Упорядкувати хаос. Складні питання для архітекторів

Кілька останніх тижнів тема повоєнної відбудови України активно обговорюється на глобальних міжнародних майданчиках. Презентація українських проєктів у Лугано, план оперативного відновлення соціальної інфраструктури України під назвою Fast Recovery, обговорення на конференції Dom Odbudowy Ukrainy у Варшаві тощо. Сама тема відновлення багатогранна і, як наслідок, дуже дискусійна, а в бурхливому потоці новин, цифр і візуалізацій мало структурності й аналітики. Люди, які втратили дах над головою, вимагають негайних рішень від влади, і політики готові роздавати популістські обіцянки, не розуміючи, що це хибний шлях, — як гасити пожежу бензином.

У спробі впорядкувати хаос ми сформулювали сім актуальних складних питань, які вирішили поставити українським архітекторам, щоб дізнатися їхній погляд на порядок і пріоритети кампанії з відновлення. У першій частині матеріалу ми публікуємо відповіді заступниці голови Архітектурної Палати НСАУ Анни Кирій, архітектора та співзасновника компанії archimatika Олександра Попова, урбаніста й архітектора Юліана Чаплінського.

Анна Кирій, Олександр Попов, Юліан Чаплінський

PRAGMATIKA.MEDIA: Цілком зрозуміло, що всі ми хотіли б максимально швидкої відбудови України. Але питання: чи може швидке відновлення бути якісним у принципі? Якщо так, то за яких умов? Анна Кирій: До понять «швидке» та «якісне» давайте ще додамо «дешеве» — і вийде типовий запит на роботу архітектора останніми роками. До цього типового запиту сьогодні активно додається ще один тренд: «безкоштовно». Відповідь на ваше питання можу проілюструвати класичною картинкою: Скажу як громадянин України, навіть не як архітектор: я не хочу будівництва за безкоштовними проєктами в моїй державі. Бо це точно не про якість і дуже тхне корупцією. І ще я сильно хвилююся, що будуть масово створювати дешеве житло, школи, садочки, магазини за типовими проєктами. Бо це по суті вже почалося в моїй сучасній, незалежній і модерній Україні. Типові проєкти є абсолютним відтворенням радянського досвіду будівництва, помилки якого ми розгрібаємо й досі. То навіщо нам сьогодні проєктувати собі проблеми на майбутнє? Навіщо законотворці — молоді наче люди — тягнуть нам цю радянщину в сучасність? Із приводу швидких і довгих рішень: тут треба чесно проаналізувати задачі й поділити їх на тактичні і стратегічні. Тактичні — такі, які потребують негайних рішень: дати людям воду, зв’язок, відремонтувати мережі, дах над головою. Стратегічні — замислити те, яким має бути місто, яка його візія, створити ефективні офіси менеджменту на місцях, робити якісні проєкти, залучати найкращих фахівців і втілювати все в життя. Олександр Попов: Будувати швидко та якісно можна лише тоді, коли здійснена продумана підготовча робота. Цей підхід справедливий для будь-якої сфери: швидка реалізація вимагає ретельної підготовки. І в нашому випадку аналогічно. Якість архітектури та інфраструктури, які будуть збудовані в мирний час, — а він неминуче прийде на зміну війні, — визначається якістю підготовки до будівництва, що проводиться під час війни. Юліан Чаплінський: Я не вірю у швидкі та якісні будівельні процеси, я вважаю, що швидке відновлення не може бути якісним у принципі. Винятком може бути відновлення технічних об’єктів, наприклад трансформаторних підстанцій, промислових інфраструктурних об’єктів, які забезпечують життєдіяльність міста. Для цього є швидкі рішення, їх можна купити, адаптувати, інтегрувати в місце, але це не про міста, не про відновлення. P.M.: Чи можливе нове капітальне будівництво під час війни, до завершення бойових дій? Чи варто зараз сфокусуватися на тимчасових рішеннях, консервації напівзруйнованих будівель і розробленні планів? Анна Кирій: Я думала, що можливе, але змінила свою думку після спілкування з архітекторами, які зараз на фронті. Бо від них думки інші: «А якщо завтра ядерний вибух?» або «Як узагалі втримати Харків, якщо всі звідси поїдуть? Про відбудову можна думати лише тоді, коли ми його захистимо». Зараз я вважаю, що капітальне будівництво до перемоги не потрібне й недоречне. Всі ресурси мають іти саме на перемогу. Але нам дуже потрібні ґрунтовні, якісні, прекрасні проєкти, щоб наступного дня після перемоги ми могли розпочати будівництво. Саме тому всім, хто має таку можливість, сьогодні потрібно використати час для створення проєктів. Хороші проєкти — ті, які спираються на якісну аналітику, зрозумілі цифрові показники, якісні вихідні дані, запити конкретних людей, громад, лідерів громад, мерів міст. Передусім проєкти містобудівні і проєкти конкретного будівництва на основі містобудівних рішень. Олександр Попов: Зараз треба за можливості добудовувати те, що вже розпочате, консервувати те, що треба довго відновлювати, і планувати повоєнну забудову. Юліан Чаплінський: Складне питання, оскільки досвід показує, що капітальне будівництво навіть під час війни можливе для тих, хто зацікавлений у цьому будівництві. Але чи варто поспішати, як кажуть про це мер Харкова чи мер Ірпеня? Я вважаю, що в їхньому випадку капітальне будівництво великих об’єктів не потрібне. Мене дуже налякала фраза мера Ірпеня про те, що вже є проєкт, розрахований на 50 тисяч квадратних метрів, щоб заселити людей. Я вважаю, що це рішення є неправильним. Так, я сфокусувався б на тимчасових рішеннях. Хоча є така приказка, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, але в цьому разі ми можемо говорити про пристосування різних промислових, адміністративних споруд під потреби та для проживання переміщених осіб. Я б більше сконцентрувався не на тому, де людей розселити, розпихати по поличках, а власне на плануванні: як і де ці люди потім функціонально будуть потрібні у своїх містах, в інших містах, яка комплексна програма працевлаштування загалом для громадян України.
Анна Кирій: «Будівництво котеджних містечок у чистому полі, — це хибний шлях. Найголовніше — це не метри квадратні, а соціальні зв’язки»
Ірпінь після російської окупації. Фото: Юрій Ферендович
P.M.: Як розставити пріоритети для відновлення, що на першому місці: житло, адміністративні будівлі, громадські будівлі, інфраструктура? Анна Кирій: Я би ставила на перше місце соціальну інфраструктуру. Важливе питання: що люди будуть робити в цьому місці, чому вони будуть/хотітимуть тут жити? Потрібно врахувати досвід Чорнобиля, коли ми отримали житло для переселенців без переселенців. Зараз ми не можемо дозволити собі повторити ці помилки. Впевнена, нам треба працювати з наявною міською тканиною і наявною урбаністичною інфраструктурою. Працювати зі щільністю забудови. Будівництво котеджних містечок у чистому полі, хай навіть наближеному до міст, — це хибний шлях. Найголовніше — це не метри квадратні, а соціальні зв’язки. Їх треба плекати, а не руйнувати, бо це про нашу ідентичність, за яку ми воюємо. Знову ж таки, не може бути універсальних рішень. Кожна громада має визначити для себе пріоритетність задач і пріоритетність будівництва. Досить уже патерналізму. Давайте почнемо слухати людей, залучати їх і мовою архітектури та урбаністики вирішувати саме їхні запити й болі. Нагадаю вкотре, архітектура — це не про квадратні метри, це про вирішення суспільно важливих завдань. Олександр Попов: Потрібно підходити до питання відновлення як до цілісного завдання. Усі об’єкти потрібні та важливі. Але в кожному конкретному випадку є свої пріоритети, що визначаються контекстом: десь треба насамперед відновити міст, бо інакше не проїхати, десь треба запустити дитячий садок, бо інфраструктура та житлові будинки вціліли, а дітям нікуди йти, а десь треба починати із житла. Якогось загального рецепту не існує. Юліан Чаплінський: Питання про пріоритети, насправді, для мене просте. У тих містах, які сильно пошкоджені, понівечені, я переглянув би містобудівну документацію. Переглянув, які помилки були закладені розробниками генеральних планів, які смисли вкладали в ці генплани і чи справді вони виправдовувалися в процесі свого існування. Також очевидно, що генплани мають бути переглянуті в контексті того, що, можливо, зрушуватимуться кордони, і війна зупиниться в якихось інших межах, ніж це було. Навіть якщо ми залишимось у межах України до захоплення Криму, то мені здається, що активність у прикордонних містах із росією якісно спаде. Тому їм треба розробляти якісь комплексні інтегровані концепції розвитку як економічного, так і просторового плану. І вони суттєво можуть змінитися. Насамперед необхідний перегляд і переосмислення просторового й економічного розвитку того чи іншого міста. Другий етап — закладення стратегічних основ, як-от транспортна схема з урахуванням пріоритету пішохідного та велосипедного руху, громадського транспорту, зміна пропорцій вулиць, відхід від модерністських розв’язок, пропускання транзитних магістралей через тіло міста. Усі ці речі треба переглянути, переробити. І третій етап — це енергетичне та ресурсне забезпечення міст, зміщення в бік стійких екологічних технологій і загалом у бік мудрого споживання енергії. P.M.: Модерністи, залучені до відновлення міст після Другої світової війни, вважали, що масові руйнування можна сприймати як позитивний і революційний фактор, що дозволяє виправити помилки минулого у плануванні міст і селищ. Чи можна говорити про можливість принципово нового планування для стертих бомбардуваннями населених пунктів в Україні? Якщо так, то хто цим має займатися? Звідки має йти ініціатива щодо розроблення нових майстер-планів? Анна Кирій: Виправлення помилок минулого можна тільки привітати. Це не залежить від епохи модернізму чи якоїсь іншої. Це про еволюцію в принципі, і саме зараз такою має бути наша місія. Тим більше, що з радянським минулим ми цих помилок зробили безліч, як у містобудуванні, так і в архітектурі. Але ще раз зверну увагу, що ці самі помилки ми тягнемо в майбутнє. Бо зручно робити, як завжди, а для нелінійних рішень потрібне нове мислення і творчі інтелектуальні зусилля. Зараз ми бачимо знову просування типових проєктів, які називають «проєкти повторного використання». Це — радянщина і дуже велика небезпека. Ні в якому разі не можна йти таким шляхом.

Виступ Анни Кирій на Міжнародному Форумі відбудови України REBUILDUA LVIV 2022

Я думаю, що урбаністична структура міст залишиться, і говорити про абсолютно нову не варто. Знову ж таки, фахівці мають усе роздивитися на власні очі й не робити висновків на основі фотографій із новин. Я об’їздила всю Київську область, була в Харкові, Сумах. Це міста, які зберегли свою планувальну структуру, яку, можливо, потрібно переосмислити, вдосконалити, але точно не створювати нову. Також треба розуміти, що вулиці і приватні ділянки залишилися. Це власність або інші майнові та правові питання, ти не прокладеш нову дорогу по приватній власності. І думати, що ми щось плануємо з чистого аркуша, як мінімум — непрофесійно. Інша історія — виправляти помилки, еволюціонувати, вдосконалювати. Так, це треба робити, але з дуже виваженим і тактовним підходом. Хто має цим займатися. Скажу чесно, я не вірю в лідерство центральної влади з розбудови країни. Краще, що вони можуть зробити — акумулювати кошти і фінансово підтримати громади, а також не чіпати містобудівне законодавство, принаймні на період війни. Ініціатива має йти від місцевих громад, лідерів цих громад і професійних інституцій. Олександр Попов: Навряд чи додасть оптимізму, якщо сказати, що бомбардування українських міст, зокрема, стирали містобудівні помилки модерністів, чиї ідеї реалізовувалися в масовій житловій забудові після Другої світової війни. Але ці руйнування справді відкривають нові можливості збудувати нові, гуманні, прогресивні, гарні міста! Слава богу, містобудівна доктрина, як це робити, вже відпрацьована. Тільки запрошуй західних колег і разом із ними застосовуй! Після війни буде черга з організацій і компаній, із грантами та інвестиціями, які будуть готові вкластися у відновлення України. Але вкладатимуть лише туди, де підготовлено план. Отже, час до завершення війни — це, як не дивно, єдиний період, коли можна вдумливо та ретельно відпрацювати майстер-плани наших міст! Юліан Чаплінський: Якщо модерністи вважали, що настав час для нових просторових експериментів, то вважаю, що за 70 років після Другої світової війни ми вже усвідомили всі їхні помилки. І якщо в Харкові Салтівка розбомблена вщент і не підлягає відновленню, то це справді гарний привід повернутися до здоровішого міського планування, здоровіших пропорцій вулиць, здоровішої поверховості, щільності та насичення правильними громадськими просторами й транспортом. У цьому разі справді є можливість виправити помилки минулого. Модерністи думали, що вони виправляють помилки попередніх епох, а ми зрозуміли, що треба виправляти помилки модерністів. А щодо ініціативи в питанні розроблення майстер-планів, то вона має йти від міських голів. Мені здається, що від Міністерства регіонів не варто чекати на якісь проривні, революційні рішення. Треба працювати по горизонталі, між мерами, які розуміють потреби міст, зацікавлені у стратегічному розвитку міста на 100 років уперед, а не в тому, щоб набудувати чергові квадратні метри, розділити землю, виділити її під черговий житловий мурашник.
Олександр Попов: «Необхідно планувати насамперед відновлення не індустріальних зон, а селітебних»
P.M.: Чи можливе подібне креслення з нуля за відсутності якоїсь загальної містобудівної політики України? Тобто якщо будувати із чистого аркуша, то що будувати? Промислові міста? Бізнес-кампуси? Міста-сади? Змішані міста? Чи є сенс розпочинати роботу над плануванням того самого нового Маріуполя, якщо ми поки що навіть не знаємо, відновлювати там заводи чи ні? Анна Кирій: Загальна містобудівна політика потрібна, як і потрібний містобудівний кодекс. Але зараз у владі просто немає тих, хто здатен це зробити або залучити реальних фахівців. Можливо, за декілька років. Зараз — ні, на жаль. Я глибоко в це занурилася, і я знаю, про що говорю. Там інші задачі та інші пріоритети, і це точно не про розумну містобудівну політику. На щастя, нам не потрібно нічого зараз будувати з нуля, бо кожне місто — це передусім сенси та візії, символи та комунікація — оті незримі зв’язки, які не можна зруйнувати ніякими ракетами і бомбардуваннями. І креслення міст із нуля нам не потрібні. Нам потрібне вдосконалення міст із хорошою рефлексією помилок і здоровим поглядом у майбутнє. Маріупольці та місцеві лідери самі мають вирішити, про що їхнє місто, в чому його ДНК, в чому суть. І якщо раптом з’ясується, що суть не в заводах, то це треба прийняти й переосмислити. Багато індустріальних міст у світі змінили свою політику і стали економічно успішними. Я точно не готова думати про Маріуполь замість його мешканців, але я готова рефлексувати з ними, чути і проєктувати на основі їхнього завдання якнайкраще. Олександр Попов: Необхідно планувати насамперед відновлення не індустріальних зон, а селітебних. Заводи обов’язково знадобляться та з’являться, але кожен новий завод — це буде окремий бізнес-проєкт, і тут не потрібен «великий п’ятирічний план», потрібне лише пільгове оподаткування! За таких умов у нас будуть швидко відновлені не тільки зруйновані заводи, а й збудовані нові! Юліан Чаплінський: Я скажу непопулярну річ: я не дуже вірю в те, що ми відвоюємо Маріуполь. Тому я тут уникнув би питання Маріуполя взагалі. Якщо говорити загалом про те, як відбудовувати міста, то кожне місто потребує індивідуального підходу. Я б не чекав на якісь ідеальні зміни у сфері законодавства та містобудівної політики. Ті люди, які зараз відповідають за містобудівну політику України, вони, на мою думку, антиурбаністи й антигуманісти в плані міського розвитку. Тому я вірю в те, що місцеві еліти мають намалювати картину майбутнього цього міста та розробити стратегію, як вони можуть до неї рухатися, адаптуючись до чинного законодавства, але насамперед важливо намалювати цю мету. Мета як стратегія повинна бути описана дуже простою мовою, доступною для всіх. Звичайно, йдеться про міста, які мають диверсифіковані доходи, не про мономіста, які базуються виключно на промисловості. Щодо східних міст, які мають шахти і просто приречені на високу частку промисловості, нічого в цьому страшного немає, але вони мають переглянути плани в бік змішаності, однозначно. Змішане місто багатофункціональне, воно може бути бізнес-парком, містом-садом, курортним містом одночасно — нині все це можливо. P.M.: Ви особисто взялися б розробляти майстер-план нового міста? Якого? Якщо ні — теж цікаво, чому? Анна Кирій: Ні, за майстер-план я би не взялася. Я вважаю, що кожен має займатися своєю справою згідно зі своїм фахом. Я не маю містобудівного сертифіката, і моя компанія не розробляє містобудівні проєкти. Я — фахівець об’ємної архітектури. Я точно знаю, як створити об’єкти, що стануть магнітом міста і створять для нього додану вартість і успіх. При цьому я особисто можу брати участь у дискусіях щодо візій і системних підходів утілення, бо маю відповідну освіту, скіли та досвід. Я розумію, які рішення правильні, а які хибні, які розвивають систему, а які її знищують. Олександр Попов: Зараз я вже знаходжусь у робочому контакті з адміністрацією Ірпеня з розроблення стратегії розвитку. Юліан Чаплінський: Майстер-план — це командна робота. Розробник майстер-плану — це скоріше той, хто модерує процес обговорення і просто виділяє в діаграмах думки та ідеї місцевих жителів, еліт, залучаючи максимальну кількість місцевих стейкхолдерів і політиків. І все це згодом складається в єдиний пазл. Далі питання успіху майстер-плану залежить від політичної волі міського голови та депутатів, які узгодять бюджети. Тому що не суть розробити майстер-план, суть його дотримуватися та стратегічно по ньому рухатися.
Юліан Чаплінський: «Наше законодавство і всі постанови й надалі працюють на одного стейкхолдера — на клас забудовників»
Ірпінь після російської окупації. Фото: Юрій Ферендович
P.M.: Окрім зовнішнього та головного чинника — агресії, у нас є і внутрішні проблеми. Що із внутрішніх проблем української політики та соціуму сьогодні найсильніше обмежує, зв’язує руки та ідеї архітекторів і планувальників? Анна Кирій: Головний гравець у сфері архітектури в очах центральної влади — забудовник. Усі свої рішення вона орієнтує на цього стейкхолдера і саме з ним спілкується. Це абсолютно хибна позиція, яка веде до руйнування системи. Ми маємо розуміти, що будівництво може здійснюватися без забудовника (в сенсі девелопера) в принципі. Важливими учасниками системи є замовники (користувачі міста), архітектори, інженери, будівельники, інші сертифіковані фахівці, і кожен має робити свою роботу професійно. Ніхто, крім архітектора, не може задумати і запроєктувати місто чи об’єкт архітектури. Ну ніхто! А ця професія сьогодні надзвичайно дискримінована. Наведу конкретні приклади:
  • відсутність представництва України на архітектурному бієнале у Венеції;
  • відсутність державної премії в галузі архітектури;
  • відсутність підтримки професійних архітектурних інституцій і громадських організацій;
  • відсутність реального саморегулювання, яке для архітектурної професії працює у всій Європі;
  • найнижче в Європі ціноутворення для проєктування;
  • постійне зазіхання на авторські права архітектора.
І це лише короткий перелік, який швидко спадає на думку. Прикладів насправді набагато більше. Але я продовжую вірити в професію архітектора в Україні і в природну еволюцію. Ми пережили період, коли всі зрозуміли, що важливі лікарі, — ковід називався, ми переживаємо період, коли всі зрозуміли, що військові важливі — війна називається, тепер ми маємо пережити період, коли всі зрозуміють, що архітектори важливі, бо саме вони замислять і розбудують Україну після нашої Перемоги! Олександр Попов: Обмежує страх, і як похідні цього страху — полювання на відьом і пошук ворогів народу. Як наслідок, і в нашій архітектурній сфері вибір часто робиться не за якістю рішення та рівнем, а виходячи з «правильності родоводу фахівця». Це вже все було в СРСР, так з’явилася «лисенківщина» замість генетики. Тільки тоді «відступників» таврували в газетах і на партзборах, а тепер — у соцмережах, у фейсбуці й телеграмі. Юліан Чаплінський: Найстрашніше те, що наше законодавство і всі постанови й надалі працюють на одного стейкхолдера — на клас забудовників, які лобіюють свої питання, думають виключно про квадратні метри, а нам це продають під гаслом «Ми маємо рухати економіку вперед». Економіка рухається вперед грошима, влитими в банківську систему, та можливістю брати кредити. Ось це справді рухає економіку вперед. Бізнес миттєво зорієнтується та почне будувати те, що йому необхідно. А не влада, яка вигадує закони, що гарантують надання житла всім, хто його втратив, після війни, з голою попою, вибачте, незалежно від того, чи будуть репарації від росії, чи ні. Це насправді популізм, таких ресурсів математично, емпірично неможливо мати Україні найближчі 20–30 років. Але такі закони знову породжують зловживання, виділення грошей на якісь житлові фонди, і я переконаний, що саме для цього все робиться. Отже, насамперед нам треба відмовитися від популізму. Мені дуже хотілося б, щоб, по-друге, відбувалося поглиблення децентралізації. Українські області мають відчути, що вони мають бюджети. Люди охоче платитимуть податки до місцевого бюджету, якщо розумітимуть, куди ці гроші пішли. Люди відповідальніше ставитимуться до політики своїх депутатів, розуміючи, крадуть вони чи не крадуть. Активнішим буде суспільство, в якому розуміють, що треба уважніше дивитися місцеві телеканали, а не загальнонаціональні, та не молитися на вождя. Третій момент — потрібна децентралізація нормативної бази. Місцеві правила забудови — поверховість, щільність — необхідно розробляти на місцях. Чернівці повинні мати свої правила, Львів — свої, Дніпро — свої. На місцях набагато зрозуміліше, якими мають бути міста. Тим не менш, ми годуємо цілу купу проєктних інститутів, ще радянських часів, де сотні академіків, яким по 70 років і більше, пишуть ДБН для всієї України та намагаються зарегулювати будь-яке проєктне рішення. Я вважаю, що це дуже гальмує розвиток нашої архітектури. А четвертий момент — необхідно розробити схему обговорень про міські перетворення, щоб унеможливити корупційні ризики. Наразі наше законодавство орієнтоване на те, щоб забудовник на другий день після купівлі земельної ділянки робив там усе, що завгодно, і ні місто, ні головний архітектор міста, ні мер — ніхто не міг на це вплинути. Підсумовуючи, я можу сказати, що я насправді не дуже вірю, що в нас все вийде ідеально, як ми цього хотіли б. Країна після війни, безумовно, переживатиме дуже важкий час, до якого нам усім треба готуватися. Це і емоційний спад, і моральний спад, і безгрошів’я, і тривале відновлення. Я думаю, що будуть довгі роки без жодних відпусток. І буде період формування банд, оскільки після кожної війни піднімає голову криміналітет. І до цього треба готуватись. Якщо чесно, то все, що ми можемо робити зараз, — це максимально мріяти про кращу Україну, кращі міста, обговорювати це. Нехай це вирує, вариться між нами, нехай відбувається цей інформаційний метаболізм. І в будь-якому разі інформацію треба поширювати максимально широко й відповідально ставитися до політиків, яких ми обиратимемо в майбутньому. Вони мають бути тими, хто нестиме здоровий глузд і волю в законодавство, у конкретні рішення місцевих рад і конкретні рішення місцевих виконкомів.   /Матеріал є частиною спецтеми “Хаос та відбудова. Майбутнє всупереч війні”/    

Читайте також

Сергій Целовальник. Архітектор проти війни
Архітектори проти війни. Ольга Клейтман і її рідний Харків
85-річчя Герніки. Трагедія, яка не повинна була повторитися