На думку автора «Хреста Героїв» Миколи Каблуки, масивні меморіальні комплекси старого зразка — це прояв тоталітаризму. «Коли ми говоримо про духовний вимір культури, то говоримо і про зрілість суспільства. Наприклад, у росії проєктують виключно меморіальні комплекси, що викликають тривогу. І їхні автори так діють навіть не тому, що думають, нібито на це є запит, а тому, що в таких суспільствах прийнято вбивати людям усі “потрібні” думки гвіздком у вухо», — вважає майстер.
Микола Каблука, засновник і артдиректор компанії Expolight та бренду Kabluka Light & Digital Sculptures
На думку архітектора світла, осучаснення культури меморизації в Україні — це ознака осучаснення суспільства. «Мені здається, що цей підхід більш властивий для демократичних суспільств, де люди розвиваються не через буквальне нав’язування наративів, а через самоосвіту та розуміння. В цьому вимірі сенси пов’язані з благоустроєм. Сучасний комплекс — це вже не просто голий майдан зі статуєю на постаменті в центрі, а щось, що є ще й простором, де люди, власне, просто живуть: зустрічаються, гуляють із дітьми, відпочивають. Тобто ми більше не розділяємо простір міста так, щоб сказати людям: сюди дозволено підходити тільки строєм, а там — дозволено гуляти», — пояснив Микола Каблука.
На відміну від масивних меморіалів із граніту, «Хрест Героїв» не здається похмурим ні вдень, ні вночі. Зображення надане Kabluka Light & Digital Sculptures
Микола Каблука: «Якщо раніше меморіали просто висікали з каменю й відливали з міді, то зараз це вже можуть бути дзеркальні частини, скло чи вандалостійкі матеріали. Комплекс варто доповнити цифровими елементами, наприклад, цифровим розширенням, доповненою реальністю чи проєкціями»
Загалом, підсумовує експерт, нова філософія меморизації відрізняється від старої тим, що якщо раніше меморіал мав бути «сам у собі» — таким, щоб його можна було оцінити з погляду наративної та художньої цінності, то сучасні комплекси передбачають перетворення глядача на частину дійства. «Раніше пам’ятник працював сам по собі, а згідно із сучасним баченням людина є безпосередньою частиною об’єкта. Цей підхід більш сучасний, бо працює з людиною та її безпосереднім зануренням», — пояснив Микола Каблука.
Яскравий приклад такого підходу, акцентує архітектор, — це скульптура на честь загиблого журналіста авторства Назара Білика. Вона являє собою особливим чином підсвічений зім’ятий папір і символізує життя, що так і не було прожите. Головним посилом цієї роботи, на думку Миколи Каблуки, є саме «зім’ятість» як естетично-кінестетична категорія, адже лаконічний об’єкт одночасно й гостро передає трагізм втрати людини та вкладу, який вона могла зробити, і вказує на винуватців трагедії. Сумарно це справляє значно сильніший ефект, ніж могла би справити звичайна кам’яна брила. Водночас, наголошує майстер, відмова від масивності та масштабності робить процес меморизації людяним і позбавляє його нарочитої пафосності, що зазвичай лише вбиває сенс.
На відміну від похмурих пам’яток минулого, сучасні меморіали здаються світлими та життєствердними. Фото: Андрій Авдєєнко
Із цим згоден Іван Стичинський — експерт Українського інституту національної пам’яті. Втім, за словами фахівця, в основі зміни погляду на меморіальні об’єкти минулого лежить не тільки те, що вони великі та пафосні, а й те, що вони радянські. «Зараз є великий спротив всьому радянському й російському, зокрема й у підходах пам’яті. Відповідно все, що із цим асоціюється, не подобається. Водночас, за браком суто українського досвіду, а точніше — через недостатню обізнаність, підходи минулого й досі лишаються у вжитку. Виходить, що ми проти чорного граніту, але водночас використовуємо його всюди. Втім, усе ж рішення, які пропонуються зараз, — сучасні, як би це не звучало, адже для них характерні символізм і орієнтація на досвід інших країн та локальність», — каже він.
Чоловік кладе квіти до пам’ятної стіни поруч із меморіалом. Фото: Ярослав Храмов
На думку експерта, найбільш знакові приклади сучасних меморіалів в Україні — це «Хрест Героїв» у Вишгороді, меморіал в Ірпені та пам’ятник Олександрові Мацієвському. Також, на його думку, великого значення набула стихійна меморизація. Найважливіші приклади стихійних пам’ятників — це Стіна пам’яті на мурах Михайлівського монастиря та інсталяція з прапорців і прапорів на майдані Незалежності. «Щодо кладовищ, то найбільш промовисті приклади — це Пантеон Героїв на Микулинецькому цвинтарі та Національне військове меморіальне кладовище. Останній із проєктів перебуває на стадії втілення», — додає пан Стичинський.
Скульптура мала стати органічною частиною навколишнього простору. Фото: Андрій Авдєєнко
Матеріали, концепції та нові підходи
На думку Миколи Каблуки, нині головне завдання автора, який хоче бути сучасним, полягає в тому, що він не має бути передбачуваним, адже тепер увічнити форму — далеко не головне. «В Чернівцях нині реконструюють площу, в центрі якої знаходиться пам’ятник Шевченка, і чи то головний архітектор міста, чи то мер якось сказав, що здалеку навіть не відрізниш, Шевченко це чи Ленін. На мою думку, це відбувається тому, що раніше всі пам’ятники були майже однаковими: той так руку тримає, той по-іншому, але загалом не відрізниш. Аби уникнути подібного ефекту, слід використовувати уяву, нові матеріали, світло, звук і театральні елементи. До речі, саме такою, інтерактивною, була площа в Маріуполі, яку ми реконструювали ще до повномасштабної війни. Ми поставили там скульптури птахів, помістивши всередину порожніх образів світло та доповнивши комплекс звуком, і люди гуляли по цій території, наче по величезному світловому полотну. Ця робота символізувала свободу», — розповів експерт.
Майдан Свободи з установками інтерактивного освітлення. Маріуполь, 2021 р. Фото: Іван Авдєєнко
За словами майстра, працюючи із сучасними способами вираження, варто пам’ятати про два важливі принципи сучасної меморіалістики: перше — автор має втілити ідею так, щоб глядач зміг дослідити її, крок за кроком відкриваючи для себе нові сенси, а друге — він має залучити сучасні матеріали та засоби інтерактивного спілкування з аудиторією. Іншими словами, в суспільстві, що динамічно розвиває технології, важливо перетворити комплекс на послання, яке глядач зможе розшифрувати.
Микола Каблука: «Наприклад, меморіал “9.11” складається з двох частин: зовнішньої та внутрішньої, і зовнішню доповнено звуком, що занурює людину в атмосферу місця, а внутрішню — проєкцією, тобто створено доповнену цифрову реальність. Відвідувач меморіалу може взаємодіяти з комплексом інтерактивно: торкнутися сенсорів чи обрати потрібні інформаційні блоки на цифрових панелях»
«Хрест Героїв» удень, коли сонце маскує світло вогників. Фото: Андрій Авдєєнко
Архітектор додає: яскравий приклад комплексу, який потрібно «розшифрувати», — це меморіал Голокосту в Амстердамі авторства Даніеля Лібескінда. «Мені дуже близька його філософія. Створений цим автором об’єкт в Амстердамі являє собою не один меморіал, а децентралізовану композицію стел, що фактично складаються в лабіринт. І, увага, люди йдуть його коридорами до станції метро. Тобто вони зробили його не за принципом “у це місце треба зайти охайними й урочистими”, а поєднали сакральне із буденним. Вони не соромилися того, що це буде транзитний елемент. І є ще неочевидні нюанси: з висоти пташиного польоту можна побачити нависаючу дзеркальну конструкцію, яка утворює слово “життя”. Все це — яскрава ілюстрація сучасних тенденцій», — підсумовує архітектор.
Національний монумент Голокосту в Оттаві, Канада. Фото: © doublespace photography
Щодо того, які матеріали допоможуть досягти мети, то нині, наголошує Микола Каблука, варто використовувати не лише граніт і метал. «Якщо раніше меморіали просто висікали з каменю й відливали з міді, то зараз це вже можуть бути дзеркальні частини, скло чи вандалостійкі матеріали. Комплекс варто доповнити цифровими елементами, наприклад, цифровим розширенням, доповненою реальністю чи проєкціями. Так, меморіал “9.11” складається з двох частин: зовнішньої та внутрішньої, і зовнішню доповнено звуком, що занурює людину в атмосферу місця, а внутрішню — проєкцією. Таким чином, створено доповнену цифрову реальність. Відвідувач меморіалу може взаємодіяти з комплексом інтерактивно: торкнутися сенсорів чи обрати потрібні інформаційні блоки на цифрових панелях», — пояснив Микола Каблука.
Вид на небо зсередини скульптури вдень. Фото: Андрій Авдєєнко
На запитання, як у роботі над сучасним меморіалом слід використовувати такий художньо-інтерактивний засіб, як світло, Микола Каблука відповідає: кращим прикладом послужить проєкт, який він створив разом із Мануелем Герцем для Бабиного Яру до 80-річчя трагедії. «Це не один об’єкт, а комплекс — книжка, що відкривається. Це місце переосмислення», — пояснює він. За словами майстра, їм зі співавтором було потрібно, щоб світло керувало увагою людей, створювало та підсилювало певні образи й акцентувало на сенсах, закладених у формі, тому їм довелося зробити два сценарії взаємодії з простором: для закритої й відкритої книжки.
Автор проєкту синагоги — знаменитий архітектор зі Швейцарії Мануель Герц, засновник студії Manuel Herz Architects та автор оригінальної синагоги в місті Майнц. Автор освітлення проєкту — Микола Каблука. Фото: Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр»
Цього вдалося досягти, акцентуючи на рухомих елементах і зображеннях молитов на стінах і підсвітивши зображення неба з розташуванням зірок на момент трагедії. А от у «Хресті Героїв» майстер світла використав інший прийом — принцип Стоунхенджа. «Мені хотілося зафіксувати цю ідею, цей образ відблисків як душ героїв серед нас, так, аби вони рухалися за циклом руху сонця. Чимось цей проєкт нагадує Стоунхендж — наші стели, як і стели Стоунхенджа, розміщені по колу, і саме так вони “ловлять” промені. Ми поєднали роботу сонця з дзеркальними оптичними елементами так, щоб світло під певними кутами пройшло через кулясті грані й сформувало своєрідний диск. Тобто, по суті, використали багато технологічних моментів, щоб при цьому не було перекосу в суцільну технологічність», — розповів Микола Каблука.
Микола Каблука: «Власне, радянське суспільство, якщо розібратися, було одним із тих, хто почав Другу світову: вони хотіли перехитрити Гітлера, але він почав першим — от і вся різниця. А потім усі наративи перекрутили, і вийшло, що радянський солдат — це абсолютне добро. Насправді ж радянські солдати були жахливими, зокрема і в плані сексуального насильства. І це продовжується нині — в Україні»
Архітектор пояснює: традиція використання світла для створення сакральних будівель чи комплексів — дуже давня. З виникненням електричного освітлення вона була забута, втім, зараз — час її відновлення. «Нині традиція відновилася, до того ж, популярності їй додає ще й змога використовувати нові цікаві засоби — оптоволокно та лазери. Та й не варто забувати про те, що сучасні скульптури мають впливати на емоції, а світло — це найсильніший медіатор і диригент нашого стану. Воно може бути тривожним, драматичним чи яскравим, а отже, виконує половину роботи зі створення сенсу й атмосфери. Гадаю, надалі воно буде використовуватися все більше й більше», — пояснив Микола Каблука.
Вдень сталевий матеріал скульптури здається частиною неба. Фото: Андрій Авдєєнко
Меморизація під час війни: етичний вимір
Сучасні наративи, інтерактив та інноваційні технічні засоби — чи допоможе все це подолати етичні незручності, пов’язані з меморизацією під час війни, що ще триває? Іван Стичинський вважає, що однозначної відповіді на це питання не існує. «Загалом у процесі меморизації російсько-української війни виникає багато етичних моментів. Війна — це час небезпеки, а це означає, що всі люди, які працюють над меморіалом, перебувають у небезпеці: архітектори, дизайнери, інженери, будівельники. Війна — це також емоції, тому зараз усі дії, пов’язані зі збереженням пам’яті, йдуть слідом за емоціями від недавно пережитого чи того, що ми переживаємо зараз. Зрозуміло, це певним чином заважає об’єктивному сприйняттю дійсності. Власне, в українців воно об’єктивне, але все-таки через призму війни. Інший аспект полягає в тому, що війна гостро ставить питання перерозподілу бюджетних коштів, і на першому місці — безпека й оборона. Це відбивається на всьому іншому, зокрема й на фінансуванні меморіальних проєктів. Звісно, без заперечення їхньої важливості», — зазначив фахівець.
На думку експерта, до списку важливих етичних проблем меморизації також належать можлива ретравматизація глядачів, які відвідають меморіал, і несприйняття меморіального об’єкта на персональному рівні — з боку родичів загиблих чи громади. Вирішити ці моменти, зазначає спеціаліст, можна лише шляхом комунікації та багаторівневих діалогів.
Микола Каблука теж згоден із тим, що меморизація війни під час війни — це питання, на яке не можна однозначно відповісти «так» чи «ні». «Будь-яка ідея має пройти перевірку часом, тому на це запитання не можна відповісти впевнено. Щодо конкретних комплексів, то, на мій погляд, рішення створити меморіал “Хрест Героїв” було правильним. Війна триває вже досить довго, і люди переповнені болем. Нам усе складніше знаходити сили, потрібні для того, щоб вірити й боротися. Працюючи над “Хрестом”, ми хотіли перетворити біль на віру. Об’єднати тих, хто віддав життя, з тими, хто продовжує боротися. Тими, хто лишився й бореться!» — пояснив експерт.
«Хрест Героїв» побудований за принципом Стоунхенджа — сонячні промені підсвічують його по колу. Фото: Андрій Авдєєнко
На запитання про те, чи допоможе перетворити біль на силу меморизація страждань цивільних, дизайнер відповідає: це дуже актуальне питання, адже раніше страждання цивільних не меморизували взагалі. «Багато українців виховані на радянській історії, тому вони навіть не знають про знущання радянських солдат над цивільними під час Другої світової. Власне, радянське суспільство, якщо розібратися, почало Другу світову разом із Гітлером: вони хотіли переграти фюрера, окупувавши пів Європи, але той захотів усе й напав першим — от і вся різниця. А потім усі наративи перекрутили, і вийшло, що радянський солдат — це абсолютне добро. Насправді ж серед радянських солдат було багато жахливих, зокрема і в плані сексуального насильства. І це продовжується нині — в Україні. Раніше багато хто міркував про злочини радянських солдат під час Другої світової в стилі “а чи було це насправді?”. Зараз розуміння всієї цієї жорстокості — того, що відбувається на окупованих територіях, як вони поводяться із жінками, дітьми чи просто з беззбройними полоненими, вражає. І цю тему дуже потрібно піднімати й обговорювати, бо якщо ми не розставимо акценти правильно, із часом усе знову забудеться», — пояснив Микола Каблука.
Щодо сексуального насильства як традиційного способу ведення війни росіянами Іван Стичинський додає: «Дійсно, це одна з найгірших проблем війни. І в меморіальному аспекті це теж дуже болюча та травмуюча тема. На українських теренах образ жінки в меморіальній архітектурі дуже поширений, втім, прикладів меморіалу жертвам сексуального насилля внаслідок російської збройної агресії в Україні я назвати не можу. Чи зміниться це в майбутньому? Важко говорити про зміни під час війни. Після, очевидно, зміни будуть. Безперечно, в темі насильства над жінками є чітко виражений гендерний аспект», — зазначив експерт.
Вид на меморіал із погляду людини, яка перебуває всередині вночі. Зображення надане Kabluka Light & Digital Sculptures
Микола Каблука із цим згоден. Він наголошує: колись «героїзм» радянських солдат було сакралізовано й романтизовано, і з часом ця тенденція породила «побєдобєсіє». «Російські діти виховуються зараз, через майже 100 років після цього, в тому самому ключі, тому вони готові вбивати та ґвалтувати. І зараз для нас дуже важливо не просто ще раз показати наш біль, але й вказати на винуватців, адже це допоможе глибоко переосмислити історію воєн із “сусідом”. Втім, це потрібно втілювати розумно. Працюючи над “Хрестом Героїв”, ми хотіли, щоб він не був схожим на скульптури радянської парадигми, де просто є фігура героя й пов’язаного з ним антигероя. Дуже важливо, щоб наратив був глибшим, аби в майбутньому не було місця імперським війнам і тоталітаризму, адже якщо це не переосмислити, то історія повториться — вже з іншим режимом. Ми обрали козацький хрест в якості одної з ключових тез саме для того, щоб зв’язати тему війни з темою нашої історії як такої», — наголосив Микола Каблука.
Глядачі, які прийдуть до «Хреста Героїв», зможуть зчитати QR-код, розміщений на кафедрі поруч із меморіалом, та прочитати у вікні, що відкриється, історію про те, як росія викорінювала століттями українську ідентичність, забороняла мову та вирізала українців цілими містами. «Ці наративи стануть ниточками, які потихеньку нагадуватимуть минуле, без розуміння якого нам не перемогти всі війни і не відстояти свою справжню незалежність. Насамперед — ментальну», — пояснює фахівець.
Меморіал «Хрест Героїв» має стати нагадуванням не про страждання, а про життя. Фото: Андрій Авдєєнко
Інтерактив онлайн: меморіал в інтернеті
Не кожен знайде час відвідати Вишгород, аби побачити «Хрест Героїв» на власні очі, але для того, щоб відвідати величезний меморіальний комплекс, створений активістами порталу «Платформа пам’яті Меморіал», знадобиться всього кілька хвилин, адже для цього потрібно лише перейти за посиланням. «Платформа пам’яті Меморіал» являє собою принципово нову форму архітектурної меморизації: це онлайн-варіант стіни пам’яті. Сайт, де можна не лише побачити фото загиблих військових і цивільних, але й прочитати їхні історії.
Юлія Лозинська: «Ми маємо дуже багато інформації про обставини загибелі жертв війни, і в майбутньому вона стане доказами проти тих, хто ці злочини скоїв»
«У березні 2022 ми зрозуміли, що треба починати фіксувати втрати. Спочатку писали про жертв — як військових, так і цивільних, на окремій сторінці в Instagram, а потім проєкт виріс, і ми почали фіксувати історії загиблих військових на окремому сайті. Згодом він перетворився на платформу пам’яті, що нині активно розвивається — зокрема, за рахунок запиту від родин військових», — розповіла шеф-редакторка «Меморіалу» Юлія Лозинська.
Простір меморіалу вибудуваний так, щоб відвідувачі сприймали його як частину міста, а отже — і невід’ємну частину життя. Фото: Андрій Авдєєнко
Документалісти порталу збирають інформацію в різний спосіб, найчастіше — пропонують родичам загиблих заповнити спеціальну форму та обробляють інформацію, яку їм надають захисники. «Цивільні мають небагато інформації, тому ми шукаємо контакти, які допоможуть зв’язатися з родичами тих, хто пережив окупацію чи перебуває під обстрілами. Також робимо польові експедиції в міста й села, які пережили окупацію, — так працюємо на Чернігівщині та Харківщині. Відкритих даних щодо цих регіонів немає, тому такі експедиції — єдина можливість знайти хоч щось. Також працюємо із журналістами, які виїхали з Маріуполя: вони допомагають нам шукати контакти й історії», — додає Юлія Лозинська.
На «Платформі пам’яті Меморіал» є кілька розділів: окремо про загиблих військових, окремо — про рятувальників, волонтерів і медиків, які рятували людей на війні чи в оточених містах, та окремо — про цивільних, які загинули, бо не змогли вчасно отримати допомогу чи не витримали холоду й голоду. Засновники сайту прагнуть, аби пам’ять про втрачених українців не зникла, тому постійно шукають нові можливості контактувати із суспільством. Нещодавно вони знайшли новий спосіб увічнювати спогади про загиблих військових: біля могили воїна ЗСУ Максима Кравцова з’явилася мінікафедра з QR-кодом. Тепер відвідувачі кладовища зможуть прочитати історію героя онлайн.
Вогники створюють мрійливо-святковий настрій, тому скульптура не засмучує і не ретравматизує, а навпаки — зачаровує та налаштовує на зцілення. Фото: Андрій Авдєєнко
«Це поєднання онлайн- та офлайн-форматів. Коли ми розповіли про це в соцмережах, батьки й рідні почали нам писати з проханням вшанувати їхніх загиблих родичів так само. Загалом же ми працюємо в напрямку диджиталізації пам’яті — наші некрологи показують на екранах у кінотеатрах і на торгових центрах, а також — на вокзалах міст і в потягах “Інтерсіті”. Також зараз ми готуємо новий проєкт, що може стати стартовим у низці аналогічних: допомагаємо громаді Ічні зробити цифровий меморіал і сайт-сторінку пам’яті, де ми розкажемо про те, що жителі громади пережили на початку 2022 року, — катування та вбивства. Розповімо історії людей, яких громада втратила», — зазначила Юлія Лозинська.
Підсумовуючи, Юлія наголошує: нині «Платформа пам’яті Меморіал» працює на межі журналістики й документалістики — матеріали, зібрані працівниками платформи, були передані до фонду Клуні. «Ми маємо дуже багато інформації про обставини загибелі конкретних людей, і в майбутньому вона стане доказами проти тих, хто скоїв ці злочини», — обіцяє вона.
