційних інвесторів «Салюту» архітектор називає світову мережу елітних готелів Small Luxury Hotels. Вона об’єднує невеличкі затишні готелі по всьому світу та має власну базу клієнтів, для яких діють додаткові знижки та послуги. Таких готелів у світі небагато. Вони локалізуються переважно у великих європейських містах і відрізняються високим рівнем обслуговування.
Жвава атмосфера й мінімалізм: погляд Слави Балбека
Слава Балбек, український дизайнер, архітектор, засновник майстерні архітектури та дизайну інтерʼєру balbek bureau, а сьогодні волонтер і військовий-доброволець, має дещо інший погляд на модернізацію «Салюту». На його думку, готель має стати жвавим місцем, наповненим молодими активними людьми. Цей проєкт, на думку Слави, дуже інвестиційно привабливий — потрібно лише віднайти стратегію, яка притягне до «Салюту» більше людей. Треба показати, що тут відбувається щось важливе й незвичне — так ми повернемо будівлю до активного життя й відповідно збережемо її. Водночас готель не обов’язково має ставати елітним і дорогим. Балбек вважає оптимальним для «Салюту» статус чотирьох зірок або «три зірки плюс».
Архітектор і дизайнер Слава Балбек: «Ми живемо в дуже цікавий час, коли ця будівля ще не має статусу пам’ятки, але її вже треба трактувати як пам’ятку»
«Сюди навпаки треба затягувати велику кількість людей, які будуть рухати готель уперед, розхитувати безпосередньо цю старовину, яка тут осіла. Тут треба створити такий кластер молодих і проактивних людей, дати їм простір і можливість для реалізації. Скажімо, виділити декілька номерів для майстерень, де б вільно працювали художники й митці. Готелю потрібна стратегія повернення до життя. Якщо він 20 років був заморожений у своєму стилі, то привести сюди іншу публіку, яка так само його заморозить, не матиме сенсу. Не потрібно робити “музей у музеї”, потрібен інший підхід», — каже Слава Балбек і порівнює сьогоднішній «Салют» із «китом, що викинувся на берег».
Слава Балбек: «Не треба навантажувати дизайном. Людина має відчути, що вона в контексті іконічної будівлі, але інтер’єр не має заважати цьому»
Оновлений готель має стати об’єктом, що приносить якусь додаткову користь містянам. Це й допоможе захистити будівлю від дискримінаційної риторики та знецінення як «совкової». «Проєкти живуть і починають накопичувати репутаційний капітал, коли їхня діяльність дає додану вартість. Що це значить? Це коли ти не просто продав людині номер на ніч, а коли проєкт генерує ще щось додатково. Наприклад, щоб у взаємодії із цим готелем генерували нові ідеї київські урбаністи чи архітектори, щоб оновлений проєкт став не лише готелем, а “готелем плюс”. І тоді буде накопичуватися цей захисний шар репутаційного капіталу, який працюватиме проти суспільства, що критикує модернізм», — говорить Слава.
Журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Саша Дмитрук та дизайнер Слава Балбек. Фото: Олександр Занін
Як вдалий приклад такої доданої вартості Слава наводить проєкт РЕЙТАРСЬКА CIRCLE на вулиці Рейтарській у Києві. Це реновація старої (теж циліндричної й теж спроєктованої Шевченком) будівлі, яка входить до комплексу споруд колишньої поліклініки Спілки письменників. Раніше там був спа-салон «Сабіна», та у 2020-му будівлю разом із партнерами викупив режисер Марк Вілкінс, реконструював її та побудував гастромаркет із п’ятьма закладами. Тепер це не просто місце, де люди можуть поїсти, а й важливий культурний центр, де збирається модна та креативна молодь.
Будівля гастромаркету «РЕЙТАРСЬКА CIRCLE» після реконструкції у 2020 році. Фото: Instagram РЕЙТАРСЬКА CIRCLE
Проте «Салют» у жодному разі не можна реконструювати, каже Слава: «Тут точно не треба надбудовувати жодні скляні шайби, не треба розширювати площу, треба прийняти все як є». На думку дизайнера, втручатись доречно лише у внутрішній простір будівлі: інтер’єри варто повністю змінити й зробити сучасними та практичними, але не надто яскравими та нав’язливими. Завдяки інтер’єрам і дизайну важливо зберегти контекст будівлі — через мікрокосм внутрішніх просторів гості мають зчитувати суть іконічної споруди, вважає архітектор.
«Кімнати й так мають складну форму, вона конічна, ти перебуваєш у постійній динаміці простору, тому не треба ще й навантажувати їх дизайном. Людина має відчути, що вона в контексті іконічної будівлі, а інтер’єр не має заважати цьому, він не має бути суперстильним. Номери мають бути максимально спрощеними, я б робив внутрішню палітру теплішою, ніж зараз, але мінімалістичною, простою. Треба рухатись у бік супераскетичного мінімалізму. А що стосується загальних приміщень, холу, поверхів, — там уже можна грати в якісь формотворення й дизайн. Але нехай це буде всім зрозумілий скандинавський стиль».
Засновник balbek bureau акцентує на тому, що дизайн-концепція оновленого «Салюту» має відштовхуватися від загальної візії та бізнес-стратегії, а не навпаки. Інтер’єр повинен бути продовженням і підсиленням бізнес-моделі — це має бути цілісне й екосистемне рішення: «Без цього об’єкт буде мертвий. Громадська будівля живе, коли там є люди, коли є наплив відвідувачів, туристів, гостей. А коли ти робиш із себе великого фінансового стратега й кажеш, що інтер’єр буде таким-то, бо це красиво, значить, це не про користь. А користь — на першому місці у формулі успішного об’єкта. На другому — міцність і тільки на третьому — краса».
Після реновації готель «Салют» може отримати статус чотирьох зірок або «три зірки плюс» — Слава Балбек. Фото: Олександр Занін
Слава Балбек активно виступає на підтримку київського модернізму й архітектури повоєнних років. У 2019 році разом із рухом Save Kyiv Modernism Балбек став на захист модерністської «Тарілки» на Либідській і разом з активістами розробив концепцію ревіталізації будівлі, переосмисливши інтер’єри та дизайн-концепцію. Слава каже, що сьогодні готовий узятися за реновацію «Салюту», якщо буде така пропозиція: «Залюбки. Кілька років тому я готовий був зробити це взагалі безкоштовно».
«Етичний мінімалізм 80-х»: погляд Юрія Ринтовта
Відомий своїми екопроєктами та витонченим дизайнерським баченням харківський архітектор Юрій Ринтовт вважає, що втручання в «Салют» має бути дуже делікатним і тендітним. Він поділяє думку Володимира Шевченка: треба повертатися до максимальної автентичності оригінального проєкту «з відтворенням його атмосфери й акустики». «Я б дуже лагідно торкнувся інтер’єру, повертаючи максимально оригінальний задум, але вдихнувши сюди сучасну естетику та функцію, висловив би їх сучасною мовою. Такий проєкт треба відчути душею, це як у переповненому автобусі пройти від одних дверей до інших, не торкаючись пасажирів і не створюючи незручності для них», — говорить Юрій Ринтовт.
Архітектор і дизайнер Юрій Ринтовт: «У нас в країні немає вміння лагідно торкатись до історії». Фото: Олександр Занін
Перед роботою з простором «Салюту» дизайнер радить провести дуже деталізоване дослідження, зокрема й історії часу, коли готель створювали: «Щоб зайти в цей простір, потрібно заглибитися, пірнути туди. Я б вивчив 80-ті, переглянув би популярні тоді інтер’єри, деталі. Переглянув би фільми 80-х. Це не означає, що треба все перетягувати з 80-х. Просто треба передати дух застілля того часу, якусь квінтесенцію дістати й сюди повернути, але на сучасний лад. Та, звісно, спершу потрібно зрозуміти функцію об’єкта та його ідею, а потім уже насичувати. Але насичувати треба дуже й дуже делікатно».
Оригінальні інтер’єри холу готелю. Як і ззовні, внутрішні стіни були вкриті світлою фактурною штукатуркою з використанням білого цементу, слюди та мармурової крихти. Джерело фото: архів Олексія Бикова
Оновлену стилістику «Салюту» Ринтовт називає «етичним мінімалізмом 80-х»: «Мабуть, так би я назвав те, що тут доцільно було б зробити. Однозначно це естетика мінімалізму, спокійна й нейтральна. Інтер’єр має бути непомітним, він не повинен бути гучнішим, ніж сама будівля, а навпаки, має гармонійно з нею переплітатися, на одній ноті. Дорогим чи бюджетним буде готель — це вже інше питання», — відзначає Ринтовт і додає, що концепція оновленого «Салюту» цілком може відповідати 5-зірковому статусу, проте мати гнучку політику з номерами економкласу.
Дизайнер Юрій Ринтовт переконаний, що в разі реновації готель «Салют» повинен максимально повернутись до первісної автентики. Фото: Олександр Занін
На жаль, не існує референсів подібної реновації, каже дизайнер, адже в Україні за роки незалежності не було жодного кейсу дбайливої реновації модернізму. І ця проблема тільки загострюється: «Так мало прецедентів шанобливого та делікатного ставлення до об’єктів спадщини в нашій країні, я не пригадую жодного. З модернізмом досвіду роботи взагалі немає, немає належної поваги до модернізму, відповідно немає ось цього вміння лагідно торкатись до історії. А вміти провести цю тонку грань між історією та сучасністю в архітектурі — це дуже важливо».
Як Києву захистити «Салют»
Модернізація «Салюту» за одним із вищеописаних підходів неможлива без згоди бізнесу, у власності якого перебуває готель. На думку архітектора й дизайнера Слави Балбека, в ситуації, коли будівля не має охоронного статусу, а її майбутнє залежить від смаку підприємця, у трикутнику «соціум — влада — бізнес» рушійною силою має бути саме соціум. Щоб зберегти спадщину, знову наголошує Слава, ініціативні групи мають консолідуватись і пропонувати не тільки «красиву» ідею реновації, а й вигідну з фінансового погляду. Бізнесові треба наочно показувати, що це дасть, якщо будівлю зберегти й відновити.
Слава Балбек: «Соціум має активно пропонувати альтернативні візії відновлення спадщини модернізму». Фото: Олександр Занін
«Чим більше візій відновлення буде, тим краще. Щонайменше вони будуть десь накопичуватись, фіксуватися й показувати, як можна краще. Бо якщо ми просто будемо фотографувати стару архітектуру, яка руйнується, — це не так ефективно, як захищати її через візію. Наприклад, команда “Квітів України” одразу запропонувала альтернативну візію, як можна зберегти пам’ятку. І таких проєктів треба робити більше й більше», — говорить Слава Балбек.
Дослідниця архітектури Євгенія Губкіна вважає, що значно важливішим є захист модернізму на законодавчому рівні, тобто надання будівлям статусу пам’ятки архітектури. Принаймні сьогодні це єдиний дієвий інструмент для збереження визначних будівель.
Статус пам’ятки архітектури — шанс уберегти будівлю готелю «Салют» від знищення. Фото: Олександр Занін
У КМДА для PRAGMATIKA.MEDIA офіційно підтвердили, що будівля готелю «Салют» не перебуває на обліку як пам’ятка чи об’єкт культурної спадщини. Щоб вона отримала такий статус, до Департаменту охорони культурної спадщини КМДА необхідні документи має подати наукова установа чи громадська організація (яка обов’язково займається дослідженнями у сфері охорони культурної спадщини). Пакет документів має містити облікову картку, в якій доводиться відповідність будівлі критеріям об’єкта культурної спадщини, та супровідний лист. Далі документи на окремому засіданні має розглянути Консультативна рада Департаменту і тільки тоді ухвалюється рішення — чи надавати будівлі статус пам’ятки, чи ні.
«Немає хорошого й поганого архітектора. Є архітектор, якому дозволили. Так працює архітектурна професія. Ми не ангели. Ми, скоріше, навпаки. І завдання суспільства — вибудовувати межі у стосунках з архітекторами», — Євгенія Губкіна
У київських реаліях будівлі визнають пам’ятками дуже повільно, інколи цей процес може займати роки. Взагалі муніципалітети українських міст нерідко відкладають питання збереження об’єктів культурної спадщини в довгу шухляду, прикриваючись війною. Однак, на думку Євгенії Губкіної, навпаки — саме в цей час важливо надавати розголосу міським проблемам: «Якщо ми хочемо “Салют” зберегти, ми повинні боротися за надання йому статусу пам’ятки. Я згодна, що в умовах війни менше можливостей займатися культурою. Але якщо ми не будемо приділяти увагу цим об’єктам, то вони можуть стати жертвами обстрілів або девелоперів, і потім, коли війна скінчиться, нам нічого буде демонструвати як свідчення тих епох, які минули».
Готель «Салют» зсередини: загальний простір третього поверху. Фото: Олександр Занін
Готель «Салют» зсередини: у ліфтовій кабіні. Фото: Олександр Занін
Готель «Салют» зсередини: краєвид із конференц-залу. Фото: Олександр Занін
Ба більше, додає Євгенія, українське пам’яткоохоронне законодавство треба оновлювати й удосконалювати, бо одного лише статусу пам’ятки недостатньо, щоб вимагати зберегти автентичність усієї споруди, включно з інтер’єрами. Для бізнесу та майбутніх поколінь архітекторів варто визначити обмеження, які чітко окреслять, що можна робити з пам’яткою, а що ні.
«Немає хорошого й поганого архітектора. Є архітектор, якому дозволили. Ми всі будемо робити все, що завгодно. Тому що так працює архітектурна професія. Ми не ангели. Ми, скоріше, навпаки. І завдання суспільства — вибудовувати ці межі у стосунках з архітекторами. Такі обмеження — це і є шлях цивілізованого суспільства, як у країнах Західної Європи. Бо якщо їх не буде, то можна знищити все, що завгодно», — резюмує Євгенія Губкіна.
