Відбудова як ширма: як матеріал Domus про Маріуполь легалізує окупацію

Матеріал «Від руйнувань війни до “Дубая Донбасу”: Маріуполь очима Габріеле Мікаліцці» подано як архітектурний репортаж, але його оптика формує інший, значно небезпечніший ефект — окупація зображена як «новий етап розвитку», а не як наслідок насильства. Це ключова претензія до тексту. Фоторепортаж, що супроводжує публікацію, фіксує «активну відбудову» і підсилює цю рамку.

Дисклеймер: Журнал Domus заснував видатний італійський архітектор і дизайнер Джіо Понті у 1928 році в Мілані, і він став одним із найвпливовіших світових видань в галузі архітектури та дизайну. Сам Понті, антифашист і центральна фігура розвитку сучасного дизайну та архітектури у повоєнній, демократичній Італії, навряд би схвально оцінив «архітектурні здобутки» в окупованому Маріуполі, на нашу субʼєктивну думку.

«Облога забрала життя»: як зникає відповідальність

У вступі автор наводить страшні цифри: «Один з головних театрів бойових дій після вторгнення Росії в Україну, він (Маріуполь. — Прим. ред.) був одним із перших міст, які зазнали нападу на Донбасі — індустріальний регіон східної України, який оскаржується з 2014 року. Тримісячна облога, з 24 лютого до 20 травня, забрала, за даними української влади, близько 21 000 цивільних осіб і залишила місто спустошеним». Але вже у формулюваннях видно ключову маніпуляцію, навіть якщо вона не усвідомлена: «облога забрала життя». Це зручна граматика без суб’єкта. Вона працює так, ніби люди загинули внаслідок природної стихії, а не в результаті конкретних дій конкретної армії.

Але Маріуполь не «постраждав від облоги» сам по собі. Його руйнувала росія. Його бомбили російські війська. Його окупували російські сили. І саме росія несе відповідальність за воєнні злочини, які сталися в місті. Зі свого боку автор переносить трагедію у площину безособового лиха, де винних ніби немає.

Крім того, формулювання «регіон східної України, який оскаржується з 2014 року» порушує головний постулат Конституції України, в якій із першої ж статті закріплюється право держави бути унітарною. Територіальне питання не оскаржується, воно є доведеним фактом.

Окремої уваги заслуговує те, що частина редакційного матеріалу фактично побудована як інтерв’ю Мікаліцці з призначеним росією керівником міста Антоном Кольцовим, якого автор називає «новим російським мером» Маріуполя.

У тексті журналіст наводить його прямі цитати та формулювання, що працюють як готові елементи пропагандистського меседжу. Наприклад, Кольцов говорить про бажання зробити Маріуполь «приморським містом», розвивати набережну, «готелі, ресторани, пляжі, дитячі курорти», а також подає окупацію як доказ того, що «нормальність повернулася» і місто стає «модельним для Донбасу».

Захоплення швидкістю будівництва замість етики

Далі текст переходить до теми «відбудови» Маріуполя.

«З того місця, де ми стоїмо, ми все ще уявляємо місто, повністю зруйноване. Це неправда: сьогодні Маріуполь є будівельним майданчиком просто неба. Я бачив тіла, які все ще лежали на землі, а люди вже мили вікна», — коментує Мікаліцці.

Маріуполь описаний як «відкритий будівельний майданчик», де реконструкція йде «з дивовижною швидкістю». Автор акцентує на тому, що місто нібито оживає, що «люди повертаються», що діють субсидії й іпотечні програми.

«Будь-хто, хто працює в армії або російському уряді, може отримати пільгові ставки від 0% до 2%, щоб купити будинок», — пише Мікаліцці.

Цей опис має вигляд спроби створити ефект нормальності — і саме він працює на окупаційний наратив: мовляв, так, було страшно, але тепер життя налагоджується.

Та проблема в тому, що відбудова на окупованих територіях — це не гуманітарний жест. Це інструмент контролю, який має дуже конкретну мету: показати світові, що окупація — стабільна, функціональна і незворотна.

Зауважимо, в редакційному тексті згадується звіт The New York Times та незалежне розслідування Bellingcat, які описують реконструкцію міста як процес, переплетений із нормалізацією окупації. Однак ця згадка не має достатньої переконливої сили на противагу «живій оповіді» Мікаліцці, оскільки не вказуються конкретні дані про скоєні росіянами злочини.

Відбудова стирає сліди злочину

В матеріалі зазначається, що найбільше в Маріуполі постраждали житлові квартали, які знесли і перебудували в першу чергу.

«У таких випадках швидше знести, ніж відновити. Коли у вас є двадцятиповерхова будівля з отворами прямо посередині, де обвалилися цілі вертикальні ряди, її неможливо перебудувати — і це того не варто», — каже Мікаліцці, коли його запитують, скільки українського минулого міста залишається відбитим у його архітектурі.

Найнебезпечніше в такій оптиці навіть не те, що автор говорить про будівництво. А те, чого він не говорить. Швидка реконструкція росією окупованих територій має ще одну функцію: вона фізично знищує докази.

Маріуполь — це потенційно один із найбільших майданчиків для міжнародного розслідування воєнних злочинів: руйнування житлових кварталів, масові поховання, зникнення людей, депортації, фільтраційні процедури, знищення цивільної інфраструктури. Але коли місто швидко «оновлюють», зносять будинки, перекопують території, змінюють планування кварталів, — це не просто ремонт. Це переписування простору, який є місцем злочину.

Ігнорувати цей факт означає погодитися з тим, що злочин можна «закрити фасадом».

«Мер», «адміністрація», «ДНР»: мова, яка робить окупацію «офіційною»

У тексті використані формулювання, що звучать як адміністративна нормальність: «мер Маріуполя», «міська влада», «генплан до 2035 року», «фонди ДНР».

Але насправді це не міська влада, а окупаційна адміністрація. Це не легітимний мер, а призначена росією фігура. Це не «регіон ДНР», а частина тимчасово окупованої території України.

Коли медіа відтворює ці слова без застережень, без рамки міжнародного права, без чіткого визначення статусу території, — воно перетворює окупацію на щось буденне і кероване. А це і є легалізація через лексику.

Архітектура як зброя, але чиїм голосом це сказано?

У матеріалі звучить сильна думка: у Маріуполі триває «ідеологічна війна», яку ведуть через архітектуру. Але проблема в тому, що текст подає цю війну майже як захопливий урбаністичний кейс: реконструкція, стилі, пропорції нових будинків, «як римляни формували завойовані міста».

Тут немає головного — голосу тих, кого завоювали. Маріуполь у цій історії існує як територія, як «проєкт», як «урбаністичний експеримент». Але не як українське місто з українськими мешканцями, яких убили, вигнали або змусили мовчати.

«Відновлений росією» театр

Особливо цинічно звучить частина про драмтеатр. Автор нагадує, що «у березні 2022 року величезна кількість українських та російських цивільних осіб сховалася, намагаючись уникнути перехресного вогню, що охопив місто. […] Тим не менш, саме сюди 16 березня 2022 року влучили бомби, скинуті московськими літаками. Для міжнародного співтовариства це було одним з найжорстокіших воєнних злочинів, скоєних під час вторгнення; Росія продовжує заперечувати відповідальність». Але далі йде опис відкриття театру після «повного відновлення» як факт культурного життя.

«Фасад здебільшого залишили без змін, натомість планування та інтер’єри частково переробили. Фінансування реконструкції надійшло безпосередньо з Російської Федерації: зрештою, кожна публічна будівля в окупованому місті вважається державною власністю», — зазначено у статті.

Однак у законній Маріупольській міській раді наголошували, що йдеться не про реконструкцію, а про фактичне будівництво нової споруди. У липні 2023 року окупаційна адміністрація наказала залити бетоном підвальні приміщення театру, знищивши можливі сліди злочину. Новобудова лише імітує зруйнований театр: автентичні скульптури втрачено, а фасад, який раніше був облицьований білим кримським каменем, просто пофарбували.

«Мегапарк» на місці трагедії

Цей абзац говорить, що не весь Маріуполь є активним будівельним майданчиком, а прогалини в міському плані москви насамперед ідеологічні. Територія металургійного заводу «Азовсталь» значною мірою зруйнована і недоступна. Однак у планах окупантів перетворити його на «мегапарк із прилеглими музеями, щоб вшанувати пам’ять битви — і, можливо, в той же час контролювати її пам’ять».

Фраза «можливо, в той же час контролювати її пам’ять» звучить майже як аналітичне зауваження, але: не називає це інструментом пропаганди, не говорить про витіснення української пам’яті, не пояснює, що йдеться про переписування історії війни агресором.

Тобто контроль пам’яті подається як побічний ефект, а не як свідомий політичний злочин.

Журналістика не має права бути «нейтральною» щодо окупації

«Але боротьба за майбутнє Маріуполя ведеться не лише з одного боку. У 2023 році, ще до затвердження російського генплану, український уряд запустив проєкт “Mariupol Reborn” — план відбудови та міського відновлення, задуманий “на потім”, якщо місто буде звільнене. Російське й українське бачення — це два дзеркальні, але радикально різні образи одного й того самого міста. Та поза пропагандою вони показують передусім одну істину про майбутнє війни: відбудова сьогодні більше не лише закріплює завоювання — вона будує його в реальному часі. Це вже не урбаністичні проєкти, які починають після завершення боїв, а майстер-плани, що реалізують, поки війна ще триває — просто на руїнах», — підсумовують у статті.

Матеріал Domus має вигляд репортажу про місто, що відбудовується. Але по суті він працює як документ окупаційної естетики: показує «будівництво» без належної розмови про злочин, називає «адміністрацію» без визначення її нелегітимності, говорить про «нормальність» без визнання того, що ця нормальність тримається на насильстві. І найстрашніше навіть не те, що пишуть у матеріалі. А те, що після такого тексту в читача залишається відчуття — так, війна була, але тепер усе рухається вперед.

Італійським читачам, журналістам та видавцям ми бажаємо нарешті зрозуміти, що Маріуполь — не об’єкт урбаністичного експерименту і не екзотичний репортаж про відбудову, а місто, яке росія знищила й окупувала, і тепер намагається переписати його історію. Нормалізація окупації через нейтральну мову та «вражаючі темпи реконструкції» працює на пропаганду — навіть якщо автор не ставив собі такої мети.

Міністерство культури та інформаційної політики України ми закликаємо посилювати міжнародну комунікацію про те, що відбувається на окупованих територіях, і вимагати від іноземних редакцій відповідального висвітлення: із чітким визначенням агресора, контекстом воєнних злочинів і розумінням, що «відбудова» під окупацією — це також інструмент війни.

Наостанок не можемо не згадати про внесок Італії у збереження української культурної спадщини. Лише нещодавно Верховна Рада ухвалила закон про ратифікацію Грантової угоди між урядами України та Італійської Республіки щодо програми «Відновлення та збереження культурної спадщини Одеського регіону». Вона передбачає виділення 32,5 мільйона євро безповоротної допомоги на відновлення та збереження 6 памʼяток Одеси, зокрема об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що є чітким культурним та політичним меседжем для України.

Фото на головній: Alexander Ermochenko / REUTERS