Наш головний інструмент — мобільний застосунок (доступний для iOS та Android), що працює на базі технології доповненої реальності. Достатньо спрямувати камеру смартфона на об’єкт, який вас зацікавив, — чи то фактурний історичний фасад, чи деталь природного ландшафту. Спеціальний «рухомий пензлик» дозволяє одним дотиком зафіксувати конкретний піксель на екрані, після чого програма миттєво ідентифікує спеціальний код кольору та підбирає відповідні варіанти фарб із різних професійних серій. Так само легко можна експериментувати з колористикою, завантажуючи в інтерфейс уже збережені у вашій галереї фотографії.
Мобільний застосунок Sadolin Visualizer приміряє на стіну колір за допомогою технології доповненої реальності. Зображення: Sadolin
Місто людського масштабу
Рівне не так просто «прочитати» з першого погляду. Тут немає помпезності столиці чи індустріального масштабу промислового гіганта. Однак місту поталанило в іншому — воно зберегло ту саму приязну дистанцію між будівлею, природою та людиною. Архітектори студії FreeSpace Владислав та Анжеліка Денисенки окреслюють цю особливість так: «Рівне унікальне людським масштабом. Це місто, яке можна пройти пішки. Тут переважає низькоповерхова забудова, небагато висотних домінант, велика кількість зелені й відкритого неба, що формує відчуття комфорту та простору. Водночас Рівне цікаве поєднанням різних історичних шарів. Поруч співіснують історичний центр, радянська модерністська архітектура та нові житлові комплекси».
Владислав і Анжеліка Денисенки, архітектори студії FreeSpace
Звісно, цей «людський масштаб» не є випадковим. Він продиктований самою географією міста, його природним хребтом. Докторка архітектури Ольга Михайлишин підкреслює, що саме вода та зелень стали тими архітекторами, які визначили планувальну логіку: «Рівне має унікальну систему озеленення та ландшафту, що фактично ділить місто навпіл. У нас теж є правий та лівий береги річки Устя, хоча ми й не називаємо їх так чітко, як у Києві. Річка розташована в низині, і раніше ця місцевість була заболоченою. Цікаво, що у 20-х роках минулого століття центральна частина Рівного розташовувалася на трикутному острові, який омивався рукавами Усті. Наприкінці 20-х років, за часів Другої Речі Посполитої, провели меліорацію цих територій. Завдяки цьому місто отримало чудову паркову зону вздовж русла. Так сформувався унікальний водно-зелений пояс — система парків, нанизана на планувальну вісь річки, що тягнеться з півночі на південь. На початку 90-х цей проєкт озеленення навіть отримав державну премію в галузі архітектури».
Ольга Михайлишин, докторка архітектури, завідувачка кафедри архітектури і середовищного дизайну Національного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне)
«Рівне унікальне людським масштабом. Це місто, яке можна пройти пішки. Тут переважає низькоповерхова забудова, небагато висотних домінант, велика кількість зелені й відкритого неба, що формує відчуття комфорту та простору», — Владислав і Анжеліка Денисенки
Водночас Рівному не пощастило в плані збереження цілісного архітектурного середовища. На думку Ольги Михайлишин, люди, які бачать місто вперше, часто дивуються, чому воно взагалі належить до категорії історично населених місць. «У Рівного дійсно своєрідне обличчя, але його історію в матеріальному, архітектурному виразі треба дуже добре пошукати», — зазначає архітекторка. Цьому є трагічне пояснення: під час Другої світової війни зникла значна частина старого міста — воно суттєво постраждало від бомбардувань як на початку, так і наприкінці війни.
Макет історичного центру міста Рівне. Джерело: архів Рівненського обласного краєзнавчого музею
Ця «невловимість» рівненської архітектури була помітна ще письменникові Уласу Самчуку в 1941 році. У своїх спогадах «На білому коні» він писав, що Рівне не відзначалося «вибагливістю архітектури», називаючи тогочасну забудову «казьонною» та позбавленою гармонії. Проте він безпомилково визначив головну особливість міста — його розташування на великому шляху між Сходом і Заходом: «Привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів — Київ — лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Ґерінґа. […] Тепер це місто відзначилося ще шматком незвичної історії: його весь центр здовж головної вулиці, від річки Устє на заході до передмістя Грабник на сході, зірвано повітряним налетом німців…»
Парк Молоді (Лебединка) — популярне місце відпочинку серед рівнян. Колись тут були непролазні болота й заплави річки Устя. Фото: rivne.fish
Те, що не зруйнувала війна, остаточно згубила зміна політичного режиму. Пустка, яка утворилася в центрі міста, стала ідеальним полотном для нової ідеології. Ольга Михайлишин пояснює, чому замість реставрації місто стало на шлях радикального оновлення: «Після звільнення міста в 1944 році стару забудову ніхто не планував відновлювати, і цьому є чітке історичне та політичне пояснення. До 1939 року Рівне було частиною Волинського воєводства Другої Речі Посполитої, а після війни перед владою постало завдання: відбудувати новоприєднані обласні центри вже в радянському контексті. Рівне почали перетворювати на зразкове соціалістичне місто, транслюючи архітектурні тренди, що панували в радянській Україні. Ідеологія вимагала не реконструкції історичної спадщини, а будівництва “нового світу”. Про цей період сьогодні яскраво свідчить забудова нашої центральної вулиці».
Театральна площа з Рівненським обласним академічним музично-драматичним театром. Фото: Світлана Кравчук
Зміна архітектурної парадигми не змогла повністю стерти історичне планування міста. Ольга Михайлишин зазначає, що головна «точка тяжіння» Рівного й досі залишається там, де місто колись зародилося: «Для мене це будівля нашого Краєзнавчого музею (колишньої гімназії). Вона збудована на території резиденції князів Любомирських — саме там колись існувало історичне ядро міста з давнім замком власників. Фактично ми не бачимо цього ядра, ми бачимо лише відкритий простір. Проте цей парк, відомий як Лебединка, став справжнім магнітом у місті. Хоча у своєму нинішньому вигляді він досить сучасний — його облаштували в середині 70-х років минулого століття».
Рівненський обласний краєзнавчий музей, розташований у будинку колишньої чоловічої гімназії, який був збудований коштом князя Фредерика Любомирського, власника Рівного, у 1839 р. Фото: відкриті джерела
Фактура Рівного
За ландшафтною відкритістю сучасного центру ховається складна мережа культурних кодів. Історична доля Рівного склалася так, що в місті залишилося дуже мало пам’яток із охоронним статусом. Ті об’єкти, що вціліли, часто малопомітні: вони не монументальні, проте мають виняткову цінність у локальному контексті, адже саме вони свідчать про етнічні групи, які формували Рівне.
Свято-Успенська церква, одна з найстаріших культових споруд у Рівному, належить до пам’яток дерев’яної архітектури. Збережена до нашого часу майже в неушкодженому стані. Фото: відкриті джерела
Про присутність української громади нагадує найдавніша будівля міста — дерев’яна Успенська церква (1756 р.). Колись вона була духовним центром передмістя. Натомість римо-католицьку спадщину та польську історію, тісно пов’язану з родиною Любомирських, представляє костел Святого Антонія (нині Зал камерної та органної музики). Його звели наприкінці XIX століття, але в радянські часи споруду спотворили, знявши вежі, що позбавило її первісної вертикалі в панорамі міста.
Костел Святого Антонія — колишній римо-католицький костел. Від 1987 року — зал камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії. Пам’ятка архітектури місцевого значення. Фото: відкриті джерела
Ще одна важлива, але майже стерта сторінка — єврейська громада, яка до 1939 року була найчисленнішою в Рівному. Свідченням цього залишається вулиця Шкільна, де колись діяли основні синагоги. Найстаріша з них уціліла, хоча й змінила функцію на спортивний зал. Про німецький вплив на розвиток міста у XVIII–XIX століттях нагадувала кірха, яку, на жаль, зруйнували в радянські роки. Головним же кам’яним об’єктом межі століть залишається Свято-Воскресенський собор, який дивом уникнув знесення, побувавши в ролі музею атеїзму.
Свято-Воскресенський кафедральний собор у Рівному — визначна архітектурна пам’ятка XIX століття в центрі міста, споруджена у 1890–1895 роках на місці старого храму. Фото: Posterrr
Ті об’єкти, що вціліли, часто малопомітні: вони не монументальні, проте мають виняткову цінність у локальному контексті
Першим справжнім архітектурним обличчям міста став «цегляний стиль», зауважує Ольга Михайлишин: «До 1939 року Рівне було приватним повітовим містом, де переважала дерев’яна забудова. Саме тому перехід до каменю став для нього визначальним. “Цегляний стиль” кінця XIX — початку XX століття, характерний для тогочасного раціоналізму, досі визначає обличчя історичної частини. Це колір натуральної лицювальної цегли та віртуозна фігурна кладка фасадів. У місті працювало багато цегелень, які виробляли неймовірну кількість типорозмірів фігурної цегли. Острівці цієї забудови збереглися на вулицях Симона Петлюри, 16 Липня та Соборній».
Сучасний вигляд будівлі музичної школи на вул. 16 Липня. Фото: Mykyta Ant / Facebook
Окремим і найпотужнішим масивом цього стилю стало військове містечко, продовжує думку пані Ольга: «Зведене ще в імперські часи, воно, можливо, є найбільшим на заході України. Цікаво, що цей район не змінив своєї функції за понад століття: як і в радянські часи, зараз там дислокуються підрозділи українського війська. Це масивні дво- й триповерхові казарми з товщиною стін до метра. Вони збудовані настільки якісно й міцно, що фактично не потребують термомодернізації, хоча сьогодні ми маємо проблему, коли ці унікальні цегляні фасади подекуди заклеюють пінопластом».
Військове містечко в Рівному. Фото: РівнеРетроРитм
До найцікавіших споруд, які збереглися до наших днів, варто віднести корпуси пивзаводу «Бергшлосс», що були щедро прикрашені цегляним декором. Перші будівлі броварні з’явилися в 1900 році в садибі рівненського купця другої гільдії Герц-Меєра Мовшовича Писюка, яка знаходилася на розі вулиць Шосової та Новаковської (теперішніх Соборної — Коперника). Від проїжджої частини підприємство відділяє історична кована решітка з написом «Бергшлоссъ» (нім. «гірський замок»). Попри невеликі зміни в накресленні літер після реконструкції, огорожа є оригінальним елементом декору, що зберігся із часів заснування.
Корпус Рівненського пивзаводу на вулиці Коперника, 9. Фото: LiveJournal
Після війни місто почало стрімко змінювати масштаб. Центральна вулиця Соборна стала майданчиком для втілення ідей неокласицизму, проте із цікавим професійним нюансом — європейським бекграундом його творця. «У формуванні цього обличчя брав участь Борис Андреєв — чи не єдиний професійний архітектор, який працював тоді в місті. Це була людина широкого світогляду із чудовою європейською освітою: він успішно закінчив технічний університет у Празі. Родом з Острога, Андреєв повернувся в Рівне ще за польських часів, а в радянський період став головним архітектором майстерні інституту “Облпроєкт”. Саме він проєктував об’єкти в стилі неокласицизму, зокрема будинок на вулиці Соборній, 15. Це індивідуальний проєкт початку 1950-х років, архітектурне обличчя якого, на щастя, збереглося до наших днів, хоча будівля й не має статусу пам’ятки», — додає Ольга Михайлишин.
Будинок на вулиці Соборній, 15. Фасад прикрашає ліпнина з українськими етнічними елементами. Фото: ОСББ «Соборна-15» / Facebook
Серед робіт Андреєва також відзначимо житловий триповерховий будинок у центрі міста, нині вулиця Соборна, 262. Окремо виділимо сучасний готель «Україна» на Театральній площі. Він був збудований у 1958 році за типовим планом і на той час вважався одним із найкращих серед закладів такого рівня. Зараз у готелі проведена повна реконструкція.
Найстаріший готель міста, зведений після Другої світової війни як Народний дім. Фото: Kami. M.
Сучасне Рівне — це передусім місто світлих відтінків. Архітектори Владислав та Анжеліка Денисенки бачать палітру міста через поєднання штучного та природного: «Для нас Рівне асоціюється зі світло-сірим кольором. Це колір бетону, каменю, тиньку, але обов’язково з домішкою зелені, адже в місті багато дерев. Історична забудова — це переважно тиньковані фасади світлих відтінків. Радянські будівлі із силікатної цегли, бетонних панелей, плитки. Наприклад, будівля Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, що має всі характерні риси модерністської забудови. Ландшафт виражається у великій кількості зелені, відкритого неба, води. Все це наче пом’якшує суворість модерністської та історичної забудови. Архітектура міста не є надто контрастною, вона інтегрується в довкілля».
Будівлю для Рівненського театру звели в 1960 році на Театральній площі. Фото: відкриті джерела
«Для нас Рівне асоціюється зі світло-сірим кольором. Це колір бетону, каменю, тиньку, але обов’язково з домішкою зелені, адже в місті багато дерев», — Владислав і Анжеліка Денисенки
Проте є ще один матеріал, який став справжнім візуальним кодом житлових районів Рівного: знаменита плитка «кабанчик». Ольга Михайлишин вважає її колір другим визначальним для міста: «Нею масово оздоблювали будинки від середини 50-х до 80-х років: цілі райони Льонокомбінату, Ювілейний, мікрорайон Хіміків. Цей специфічний рожевувато-сірий відтінок — другий визначальний колір міста. Його в Рівному настільки багато, що він став невід’ємною частиною нашого візуального коду».
Облицювальну плитку типу «кабанчик» можна зустріти на багатьох житлових будинках Рівного. Фото: olx.ua
Крихка спадщина
Сьогодні доля історичного середовища Рівного залежить не лише від міцності матеріалів, а й від юридичної захищеності кожної будівлі. Як зазначає Ольга Михайлишин, відсутність стратегічних документів робить місто вразливим до незворотних змін: «Однією з головних проблем Рівного є відсутність затвердженого історико-архітектурного опорного плану. Спроба розробити його близько десяти років тому, на жаль, виявилася провальною. Для історично населеного місця такий план є обов’язковим елементом генплану, адже без нього офіційно не існують режими використання територій, немає затверджених історичних ареалів та охоронних зон навіть для окремих пам’яток. Коли об’єкт не має охоронного статусу, власники можуть робити з ним що завгодно».
У 1953 році був збудований триповерховий будинок на 28 квартир, з гастрономом на першому поверсі, прикрашений п’ятиметровою баштою, нині це вул. Соборна, 262. Автор проєкту — Борис Андреєв. Фото: Євгенія Паньків
Щоб привернути увагу до цієї проблеми, фахівці переходять до громадського активізму. Створення організації «Інститут українського модернізму» за участі Ольги Михайлишин стало спробою зафіксувати те, що зникає буквально на очах: «У 2020 році нам вдалося реалізувати проєкт про міжвоєнне Рівне 1920-х —30-х років. Ми зробили виставку, видали альбом із проєктами та навіть зняли документальний фільм, зафіксувавши найбільш цікаві об’єкти того періоду. Проте реальність невблаганна: не минуло й шести років, а кількох об’єктів із тих, що ми фіксували, вже не існує. Більшість із них не мали статусу пам’яток, тож власники просто демонтували їх, щоб побудувати щось нове. Багато хто сприймає це просто як “старе й непотрібне”. Це комплексна проблема: змінити ставлення людей і влади можна лише системною, довгою та наполегливою працею. Потрібно постійно нагадувати, що архітектурна спадщина — цінність, а не тягар».
«Потрібно постійно нагадувати, що архітектурна спадщина — цінність, а не тягар», — Ольга Михайлишин
Проте виклик для сучасного Рівного полягає не лише в збереженні старого, а й у вмінні створювати нове, не руйнуючи цілісність міста. На думку архітекторів Владислава та Анжеліки Денисенків, місто сьогодні перебуває в стані пошуку стратегії: «Найбільшим успіхом є поява нових житлових комплексів із розвиненою інфраструктурою: продумані двори без транспортних засобів, дитячі та спортивні зони, комерція на перших поверхах. Найбільша помилка — це хаотична забудова без цілісної міської стратегії. Тобто будівля може бути якісною, але не вписуватися в навколишнє середовище. Також помилкою залишаються недобудовані об’єкти чи будівлі, що використовуються не за первинним призначенням. Такі простори мають великий потенціал, але стають чорними плямами на мапі міста».
Інтерʼєри Рівненської філармонії. Фото: Рівненська міська рада
Саме в переосмисленні цих «чорних плям» та наявного середовища архітектори бачать більшу перспективу, ніж у простому розширенні житлових масивів. Проте для якісних змін необхідний діалог усіх сторін. «Діалог існує, але він потребує посилення. Професійна спільнота Рівного активна: архітектори, дизайнери, урбаністи беруть участь у публічних обговореннях, конкурсах, ініціативах. Проте якісного формату співпраці поки що бракує. Нам потрібно більше відкритих конкурсів і стратегічних сесій», — підсумовують архітектори.
