Українські архітектори продовжують вивчати старовинні будівельні техніки й об’єкти, створені нашими талановитими пращурами. 17 серпня в Музеї просто неба в Пирогові відбувся п’ятий семінар циклу «Спадщина, що надихає», присвячений Карпатам і Півдню.
Ініціаторами серії зустрічей, мета яких — популяризація знань про традиційну архітектуру й підтримка рідної культури, виступають науковці Музею просто неба та Олег Волосовський, архітектор, засновник студії loft buro, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України.
Партнери заходів: loft buro, BUDZIRKA, Вітекс Україна, L.Decor, Gudani Group. Інформаційна підтримка: PRAGMATIKA.MEDIA.
Маршрут п’ятої архітектурної зустрічі в Музеї просто неба проліг від «Карпат» до «Півдня»
Майже кожна літня субота в Музеї просто неба в Пирогові особливо жвава, зустрічі архітекторів і кураторів-істориків та етнографів відбуваються в неформальній атмосфері з обговореннями, практикумами та майстер-класами. Як правило, семінар триває цілий день, із комфортною перервою на відпочинок на території Музею.
Позаду знайомства з особливостями народної архітектури Наддніпрянщини, Поділля та Полісся. У матеріалі ми розкажемо про найбільш яскраві враження від Карпат і українського Півдня.
Попереду ще 1 семінар, до якого можна приєднатися:
31 серпня — «Українське село ХХ століття». Куратор: Тамара Василенко.
Лінк для участі ви знайдете тут.
Зустрічі архітекторів і кураторів-істориків та етнографів відбуваються в неформальній атмосфері з обговореннями та майстер-класами
Маршрут групи розпочався на «Середній Наддніпрянщині» і проліг до карпатських експозиційних секторів «Буковина», «Гуцульщина» і «Закарпаття» та далі до експозиції «Південь» і лендмарка Музею просто неба, що недавно отримав нове життя: 100-річного шатрового вітряка.
Завершилася зустріч лекцією Олега Волосовського, який розповів гостям про те, як відбувалася робота з відновлення цього рідкісного вітряка, і «практикою» — помелом зерна традиційним способом.
Учасників зустрічі на локаціях супроводжували куратори-науковці — завідувачка відділу виставкової роботи Олена Громова і завідувач відділу «Карпати» Вадим Назаренко, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України Олег Волосовський і архітекторка loft buro Віра Зінченко.
Словник цієї зустрічі був вражаючим: жупи, плескачі, драниця, лати, медівники, посіжняки, натрус, оскарда — час дізнатися, що все це означає!
Олена Громова: «В цих хатах справді жили люди. Наші науковці старалися зробити інтер’єри саме такими, як вони були, відповідно до XIX — початку XX століть»
Карпати — місце сили й дипломатії
Олег Волосовський і Олена Громова розповіли гостям зустрічі, що «Карпати» — найбільш протяжна експозиційна зона Музею просто неба, при загальній площі скансена близько 130 га вона займає 50.
«Карпати» також є однією з найбільш автентичних зон: практично всі споруди, представлені тут, оригінальні, без реконструкцій.
«В цих хатах справді жили. Народжувалися діти, одружувалися молоді, йшли в засвіти старі люди. Наші етнографи старалися зробити інтер’єри саме такими, як вони були, відповідно до кінця XIX — початку XX століть. Як датується будівля — так і зберегли», — пояснює науковиця. До теперішньої посади Олена Громова багато років була завідувачкою карпатської експозиції.
Вона пояснює: ця частина є другою чергою Музею й відкрилася в 1982 році. Розбирати і вивозити експонати з віддалених гірських районів було довше, складніше й дорожче, ніж із близько розташованих і рівнинних країв.
Незважаючи на такі виклики й те, що далі настали 1990-ті, коли Музей просто неба не міг активно розвиватися, тут зібрано багато унікальних будівель.
Олег Волосовський, архітектор, засновник loft buro, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України
«Якби не плішка та мох, то майстер би здох!» — приказка карпатських майстрів-будівельників
Олена Громова розповідає, що в традиційному карпатському будівництві використовували не лише деревину різних порід, наприклад смереку, тополю, вербу, а й комбіновані будматеріали.
Аби щілини в зрубних хатинах не просвічували і не пропускали тепло, їх шпарували зсередини шпарівкою — сумішшю з глини й соломи.
Стики між дерев’яними елементами — плішками і тиблями (кілками для з’єднання) «шили» мохом. Ці техніки досі добре помітні в хатинах, які експонуються у скансені.
«Можу навести слова Михайла Дідишина, українського краєзнавця, відомого дослідника Гуцульщини. Під час наукових розвідок у Карпатах він багато спілкувався зі старшими майстрами. У них побутувала колоритна приказка: “Якби не плішка та мох, то майстер би здох!”» — згадує вона.
Популярною на Буковині 100–200 років тому була оздоба ґлеєм — цим глиноподібним матеріалом сіруватого або зеленуватого кольору обмащували дерев’яний зруб до рівня вікон.
Зупинившись у садибі із села Коритне Чернівецької області, яка датується серединою ХІХ ст., разом із кураторкою учасники зустрічі вивчили інтерʼєрні особливості карпатського регіону. За її словами, інтер’єр відрізняється від Центру України, має відмінну конструкцію життєдайний елемент оселі — піч.
«Водночас Буковина багато в чому — наприклад, звичаях і обрядах, одязі, сильно імітує Поділля. Інколи, особливо на історично-етнографічних кордонах, я не можу розібрати, чи то є суто буковинська сорочка, чи подільська. Ви можете звернути увагу на розписи в хаті, стиль Поділля плавно переходить на Буковину. В садибі ми бачимо мотиви грон винограду — символу вічного життя. Поширеним є “хрест на постаменті”, він також повторюється у витинанках. Розписи мали і практичне значення, наприклад, щоб під час сидіння покриття стін не бралося до спини. Для затишку й утеплення використовувалися текстильні та килимові вироби — оббиванці, налавники».
Історичні події й налагодженість торгових зв’язків робили місцевих мешканців дипломатами тої доби, сформували їхні естетичні орієнтири
Садиба із села Коритне з підведеними вікнами, всередині приміщення розписи — «виноградне гроно» та «хрести на постаменті»
Олена Громова звернула увагу аудиторії на яскравий атрибут карпатських осель — розписні полумиски-тарелі, які стали популярними в часи Австро-Угорщини: «З них ніколи нічого не їли! Не дай Боже насипати суп і сьорбати з них. Це прикраса під ікони».
За кількістю таких тарелів, або, як називали їх на Закарпатті, танжерів, у ХІХ ст. можна було визначити ступінь заможності родини. Промисел з їх декорування налагодили по всьому Заході України, більш коштовні були із ручним розписом, демократичніші — з трафаретним.
Оселі на Буковині також прикрашали ґерданами з писанками і різноманітними витинанками.
Вміння мешканців Карпат брати краще з культур та етносів, розташованих поряд, зумовили особливості одягу, житла, естетичні вподобання
Вміння мешканців Карпат брати краще з культур та етносів, розташованих поряд, зумовили особливості одягу, житла, естетичні вподобання
Вміння мешканців Карпат брати краще з культур та етносів, розташованих поряд, зумовили особливості одягу, житла, естетичні вподобання
Кураторка пояснила, що історичні події в регіоні й налагодженість торгових зв’язків робили місцевих мешканців дипломатами тої доби. Їхні відкритість і бажання брати краще з культур та етносів, розташованих поряд, зумовили особливості стилю одягу й житла, естетичні вподобання.
Олена Громова відзначає надзвичайну красу та розмаїття кольорів буковинського традиційного одягу, якому нерідко надавали перевагу сусіди-гуцули.
Вже починаючи з XVI ст. тут з’являються яскраві османські тканини, як наслідок — популярності набули складні техніки ткацтва й шиття.
Традиційним для регіону стало східне бурунчукове гаптування. Такою кропіткою вишивкою прикрашали головні убори-намітки й рушники.
В садибі із села Великий Кучурів, що на Чернівеччині, гості семінару разом з Оленою Громовою відвідали частину виставки «Художнє ткацтво Буковини» з великим асортиментом одягу та інтерʼєрних, ужиткових тканин.
Відвідувачів вразила історія власників хати. Свого часу господарями охайного і заможного обійстя була родина Чепіжків, традиційну трикамерну хату поставив батько останнього власника. На подвір’ї господарі розводили павичів, їхнє пір’я на Буковині використовували для прикрашання капелюхів. За радянщини Чепіжків було вивезено до Сибіру, звідки повернулося лише наступне покоління — син із невісткою. Всі садибні споруди, окрім хати, на той момент були експропрійовані колгоспом.
Павині мотиви досі можна побачити на оригінальних витинанках і тайстрі (традиційній торбинці) всередині будинку.
Відвідувачів вразила непроста історія «хати з павичами» із села Великий Кучурів, що на Чернівеччині
Учасники зустрічі вивчили, що карпатський регіон мав кілька традиційних технік перекриття даху.
«Дахи могли бути солом’яними або дерев’яними. Дах із соломи влаштовувався на кроквах, частіше смерекових. Туди набивалися дерев’яні прогони — лати. Поперечини між кроквами — це бантини. Снопи, перев’язані у верхній частині, називали жупами, а в нижній — плескачами. Перекриття могло йти плескачами або жупами, перший нижній ряд завжди корінням униз, а вже далі могли перевертати, — пояснила Олена Громова. — Існує також спосіб “у натрус”, для якого використовувалася солома, що не йшла на жупи або плескачі й була таким собі вибракуваним матеріалом. По кроквах набивалися лати, на них — невеликі кийки. Соломою в натрус перекривали хату, добре втрамбовували і притискали цими дерев’яними кийками».
У Карпатах застосовувалося кілька традиційних технік перекриття даху деревом або житом
Громова пояснює, що «правильним» покриттям є житня солома, але жито нестійке до впливу часу й погоди. Тому зараз у Музеї частіше використовують очерет: «Ми або збережемо архітектурну пам’ятку, або ратуватимемо за автентику, і пропаде все. Але в хаті із села Медведівці житню солому зберегли».
За поясненнями науковиці, дерев’яні дахи по латах перекривалися варіаціями дощок — драницею, посіжняком або ґонтом. Вони різняться за розміром, формою, способом виготовлення та вкладання.
Посіжняк — спосіб покриття довгими, у 2,5–3 метри, дошками, частіше застосовувався для господарчих споруд. Будівлі, криті посіжняком, в Україні навряд чи лишилися. В Музеї просто неба така була, та через нещасний випадок згоріла у 2011 році.
Драниця й ґонт — колоті дощечки. В першому випадку пласкої форми, в другому — зі спеціальним пазом.
Аби щілини в зрубних хатинах не просвічували та не пропускали тепло, їх шпарували сумішшю з глини й соломи
Олена Громова звернула увагу аудиторії на те, що нерідко використовувалися і змішані техніки. Наприклад, могли поєднати драницю з ґонтом і солому на одній покрівлі. Або житло крилося одним матеріалом, а господарчі будівлі — іншим.
За її словами, таке поєднання часто свідчить про архаїчність, поважний вік будівлі, її тривале використання власниками.
«Водяний млин на “Закарпатті”, ґражда з Яворова, де у нас розміщена виставка “Дім Памфіра”, — там є комбіновані техніки», — пояснює Олена.
В критій драницею оселі Чепіжків науковиця показала архітекторам цікаве оформлення димників — дахових отворів для вентиляції. Дерев’яні клинці утворюють біля них особливу форму — медівники. Вони і слугують декором, і захищають димники від дощу.
Кураторка розповідає, що глибокої експертизи щодо регіональних покрівельних технік набув український мистецтвознавець, старший науковий співробітник Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», в минулому — науковий співробітник Музею просто неба Михайло Матійчук. Він присвятив традиційній архітектурі Карпат низку наукових робіт.
В карпатській будівельній традиції застосовувалося кілька технік перекриття даху деревом або житньою соломою
У карпатських садибах, окрім типових господарчих споруд — комор, дровітень, стаєнь для худоби, можна побачити лозниці для сушіння фруктів, кошниці для зберігання кукурудзи, специфічні для регіону винниці — кам’яні винні погреби.
Завідувач відділу «Карпати» Вадим Назаренко пояснив: у рівнинні райони Закарпаття виноградарство прийшло з Угорського королівства, територія якого сягала сучасних Хорватії та Італії з багатими традиціями винарства.
«Здається, три широких дошки — і хата готова! Насправді конструкцію це не спрощує, будівництво з дерева було кропітким процесом», — Олена Громова
Далі учасники семінару відвідали хату із села Стеблівка на Хустщині і найстаршу, підведену ґлеєм і яскравою синькою хату із закарпатського села Теребля, яка датується XVII — XVIIІ ст. Стіни обох будівель складені із дуже широких дубових брусів.
«Здається, три таких зрубних дошки — і хата готова! Але насправді конструкцію це ніяким чином не спрощує», — розповідає Олена Громова. Вона пояснює: будівельне ремесло в давнину мало попит, було шанованим і добре оплачуваним.
«Не лише будівництво, а й заготівля деревини, обробка, сушка — це кропіткі процеси. Якщо їх не дотриматися — будуть вади, будуть дахи текти. Тому люди відповідали за якість і завжди старалися технології дотримуватися».
Правильним є і зворотне: робота будівельників часто була овіяна забобонами, і ображати їх ніхто не хотів.
Громова згадує слова місцевого майстра, з яким спілкувалася в одному з наукових відряджень: «Як той суп ріденький, то отак і хату перекрив! А як подбали про мене гарно господарі, то я вже дуже стараюся».
За вже усталеним звичаєм учасники зустрічей роблять перерву в гуцульській ґражді
Починаючи ставити хату, давні будівничі зберігали першу тріску і після завершення віддавали її господарям із певними обрядовими словами. У підмурку історичних споруд етнографи часто знаходять підношення на удачу — монети.
Перлина карпатської експозиції, про яку згадується в гуцульському епосі «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Дониківа, — ґражда із селища Верховина, мала не дуже добру славу. Нібито через вроки діти в ній не народжувалися. Так це було чи ні — невідомо, але перший її власник, заможний війт, за все життя спадкоємців не мав. Передав ґражду до музею Микола Кікінчук, єдиний нащадок найманих людей, які працювали на обійсті.
З архітектурного погляду верховинська ґражда вад не має і являє собою рідкісний взірець гуцульської питомої архітектури. Багато комор-притул на подвір’ї дають добре уявлення про те, наскільки різноманітними були тогочасні господарські заняття. Будівля добре збережена, і під час семінарів у хоромах ґражди часто проводяться майстер-класи.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці із села Канора Воловецького району за своє життя розбиралася й переїжджала тричі
Гості зустрічі також зупинилися біля зрубного водяного млина із села Пилипець, який є взірцем будівельних технік Закарпатської Бойківщини ХІХ ст. Він складається з хижі — кімнати, де відпочивав мельник або подорожні, і приміщення з механізмами. Куратор Вадим Назаренко розповів, що водяні млини були попередниками вітряків і в минулому використовувалися дуже часто. Лишень на річці Сирець, що протікає через кілька районів столиці, у козацькі часи було до 20 млинів.
«Молот-оскарда для нанесення насічок на робочих поверхнях жорен був найдорожчим інструментом», — Вадим Назаренко
Млин із Пилипця залишається діючим, Назаренко пояснив, як працюють жорна і відбувається обмолот.
Науковець звернув увагу присутніх на те, що млини використовували не лише для перемелювання зерна. Енергія води роздмухувала міхи кузні, була необхідною для виготовлення паперу й пороху, валяння сукна, розпилювання деревини.
Професія мельника вважалася складною і престижною, а інструменти для виготовлення кам’яних жорен оцінювали найдорожче.
«У кожного експоната своя історія. Власником млина був чоловік на прізвище Пирч. Коли радянська влада прийшла на Закарпаття, млин конфіскували. Але оскільки ніхто інший не вмів із ним обходитися, власник продовжив працювати млинарем, проте вже як найманий робітник», — поділився історією млина з архітекторами Вадим Назаренко.
Характерні лемківські свічки-трійці зберігалися в кожній хаті
На початку зустрічі, перед тим, як рухатися до «Карпат», група оглянула дерев’яну тризрубну Михайлівську церкву, що датується 1600 роком. Олена Громова розповіла про архітектурні особливості, які допомогли науковцям визначити вік будівлі, а також про канони внутрішнього устрою церкви.
У секторі «Закарпаття» архітектори відвідали лемківську пам’ятку — діючу церкву Покрови Пресвятої Богородиці із села Канора Воловецького району — і отримали можливість порівняти будівельні прийоми і внутрішнє оздоблення, бо церква належить до греко-католицького обряду.
Її історія теж цікава, церква тричі міняла своє розташування. Збудовану у Сваляві, пізніше пам’ятку розібрали й перевезли саньми до села Канора, розташованого за 60 кілометрів. Олена Громова пояснила: в тій місцевості, звідки походила пам’ятка, було 2 церкви, тоді як у Канорі — жодної, тому селяни «поділилися» будівлею із сусідами. На її думку, це ще один доказ дружності і шляхетності місцевих мешканців того часу.
Степ, кургани й вітряки
Експозиція «Південь» порівняно невелика за площею, але добре передає характерні особливості ландшафтів південних регіонів.
Куратор Вадим Назаренко навів цитату письменника Майка Йогансена: «Степ — це те, чого немає. Немає ні гір, ні гаїв, ні озір…».
Починається «Південь» у Музеї просто неба з кургану з кам’яною половецькою бабою. Науковець пояснює: кургани-могили були своєрідними маяками степу, за якими часто орієнтувалися. «Необов’язково під кожним південним курганом — поховання. Часто це просто святилища. Традиції кам’яної скульптури тягнуться з бронзового віку і належать до різних археологічних культур. Характерними вони були для кочових степових народів».
На Півдні основними будматеріалами залишалися глиняний саман і камінь-черепашник
Назаренко наводить приклад: «Я завжди кажу: в Америці є жанр вестерну. Нам треба започаткувати жанр “остерну” про Південь і Схід України. В XVII — XVIII століттях ці землі і їхні ресурси активно освоюються. Найбагатшими селянами тоді були саме мешканці Херсонщини».
Куратор звертає увагу гостей на те, що тогочасний Південь являв собою територію, на якій поряд мешкали й обмінювалися звичаями представники різних етносів: переселенці з Балкан та Румунії, німці-меноніти, голландці, євреї, кримські татари.
До речі, найближчим часом у південній частині скансена планується зведення кримськотатарської садиби.
Вадим Назаренко: «В Америці є жанр вестерну. Нам треба започаткувати жанр “остерну”, про Південь і Схід України, які в XVII — XVIII століттях активно розвивалися»
Вадим Назаренко розповів аудиторії: архітектурна специфіка Півдня багато в чому сформована природними умовами. Дерева тут було мало, втім, його доправляли, сплавляючи колоди по великих річках. Так будівельна деревина потрапляла на Херсонщину, Одещину, Миколаївщину з Чернігівщини і навіть із територій сучасної Білорусі.
Проте основним будматеріалом залишався саман — глиняні, висушені на сонці блоки, які складали, мурували й обробляли тиньком. Перекривали будівлі очеретом. Хати Півдня часто були більшими, просторішими, зі складнішим плануванням, ніж в інших регіонах, уже досліджених групою.
На прикладі садиби з Миколаївщини Вадим Назаренко показав гостям ще один популярний місцевий матеріал — черепашник. Видобуток каменю та крейди для будівництва й виготовлення вапна були притаманні південним регіонам України.
Як правило, семінар з екскурсією та воркшопом триває цілий день із перервою на відпочинок на території Музею
Підводячи гостей до фінальної частини семінару — знайомства з вітряком із Херсонщини, Вадим Назаренко розповів про типологію українських вітряних млинів: «Використовувалися вітряки двох типів — німецькі, або стовпові, де всередині вітряка був закопаний величезний стовп, навколо якого міг обертатися весь корпус. І голландського типу, або шатрові, в яких обертається лише верх. Шатрові вітряки з’явилися в Україні трохи пізніше. Існувало багато фракцій помелу зерна і, відповідно, сортів крупи та борошна».
Назаренко говорить, що будівництво вітряків обох типів поширилося на українських землях завдяки іноземним колоністам, переселенцям, які масово привозили технології.
Особливий проєкт
У завершальній частині зустрічі біля кам’яного вітряка з Олександрівки архітекторів зустрів Олег Волосовський. Він прочитав невелику лекцію про його відновлення.
«Я можу будувати що завгодно і будую багато. Вітряк — це наше, це спадщина, і тому це виклик», — Олег Волосовський
Засновник студії loft buro, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України розповідає: з пропозицією щодо відродження історичного об’єкта до нього звернувся фонд «МХП — Громаді», і він прийняв запрошення.
«Це був для нас, архітекторів, великий виклик. Це перший діючий шатровий вітряк у країні! — пояснює Олег Волосовський. — Свого часу я відвідував найпотужніший музей народної архітектури у Швеції. Там все живе, працює. І це було важливою ідеєю.
Проєкт відновлення унікальний тим, що ми спиралися на технології, яким сотня років. Також мали креслення й замальовки, створені Леонідом Прибєгою, архітектором і реставратором, професором, у якого я навчався в НАОМА.
Щоб зрозуміти, як вітряк працює, ми спершу створили 3D-модель і перевірили її дієвість».
Відновлений командою архітекторів шатровий 100-річний вітряк із Херсонщини також є єдиним діючим в Україні
Олег Волосовський: «Верхню частину вітряка ми між собою називаємо “Ноїв ковчег”. Чому? Бо на Херсонщині, Миколаївщині все життя люди робили човни»
Олег Волосовський розповів гостям, що окремим складним і важливим аспектом було створити безпечний режим роботи вітряка, щоб під час обертання не пошкодилися конструкції.
«Коли ми його завершили і вперше запустили — воно як почало обертатися! Шість чоловіків повисли на ньому, щоб зупинити. Проте, коли в Києві були урагани, він не злетів, нічого не зламалося».
Зараз вітряк оснащений чотирма електричними двигунами й унікальною системою гальм, яку команда, очолювана Олегом Волосовським, запозичила з ліфтової технології, що застосовується у висотних будівлях. Зсередини, щоб сила обертання лопатей не надто впливала на кам’яне шатро, архітекторами створена підтримуюча металева конструкція.
Вітряк максимально відповідає всім рідним для нього будівельним технікам, нові гранітні жорна замовляли в Житомирі за аналогом оригінальних, які збереглися, але були стерті часом.
Для архітектора Олега Волосовського і гостей семінарів зустріч, присвячена Карпатам і Півдню, стала п’ятою за рахунком. Наступний семінар — про українське село ХХ століття
«Верхню частину вітряка ми між собою називаємо “Ноїв ковчег”. Чому? Бо на Херсонщині, в Миколаївській області, скільки пам’ятаємо, все життя люди робили човни. Ми надихалися цим. У вітряку використано 4 типи деревини, тут є і смерека, і липа, і дуб… так, як це було прийнято раніше», — пояснив Волосовський.
На завершення зустрічі учасники події розділися на групи і власноруч змололи на унікальному млині борошно.
Наступний семінар, присвячений українському селу ХХ століття, — 31 серпня! Запрошуємо шанувальників народної архітектури приєднатися.
