Історичні міста. Місія — зберегти обличчя

Історична забудова є основою індивідуальності міста. Питання ставлення до спадщини є стратегічним для розвитку територій. Чи стануть «дорослі» будинки магнітом міста чи їхній стан дискредитуватиме і маргіналізуватиме мегаполіс? Програми порятунку потрібні й одеським будинкам із черепашника, і різьбленим дерев'яним будинкам Чернігова, і цегляному стилю центру столиці. Про проблеми та шляхи вирішення ми розмовляли з експертами.

Одеса: мурування можна розбирати руками

Ядро міста збудоване з місцевого матеріалу, вапняку-черепашника, у кладці на вапняно-піщаному розчині. Камінь досить часто добувався просто під будинком, який зводили. Той факт, що це матеріал не дуже гарної якості, не був ні для кого секретом.

Наприклад, у 1875 р. інженером Габшем було проведене дослідження місцевих матеріалів, яке показало, що черепашник із міських каменярень і Нерубайських хуторів витримував навантаження не більше 10 кг / см2, камінь із Жевахової гори — до 15 кг/ см2, а з каменярні біля Хаджибейського лиману — до 21 кг/см2. Найміцніший камінь добували в каменярнях Нової Слобідки та Кривої балки в передмісті Одеси. Але і його показники міцності в кілька разів нижчі за найпростішу цеглу.

Житловий будинок, який обвалився в Одесі в 2020 році. Фото: Українська правда

«Під час зведення Одеси застосовувалися дві різні технології на основі місцевого каменю. Спочатку для будівництва будинків черепашник видобували в катакомбах, подрібнювали, додавали спеціальний пластифікатор, суміш заливали у форми. У підсумку виходив дуже дрібний щільний черепашник, який не намокав, був міцним. Саме ці будинки збереглися набагато краще, у такий камінь можна було затиснути мармурові сходи.

У нас є чудовий приклад такої технології — Музей західного та східного мистецтва. Але більша частина міста побудована за іншою технологією, з блоків, просто випиляних у катакомбах. Такий камінь дуже гігроскопічний, а вбираючи вологу з довкілля, стає неміцним. Із такого матеріалу збудована вся Молдаванка, вся малоповерхова забудова. Центр міста — переважно з доброго каменю. Архітектор різницю в технологіях бачить одразу, але вона очевидна навіть для простого перехожого», — розповідає Ната Головченко, засновник NG Architects.

Ната Головченко, засновник NG Architects

Ситуація зараз близька до катастрофи. Навіть будинки із «сильних» серій, наприклад, бельгійки, руйнуються через недбалу експлуатацію, відсутність систематичних капітальних ремонтів.

«750 житлових будинків Одеси вже визнані старими — їх треба або зносити, або повністю реконструювати. Загалом 25% всіх житлових будинків мають показник зношування понад 60% і найближчими роками також будуть становити небезпеку для своїх мешканців», — говорить Денис Гай, засновник DEHAUSS.

25% одеських будівель мають показник зношування вище 60%

Він наводить приклад сталінок, які в Одесі будувалися з черепашника і досі є одними з найцінніших варіантів житла у старому фонді. «За наявності в підвалі води все не так добре, як здається з боку головного фасаду. Під час купівлі такого житла необхідно оглядати всі приміщення будівлі, включаючи дах і підвали: про проблеми можуть розповісти тріщини на фасадних стінах усередині двору.

Із такою ситуацією ми зіткнулися під час ремонтних робіт, що проводяться у квартирі будівлі на перетині вулиць Торгової та Пастера. Благополучна на вигляд сталінка опинилася в житловій частині в досить плачевному стані», — наводить приклад Гай.

Фото: dumskaya.net

Що вже говорити про старі будівлі! Перед роботами проводяться дослідження, їх результати важко назвати оптимістичними. За словами Гая, проблеми є за всіма пунктами.

Якість проб, вилучених під час реставрації та реконструкції будівель із черепашника, показала, що міцність кладки вапняку-черепашника варіюється в межах від М4 до М8. Черепашник розмокає, втрачає свої характеристики міцності, погіршуються при цьому й розчинні показники. Після близько 100 років експлуатації сам матеріал швів втрачає міцність — від М0 до М6. Інакше кажучи, мурування будинків, складених із пиляного черепашника, можна буквально розбирати руками.

Балки перекриттів часто уражені гниллю за рахунок проведених у період технічної модернізації водоносних комунікацій і труб опалення. Балки горищних перекриттів також не в кращому стані, оскільки численні протікання покрівельного матеріалу та примикань вентканалів насичують шлакове засипання, і як факт — його вражає грибок, що роз’їдає дерево протягом багатьох років.

За час експлуатації будівель у центрі міста досить рідко змінюють відливи, «ленінградки», водостічні системи, що виливається в руйнування карнизних тяг, декоративних елементів фасадів і руйнування штукатурних елементів стін, через що вивітрюються розчинні шви з тіла кладки.

Будинок на вул. Торгова в Одесі обвалився внаслідок проведення будівельних робіт без зміцнення сусідньої будівлі. Фото: dumskaya.net

Підсумок — будівлі тримаються на чесному слові. Будь-яка активна зовнішня дія, чи то будівельні роботи, чи то підмив фундаменту під час витоку із систем комунікацій, призводить до обвалення.

Сумні приклади цього літа — на вулиці Торговій і провулку Нахімова. По Торговій обвалення будівлі стало наслідком грубого порушення проведення будівельних робіт без зміцнення сусідньої будівлі. Демонтована будівля за фактом служила підпірною конструкцією через взаємний нахил будівель у бік їхнього примикання.

У провулку Нахімова розмив основи кутової частини фундаментної стіни призвів до обвалення рогу будівлі з подальшим руйнуванням частково обандажених арочних віконних отворів. «На момент обвалення перемички, посилені обоймами з куточка, не були остаточно обварені та зруйнувалися за місцем підрізання куточків. У разі остаточного монтажу посилення обвалу могло б і не статися», — вважає Денис Гай.

 

Реконструкція: типових рішень бути не може

Під час реконструкції в умовах забудови не можна покладатися на стандартні конструктивні рішення, кожен об’єкт проєктування є експериментальним будівництвом, — наголошує Денис Гай.

Надбудова старого фонду без детального аналізу спричиняє аварійні ситуації: надмірну напругу в матеріалах конструкцій, часткову втрату стійкості елементів конструкції, а в підсумку — непрогнозовані наслідки в процесі експлуатації об’єктів.

Не можна не враховувати і вплив будівельної техніки: рух її елементів може призвести до виникнення резонансу із власною частотою коливання конструкції, що багатократно збільшує ризики руйнування будівлі.

Денис Гай, засновник DEHAUSS

«Кожен новий проєкт реконструкції, реставрації чи капремонту ми розпочинаємо з дослідження. Критично важливим для нас є технічний стан обстежуваного об’єкта. Пріоритетними критеріями, які дозволяють нам приймати рішення у проєктах, де можливе прогресуюче обвалення, є нульова ймовірність людських жертв і матеріальних збитків. У разі аварійного стану будівлі (категорія 3) за фізичного зношування головних несучих конструкцій на 50% і вище раціональніше залишити архітектурні елементи й форми фасаду, що збереглися, а конструктивну, несучу частину зробити повністю новою», — зазначає Денис Гай.

Планувальні рішення є сенс зберігати лише під час реставрації об’єкта та відновлення історичних планувань, які мають культурно-історичну цінність.

«За фізичного зношування основних конструкцій більш ніж наполовину раціональніше несучу частину зробити повністю новою»

Важливий критерій під час реставрації інтер’єрів — збереження положення несучих стін і цілісності будівлі. «На підставі результатів проведених нами досліджень стіни всіх виконаних нами проєктів реконструкції підлягали посиленню», — констатує Гай.

Застосовувалися такі методи посилення: інжектування в тріщини полімерних розчинів смол, цементація тріщин, обетонування із застосуванням арматурних каркасів, зі збереженням ядра перерізу з кладки та підвищенням стійкості матеріалу для кладки для посилення арочних склепінь конструкцій, виконаних із черепашника.

Також застосовується торкретування високоадгезивними цементними розчинами. В окремих випадках можливе розшивання швів із подальшим заповненням цементними розчинами, часткове відновлення шва по глибині з двох боків стіни, що дозволяє підвищити загальну несучу здатність мурування.

Дерев’яні перекриття використовуються лише під час реставрації, відновлення конструкцій або посилення наявних дерев’яних перекриттів, придатних для посилення. У старому фонді застосовувалися колоди, які в наш час промисловість не виробляє. Технологія вирощування будівельного лісу, якість деревини та її обробка дозволяли перекривати прольоти до 8 м при перетині балок 300 х 250 мм і щільності деревини, яку будівельний ринок зараз забезпечити не в змозі.

Розглянемо приклад зміцнення стін із черепашника з арочними склепіннями в центральній історичній частині Одеси на вулиці Гоголя. Багато будинків тут будувалися з такими арочними склепіннями в підвалах. В умовах, коли в цих будинках течуть труби, відбувається замокання, і такі конструкції приходять у вкрай плачевний стан.

Ще один приклад протиаварійних заходів, які проводила група компаній DEHAUSS, — будівля на перетині вулиць Ланжеронівської та Пушкінської, навпроти археологічного музею.

«Стіни абсолютно всіх виконаних нами проєктів реконструкції підлягали посиленню»

«Подвійний внутрішній двір будівлі був утворений після влучення авіаційного снаряда в частину житлового будинку під час Другої світової війни. Перекриття тоді не відновлювали, були прорізані додаткові фасадні вікна та розширені дверні отвори. Після 70 років експлуатації було виявлено спучування зі своєї площини внутрішньодворової стіни на 170 мм і розкриття тріщин на 50 мм.

Дослідження показало, що до цього також призвели прогнилі балки перекриття в місцях проходження систем каналізації, водопостачання й опалення, внаслідок чого перекриття дали прогини, перегородки, фасадні стіни потріскалися, вийшли зі своїх площин, і будівля почала хилитися в бік внутрішнього двору», — розповідає Денис Гай.

Під час укріплювальних робіт виявилося, що в деяких місцях глибина закладення фундаменту становила всього 40 см, що й спровокувало появу тріщин і випинання кладки стін. А надбудова поверху за радянських часів тодішнім начальником порту перевантажила стіни нижніх поверхів.

Будинок, що обвалився, на перетині вул. Канатної та пров. Нахімова в Одесі. Фото: dumskaya.net

Комплекс протиаварійних робіт включав зміцнення перекриттів металевими балками з подальшим омонолітненням і облаштуванням залізобетонної ребристої плити перекриття, яка була включена в роботу разом зі зміцнювальними конструкціями фасадної стіни. «Ми забезпечили стійкість стіни під час проведення робіт зі зміцнення фундаментів і обандаження простінків із тріщинами. Укріплені конструкції оштукатурили по металевій сітці», — розповідає Гай.

Але це напівзаходи, протиаварійні роботи. Проєкти комплексної реконструкції кварталів і реставрації будівель, здійснені останніми роками в Одесі, які б можна було розглядати як взірець, експерти назвати не змогли.

 

Реставрувати не можна знести

Реставрація та реконструкція — дорогі задоволення. За оцінкою Нати Головченко, вони більш ніж удвічі дорожчі і в рази довші за зведення будівлі аналогічного обсягу навіть за тими самими технологіями, що й століттям раніше.

Як знайти баланс?

Як свідчить досвід історичних міст, без системної комплексної програми цю проблему не вирішити. Ната наводить приклади тихої та шумної реконструкції: центр Амстердама, який «перезібрали» поступово в 50–60-ті роки минулого століття, і Лададика, історичний район Салонік, де від будинків залишили лише елементи фасадів, а всередині змонтували «грубий залізобетонний каркас».

«Рішення про тип застосовуваних будматеріалів повинні прийняти на рівні істориків і мерії»

«Одесі потрібна усвідомлена реконструкція. Спочатку зробити глибоку фотофіксацію, фотограмметрію, створити 3D-моделі фасадів, щоб зберегти для історії всі деталі конкретних будівель і повну їхню картину. Потім витратити деяку кількість часу та коштів на дослідження, адже зараз багато елементів декору втрачено, їх треба відновлювати в первісному вигляді. І лише після цього експертиза конструктиву та рішення — реставрувати чи реконструювати. Причому рішення про тип застосовуваних будівельних матеріалів повинні бути прийняті на рівні істориків, чиновників із Мінкульту та мерії», — пояснює Головченко.

Експерт наголошує, що є будинки, які необхідно скрупульозно, з усією повагою реставрувати. «Наприклад, будівля на вулиці Грецькій спроєктована тими самими архітекторами і збудована тими самими будівельниками, що й Оперний театр. Там чудові сходи, зберігся ще стельовий декор і багато деталей інтер’єру. Його, безумовно, треба реставрувати, скільки б коштів і часу це не забрало. Але загалом треба прийняти жорстке рішення: ось ці будівлі — шедеври, і ми працюємо з ними як із шедеврами, а це — типова забудова, яка створює атмосферу міста.

Ми поважаємо місто, тому завдання — якнайшвидше впорядкувати центр. Вважаю, що навіть грубий залізобетонний грецький «рецепт» кращий за бездіяльність. Можливо, має сенс піти на компроміс і зберегти фасади, внутрішньобудинкові простори, елементи сходів і внутрішнього декору, а решту зробити так, як зручніше сучасній людині», — каже Головченко.

Ще один варіант рішення, який, щоправда, йде врозріз із Венеційською хартією, — зведення сучасних будівель — реплік історичної забудови. Берлін і Варшава відбудували свої центри після війни заново. Можливо, для Одеси такий рецепт при шанобливому ставленні до стилю також може спрацювати. «У нашому портфелі є проєкт для замовника, котрий дуже любить класичну архітектуру. Ми збудували йому маленький особнячок у стилі одеського будинку вчених, але світлий. І через п’ять років люди вважають його зразком реконструкції», — наводить приклад Головченко.

Фото: dumskaya.net

На її думку, є сенс під час комплексної реновації історичного центру замінити старі одноповерхові будівлі сучасною забудовою в архітектурному стилі старої Одеси. Головне — знайти баланс між підтримкою образу міста та комерційною привабливістю нових проєктів.

І це завдання дуже складне з технічного погляду. Адже забудовник, обираючи такий майданчик, отримує тло у вигляді сусідніх напівзруйнованих чи аварійних будівель, а мешканці цих будинків стають заручниками ситуації та дій забудовників.

«Економічна вигода та відсутність альтернативних майданчиків стимулює забудовників до розгляду цієї групи завідомо проблемних локацій. Але наші економічні розрахунки, здійснені під час роботи над девелоперським проєктом схожої будівлі на вулиці Старопортофранківській, показали неефективність і безглуздість проведення комплексу заходів щодо реалізації цього будівельного проєкту через низьку частку прибутку або його відсутність узагалі», — розповідає Денис Гай.

Навіть грубий залізобетонний «грецький рецепт» кращий за бездіяльність

Вартість комплексу робіт зі зміцнення та реконструкції будівель в історичному центрі залежно від складності може варіюватися в межах від 100 до 200 USD за кв. м. «З одного боку, забудовник не повинен відновлювати навколишній житловий фонд під час проведення робіт на своєму будівельному майданчику. Це завдання влади міста! Але після низки нещасних випадків в історичній частині міста на забудовників лягла частина відповідальності, і до цього тепер їх зобов’язує як громадськість, так і влада.

На нашу думку, тут криється одна з найважливіших потенційних можливостей, яка може призвести до комплексного вирішення питання «застарілої житлової забудови». Ми виступаємо за програму співпраці «громада / бізнес / місцева влада», суттю якої став би договір міста із забудовниками про квартальну чи «дворову» реконструкцію частини житлового фонду в обмін на право добудови квадратних метрів у рамках реконструйованого кварталу з метою отримання подальшої економічної вигоди або, наприклад, тривалих пільг із оподаткування бізнесу забудовника. Так можна буде забезпечити весь проблемний житловий фонд реставраційними роботами і виконати це в єдиному, наперед продуманому архітектурному сценарії», — зазначає Гай.

Ще одне питання, що гальмує процес комплексної реставрації застарілої частини міста, особливо пам’яток архітектурної та культурної спадщини, — це бюрократичний механізм, який перетворює процедуру оформлення на сім кіл пекла й геть-чисто вбиває якесь бажання цим займатися.

Район Лададіка, Салоніки, Греція

«Успішні ОСББ чи громади все частіше порушують питання реставрації своїх будівель, але необґрунтовано прискіпливі вимоги до проведення вартісних спецробіт ще на етапі проєктування та погодження, вимоги обов’язкового використання лише автентичних матеріалів, наприклад, штукатурних сумішей із водоростями або очеретом, у комплексі з чиновницьким бюрократизмом роблять цю процедуру завідомо нереальною в поточних умовах.

На нашу думку, дебюрократизація та формування нової програми щодо спрощення процедури реставрації будівель старого фонду можуть стати суттєвим зрушенням і прокласти шлях до реалізації програми комплексної реставрації історичного житлового фонду», — резюмує Денис Гай.

 

Київ. Головна проблема — адаптація історичних будівель під комерційне використання

Близько десятої частини столичної забудови — будинки, зведені до 1917 р. Одиниці їх можуть похвалитися хорошим станом. Також реконструкції чи реставрації вимагають і довоєнні, і багато повоєнних будівель.

Микола Віхарєв, засновник VIHAREV architects & engineers і компанії «Реставратори Старого Києва»

Центр столиці давно перейшов межу від історичного міста до змішаного типу, наголошує Микола Віхарєв, засновник VIHAREV architects & engineers і компанії «Реставратори Старого Києва». Причому ті будинки, які вистояли під час Другої світової війни, «сильніше постраждали від ударів капіталізму за роки незалежності, ніж від радянських екскаваторів».

«Головне наше завдання — зберегти й адаптувати їх до комерційного використання, адже інакше хто фінансуватиме реставраційні роботи?», — констатує Віхарєв. Прикладом такої успішної синергії можна вважати внесений до реєстру пам’яток будинок Новікова, який був відреставрований за проєктом майстерні. Або історичні будівлі, які адаптують під прибуткові будинки чи коворкінги.

«Реновацію гальмує відсутність прозорих правил адаптації до сучасних потреб»

Будинок Івана Новікова. Верхній Вал, 28/12

Експерт наголошує, що реновацію історичних будівель гальмує відсутність прозорих правил адаптації до сучасних потреб. «Навіть мансарду неможливо легально втілити там, де вона була від початку. Але без комерційного інтересу реставрувати фонову історичну забудову неможливо, а державних грошей явно не вистачає навіть для тих небагатьох пам’яток, які мають більш високий статус», — говорить Віхарєв.

Є й технологічні проблеми. Найгострішою Віхарєв вважає утеплення. «Історичну будівлю не обшиєш утеплювачем і не зробиш фальшфасад, це змінить зовнішній вигляд. Допомагає просочення стін: наприклад, гідрофобізатор не тільки створює захисну плівку, але й має антисептичні властивості, що важливо для уражених грибком стін. Суха стіна навіть без додаткового утеплення все одно має нижчий коефіцієнт теплопровідності», — зазначає Віхарєв.

Близько десятої частини столичної забудови будинки, зведені до 1917 р.

Ще одним гострим питанням є вибір матеріалів для перекриттів. «Багато дерев’яних перекриттів в історичних будівлях, але клієнти всіма правдами й неправдами намагаються переробити їх під монолітний залізобетон, що не завжди можливо», — говорить Віхарєв. Популярною альтернативою залізобетону сьогодні є металеві балки чи профнастил у вигляді опалубки, а по ньому — лите залізобетонне перекриття.

 

Як дерев’яне мереживо врятує Чернігів

Чернігів — історично «дерев’яне» місто. Навіть після війни за перевіреною століттями технологією тут активно зводилися будинки — різної вишуканості та якості. Наразі таких будівель кілька тисяч. Місто має шанс зберегти свій стиль, але займаються цим лише волонтери.

Дерев’яний будинок у Чернігові

Головні проблеми дерев’яних будівель — недовговічний матеріал і технологія, за якою їх зводили. Дерево чутливо реагує на сніг, дощ, перепади температур. Деякі фундаменти створювалися у вигляді цегляних стовпчиків, іноді дошки підлоги нависають над сирою землею, набирають вологу тощо. Стан багатьох дерев’яних будівель — на межі руйнування. Найпомітніше постраждали зовнішні декоративні елементи, дерев’яне мереживо.

У липні 2018 р. стартував проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова», зараз на сайті представлено близько 300 зразків з історією окремих будівель з усієї області (demer.cn.ua). «Завдання проєкту — відродити любов і повагу до спадщини, зберегти дерев’яну архітектуру», — розповідає автор ідеї та керівник проєкту Станіслав Іващенко.

Станіслав Іващенко, керівник проєкту «Дерев’яне мереживо Чернігова»

За два роки проєкт зумів зробити крок з онлайну в реальність: стартувавши з віртуального музею, фото- та геофіксації найкращих зразків дерев’яної архітектури, через рік проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова» обрав головним напрямом діяльності фізичне відновлення будівель.

Уже впорядковані фасади дворянської садиби Березовських у селі Старий Білоус і будівлі на вулиці Зеленій, 15 у самому Чернігові. «Зараз працюємо над ремонтом будівлі по вулиці Успенській, 34, що має статус пам’ятки історії: допомагаємо зі створенням нового фундаменту, утепленням стін, повністю перебираємо веранду тощо. На черзі ще два об’єкти», — розповідає Іващенко.

По суті, на цьому об’єкті волонтери не лише відновлюють різьблене мереживо, а й експериментальним шляхом шукають варіанти адаптації традиційної чернігівської архітектури до сучасних вимог. Фундамент «на цегляних стовпчиках» замінюється на бетонний, зі стін знімаються дошки, місце «дранки» займає мінеральна вата, яка потім знову закривається дошками, сучасними матеріалами утеплюються вікна, покрівля тощо.

«Дерев’яні будинки як становлять нашу культурну спадщину, так і формують єдиний образ Чернігова»

Дерев’яний будинок у Чернігові

Іващенко наголошує, що відновлення найвиразнішої частини будівлі — різьблення — насправді відносно дешеве, особливо якщо для нього обирається соснова дошка. На перших проєктах мереживо робили вручну, електролобзиком. Наразі знайшли партнера — кафедру технологій машинобудування та деревообробки Чернігівського політеху, де векторні малюнки переводять у мереживо за допомогою верстата ЧПУ.

«Чесно кажучи, чернігівська міська влада нічого не робить для збереження пам’яток дерев’яного зодчества, що, втім, можна сказати й про цегляні будинки. Напевно, це абсурдний коментар, але єдиний рецепт порятунку — люди повинні любити своє місто, розуміти, що дерев’яні будинки як становлять нашу культурну спадщину, так і формують єдиний образ Чернігова», — говорить Станіслав Іващенко.

Відновлення найвиразнішої частини будівлі — різьблення — насправді є відносно дешевим

Тим більше, що основна частина об’єктів знаходиться у приватній власності, і їхні власники вільні робити з будинками що завгодно. «В ідеалі будівлі мають отримати статус і фінансування на їх утримання та реставрацію / адаптацію з міського бюджету, а контролюючі органи перевірятимуть, які матеріали йдуть на їх відновлення. Але до такої історії нам дуже далеко. Так можна стимулювати власників зберігати будівлі», — констатує Станіслав Іващенко.

 

Вирішення питань історичної забудови має здійснюватися з погляду сталого розвитку

Олександр Попов, співзасновник і директор компанії archimatika

Щоб вирішити хронічну проблему старої історичної забудови, треба знайти вирішення двох проблем — фінансування та технологій.

Будьмо реалістами: не варто розраховувати виключно на зацікавленість бізнесу. Складні, дорогі та тривалі роботи з реставрації чи реновації не завжди мають однозначну економіку. Позитивні приклади, які, на щастя, ми бачимо останніми роками, працюють на імідж девелопера/власника будівлі, окупність таких історій вимірюється десятиліттями. Найяскравіший із таких кейсів — столичний Арсенал.

Звідки та як має йти системне фінансування? Необхідно проаналізувати, хто ж є кінцевим бенефіціаром упорядкування центрів міст. Це жителі та туристи. Тому міста, громади мають створити фонди відновлення історичної забудови зі зрозумілим наповненням і правилами використання коштів. Обов’язково має бути визначене на місцевій раді гарантоване джерело для фонду, чи то туристичний збір, чи то частка від податкових надходжень індустрії дозвілля. Наприклад, Венеція запроваджує спеціальний збір навіть із тих туристів, які не ночують у місті, — до 10 євро з особи. Звичайно, в ідеалі фонд відновлення можуть поповнювати благодійні внески, місто може брати гранти тощо. Але захищена стаття в бюджеті міста є обов’язковою.

Претендувати на фінансування з таких фондів можна лише за умови пайової участі з боку зацікавленого замовника, власника будівлі. Приклади таких програм уже є: наприклад, в Івано-Франківську так реставрують двері. Необхідно розширювати сферу застосування та масштабувати такі рішення.

Питання технологій — теж зона відповідальності міста. Саме міська влада повинна ініціювати дискусію та дослідження проблем будівель, методи та матеріали, які можуть застосовуватися для їх вирішення. Повинна бути створена та наділена повноваженнями експертна рада з професіоналів-практиків, які знають специфіку забудови та сучасні технології.

Саме вони мають аналізувати всі проєкти реконструкції/реставрації історичних будівель, незалежно від того, чи претендують проєкти на співфінансування з фонду відновлення чи ні. Саме вони повинні оцінювати підсумок роботи, а значить, входити до комісії з введення в експлуатацію.

Корпус Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого на Львівській площі — пам’ятник культурі недобудов. Фото: Юрій Ферендович

Безумовно, список рішень, прийнятних для реконструкції/реновації історичних будівель, необхідно постійно розширювати, уточнювати, удосконалювати. Головне — розпочати системну роботу та визначити пріоритети. Акцент має ставитися на сталому розвитку, використанні екологічних рішень. Наприклад, під час реставрації будівель використовувати для відновлення перекриттів дерево, а не залізобетон.

Під час виробництва тонни металу виділяються дві тонни парникових газів, а під час виробництва тонни бетону — тонна парникових газів. Ліси для майбутнього виробництва деревини, навпаки, виробляють кисень. Плюс деревина більш легкий і делікатний матеріал, він використовувався в будівництві та доречний під час реставрації історичних будівель.

Виникає питання вогнестійкості матеріалу, вітчизняні будівельні норми вимагають більшої відстані між будинками, у яких використовується деревина для перекриттів. Однак у Європі це питання вирішене, відпрацьовані технології, і деревину використовують не лише для відновлення історичних, а й для будівництва сучасних будівель, зводять навіть хмарочоси.

Такий системний підхід — співфінансування та експертний супровід — може стимулювати вирішення питання історичної забудови. Тим більше зараз, коли середній і малий бізнес посилили свої позиції, стали активнішими та зацікавлені в реалізації невеликих проєктів у центрах міст. Настав час, коли міська влада має відійти від позиції «суворого поліцейського», почати не лише вимагати, а й допомагати.

 

Як перетворити історичну спадщину з тягаря на джерело розвитку

Сьогодні в Україні історичні будівлі —частіше причина конфлікту, ніж гордості.

На жаль, більша частина українських міст покірно чекає, коли остаточно розсипляться старі пам’ятки, що формують їхнє обличчя, але вичерпали свій ресурс міцності. Поодинокі історії реставрації чи реновації під нові функції лише підкреслюють загальну сумну картину. І причина зовсім не в мізерному фінансовому та іншому ресурсі. Питання в чітких правилах і їхньому виконанні.

Рецепт порятунку історичної забудови відпрацьований у багатьох країнах. Системна робота повинна йти за трьома рівноцінними напрямами: юридичний захист пам’яток, комплексне відновлення та просвітництво, популяризація цінності історичної забудови. Провал одного напряму обертається провалом усієї кампанії.

Сучасні технології пропонують щадні, відносно бюджетні та швидкі рішення для реставрацій/реновацій

Україні необхідні однозначні критерії оцінювання спадщини та стандарти прийнятних робіт. Поки що у нас дуже розмита межа таких понять, як реставрація/реконструкція, нове будівництво. І на практиці для пам’ятки з реєстру охоронний статус поширюється лише на частину фасаду (столичний ЦУМ), а реконструкція масово обертається будівництвом нового об’єму в межах фундаменту колишніх будівель.

Критично важливо в найкоротші терміни актуалізувати реєстри пам’яток з урахуванням думок професійної громадськості та мешканців, причому зробити це на основі вичерпних досліджень, додавши, наприклад, об’єкти модернізму.

Другий важливий момент: ставлення «реставрація та реконструкція — це дорого та довго» треба змінити. Сучасні технології пропонують щадні, відносно бюджетні та швидкі рішення. Активно використовуються для оновлення історичного середовища метал і скло (канадський музей природи в Онтаріо, KPMB Architects; Dovecote Studio, Haworth Tompkins).

Але, мабуть, найяскравіший приклад — CLP-панелі (cross laminated panels): дерев’яні конструкції, виготовлені за технологією перехресного склеювання під високим тиском (60 т / м2). Вони дозволяють не тільки замінювати дерев’яні перекриття в історичних будівлях сучасним, вогнестійким і більш міцним аналогом, але й нарощувати об’єми конструкції (Gare Maritime, Neutelings Riedijk Architects, Брюссель).

Архітектори Neutelings Riedijk Architects і Bureau Bouwtechniek перетворили залізничний вокзал у Брюсселі на багатофункціональний комплекс. Цей проєкт із використанням CLP-панелей — найбільший у Європі

І, нарешті, відновлення та управління. Один з ефективних інструментів — трасти, благодійні незалежні від держави організації, які володіють і управляють пам’ятками, популяризують нерухоме надбання. Вперше для такої мети траст був створений у Великій Британії ще в 1907 р., він довів свою успішність у багатьох країнах, включаючи наших сусідів, Словаччину.

Наприклад, створений у 1984 р. Національний траст Японії сьогодні реалізує 36 проєктів зі збереження об’єктів природи, історії та культури, має 161 дослідницький проєкт, керує шістьма власними об’єктами. Такий інструмент може бути запущений і в Україні.

У підвищенні свідомості населення, розумінні цінності історичної забудови важливою є роль волонтерських рухів. Тут ми вже у тренді. Французький Rempart, німецький #SOSBrutalism, київський #savekyivmodernism, чернігівський «Дерев’яне мереживо» працюють, по суті, над одним завданням. Тому прогноз по Україні, незважаючи ні на що, позитивний: у нас є шанс, обравши всі найкращі практики та технології світу, все ж таки врятувати свою історичну забудову, а отже, і майбутнє міст.

 

Текст: Оксана Гришина