Боротьба з викривленим сприйняттям української культури, нав’язаним українцям у часи імперської та радянської окупацій, триває. В рамках новітнього культурного процесу експерти Музею просто неба та Олег Волосовський — архітектор, засновник loft buro, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України — провели для фахівців у сфері архітектури, дизайну та урбаністики наукову екскурсію локацією «Поділля та вітряки». В рамках семінару архітектори також побували на майстер-класі від Сергія Дзюбака, засновника компанії Gudani Group. На цьому заході вони самостійно обрали форму роботи з деревом та виготовили декоративні елементи інтер’єру.
Дізнатися, як пройшли попередні семінари, можна тут і тут.
Попереду — ще 3 семінари, що пройдуть у 3-х різних локаціях музею:
- 3 серпня — Полісся. Куратор: Анатолій Борейко.
- 17 серпня — Карпати. Куратор: Олена Громова.
- 31 серпня — Українське село ХХ століття. Куратор: Тамара Василенко.
В кінці матеріалу ви знайдете посилання на реєстрацію на наступні семінари.
До майбутніх семінарів відповідно до тематики долучатимуться партнери: loft buro, BUDZIRKA, «Вітекс Україна», L.Decor, Gudani Group. Інформаційну підтримку семінарів забезпечує PRAGMATIKA.MEDIA.
На семінарах учасники дізнаються про те, як у давнину будували будинки та господарські й суспільні будівлі, для чого призначалися ті чи інші деталі інтер’єру, як українці декорували оселі і працювали з натуральними матеріалами та як можна використати досвід поколінь у власній роботі.
Учасники третього семінару в Музеї під відкритим небом слухають розповідь екскурсовода
На архітекторів і дизайнерів очікують не екскурсії, призначені для звичайних відвідувачів, а адаптовані для фахівців захоплюючі історії про давню архітектуру. Науковці допоможуть учасникам заходу побачити старі будівлі з погляду архітектора та пояснять, у чому полягали особливості та переваги старої архітектури і як у давнину будівничим, у розпорядженні яких перебували лише природні матеріали, невелика кількість часу та прості інструменти, вдавалося звести будинок із безліччю багатофункціональних зон. Також вони розкажуть про те, як у старовину людям вдавалося зонувати однокамерне приміщення так, аби в різних його частинах зберігалися різні температура та рівень освітленості.
Поділля та вітряки: як будували в давнину
На екскурсії «Поділля та вітряки» завідувач експозиційного відділу «Поділля і зона вітряків» Руслан Дубина провів для гостей теоретичний семінар із будівництва давнього села: він розповів про те, як селяни обирали місце для нової будівлі, як розташовувалися вулиці сіл та детально про те, як побудувати хату. Саме з історії про процес побудови й почався третій архітектурний семінар у Музеї під відкритим небом.
Руслан Дубина: «Білі стіни хати ззовні та всередині розмальовували глиняними та мінеральними фарбами. Зазвичай це робили жінки, які мали до цього хист. На одну хату майстрині витрачали близько 4–6 годин та безліч пензликів: для кожного кольору — окремий»
«Ви бачите хату зрубної конструкції зі стінами, що мали обплетення лозою у вертикальному вимірі. У 2018 році почалася реконструкція, і ми замінили їх на стіни з бруса, обмазаного глиною. Дах був солом’яний, викладений уступами. Такі дахи трималися довше й були міцнішими, але дозволити їх собі могли лише заможні селяни, бо на виготовлення одного покриття треба було заготувати від тисячі до тисячі п’ятисот снопів. Зверніть увагу: в одному місці здається, що через дах майже видно небо, але при цьому він не пропускає воду. Також важливий момент: у ХІХ столітті в хатах уже були вікна, що відчинялися. При цьому всі будівлі орієнтували на схід чи південь», — розповів екскурсовод.
Команда учасників третього семінару в Музеї під відкритим небом, відділ «Поділля і зона вітряків»
Щодо традиційного елемента хати — сволока, що являв собою масивну дерев’яну колоду, то, за словами екскурсовода, існував окремий обряд його встановлення: спочатку потрібно було закласти під сінешню стіну жито, вовну та гроші «на добро, достаток і тепло», потім вмонтувати сволок, а тоді обв’язати нову деталь інтер’єру скатертиною й кожухом та хусткою зі схованим у ній хлібом. Після завершення будівництва дарували хустку майстрам-теслярам. Якщо ж працівники не були задоволені пригощанням чи платою, їм дозволялося обв’язати сволок власним кожухом. Вважалося, що якщо вони так вчинять, хата буде холодною.
«Зверніть увагу: це каркасна конструкція. Для каркасу головно використовували дуб. Дерево півтора-два роки сушили, потім очищали від кори, обтесували й розрізали на товстий брус. Його також використовували у якості підвалини для будівлі. В ХІХ столітті почали будувати на камені та пні — корчах дерев, а у ХХ столітті з’являються хати на фундаменті та з рундуком на цеглі чи камені. Цей варіант могли собі дозволити лише найзаможніші селяни», — пояснив науковець.
Руслан Дубина, завідувач експозиційного відділу «Поділля, зона вітряків», розповідає гостям про давню архітектуру України
Закладання підвалин теж супроводжувалося обрядом: у висвердлений чи видовбаний у підвалині отвір закладали гроші, пшеницю, зерно, вовну і щось, пов’язане із церквою, — ладан чи частинку Святого Письма. Майстер при цьому промовляв молитву й замовляння на щастя і здоров’я.
«Отже, заклавши підвалини, будівничі вставляли у видовбані пази стовпи з рівчаками, у які, у свою чергу, вставляли товсті бруси каркасу. Зовні ці бруси обмазували глиною, а між балками для міцності прокладали кілки і вплітали лозу, спрямовуючи рослину горизонтально. У ХХ столітті з’явилася технологія валькування, коли між брусами вручну прокладали валки старої глини, які потім обмазували глиною свіжою. Часто стіни, незалежно від конструкції, також утеплювали мохом», — розповів Руслан Дубина.
Інтер’єр та декор української хати мали заспокійливі приглушені кольори
Хату зрубної конструкції можна було побудували за тиждень, а хату каркасного типу — за 3–4 дні. Але за умови, якщо обрано каркасний тип, після зведення основи господарям доводилося кликати на поміч 20–30 осіб, згодних виконати трудомістку роботу обвалювання й обмазування хати. Після обмазування стіни 2–3 тижні сохли, а майстри в цей час готувалися закладати брус, на який мали спиратися крокви з легкого дерева — осики чи липи. На крокви укладали лати — поздовжні ряди, до яких мали кріпитися снопи. Їх укладали за таким принципом: ряд догори — ряд донизу. Настелений на каркас очеретяний дах тримався близько 50 років, а каркасний солом’яний — 20. Втім, кожні 5–7 років конструкцію ремонтували.
Руслан Дубина пояснює, як будували хати в давнину
Руслан Дубина: «А ось на стежці, навіть уже старій і забутій, ніколи не будували, адже вважалося, що всі гроші підуть за вітром. Місце, де росли груші чи бузина, теж бракували, адже вважалося, що в грушеві дерева часто влучає блискавка, а в бузині можуть завестися чорти»
«На останньому етапі в хаті будували піч. На півдні країни невеличку піч також будували в сінях, і, траплялося, ще одну зводили на вулиці — її накривали спеціальним навісом. Ще один завершальний штрих — декорування. Білі стіни хати ззовні та всередині розмальовували глиняними та мінеральними фарбами. Зазвичай це робили жінки, які мали до цього хист. На одну хату майстрині витрачали близько 4–6 годин та безліч пензликів: для кожного кольору — окремий. Розписи робили на стінах та біля всіх значимих фрагментів інтер’єру — дзеркал, вікон, дверей, фундаменту. При цьому часто також використовували заготовки, що дозволяли створювати гарні візерунки, наприклад, “троянди” з картоплі чи віхті із сухого деревію», — пояснив Руслан Дубина.
Гості семінару в умовах, в яких проходило життя селян у давнину, — серед залитої сонцем зелені
Готовий будинок меблювали й прикрашали вінками та букетами із сухих квітів, а на долівку стелили рогозяні доріжки чи трави — сіно, м’яту й чорнобривці. Двір огороджували тином чи, за умови наявності поруч осередків добування каменю, кам’яним огородженням.
Насамкінець екскурсовод просить присутніх подумки повернутися до початку процесу будівництва й підсумовує розповідь цікавими фактами про те, як господарі обирали місце для майбутнього двору. «Обрати було нелегко, адже ділянка мала бути рівною, сухою та безпечною. Ідеальний варіант — це місце, де часто лягає велика рогата худоба. А ось на стежці, навіть уже старій і забутій, ніколи не будували, адже вважалося, що всі гроші підуть за вітром. Місце, де росли груші чи бузина, теж бракували, бо вважали, що в грушеві дерева часто влучає блискавка, а в бузині можуть завестися чорти. Коли ідеальне місце нарешті знаходили, господарі проводили останню перевірку: на ніч лишали в різних місцинах крупинки різних круп у кількості, кратній трьом чи дев’яти, і трохи солі. Якщо на ранок сіль не відсирівала, це означало, що ділянка не волога. Якщо ж не зникала крупа, то це свідчило про те, що тут точно не водяться миші», — пояснив Руслан Дубина.
Олег Волосовський, архітектор, засновник loft buro, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України
Гамазей, корчма і церква: архітектура «небуденних» просторів
Поділля — це територія Вінницької, Хмельницької та північних регіонів Одеської областей. «Ці землі часто потрапляли в епіцентр війни та ставали жертвами набігів, а рельєф тут дуже нерівний, тому для Поділля стала звичною традиція займанщини — яку ділянку обрав, та й твоя. Поселення, побудовані за таким принципом, являли собою безсистемну вуличну забудову: кілька вулиць, огинаючи місцеві яри чи пагорби, сходилися на центральному майдані», — розповів Руслан Дубина.
Філософ Євген Захарченко
Двори в поселеннях, побудованих за таким принципом, були «глибокими», тобто хата знаходилася в глибині садиби. Всі інші варіанти розміщення обирали тільки в разі, якщо інакше було неможливо. Тоді хата могла виходити на вулицю вікнами чи навіть причілковою стіною. «Траплялося навіть, що вулиця розділяла один двір на дві частини: з одного боку — будинок, з іншого — господарські споруди», — уточнив науковець.
Найкраще і найбільш зручне місце в селі мало стати двором церкви. Церковне подвір’я також було сакральним: там ховали людей, що мали особливі заслуги перед громадою.
Олександр Звєрков, засновник «Вітекс Україна», та Олег Волосовський, архітектор і засновник loft buro
Руслан Дубина: «І хоч росіяни насаджували тут свої будівельні традиції, багато вчених, наприклад, Драган та Щербаківський, вважали, що українське церковне будівництво унікальне, і будівлі в такому стилі можна порівнювати тільки з японськими пагодами»
«Ви бачите церкву Святого Миколая 1817 року. Її дзвіниця побудована в 1930 і має кілька хрестів. Коли церковне подвір’я вирішили зменшити, виявилося, що межа пройде по могилах, тому могильні хрести було вирішено вмурувати прямо в огорожу. Що ж до будівлі, то це церква зрубної конструкції на кам’яній підвалині. Навколо церкви — спеціальна конструкція для захисту стін від опадів. Там також можна було посидіти й відпочити», — розповів експерт.
Унікальні церкви, побудовані за старими технологіями
Одна зі споруд, про які, на думку багатьох учених, можна говорити в тому самому контексті, що і про стародавню японську та китайську архітектуру
Науковець пояснив, що, порівняно з наддніпрянськими та слобожанськими, місцеві церкви були досить низькими та мали специфічну конструкцію: будівничі чергували заломи піддашку, даху та верху даху, тобто використовували горизонтальне членування замість поширеного на Наддніпрянщині вертикального.
«Ця церква традиційно побудована із заходу на схід. Зверніть увагу: на одвірку вирізане ім’я майстра, який її будував, — Михайло Бондар. Заходимо. Як бачите, приміщення має зону для жінок — бабинець. Там стояли лави, де можна було відпочити. На стінах притвору зазвичай вішали ікони, які парафіяни дарували церкві. Он там знаходяться сходи на хори. Нагорі облаштоване горище, де можна було тримати скрині з одягом священника та іншим церковним реманентом. Вівтар відділений іконостасом ХVІІІ століття, який сюди привезли із села Волиця. Він укритий традиційною різьбою у вигляді грон винограду, листя і квітів соняшника. Стеля вівтаря розфарбована блакитним, адже цей колір був символом раю. В центрі цієї зони розташований престол із іконою, хрестом, свічками», — підсумував науковець.
Церква-«тризуб» — традиційна для України форма
За словами екскурсовода, другий престол церкви був у центрі приміщення, призначеного для вірян. Там же, за іконостасом, перебували дарохранильниці з причастям і жертовник — стіл, на якому священник змішував вино з водою й подрібнював проскуру. З південної частини церкви можна були вийти в ризницю, де тримали книги, свічки, ладан та інші речі.
«У Музеї під відкритим небом також є церква ХVІІ століття. До речі, на зображеннях французького мандрівника та архітектора Гійома де Боплана є точно така ж споруда — ми припускаємо, що це та сама церква або інша, але дуже на неї схожа. Експонат має зрубну конструкцію — вона тризрубна і триверха, що звично для України. Цей тип церкви з’явився в часи Русі і проіснував до початку ХІХ століття, коли постановою російського церковного синоду цей стиль будівництва було заборонено. Тоді в Україні почали будувати церкви або однозрубні, або тризрубні, але одноверхі, з’єднані із дзвіницею. І хоч росіяни насаджували тут свої будівельні традиції, багато вчених, наприклад, Драган та Щербаківський, вважали, що українське церковне будівництво унікальне, і будівлі в такому стилі можна порівнювати тільки з японськими пагодами», — пояснив Руслан Дубина.
Учасники третього семінару в серії семінарів у Музеї під відкритим небом слухають розповідь науковця Руслана Дубини
Чи не другою за важливістю після церкви сільською спорудою був гамазей — місце зберігання зерна. «Гамазей — це споруда, в якій зберігали запаси на випадок неврожаю, пожежі чи стихійного лиха. Окремий гамазей могла мати кожна окрема вулиця. Щороку люди забирали старе зерно й засипали у сховище нове», — розповів науковець.
Останнім пунктом «архітектурного» етапу екскурсії стала корчма. Виявилося, що ця споруда являє собою звичайну велику хату з лавами та столами. Між піччю та причілковою стіною такої будівлі знаходився шинквас, за яким зберігалися бочки з їжею та пляшки з алкоголем. «Зазвичай тут не тільки випивали, але і просто відпочивали, адже в шинку можна було посидіти й поговорити про життя. Чи забирали жінки чоловіків додому? Власне, жінки й самі із задоволенням сюди ходили. Перед Масницею вони могли тиждень сидіти в корчмі й святкувати виключно в жіночому колі. До речі, корчма була не тільки рестораном, але ще й готелем: тут могли відпочити та переночувати подорожні», — пояснив Руслан Дубина.
Біля одного села могло стояти від 10 до 80 вітряків
Вітряки: витвори давньої архітектурної думки
Екскурсія територією вітряків почалася з експонату, привезеного із села Куйбишевського району Запорізької області. В цьому регіоні вітряки будували на рівнинах чи пагорбах і розміщували на високому кам’яному підмурку, що збільшувало площу крил і дозволяло молоти зерно при малому вітрі. Довкола вітряка в землю закопували спеціальні кілки — кукли, до яких мотузками прив’язували крила споруди. Це дозволяло фіксувати їх, щоб знерухомити вітряк у неробочий час. У південних областях, де вітри були дуже сильними, кукли мали діаметр до 70 см.
«Існували вітряки шатрового, стовпового й козлового типів. Наприклад, на Волині дуже високий рівень ґрунтових вод, тому тамтешні вітряки ставили на конструкцію, схожу на хрестовину для ялинки, а їхні крила закріплювали спеціальними розкосами — кізлами. Шатровий вітряк відрізнявся тим, що мав поворотний дах, що рухався разом із валом та всією внутрішньою конструкцією. В музеї ми також маємо унікальний вітряк, конструкція котрого проходить через усю споруду, — він не двоповерховий, а триповерховий: у підвалі споруди знаходяться колеса, які передають крутне зусилля на камінь жорен. Від самого верху вітряка, від валу, вниз іде торчовий вал десь 12 метрів завдовжки. Він має горизонтальну шестерню й обертає дві баклуші, закріплені у двох жорнах», — розповів науковець.
Вітряки були не тільки господарськими спорудами, але й місцем для спілкування
Руслан Дубина пояснив, що, на відміну від вітряків центральних регіонів, слобожанські вітряки мали високий стілець. «Стілець — це круг, на якому встановлені брати — масивні бруси, до яких, у свою чергу, кріпилося водило. До першого ярусу вели сходи, часто їх облаштовували на водилі чи окремо, а на другому ярусі були піддашок і вікно. Через це вікно до механізму на другому ярусі подавали мішки із зерном. Там був установлений механізм із ручками воротила, що дозволяло піднімати мішки у вітряк», — розповів екскурсовод.
Вітряки зрубної конструкції, звернув увагу гостей Руслан Дубина, мали оголовок — металеву деталь на краю валу, в яку заправляли махи крил чи коромисла до махів. Також для споруд цього типу характерний критий дошками дах кілеподібної форми. А ось вітряки з Полтавщини та Харківщини мають дахи, криті бляхою. Втім, загалом вітряки могли бути покриті будь-чим: і очеретом, і гонтом, і дошками, і дранкою.
«Особливість вітряків із Поділля й Буковини, — продовжив екскурсовод, — полягає в тому, що сходи, які ведуть на другий ярус, розташовані ззовні. В подільських їх ще підтримує кронштейн, що зветься п’ятнар. А ось цей вітряк із буковинського села Лівинці має розширення на другому ярусі і дві пари жорен, а це означає, що він розрахований на два посади. Цей вал має замість одного палечного колеса два, тому він, таким чином, обертає два веретена й дві пари жорен, що дозволяє отримувати приблизно у 1,8 рази більше борошна. Щодо потужності, то вона залежала, зокрема, і від крил — їх намагалися зробили якомога довшими, щоб вітряк міг працювати навіть при малому вітрі. Крила південних вітряків могли мати довжину 14 метрів. Зверніть увагу: крила фіксували навіть зсередини — намертво», — наголосив Руслан Дубина.
Руслан Дубина: «До речі, ми тримаємо крила своїх вітряків на ланцюгах, адже знаємо, що зупинити їх дуже важко. Якось ми намагалися спинити їх під час урагану, і шість величезних хлопаків, які тоді тримали крила, злетіли в повітря»
Екскурсовод пояснив: якби всі вітряки музею працювали, то тут стояв би жахливий шум. «Це б воно все скрипіло, гуркотіло, шуміло. У давнину до кожного вітряка могло вишиковуватися кілька возів», — уточнив він. Зазвичай борошно мололи не влітку, а в жовтні чи листопаді або навіть узимку: вважалося, що кращий час для вітряків — лютий. Водяні ж млини працювали доти, доки не замерзала вода; такі конструкції переважали в Карпатах, на Поділлі й на Поліссі.
Валерія Каленюк, архітекторка loft buro
«Біля села могло бути від 10 до 80 вітряків. Вони були справжніми центрами спілкування: люди тут спілкувалися, укладали угоди й домовлялися про кооперацію чи навіть одруження дітей. Влітку, коли вітряки працювали рідше, до них приходила молодь. До речі, мельникові було б значно веселіше, якби вони не просто влаштовували біля вітряка веселощі, але й допомагали йому ремонтуватися, адже десь через півтори тонни зерна жорна доводилося наковувати заново. Допомога була потрібна мельникові ще й для того, щоб зупинити вітряк, адже щоб зафіксувати крила навіть при вітрі швидкістю 6–7 метрів за секунду, їх спочатку треба було поставити до вітру боком. Інакше це просто неможливо. До речі, ми тримаємо крила своїх вітряків на ланцюгах, адже знаємо, що зупинити їх дуже важко. Якось ми намагалися спинити їх під час урагану, і шість величезних хлопаків, які тоді тримали крила, злетіли в повітря. Після всього сказаного вас не здивує те, що мірошникові часом доводилося навіть не спати вночі, адже якщо починався сильний вітер, він мусив скеровувати чи повертати вітряк або знімати з нього дошки — робити все потрібне для того, щоб крила не зламалися. Він жив, як моряк у морі», — розповів екскурсовод.
Сергій Дзюбак, засновник компанії Gudani Group
Майстер-клас по роботі з деревом
Третій майстер-клас у циклі семінарів провів Сергій Дзюбак, засновник компанії Gudani Group. Власник компанії, що виробляє меблі, почав захід із розповіді про історію своєї справи.
Гостям запропонували обрати роботу собі до смаку
«Моя історія почалася тоді, коли в дитинстві я їздив до дідуся в село й допомагав йому працювати з деревом — роздивлявся інструменти, робив стружку, працював пилками. Наступний етап — це 90-ті. Тоді я займався бізнесом, і в мене лишалося дуже багато деревини. Якось, коли я спробував продати в Польщі дуб, виявилося, що його деревина — не цінна. Мені стало цікаво, а що ж таке цінна деревина. Згодом зібралася команда творчих людей, і ми почалися займатися виготовленням меблів із дуба, ясеня, граба, липи, вільхи, берези. Виявилося, що деревина може бути дуже красивою… Ми не мали знань, тому почали вчитися. З’ясувалося, що є широкий спектр ремесел і підходів до роботи з натуральною деревиною, і я щодня відкривав для себе багато цікавого. Ось це — ескізик, який ми намалювали у 2001-му: тут ви бачите різні арки та портали. Коли я пішов із цим на виставку, виявилося, що багато хто хоче це купити. Втім, я сказав собі, що не продаю, адже в мене буде своя компанія, і я використовуватиму це для себе», — розповів Сергій Дзюбак.
Ведучий запропонував присутнім три варіанти роботи на вибір: вирізати орнамент, розписати дерево петриківським розписом чи попрацювати із поталлю — срібною, золотою й мідною.
Дехто з гостей обрав роботу з різьблення
«У вас є шматочки дерева — на них ви можете малювати фарбами. На столі лежать українські польові квіти, і ви можете обрати найкращу квітку й намалювати її. Щодо різьби, то можете вирізати те, що хочете, чи візерунок по заготовці — на заготовках є замальовка олівцем. Якщо хочете попрацювати поталлю, то будь ласка: разом подивимося, як матеріал змінюється в процесі роботи».
Семінар по роботі з деревом провів Сергій Дзюбак, засновник компанії Gudani Group
Гостям, які вирішили різьбити, довелося прослухати короткий курс із техніки безпеки, проте задоволення отримали всі, адже кожен учасник зміг лишити виготовлений предмет собі.
Архітекторка Софія Галат та керівник проєктів Budzirka Денис Шеховцов
