Цьогоріч про Ізюм говорила вся країна, і довгі місяці це були лише слова: новинні бріфи, уривчасті описи від тих, хто спромігся виїхати. Слова болю, слова, просякнуті втратами і присипані бетонною крихтою від зруйнованих будівель. Ми переказували, слухали, описували, уявляли чи не хотіли уявляти.
11 вересня Ізюм постав перед очима українців. Місто, що вижило. Понівечена інфраструктура, руїни колись теплих і цілих стін (багато з яких ба навіть мають історичну цінність), посічені уламками вулиці, місця довоєнних святкувань і прогулянок. Куди вертатися? Та люди почали повертатися ледь не одразу.
9 березня росіяни скинули бомбу на житловий будинок. Загинуло понад 50 людей. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
(Не)знайоме
Якщо зіставити цей факт і новини останнього місяця — про холодну зиму, про неможливість підключити багатоповерхівки до опалення, про жахаючий ступінь руйнувань по всьому місту, — складається враження, що мешканці повертаються до якогось іншого Ізюма. Якогось безпечнішого, теплішого, придатнішого до життя, повернення до якого не видається аж таким нерозсудливим. Проте історії повернення додому — вони зазвичай не про розсудливість. Вони саме про дім.
Їдучи в рідне місто, уявляєш його таким, яким запам’ятав колись. Пригадуєш місця зустрічей, улюблений овочевий кіоск на ринку, пофарбовані бордюри навесні на певній ділянці вулиці, від яких трохи відгонить характерним запахом. Перебираєш спогади, до яких причетний. Їдеш, аби так було знов. Збираєш речі, частково вже придбані за час війни, далеко від дому, адже виїздив із найнеобхіднішим, і думаєш, куди б їх покласти, бо домашня шафа, може, замала. Пакуєш документи. Довідку ВПО не кладеш зверху, просто кудись складаєш серед усього іншого. Ти їдеш туди, де ти не ВПО.
Вид на Катедральний собор Знесення Господнього. Фото: Олександр Рибалка
Ізюм змінився. Він нині має інші звички, інше повсякдення, інші маршрути пересування
На своїх мешканців Ізюм дивиться втішено і трохи винувато за те, який він тепер. Про поранення, отримані в боротьбі, прийнято говорити з гордістю, бо це мають бути історії про стійкість та відвагу, про хоробрість та незламність. Це вони і є. Тільки коли коліно забите, ти не можеш на нього спиратись. Коли рука переламана, ти не можеш нею обійняти. Коли обличчя перешите шрамами, усмішка втрачає впізнавані риси.
Ізюм нині — це місто не для всіх, бо не всі готові його таким бачити. Не всі готові до нього такого горнутися — бо поки не пригорне. Це фактично місто-ветеран, із яким потрібно знайомитися наново. Втім, розуміння змін можливе лише в порівнянні з тим, як воно було раніше. То як же воно було?
Місто адрес та історій
Панорама Ізюма. Фото: Олександр Рибалка
Ізюм морфологічно поділений на дві частини річкою Сіверський Донець. Таким чином, мешканці мають південну частину міста — центр, і північну — більш тиху та «заземлену». Наприкінці XVII століття на цьому місці була зведена Ізюмська фортеця, що так само складалася з «великого» (нинішній центр) і «малого» міст. Саме відтоді бере початок історія міста Ізюм, а 1681 рік вважається офіційною датою його заснування.
Будь-яке місто, якщо намагаєшся зрозуміти його, слід описувати через історії й особисті спогади. Такими спогадами з нами поділився Сергій — ізюмчанин, що проживав у рідному місті до вступу в Харківський університет ім. В. Н. Каразіна. Під час навчання Сергій часто приїздив у гості до батьків, та більшість спогадів про місто беруть початок саме з юних років.
Вид з центральної площі на будівлю Ізюмської міської поліклініки (праворуч). Фото: Олександр Рибалка
«Не те, щоб цей поділ річкою був дуже виражений у житті людей та інфраструктурі міста, але все ж таки різниця є. Південна частина міста — центр. Як історичний, так і сучасний. Там розташовані майже всі адміністративні будівлі, більшість лікарень і найбільш щільна багатоповерхова забудова. У північній частині більше приватного сектора та більш спокійне життя загалом. Коли треба поїхати в центр — місцеві кажуть: «Поїхали в Город», — ділиться Сергій. — Дуже живою точкою міста завжди була центральна площа з таким же центральним парком і не менш центральною сценою. На великі свята центральну вулицю завжди робили пішохідною, влаштовували ярмарки, концерти тощо. Зупинка «Штука» (від назви магазину «1000 Дрібниць»), мабуть, знайома кожному мешканцю міста».
Зупинка «Штука», до спричинених війною руйнувань – популярне місце зустрічі в Ізюмі. Фото: Олександр Рибалка
Зупинка «Штука», згадана Сергієм, — одна з найпопулярніших у місті «фокусних точок». Вона розташована прямо біля центру міста, і саме звідси зазвичай починалися прогулянки, зустрічі, побачення тощо. Наразі вона зруйнована, як і магазин «1000 дрібниць», що біля неї. Будівля не пережила окупацію.
Якщо можна якось ранжувати жахливість руїн, полишених окупантами в Ізюмі, то центр постраждав найбільше. На місці центрального парку зараз — його спотворене відображення, наче в розбитому дзеркалі. Вирви, понівечені дерева, зруйновані майданчики, дірки від снарядів у будівлях поряд — усе це наразі потроху лагодиться та розбирається, проте в умовах екстреної підготовки до зими не перебуває в такій нагальній пріоритетності. Люди тут уже не гуляють. Люди в Ізюмі тепер ходять швидко, з пункту А до пункту Б.
Нині зруйнована будівля біля зупинки «Штука». Фото: Володимир Мацокін
Сергієві дідусь і бабуся спромоглися виїхати до Харкова. Мати Сергія лишилася та пережила окупацію. На питання, які в родини плани зараз, Сергій відповів: «Матір приїздила до Харкова. Але не витримала тут довго. Я їй допоміг з орендою нового контейнера на ринку і закупівлею товару. Вона повернулася до торгівлі. Скільки себе пам’ятаю — торгувала на базарі. Катається машиною до Харкова за товаром. Дідусь із бабусею теж повернулися до Ізюма. Дім розвалило, та відбудуємо. Життя прокидається і триває».
Торгівля й ринки в Ізюмі завжди мали особливе значення для міської інфраструктури та навіть повсякдення містян
Якщо можна якось ранжувати жахливість руїн, полишених окупантами в Ізюмі, то центр постраждав найбільше. Фото: Володимир Мацокін
«Найжвавішими точками життя були й лишаються місцеві ринки — Центральний і Залізничний (так його називають місцеві, бо той знаходиться неподалік від вокзалу). У суботу всі йшли на Центральний ринок, а в неділю — на Залізничний. Деякі люди, особливо літні, виходили просто навіть щоб прогулятися, нічого не купляючи», — розповідає Сергій.
Під час окупації ринки набули суттєво іншого значення для ізюмчан. Це більше не місце для променаду — сюди люди ходили в надії знайти та купити бодай щось із їжі. Крім вищезгаданих Центрального та Залізничного ринків, у війну осередком життя також став «Базарчик біля церкви», розташований біля Свято-Вознесенського кафедрального собору. Там працювало кілька магазинчиків, люди продавали городину, а приблизно за 300 м звідти — Кириченкова криниця, де містяни (та й окупанти також) набирали воду. Саме криниця рятувала більшість ізюмчан від долі маріупольців, свого часу змушених пити воду з батарей і калюж.
Фрагменти нині поруйнованого росіянами міста Ізюм. Фото: Володимир Мацокін
Наразі місто потроху оживає, люди звикають до нової реальності, у якій між зруйнованих будинків і вирв від снарядів починають з’являтися торгові точки, відділення пошти та інше. Зима вже за кілька тижнів, деякі мешканці небезпідставно занепокоєні питанням опалення. Та місто готується — активно, як ніколи. Адже, на відміну від північних територій України, Ізюмщину було деокуповано не напередодні потепління, а навпаки — на порозі холодів, до яких необхідно було встигнути відновити знищені окупантами котельні та комунальну інфраструктуру міста.
Юрій Бриль
Ось як коментує процес відновлення міста та його підготовку до зими Юрій Бриль, голова КП «Благоустрій» міста Ізюм: «Ізюмська громада — одна з тих, що найбільше потерпали від військової агресії рашистів із початку повномасштабного вторгнення. Більш ніж півроку вона перебувала в зоні найжорстокіших бойових дій. Наслідки звірства окупантів — це зруйновані 80% міста. Це набагато більше, ніж наше місто зазнало під час Другої світової війни, — порівнює Юрій. — Серед нагальних планів Ізюма — першочергове відновлення зруйнованих будівель, особливо осель наших мешканців. Одразу після звільнення міста міська влада долучилася до роботи для забезпечення життєдіяльності найкритичніших сфер Ізюмської громади. Насамперед було відновлене електро- та водопостачання. Наразі на 85% відновлене газопостачання в багатоквартирних і приватних будинках, де після рашистської навали залишилися мешкати люди. Проводяться роботи з утеплення квартир, заміни пошкоджених вікон, дверей, покрівель. Адже пріоритетним напрямком роботи влади в деокупованому Ізюмі є забезпечення населення теплом в оселі під час зими.
Наразі активно тривають також відновлювальні роботи на пошкоджених об’єктах інфраструктури. Навесні будемо займатися капітальним відновленням тих об’єктів, які повністю зруйновані. В умовах обмежених термінів підготовки до зими найгострішим питанням залишається опалення багатоквартирних будинків. Це 40% від усього житлового фонду. Із 22-х котелень зможемо запустити 9. Усі інші повністю або частково зруйновані. Тобто із 200 багатоповерхівок зможемо підключити до опалення лише 70. При всьому бажанні ми не зможемо за кілька тижнів, які залишилися до холодів, відновити чи збудувати нові котельні. Тут намагатимемося забезпечити квартири без опалення електричними обігрівачами. Питання щодо придбання необхідної кількості наразі вирішується спільно з обласною адміністрацією, громадськими організаціями та волонтерами».
Фокусні точки, утворені місцевістю
Основний зв’язок між берегами в Ізюмі зараз проходить пішохідним мостом. Мешканці ще називають його «Новим» — відколи його побудували ще у 2004 році, а потім просто тому, що назва прижилася. Багато хто з ізюмчан пересувався саме на велосипеді, тож у проєкті мосту також передбачені спеціальні пандуси, аби люди не тягали велосипеди сходами. Це була важлива інфраструктурна ланка на мапі Ізюма, мешканці любили цей міст. Унаслідок обстрілів за час повномасштабного вторгнення він сильно постраждав: пошкоджені огорожі, основні конструкції, покриття мосту. Втім, в окупації саме він лишався для мешканців єдиним способом дістатися з одного берега на інший.
Зокрема можливість потрапити на інший берег була важлива для ізюмчан навесні, коли ще був зв’язок на горі Крем’янець, на південній околиці міста. Тоді ця локація як місце, де зв’язок ловив найкраще, ще не так сильно обстрілювалася, і люди ходили туди, щоб зателефонувати рідним, друзям тощо.
Пішохідний міст через р. Сіверський Донець, що поділяє Ізюм на північну та південну частини. Фото: Марія Бескорса
Доволі швидко окупанти Крем’янець «пристріляли», і перебувати там стало небезпечно. Зв’язок почали шукати в сусідніх населених пунктах. Ми поспілкувалися з Єлизаветою Борискіною — жителькою села Оскіл, що розташоване на схід від Ізюма. Там вона пережила окупацію. В Осколі є невелика височина Бешкет — саме вона до останнього лишалася єдиним «оазисом» зв’язку. Ось що Єлизавета розповіла про ситуацію зі зв’язком в ті часи, та як це зачепило мешканців Ізюма й Оскола:
«У березні зв’язок ще можна було спіймати — в Ізюмі на горі якийсь був, та й обстріли були не такі щільні. Потім, десь із середини квітня, коли окупація почала ширитися, зв’язок почав псуватись і пропадати — не лише в нас чи в них, а загалом усюди. І незабаром після цього, в районі травня, до нас почав їздити весь Ізюм. Багатьом стало набагато простіше й безпечніше дістатися Бешкету, аніж їхати на Крем’янець. Зателефонувати рідним хотів багато хто. В якийсь момент вилазки на Бешкет сягнули таких масштабів, що припаркованих поряд машин налічувалося біля кількох десятків за раз. Тут було умовно безпечніше: якщо на Крем’янці ти фактично стоїш на відкритій місцевості, то тут поряд є левада з великою кількістю ярів і нерівностей у рельєфі, куди в разі чого можна сховатися.
Половецькі баби на тлі нічної панорами Ізюма, що відкривалася з гори Крем’янець. Фото: Олександр Рибалка
При цьому варто розуміти, що це в будь-якому разі був ризик. Окупанти знали всі місця, звідки люди могли телефонувати. Куди б ти не поїхав, до тебе могли прийти з перевіркою. Та з певного моменту, ближче до літа, на Бешкеті почало працювати негласне правило такого собі «водопою»: можна було бачити, як стоять орки і з кимось говорять по телефону, а за 10–15 метрів від них так само стоять українці. Для останніх, котрі, повторюся, приїздили з усіх околиць, це було ще й місце, де можна було дізнатися новини і хоч трохи вирватися з інформаційної ізоляції».
Вцілілий спадок
Повертаючись до гори Крем’янець, варто зазначити, що ця локація мала неабияке значення для місцевих не лише на початку окупації.
Прадавня гора багато бачила. Нею тягнеться вервечка об’єктів культурної та історичної спадщини міста, та й сама по собі вона має вагомий меморіальний статус. Тут ще в березні окупанти обстріляли меморіал загиблим визволителям Ізюма, встановлений після Другої світової.
В цьому є своя гірка іронія — мало не в першу чергу ті, хто розв’язав війну, понівечили нагадування про жахи, які вона спричиняє
«Атака» – меморіал пам’яті Другої світової війни, розташований на вершині гори Крем’янець, нині пошкоджений. Фото: Олександр Рибалка
«Ледь не всі ізюмчани дітьми лазили по танках і гарматах, виставлених уздовж алеї Слави на честь героїв Другої світової війни. Деякі навіть примудрялися пролазити до нутрощів тих наче заварених танків. Алея веде до сходів на вершину гори — до меморіального комплексу, що символізує вибух, і солдатів, які наступають у тому вибуху. Обабіч від сходів виставлені ліхтарі, як кажуть, зроблені із нерозірваних снарядів часів Другої світової», — пригадує ізюмчанин Сергій.
На фото – Ольга Сало, членкиня Штабу порятунку спадщини, в оточенні пошкоджених половецьких баб під час рятувальної експедиції на гору Крем’янець. Фото з архіву Національного музею Революції Гідності
На тому ж Крем’янці від рук і зброї окупантів зазнали пошкоджень тисячолітні половецькі баби — визначна пам’ятка не лише Ізюмщини, а й усієї Харківщини. Багато місяців обстріляне місце їхнього розташування стояло пусткою та чекало на фахівців, що врешті приділять йому належну увагу. Відколи 11 вересня місто було деокуповане, відповідна експедиція була організована, і вже в жовтні на Крем’янець приїхали спеціалісти Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України, Харківського історичного музею, а також члени команди від Штабу порятунку спадщини. Ми поспілкувалися з Ольгою Сало — у Штабі вона відповідає за забезпечення потреб музеїв, логістику, формування мережі оперативного реагування та видавничі проєкти.
Ольга Сало
«Ми брали участь в експедиції на Харківщині. Відвідали декілька міст, зокрема й Ізюм, із метою первинної фіксації ушкоджень об’єктів культурної спадщини, — розповідає Ольга. — Разом із партнерами-реставраторами поїхали на гору Крем’янець, де, власне, стоять половецькі баби, і обстежили їх. Уже відомо, що одна скульптура знищена повністю, а інші мають різні ступені ушкодження. Ми допомогли зафіксувати всі наявні втрати. Уламки скульптури, знищеної рашистами, вибуховою хвилею розкидало на кілька метрів. Усі фрагменти, які вдалося знайти та ідентифікувати, зібрані, реставратори забрали їх для можливого подальшого відновлення — наразі невідомо, чи вдасться це зробити, але принаймні робитимуть спроби».
Також у рамках експедиції фахівці відвідали краєзнавчий музей, розташований у самому центрі міста, на вулиці Соборній. «Вразило те, наскільки Ізюм понівечений в принципі, як там багато всього зруйновано. Порівняно з іншими будинками будівля музею, на щастя, постраждала не надто сильно, — каже Ольга. — Музей потребує першочергового відновлення покрівлі, бо дах пошкоджений. Для музею таке ушкодження є доволі критичним, бо в приміщеннях для експонатів має бути дотриманий певний режим температури й вологості повітря. Авжеж, забезпечити ідеальні умови наразі буде дуже складно, та принаймні необхідно їх стабілізувати, аби потім довелося робити менший обсяг роботи з відновлення музею як такого. Допоки роботи не завершені, всі об’єкти експозиції спаковані та зберігаються в надійному сховищі».
Фоторепортаж з гори Крем’янець, відвіданої командою від Штабу порятунку спадщини спільно з фахівцями Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України і Харківського історичного музею задля фіксації наявних ушкоджень, а також збору уламків зруйнованої скульптури половецької баби для подальшого транспортування і можливого відновлення. Фото з архіву Національного музею Революції Гідності
До унікальних експонатів Ізюмського краєзнавчого музею входять предмети місцевого побуту періоду XVIII–XIX століть, а також нумізматична колекція рідкісних монет і видане 1707 року напрестольне Євангеліє в срібному з позолотою окладі — подарунок Петра I Свято-Преображенському собору в Ізюмі.
У відповідь на запитання про плани роботи Штабу порятунку спадщини на Ізюмщині та Харківщині загалом Ольга відповідає: «Авжеж, ми маємо й подальші плани з організації експедицій на деокуповані території. Бо, крім завдань із нагальної фіксації втрат і ушкоджень, займаємося також музеєфікацією свідчень цієї війни. Ми фотографуємо, записуємо спогади, збираємо артефакти війни: свідчення цивільного спротиву, сліди поведінки окупантів на нашій землі тощо».
Ізюм архітектурний
Ізюмські собори — окремий привід для гордості міста та його мешканців. Проте наразі це гордість дещо інакша — приправлена болем, розпачем і люттю в бік тих, хто понівечив сакральні пам’ятки рідного міста. Наприкінці березня, 22 числа, було ушкоджено Свято-Вознесенський кафедральний собор, відомий тим, що саме в ньому зберігалася чудотворна ікона Піщанської Божої Матері. Щойно відгриміли обстріли пам’ятки, пресслужба Ізюмської єпархії УПЦ опублікувала фотографії понівечених об’єктів, залишивши знімки без коментарів. На сайті Ізюмської єпархії навіть після обстрілів храмів немає жодного засудження ані дій військового керівництва росії, ані окупантів у цілому.
Ще одна з найвизначніших архітектурно-духовних пам’яток Ізюмщини — Свято-Преображенський собор. За час війни він був так само уражений обстрілами та зазнав пошкоджень. Зведений 1684 року у стилі українського козацького бароко, собор є практично однолітком міста. Свого часу він був складовою частиною фортифікаційних споруд, а згодом саме навколо нього почав розростатися архітектурний ансамбль центру.
Ізюм. Катедральний собор Знесення Господнього
Як місто з багатовіковою історією, Ізюм має немало архітектурних перлин. Якщо спитати в будь-якого ізюмчанина про місцеві пам’ятки, він неодмінно згадає будівлю колишньої Ізюмської жіночої гімназії. Зведена в 1870 році в стилі еклектики, вона виходить фасадом на центральну площу. За роки свого існування будівля декілька разів переходила з рук у руки, змінювала призначення, та врешті в будівлі Ізюмської жіночої гімназії розташували поліклінічне відділення Ізюмської центральної міської лікарні. Внесена до переліку пам’яток архітектури місцевого значення, наразі вона спалена та поруйнована обстрілами.
Каплиця-купальня біля святого джерела «Кириченкова криниця» в місті Ізюм. Фото: Олександр Рибалка
Окремої уваги заслуговують будівлі ізюмських шкіл. Кожна з них є осередком спогадів та історій. Переважна більшість із них наразі знищена — вціліла буквально пара установ. Це є страшною втратою не лише для ізюмської освітньої системи, а й для тутешнього архітектурного фонду. Так, багато хто з ізюмчан у відповідь на те ж таки питання про визначні пам’ятки міста згадує будівлю ліцею № 4. Колишнє реальне училище було засноване в 1882 році як досить демократичний і доступний заклад. До його появи єдиною освітньою установою була вищезгадана жіноча гімназія, куди приймали лише доньок із дворянських сімей. На відміну від неї, училище зберегло освітню функцію і перетворилося на школу № 4. Перед війною цей заклад вважався однією з найкращих шкіл у місті.
Наразі будівлю знищено, на її місці лишилися руїни — в них досі прослідковується архітектурна цінність споруди, її поважний вік і стилістичний колорит. Проте ця будівля, як і багато інших по всьому місту, потребує відновлення.
Зруйнована в окупації будівля Ізюмського ліцею №4 (колишнє Ізюмське реальне училище, побудоване й відкрите у 1882 р.). Фото: Володимир Мацокін
Порівняно з активною, максимально пришвидшеною підготовкою до опалювального сезону питання про відновлення архітектурних пам’яток справді видається не таким нагальним. Проте воно є, і до його вирішення долучаються не лише державні установи, а й громадські ініціативи — і вже згаданий нами раніше Штаб порятунку спадщини зокрема.
Ольга Сало поділилася з нами процесами стосовно фіксації пошкоджень пам’яток і їхнього подальшого відновлення спільно із зарубіжним партнером штабу, центром ICCROM (International Centre for the Study of the Preservation and Restoration of Cultural Property — Міжнародний центр із дослідження, збереження та реставрації культурних цінностей): «Ми розробили форму фіксації ушкоджень, яка врешті буде передаватися фахівцям для формулювання висновків, на основі яких уже може розроблятися план якщо не реставрації, то як мінімум стабілізації пошкоджених об’єктів. Наразі обстеження об’єктів, на які ми маємо виїзди, ми плануємо здійснювати згідно саме із цією формою і вже в такому вигляді передавати наші спостереження фаховим відповідальним установам. Найбільш пріоритетними для огляду є споруди, стан яких може погіршитися внаслідок погодних умов і майбутніх морозів.
Фоторепортаж з Ізюмського краєзнавчого музею ім. М. В. Сібільова, нині пошкодженого. Фото з архіву Національного музею Революції Гідності
У формі зазначається не лише масштаб руйнувань, а й такі фактори, як наявність біля споруди завалів тієї ж цегли, якщо ми говоримо про роботу саме з пам’ятками архітектури, які мають відповідний статус і вимагають особливого ставлення. В ідеалі, звісно, ця цегла має бути зібрана та відновлена для повторного використання у відбудові пам’ятки, та ми маємо розуміти, що кожна ситуація індивідуальна, і фінальне рішення приймається вищими установами інституту реставрації в Україні. Авжеж, ми розуміємо, що в ситуації з такою кількістю руйнувань — не лише в Ізюмі, а взагалі по всій країні, — хочеться якомога швидше все відновити. Та як громадська організація, що відповідає за збереження культурної спадщини, ми хочемо вірити, що це буде зроблено належним чином, і постраждалі архітектурні пам’ятки будуть відновлені за всіма відповідними правилами».
Нічна панорама з видом на ізюмський пішохідний міст через р. Сіверський Донець. Фото: Олександр Рибалка
Бути вдома
Чи очікує таке місто, як нинішній Ізюм, хоробрості від своїх мешканців — тих, хто не виїздив, і тих, хто повертається зараз? Певно, що так. Хоробрості. Стійкості. Прийняття й терпіння. Втім, є в цих рисах один спільний знаменник, про який місто зазвичай не просить, та йому це дають. Любов. Ми завжди говоримо про хоробрість як про щось героїчне, про стійкість і незламність як про щось металево-холодне, та в самій своїй суті, коли йдеться про людей, це не так. Ти хоробрий заради чогось, що любиш. Ти стійкий, аби вціліли ті, кого любиш. Ти ладен купувати теплі ковдри та генератори, бо вдома буде холодно, але ти тут, бо ти цей дім любиш.
Тобі боляче за прошиті снарядами артерії міста, бо воно тобі дороге. Тобі гірко від випалених вікон у будівлях, повз які ти ходив на роботу чи гуляв у вихідний. Ти відчуваєш розпач у місті, яке пам’ятаєш, як свої п’ять пальців, та нині не впізнаєш. Лишаєшся не тому, що тут тепло чи комфортно. А тому, що воно твоє. Тому що з тобою ці зруйновані вулиці стануть рівно на одну людину менш покинутими, хай якими непривітними та побитими вони будуть перший час.
Із ветеранами складно. Реабілітація потребує часу. Цю потребу мають тисячі людей у цій країні. Її мають міста. Ізюм — одне з них. І до нього вертаються, аби він це проходив не сам. Бо, цитуючи Жадана, що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.
Цю публікацію створено за фінансової підтримки Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut
