Нуазі-ле-Гран — брама «нового міста»
План розвитку Великого Парижа (d’Aménagement de la Région Parisienne) і директивна схема устрою та містобудування Паризького регіону, затверджена в 1965 році, передбачали масштабне перепланування п’яти міст-супутників і будівництво п’яти нових міст. За масштабністю цей проєкт можна порівняти з «османізацією» Парижа — як барон Осман змінив вигляд столиці Франції, так «Нові міста» (Villes nouvelles) радикально перевтілили паризьке передмістя.
Від центра Парижа до Нуазі-ле-Гран, району на в’їзді до Марн-ла-Валле, всього лише 14 із половиною кілометрів. У 1977 році сюди проклали залізницю й автомагістраль. Після цього влада комуни Нуазі-ле-Гран виокремила ділянку Монт-д’Ест під житлову забудову, поставивши умову: нові будинки мають бути декларацією шанобливого ставлення до людини, її прав та гідності.
Батько Villes nouvelles Поль Делувріє надихнувся революційними роботами архітектора Бофілла і вбачав у них альтернативу банальній лінійній забудові.
Так бюро Бофілла Taller de Arquitectura, відоме всім оригінальним і концептуальним підходом до проєктування, було запрошене владою Нуазі-ле-Гран і отримало карт-бланш на проведення архітектурно-соціального експерименту.
У команду каталонської архітектурної фірми Taller de Arquitectura, крім профільних фахівців, архітекторів та інженерів, Рікардо Бофілл зібрав поетів, письменників, композиторів, соціологів і філософів
Рікардо Бофілл був не єдиним архітектором, який проєктував житлову забудову в Марн-ла-Валле. В той самий період над створенням об’єктів у «новому місті» працювали Френк Гері, Жан Нувель, Крістіан де Портзампарк та інші. Та лише доля Абраксаса виявилася драматичною.
Приходь на мене подивитися
Бофілл, за його власними словами, завжди прагнув того, щоб архітектура не вибивалася з історичного, ландшафтного, культурного контексту. Перш ніж узятися до пошуку форми, він намагається відшукати «геніус лоці» — геній місця. Отримавши масштабне замовлення на будівництво соціального житла у Франції наприкінці сімдесятих, Бофілл вирішив, що найбільш органічний стиль для паризьких передмість — це суміш класицизму і французького бароко.
Керуючись принципом видатного ренесансного скульптора і архітектора Браманте, він вирішив створити ансамбль з декількох будівель у єдиному стилі. І оскільки цей житловий комплекс знаходився у найзахіднішій точці Марн-ла-Валле, він мав виглядати достатньо велично, як і належить брамі до «Нового міста». Тим паче, каталонський архітектор завжди вважав себе антагоністом Корбюзьє з його функціоналізмом, а масштабність проєкту відкривала Бофіллові ледь не безмежні можливості для експериментів з новими технологіями в будівництві.
У плані Абраксас нагадує стилізований грецький театр, де будівля «Арка» є фокальною точкою в центрі круглого газону орхестри; будівля «Театр» — це амфітеатр у формі півмісяця, а «Паласіо» — гігантська скена
Даючи назву своєму новому проєкту, архітектор апелював до гностичної символіки, в якій Абраксас — це давнє божество, що символізує першопринцип і творчу енергію. Але тепер, зважаючи на складну долю палацу, — напрошуються асоціації з романом Томаса Мора «Утопія», адже Абраксас — це рання назва острова.
В описах бофіллівського Абраксаса є цікаве словосполучення «населений пам’ятник», що найкраще описує характер комплексу. Якщо «Замок Кафки» Бофілла — це математика (архітектор реалізував проєкт на основі математичних рівнянь), то Абраксас — це сценографія. Його варто починати роздивлятися з плану, архітектура настільки складна й монументальна, що, знаходячись на рівні землі, людина втрачає орієнтацію в просторі, почувається мізерною, заблукалою в бетонних лабіринтах. Лише з висоти пташиного польоту стає зрозумілим загальний задум.
До середини ХХ століття прості форми, що так захоплювали публіку в 20-х роках, вже приїлися. Втома від «функціоналізму» і викликана цією втомою реакція зачепили й архітектурні кола — стиль був такий догматичний, що молоді художники почувалися зв’язаними по руках і ногах.
Перші ознаки «хвороби зростання» стали помітні ще на Міжнародній виставці 1937 року — нові проєкти стали набувати декоративності, проявилася тенденція повернення до класицизму. Масла у вогонь підлив ще План Вуазен — паризьку еліту настільки обурила ідея знесення історичних кварталів і спроба натомість звести там хрестовидні вежі, що Ле Корбюзьє та його послідовники опинилися в опозиції до суспільної думки. Друга світова війна і післявоєнна криза зі зрозумілих причин заморозили і містобудівні проєкти, і архітектурні конфлікти. І лише на початку 60-х розпочався економічний підйом, що збігся з науково-технічною революцією.
Роки «П’ятої республіки» повернули владу й архітекторів до необхідності пошуку вирішення проблеми житлової кризи і, як наслідок, призвели до ідеї масштабної забудови передмість Парижа. В ті роки професійна спільнота французьких архітекторів мала вплив, співставний лише зі впливом великої політичної партії. А у своїх маніфестах проєктувальники часто заявляли про класовий характер архітектури і необхідність цю класовість усунути, а Париж — розущільнити.
Деколонізація поставила владу Франції перед необхідністю розселення тисяч емігрантів. Для них почали будувати робочі селища на околицях міст. Та незважаючи на те, що малозабезпечені сім’ї отримали в розпорядження окремі квартири зі зручностями, атмосфера робочих селищ з їхніми рядами і каре однакових багатоповерхових коробок була гнітючою та депресивною. В архітектурному середовищі вважали, що провина лежала на особливостях вкрай раціонального планування.
На тлі 18-поверхового «Паласіо», в якому розташована 441 квартира, 9-поверхова «Арка» видається майже мініатюрною. В ній усього 20 квартир. «Театр» розрахований на 130 апартаментів, і це найбільш комфортабельні та дорогі житлові простори комплексу з видом на Париж. Утім, навіть у бюджетному «Паласіо» відсутні малометражки, а частина апартаментів — це дуплекси, і навіть триплекси. Як і обіцяв Бофілл — соціальне житло не виглядає як нетрі.
Заплутані лабіринти «Паласіо» є небезпечними навіть з погляду поліції
Бетонний неокласицизм Бофілла, фронтони, капітелі, фризи, колони, та й уся концепція споруди як така, її «антична повсякденність» поряд із яскравою індивідуальністю — усе це є набором ознак архітектури постмодернізму.
Монументальні бетонні об’єми Бофілл чергує з панорамним склінням еркерів «Театру». Заплутані переходи, повітряні мостики і сходи «Паласіо» перетворюють будівлю на головоломку. Вельми незвичайний і сам будівельний матеріал — для відливки елементів Абраксаса використовувався бетон різних кольорів. Додавання оксидів до піщано-цементної суміші надало їй охрово-рожевих і сіро-бузкових відтінків. Фрагменти фасадів частинами відливали у заводських умовах, після чого збирали в блоки — на той час це була революційна технологія. Словом, Бофілл не стримував фантазію і був переконаний, що збудував новий світ для людей, утомлених від функціоналізму модерністів.
«Великі ансамблі» будувались у Франції і раніше — Марлі-ле-Гранд-Терр, Л’Абревуар, Ле Куртильєр, Ла Гранд Борн — проте Бофілл вважає, що квартали масового житла можуть виглядати оригінальніше
В описах бофіллівського Абраксаса є цікаве словосполучення «населений пам’ятник», що якнайкраще говорить про характер комплексу
Від «критичного регіоналізму» до «неокласицизму»
Абраксас започаткував «неокласичний» період у творчості Бофілла, що тривав майже 15 років. Place du Nombre d’Or у Монпельє (1985), Les Echelles du Baroque в 14-му окрузі Парижа (1986), Колони Сент-Крістофа в Сержі-Понтуаз (1986), Порт Ювенал в Монпельє (1989), Pa Soder Crescent у Стокгольмі (1992) — у цих проєктах архітектор також обігрує форму амфітеатру або півмісяця.
До речі, розробляючи проєкт Порт Ювенал, Бофілл узяв за основу Королівський півмісяць в англійському місті Бат. В середині XVIII століття архітектор Джон Вуд-молодший спроєктував дугу з 30 триповерхових будівель. Увігнута частина фасаду утворювала неперервну лінію та була виконана в класичному стилі: іонічні колони, рустований цоколь. А зовнішній, вигнутий фасад був фрагментований. За таким самим принципом збудований і Порт Ювенал.
Робота Бофілла з циклопічними об’ємами, еліпсоподібними формами, нанизаними на осі, та арками в масштабних просторах у деяких критиків викликала асоціації з проєктами Альберта Шпеєра, як би образливо це не звучало.
Рікардо Бофілл
Від процвітання до декадансу
Архітектор спроєктував соціальне житло, що має вигляд палацового комплексу — ансамбль монументальних споруд із литого бетону формує замкнений простір, закритий окремий всесвіт, відрізаний від міста. Бофілл волів забезпечити мешканцям комфортну приватність. Кругла площа, оточена встеленим травою амфітеатром, вбачалася йому ідеальним місцем для дитячих ігор і спілкування сусідів.
Та після перших 10 років благоденства Абраксас занурився в похмуру летаргію. До багатоквартирного «Паласіо» заселили малозабезпечених громадян. Незабаром більш благополучні мешканці «Театру» й «Арки» почали розцінювати таке сусідство як незручне. Про жодне «спільне використання» простору внутрішньої площі не було й мови, вертаючись додому вечорами, мешканці буквально бігом долали вузькі проходи-щілини, боячись нападів.
Поліція заявила, що не здатна контролювати ситуацію в «Паласіо», оскільки його складні простори з численними перетинами — ідеальне середовище для злочинців і небезпечне місце для працівників правопорядку. Через морфологічні особливості будівлі її нижніми галереями-тунелями гуляють сильні протяги, і приміщення перших поверхів, що призначалися для магазинів чи художніх майстерень, спорожніли й занепали. Будь-який звук — голос, кроки — відбивається від ламаних бетонних площин багатократною луною.
Сади, що раніше прикрашали дахи будівель, засохли. Люди скаржилися, що втомилися жити в оточенні монструозних споруд, чиї колосальні розміри пригнічують, а загальна атмосфера нагадує фантастичний Готем-Сіті — місто, де завжди панує ніч. До того ж у комплексі на півтори тисячі мешканців була геть відсутня інфраструктура й магазини. Багато хто продавав квартири і виїздив. В муніципалітеті навіть підняли питання щодо знесення бетонного колоса. У відповідь старожили об’єдналися в Асоціацію захисту Абраксаса — ADIHPA.
Мер Нуазі-ле-Гран, соціаліст Мішель Паджон, що очолював муніципалітет з 1995 по 2015 рік, не приховував своєї неприязні до монументальної споруди і навіть не намагався допомогти у вирішенні соціальних та економічних проблем. Наприклад, коли у 2005 році маргінальна молодь влаштовувала погроми, підпали і тримала в страху мешканців комплексу, до Абраксаса не приїздила поліція, а з території перестали вивозити сміття.
Захисники Абраксаса переконані, що величний і дивний палац зазнав занепаду через нехтування з боку влади, а не через помилки планування
Квартири «Паласіо» виділялися мігрантам як соціальне житло
Квартири «Паласіо» виділялися мігрантам як соціальне житло
Ми зв’язалися з офісом архітектора і просили його уточнити, чи зачепить реконструкція пам’ятку постмодернізму. Проте, як нам відповіли в Taller de Arquitectura, «поки ще зарано говорити про щось конкретне». Втім, архітектор навряд чи довго триматиме свої плани в секреті.
В одному з інтерв’ю він уже визнав, що Абраксас був його невдачею: «Коли ми молоді — ми утопічні… Мою модель не було взято за приклад для будівництва інших міст. Я помилявся в часі. Період — кінець 60-х років — не сприяв змінам… У цих районах люди спалюють свої будинки, чи ви розумієте це? Вони ненавидять їх… Абраксас — це унікальний простір, що потерпає від відсутності духу спільності… Відсутність інфраструктури, магазинів і той факт, що простір замкнений на себе, створює проблеми. Для мене це унікальний і завершений досвід». Стверджуючи, що тема Абраксаса для нього є закритою, Бофілл, як бачимо, помилявся. Наразі його архітектурний геній має прийти на допомогу хранителям колосального пам’ятника постмодерну.
У 2014 році «нелюдяні» екстер’єри Абраксаса «засвітилися» у фільмі «Голодні ігри». Це спровокувало хвилю інтересу до комплексу. Пригадали, що ще в 1985 році Террі Гілліам знімав тут антиутопію «Бразилія». «Населений пам’ятник» став популярним пунктом на туристичних маршрутах. Хранителі Абраксаса, щиро закохані у свій колос, піднеслися духом. А після виборів 2015 року нова голова муніципалітету — Бріджит Марсіньї — запропонувала провести реновацію занепалого архітектурного ансамблю.
Рікардо Бофілл: «Ми вирішили дещо розважити мешканців спальних районів, щоб вони не стали жертвами індустріалізації»
Абраксас нагадує стилізований грецький театр, де будівля «Арка» є фокальною точкою в центрі круглого газону орхестри
У травні та жовтні 2017 року Нуазі-ле-Гран відвідав сам Рікардо Бофілл, якому запропонували проєктування декількох громадських і житлових будівель неподалік від комплексу. Поки відомо, що йдеться про урбанізацію ділянки, розташованої на захід від Абраксаса — в бік Парижа. Простір до меж Брай-сюр-Марн планується забудувати житловими й офісними будівлями. На думку влади Нуазі-ле-Гран, це приверне увагу до порожніх комерційних приміщень на перших поверхах «Паласіо».
Фото: www.ricardobofill.com
/Опубліковано в #00 томі Pragmatika, березень 2018/
