Нова елегантність міст. Еволюція інклюзивного дизайну

Безбар’єрність, універсальність, Design to the Edges — чому в США, Канаді та Європі від обговорення рівнів «доступності» середовища перейшли до повсюдної імплементації інклюзивного урбанізму? І на якій стадії цей процес в Україні?

 

Війна за незалежність

У США стандарти ADA Standards for Accessible Design були прийняті в 1991 р. Вони все ще часто порушуються, але Америка — це країна юристів, тому якщо інвалід виявляє, що його візок не поміщається в єдиний ліфт у будівлі, він подає до суду на власника будівлі. Такий підхід працює набагато ефективніше, ніж роз’яснювальна робота чи пропаганда.

Поступово в американському суспільстві сформувалося ставлення до інклюзивного дизайну як до поняття в галузі цивільного права, адже боротьба за ці права була непростою. Держава та бізнес-корпорації були не готові імплементувати в життя конституційні декларації. Люди з особливими потребами суперечили бізнес-орієнтованості масового дизайну.

«У 1979 р. я, як єдина жінка — промисловий дизайнер у нью-йоркському офісі Раймонда Лоуї, часто зазнавала невдачі у просуванні дизайнерських рішень, спрямованих на рівне задоволення потреб, — писала відомий промисловий дизайнер Патрісія Мур. — Щоразу, коли проєкт перебував в опрацюванні і я порушувала питання про доступність того чи іншого рішення для тих, хто «бачив кінчиками пальців», пересувався на інвалідному візку чи «чув очима», мені казали: «Ми не проєктуємо для цих людей».

У США ставляться до інклюзивного дизайну як до поняття в галузі цивільного права

Одна з перших відомих будівель, спроєктованих з урахуванням потреб людини з обмеженою мобільністю, — це Laurent House, побудований Френком Ллойдом Райтом для Кеннета Лорена, ветерана Другої світової війни, прикутого до інвалідного візка, та його дружини Філліс ще 1952 року.

Райт сприйняв це замовлення як виклик своєму таланту архітектора. На основі плаского одноповерхового юсонівського будинку він розробив проєкт житлового особняка з відкритим планом, пологими пандусами, широкими дверними прорізами, ергономічними меблями й особливою схемою їх розміщення у вітальні, щоб господар будинку завжди залишався на рівних із гостями.

Електричні розетки, дверні ручки та душ у ванній кімнаті були закріплені на такій висоті, щоб Кеннет міг самостійно користуватися ними. Сьогодні Laurent House перетворено на музей, який є фізичним доказом того, що адаптивний дизайн і естетика не суперечать один одному. «Дивлячись на будинок, ви можете не здогадатися, що він призначений для когось у кріслі», — говорить Джон Гро, член ради засновників Laurent House Foundation.

Laurent House — доказ того, що адаптивний дизайн і естетика не суперечать один одному

Проєкти приватних особняків, адаптованих для «особливих» клієнтів, сьогодні не рідкість серед замовлень, які виконують американські архітектори. Але за доступне міське середовище довелося боротися.

Завзятим провайдером інклюзивності, провокатором і активістом був Ед Робертс. Перехворівши на поліомієліт у дитинстві, Робертс виявився частково паралізованим. Більшість часу він був прикутий до апарату штучного дихання. Ед відчував неймовірні складнощі ще під час навчання у школі, але його привозили на уроки брати й мати.

Коли він після закінчення коледжу подав документи до Каліфорнійського університету в Берклі, то спочатку отримав відмову: у студентському кампусі не було штатних працівників, які б могли забезпечити догляд за студентом з інвалідністю. Але наполегливий юнак заявив, що керівництво університету порушує його конституційні права. У підсумку для Робертса переобладнали під житлову кімнату одну з палат у лікарні кампуса.

Відстоюючи свої права, активісти в інвалідних візках влаштовували масові протести

Ед Робертс був бунтарем за натурою і мав потужну харизму — незабаром він сколотив навколо себе гурт студентів-однодумців. Організація Rolling Quads почала боротися за громадянські права людей з інвалідністю, використовуючи часом радикальні та провокаційні способи.

Ночами активісти на інвалідних візках виїжджали на вулиці з кувалдами та розбивали бордюри, які заважали їм пересуватися. Влада Берклі була змушена реагувати й облаштовувати тротуари з’їздами, а комерційні та громадські будівлі — пандусами.

60-ті й 70-ті роки в США були епохою змін, громадянських реформ і масових протестів. Боротьба за права людей з інвалідністю поширилася з Берклі на всі штати. Візочники пікетували державні установи, перекривали рух транспорту, словом, домагалися силою уваги влади.

У 1990 р. президент Буш підписав Закон про права американців з інвалідністю — The Americans with Disabilities Act (ADA). Коли Робертс помер у віці 56 років, його інвалідний візок перемістився до Смітсонівського національного музею американської історії.

 

Рональд Мейс і його сім принципів

«Архітектура може бути інклюзивною, тільки якщо архітектор виявляє емпатію», — так говорив Раймонд Ліфчес, архітектор і автор книги Design for Independent Living. У піонера в галузі доступної архітектури та житла, що адаптується, архітектора і промислового дизайнера Рональда Лоуренса Мейса не було дефіциту емпатії. Як і Ед Робертс, із дитинства прикутий до інвалідного візка через поліомієліт, він протягом усього життя був змушений долати фізичні та соціальні бар’єри.

У 1973 р. він створив перший у США кодекс доступності будівель і взяв участь у розробленні законів, спрямованих на подолання дискримінації людей із особливими потребами.

На базі Школи дизайну в Університеті Північної Кароліни він започаткував Центр доступного житла. Пізніше ця організація була перейменована на Центр універсального дизайну, який сьогодні є провідним національним і міжнародним ресурсом для досліджень та інформації про трансформацію житла та штучного середовища.

Саме Рональд Мейс ввів термін «універсальний дизайн», який виходить за межі мінімальних вимог до доступу та заохочує пошук рішень широкого спектра, які можуть ефективно використовуватися всіма. Концепція Мейса передбачає проєктування всіх об’єктів штучного середовища естетичними та максимально зручними для всіх, незалежно від їхнього віку, здібностей чи статусу.

Він також був президентом Barrier Free Environments Inc., консалтингової компанії, яка пропонувала допомогу у зведенні будівель із застосуванням принципів універсального дизайну. Завдяки Мейсу головні будівлі Вашингтона, як-от Капітолій і Центр Кеннеді, стали доступними для інвалідів.

Універсальний дизайн сьогодні можна назвати архітектурною ідеологією, що поєднує тих, хто прагне зробити міські простори максимально доступними, ефективними, стійкими, естетичними та з мінімальними витратами. Найпростіше, якщо об’єкт, квартал, район або місто будуються з нуля або зазнають масштабної реконструкції.

Так, принципи універсального дизайну використовували в процесі реконструкції території Світового торгового центру та будівництва Меморіалу 9/11. Значні перепади рельєфу компенсували не за допомогою сходів, а створивши ухил, настільки плавний, що більшість пішоходів його навіть не відчуває.

Імена загиблих на парапеті меморіалу знаходяться на такій висоті, що їх бачать і дитина, і дорослий, і людина, яка сидить у візку. Люди з обмеженою мобільністю мають безперешкодний доступ до музею, кафе та лекційних аудиторій.

7 принципів універсального дизайну, сформульованих Рональдом Мейсом

1. Справедливе використання: дизайн не ставить у невигідне становище і не стигматизує якусь групу користувачів.
2. Гнучкість у використанні: дизайн ураховує широкий спектр індивідуальних переваг і можливостей.
3. Просте, інтуїтивно зрозуміле використання незалежно від досвіду користувача, його знань, мовних навичок.
4. Ефективне інформування незалежно від умов довкілля чи сенсорних здібностей користувача.
5. Право на помилку: конструкція зводить до мінімуму небезпеку та несприятливі наслідки випадкових чи ненавмисних дій.
6. Застосування та використання не потребує значних фізичних зусиль.
7. Розміри та простір для доступу й використання зручні незалежно від антропометричних даних людини та її мобільності.

Універсальний дизайн виходить за межі мінімальних вимог до доступності

Іконою та світовою моделлю доступності й універсальності вважається Ed Roberts Campus у Берклі, побудований за проєктом бюро Leddy Maytum Stacy Architects (LMS Architects) і названий так на честь активіста Еда Робертса, який захищав права інвалідів.

У будівлі Ed Roberts Campus розташована штаб-квартира організації «Центр незалежного життя», і тут людям з обмеженою мобільністю чи сенсорикою надають послуги з профпідготовки, освіти, а також медичну і юридичну допомогу. Архітектура та інтер’єри кампуса площею близько 7 тис. кв. м проєктувалися не просто з дотриманням стандартів безбар’єрності ADA, а із застосуванням семи принципів універсального дизайну.

Для того, щоб слабозорі легко знаходили шлях, були використані акустичні орієнтири, висококонтрастне оздоблення стін, текстуровані підлоги. Керувати ліфтами та відчиняти двері можна дистанційно, за допомогою смартфона. Тут немає сходів, а піднятися на другий поверх можна яскраво-червоним спіральним пандусом, який є фокусним об’єктом центрального атріуму.

Розробники використовували для будівництва та оформлення інтер’єрів натуральні матеріали, а також передбачили встановлення інноваційних фільтрів, які очищають і зволожують повітря, подбавши про комфорт людей з алергією, астмою та особливою хімічною чутливістю — синдромом MCS, який виникає як реакція на токсичні матеріали у штучному середовищі, але часто ігнорується традиційною медициною.

Під час будівництва кампуса модернізували станцію метро Ashby BART, і тепер сотні людей з інвалідністю відвідують цей острів інклюзивності в Берклі.

Універсальний у США, інклюзивний у Великій Британії та Центральній Європі, дизайн для всіх у країнах Північної Європи та Скандинавії — всі ці терміни синонімічні. Будь-який із них можна використовувати, описуючи, наприклад, голландське метро: до станцій можна спуститися трьома способами — сходами, ескалатором чи ліфтом.

Або адаптовані, модульні, енергоефективні будівлі вокзалів і автостанцій, де навігація на платформах продубльована шрифтом Брайля. Або готелі, у яких є номери для людей з інвалідністю, вуличні меблі, що дозволяють зручно припаркувати візок. Гладкі тротуари й двері, що автоматично відчиняються, зручні для всіх. Та й пішоходи майже завжди віддадуть перевагу пандусу, а не сходам.

 

Design to the Edges

Design to the Edges — досить новий і специфічний термін, за яким, проте, стоїть давня історія. Ще в середині XX ст. конструктори ВПС США вирішили провести антропометричне дослідження пілотів — вони хотіли вирахувати універсальні параметри, щоб зробити кабіни літаків максимально ергономічними.

Коли результати обміру 4-х тис. осіб були готові, з’ясувалося, що лише 3,5% відповідають параметрам середньостатистичного пілота. Іншими словами, кабіна та крісла, спроєктовані на основі цих середніх даних, були б незручні для 96,5% льотчиків!

У керівництві ВПС попросили змінити підхід і перепроєктувати кабіни, орієнтуючись на граничні параметри, тобто крісло має підходити як найхудішому, так і найповнішому, як найвищому, так і найнижчому з пілотів. Так з’явилися регульовані сидіння, які сьогодні кожен з нас може підлаштувати під себе, сідаючи за кермо автомобіля. І саме орієнтир на граничні параметри сьогодні називається Design to the Edges.

Design to the Edges — універсальність, яка досягається шляхом трансформації

«Визнаючи унікальність кожної людини, ми стикаємося із глобальною проблемою, — каже Юта Тревіранус, директор дослідницького центру інклюзивного дизайну канадського OCAD University. — Ця унікальність і дика, органічна різноманітність незручні, коли йдеться про розроблення продуктів, комунікацій, середовищ або політик. Вони не піддаються масовому виробництву, масовому маркетингу, масовим комунікаціям, масовій освіті, а також простій і зрозумілій державній політиці».

Історія цивілізації знає безліч прикладів того, як спроби скоротити різноманітність і прагнення до створення монокультури ідеальних людей оберталися жахливими злочинами. З іншого боку, винахідники наплодили величезну кількість сутностей і предметів, що задовольняють потреби вузького прошарку користувачів або, навпаки, намагалися осягнути неосяжне, але виявилися незатребуваними, оскільки втрачали якусь головну перевагу.

Як швейцарський ніж із 87 пристосуваннями, що вийшов надто важким, негабаритним, перестав бути кишеньковим — і виявився нікому не цікавим.

Design to the Edges — це про універсальність, яка досягається шляхом трансформації. Освітлення, здатне змінювати силу і спектр, стіни, здатні розсуватися і опускатися в підлогу, мультифункціональні гаджети, міські сади, в яких можна вирощувати як квіти, так і овочі, інвалідні візки, які здатні крокувати й підніматися сходами, тощо.

 

А що ж у нас?

Хоча Конвенцію ООН про права інвалідів Україна ратифікувала ще у 2009 р., про доступність міського середовища та архітектури у нашій країні згадують ситуативно. Наприклад, у вересні 2019 р. спікер нового парламенту Дмитро Разумков доручив обладнати приміщення ВР для інвалідів.

Одкровення зійшло після того, як з’ясувалося, що депутат Яна Зінкевич не може самостійно пересуватися між поверхами будівлі на візку. На що апаратники парирували, що в бюджеті 2019 р. не передбачено коштів для проведення заходів щодо інклюзивності.

На думку інженера та міського дослідника Дмитра Макагона, насамперед українським містам необхідно вирішувати питання підвищення мобільності: «Я не уявляю, як ітиму до нашого вокзалу кілометр пішки з валізою. Я замовлю таксі. У Європі кілометр по місту — смішна відстань. Так, у центрі Києва можна помітити якісь симптоми роботи із середовищем, наприклад, Київавтодор знижує бордюри на переходах через вулиці. Ця тенденція з’явилася десь п’ять років тому, на той момент у Європі вже все було.

Новим житловим кварталам забудовники намагаються надати європейського вигляду. Але все закінчується там, де починається загальноміське середовище. Добре, що виник якийсь громадський контроль: ми починаємо звертати увагу на відверті порушення, виставляємо фото в соцмережах. І комунальні служби, і влада змушені реагувати. Але навіть я, молодий і здоровий, ходжу нашими тротуарами, спотикаючись.

Мені страшно уявити, що відчуває людина у візку. На вулицях Європи їх стільки, що на перший погляд здається: та тут суцільні інваліди живуть! Причому надмобільні — йдеш вулицею, і тебе обганяють бабусі на електровізках. Інша річ у нас — здорова нація! Але треба розуміти, що наші люди з інвалідністю просто не виходять із дому, і тому ми їх не бачимо».
.

Про доступність міського середовища й архітектури в Україні згадують ситуативно

Переформатування міського середовища в інклюзивне передбачає адаптацію не лише фізичних об’єктів архітектури та інфраструктури, а й усіх систем і процесів. Впливає навіть налаштування дорожніх світлофорів, адже вони орієнтовані на швидкість пішохода, 1,2 м на секунду.

А швидкість пересування літньої людини чи людини з тростиною набагато нижча. До речі, на деяких вулицях Києва в годину пік світлофори залишають пішоходу лише 9 секунд на те, щоб перетнути 4 смуги! Це непросто навіть для молодої здорової людини.

На думку транспортного експерта Дмитра Беспалова, циклограми світлофорів, що знаходяться у відомстві комунального підприємства «Центр організації дорожнього руху», налаштовуються, щоб підвищити пропускну спроможність доріг без урахування інтересів пішоходів. Традиція збереглася з радянських часів, коли про комфорт маломобільних груп навіть не замислювалися.

«Світлофори можуть бути орієнтовані на 1,4 м / с = 5 км / ч, або їхня пішохідна фаза просто розрахована за залишковим принципом… На перехрестях автошляхів пішоходи задовольняються часом, який розрахували як оптимальний для проїзду автомобілів. Безперечно, збільшення часу для пішоходів зменшить пропускну здатність відрізка дороги. А у нас зниження пропускної спроможності досі вважається непопулярним заходом», — пояснює Беспалов.

Інтересами людей з інвалідністю в епоху Союзу та в пострадянські часи настільки нехтували, що роки принижень сформували в них те, що називається «вивченою безпорадністю». Нейробіологи з’ясували, що почуття соціального відторгнення, остракізм, дискримінація, неприйняття фізично руйнують мозок людини, завдаючи йому непоправної шкоди.

Простіше кажучи, вони повільно вбивають. Важко уявити українських інвалідів, які розбивають бордюри кувалдами. Більшість із них залишаються невидимими та нечутними бранцями власних квартир.

«Якщо ви не мати Тереза, то за будь-якою вашою ініціативою лежить особиста історія», — каже Юлія Полянська, ландшафтний дизайнер, засновник бюро Polyanka Gardens, фактично перефразовуючи архітектора Раймонда Ліфчеса, який наполягав на важливості емпатії.

Юлія стала ініціатором установлення в Національному ботанічному саду імені М. І. Гришка інклюзивної клумби. Піднесена над землею клумба з пряними травами дозволяє людині на візку наблизитися до рослин так близько, що вона може відчути їхній аромат і розглянути найдрібніші деталі будови квітів і листя.

«Моя бабуся прожила 91 рік, останні роки вона провела в ліжку, і пересувати її ми могли лише в інвалідному візку, — розповідає дизайнер. — Інсульт спричинив порушення мозкової діяльності з відповідними наслідками. Якийсь час вона ще могла говорити, потім замовкла — чи то від пригніченого психологічного стану просто не хотіла, чи так виявляла себе хвороба. Якось я прийшла провідати її і принесла з собою листочок любистку, який зірвала у дворі бабусиного будинку. Цей запах я пам’ятаю з ранніх років, коли бабуся завжди запарювала мені любисток для лазні.

В Україні люди з інвалідністю залишаються бранцями власних квартир

Я піднесла листочок до її обличчя — і воно змінилося. Бабуся впізнала аромат і сказала: «Любисток!». Я була здивована, що цей маленький листочок виявився потужним фактором, здатним викликати настільки глибокі переживання, блиск в очах, навіть усмішку та щастя дотику до життя.

Під час підготовки до одного з конкурсів із ландшафтного дизайну в мене з’явилася ідея створення інклюзивної клумби, яка врешті-решт переросла в соціальний проєкт «На відстані серця». Він для таких людей, як моя бабуся на заході свого життя. Якби тоді у нас була така чудова, пристосована для людей на візках мініклумба, то, я впевнена, це зробило б життя бабусі більш насиченим. Адже спілкування з природою — це так важливо».

У процесі розроблення конструкції автором проєкту було вивчено міжнародний досвід створення інклюзивних садів і конструкцій. «Є чудові англійські та французькі конструкції, дуже добротно і професійно зроблені, з дренажами тощо. Одне «але»: це занадто дорого для наших реалій, близько 1 500 євро за клумбу, — розповідає дизайнер. — Моя пропозиція була дуже проста порівняно з ними, але теж вимагала певних витрат».

Юлія запросила приєднатися до свого проєкту однодумців, і спільними зусиллями, зокрема й фінансовими, у серпні 2018 р. інклюзивна клумба була встановлена на території Національного ботанічного саду імені М.  Н. Гришка в зоні ароматичних рослин. Творців клумби порадувало те, що експеримент із використання конструкцій для зелених дахів у контейнерному озелененні був успішним: усі рослини чудово пережили зиму й навесні були готові тішити відвідувачів.

Однак частина рослин восени та ще частина навесні були вкрадені вандалами. Влітку 2019 р. посадки було відновлено, але історія повторилася. Цього разу рослини викрали вже наступного дня.

«У дизайнерів сама ідея породжує великий інтерес і готовність брати участь у подібних проєктах, але її затребуваність викликає сумніви, — зазначила Юлія. — З одного боку, має бути замовник, який готовий фінансувати реалізацію таких об’єктів, з іншого боку — кінцевий споживач. На державному чи муніципальному рівні ми не маємо таких програм або вони мені не відомі.

А споживачі — люди з обмеженими можливостями — в нашій країні настільки далекі від задоволення своїх побутових і базових потреб, що, як мені здалося, навіть можуть дратуватися подібними речами. Принаймні наше запрошення відвідати ботанічний сад із метою отримання зворотного зв’язку від них не отримало відгуку», — визнає Юлія Полянська.

Утім, експеримент із клумбою має й позитивний результат. Керівництво ботанічного саду розглядає можливість створення на його території сенсорного саду. Реалізацію ідеї гальмує та обставина, що в Україні ще не розроблено норм і стандартів для подібних об’єктів.

Андрій Романенко, журналіст, координатор «ДІЙ-Краматорськ» розповів про скандал навколо реконструкції хірургічного відділення Краматорської лікарні №1: «Єдина хірургічна лікарня на 200-тисячний Краматорськ розташована в будівлі середини минулого століття. У ті часи приділялося не дуже багато уваги питанням доступності: двоповерховий будинок не був навіть обладнаний ліфтом або підйомником між поверхами.

Минулого року за гроші Державного фонду регіонального розвитку у відділенні розпочався капітальний ремонт. У 2018 р. було укладено договір на 32 млн. Цього року — ще на 16 млн. У проєкті передбачено підвищення доступності будівлі, зокрема встановлення ліфта. Але насамперед будівельники взялися за утеплення фасаду та наведення краси в коридорах і палатах. Ліфт досі відсутній, пацієнтів носять на руках красивими, відремонтованими сходами.

Проєкти лікарень повинні враховувати прагнення пацієнтів до самостійного пересування та догляду за собою

Загалом із доступністю якось не сталося. То каталки в повороти не вписуються, то в двері важко проходять. У палатах кнопки виклику лікаря встановили так, що пацієнтам, які лежать, до них складно дотягнутися. Проєкт розробляла компанія «Аркон», яку прокуратура зовсім недавно звинуватила в тому, що останні роки вона використовувала друк і підпис давно звільненого архітектора.

Підозрюю, що подібні проєкти «малюють», навіть не намагаючись залучати медичних консультантів, які краще розуміють проблеми лікарів і логістику у відділенні».

Таких прикладів та історій по всій Україні можна навести не один десяток. Тоді як, наприклад, у Лондоні людина на візку може навіть піднятися на дах культової пам’ятки — стадіону O2 Arena. Порівняння очевидно не на нашу користь.

 

Нові смисли — нова елегантність

У цифрову епоху слово inclusion набуває нових смислів. Його використовують у корпоративній лексиці та рекламі для того, щоб продемонструвати відкритість, толерантність і дружність компаній до всіх категорій споживачів, намагаючись розширити рамки цільових аудиторій.

Інклюзивність стає важливим критерієм під час розроблення масових технологій і масової продукції та чи не головним у UX-дизайні, який орієнтований на взаємодію з користувачем. Цифрові гіганти оперують терміном «інклюзивність», коли розробляють гаджети й технології для людей з обмеженими можливостями здоров’я, але їхні функції корисні мільярдам користувачів.

Так, система дистанційного навчання спочатку була введена для того, щоб забезпечити включення до освітнього процесу дітей з обмеженими можливостями. Тоді це здавалося надскладним завданням: потрібно було перевести всі підручники та посібники в цифру, озвучити та зробити їх доступними онлайн.

Противники таких нововведень казали: «Чому ми повинні робити надзусилля заради невеликого відсотка учнів?». Але в результаті дистанційне навчання відкрило раніше небачені можливості для людей різного віку та соціальних груп в усьому світі.

Інтереси особливих людей ігнорують іноді навіть відомі архітектори

Було б неправильно стверджувати, що в Європі чи США проблеми інклюзивності повністю вирішені. Інтереси особливих людей іноді ігнорують навіть знамениті архітектори. Нещодавно суд Венеції зобов’язав Сантьяго Калатраву виплатити 78 000 євро за позовом щодо проєкту мосту Конституції. Одна з претензій до архітектора полягала в тому, що міст через Гранд-канал, відкритий у 2008 р., виявився недоступним для людей на візках: вони не могли подолати сходи з істрійського каменю та скла.

Щоб усунути недолік, міст оснастили ліфтом, але він виявився ненадійним — раз у раз виходив із ладу, і в підсумку ліфт демонтували. Як повідомили в The New York Times: «Температура всередині кабіни в літні дні досягає +50 °C. На початку 2019 р. суд ухвалив демонтувати ліфт, що коштуватиме додаткові 40 тис. євро». Окрім архітектора, суд оштрафував на 11 тис. євро й головного інженера Сальваторе Венто.

У своїй останній публічній промові на конференції «Проєктування у ХХІ столітті: Міжнародна конференція з універсального дизайну» в 1998 р. Рональд Мейс визнав: «Я ніколи не бачив будівлі чи споруди, які універсально застосовуються. Я не знаю, чи можливо це створити. Не впевнений, що можна створити щось, що буде повністю універсальним для використання. Справа не в тому, що в цьому терміні є слабкість. Ми використовуємо його, оскільки він найточніше описує нашу мету».

Необхідно визнати, що, залишаючись поза культурою, поза модою, поза інтересом джентрифікаторів, тема інклюзивності буксує і майже ніколи не піднімається в топ популярності, незважаючи на звернення до усвідомленості, моральності та суспільного обов’язку. Це ніби негабаритний скелет у шафі, який вивалюється щоразу, коли фешіоніста хоче дістати свій вечірній костюм.

Особливо незручно, якщо йдеться про доступ до ресурсів і про соціальну рівність. Тим часом думки про старість і можливу недієздатність відвідують кожного з нас. Можливо, дизайн — єдиний провідник між докорами сумління та діями, а рідкісні наразі приклади доступного та одночасно естетичного міського середовища здатні надихнути та продемонструвати, що ж таке сучасна інклюзивність.

Не хаотичне нагромадження потворних іржавих пандусів, а особлива універсальна побудова середовища, що забезпечує комфорт нашим тілам, ледь помітний на перший погляд стиль. Інклюзивність — нова елегантність міст.