Модернізм як ресурс, а не проблема
Для багатьох власників будівель радянського модернізму такі об’єкти — це скоріше тягар, ніж цінність. Однак архітектори, дослідники та девелопери, які працюють із модерністською спадщиною, переконані: правильний підхід здатний перетворити ці будівлі на культурний та економічний актив міста.
Володимир Шевченко, архітектор і співавтор проєкту готелю «Салют», наголошує, що модерністська архітектура може приносити вигоду, якщо до неї ставитися як до рідкісного артефакту, а не до застарілого пережитку: «Якщо сприймати модерністську будівлю як щось застаріле, що потрібно лише оновити задля комерційної вигоди, то найпростіше рішення — прибудувати до неї супермаркет або трансформувати її в середньостатистичний комерційний простір. Це масовий підхід, коли важлива лише економічна доцільність, а результатом стають пересічні проєкти без унікальної цінності. Але можна піти іншим шляхом — інвестувати в будівлю, як у раритетний автомобіль: ретельно відновити, зберегти її автентичність, і тоді її цінність зросте в рази».
Володимир Шевченко, архітектор і співавтор проєкту готелю «Салют». Фото: Олександр Занін
Однак на рівні міського розвитку важливим є не просто разовий успіх, а системний підхід. Шевченко звертає увагу на ключовий чинник: «Головне питання — економіку якого рівня ми будуємо? Якщо суспільство готове працювати на довгострокову перспективу, зберігаючи архітектуру як символ своєї епохи, як ікону 70-х років, тоді ми зможемо не просто врятувати цей об’єкт, а зробити його справжньою окрасою міста».
На думку Ельміри Еттінгер, дослідниці архітектури модернізму та монументального мистецтва, сьогодні склалася унікальна ситуація, коли інтерес до модернізму зростає багато в чому через його вразливість: «Для наших батьків модерністські споруди здавалися звичайними — їх просто сприймали як частину міста. Наші батьки ходили повз них щодня, відвідували університети, користувалися автовокзалами, не замислюючись над їхньою естетичною цінністю. Але коли ми бачимо, як ці будівлі зникають або як їх спотворюють, стає зрозуміло, наскільки вони були унікальними. Коли ми помічаємо, як модерністська архітектура поступається місцем безликим скляним коробкам, це викликає протест».
Ельміра Еттінгер, дослідниця архітектури модернізму та монументального мистецтва. Фото: Юрій Ферендович
Саме тому люди консолідуються навколо захисту старих будівель, зокрема й модерністських, що іноді набуває форм силового протистояння із забудовниками. Тож сьогодні — вдалий момент, щоб добитися від влади визнання бетонних бруталістів об’єктами спадщини. Однак недостатньо просто захищати будівлі від знесення — важливо показати, що модерністська архітектура може бути не лише об’єктом ностальгії, а й функціональною частиною сучасного міста.
Реконструкція Річкового вокзалу, про яку розповів під час дискусії Олександр Кумейко, архітектор, засновник компаній «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс», — якраз один із прикладів такого балансу: «Будівлю було не просто реставровано, а й адаптовано до сучасного використання без втрати її ідентичності. Це приклад того, як можна поєднати економічну доцільність із дбайливим ставленням до архітектурної спадщини. Часто модерністські будівлі сприймаються як менш надійні порівняно з класичною архітектурою. Але насправді багато з них мають значний запас міцності. Вони створювалися за простішими технологіями, що дозволяє ефективніше адаптувати їх до сучасних реалій».
Олександр Кумейко, архітектор, засновник компаній «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс»
Окрім архітекторів, значну роль у збереженні модернізму можуть відіграти маркетологи та девелопери, якщо почнуть сприймати його не як проблему, а як точку зростання. Анастасія Веснянка, маркетинг-директорка компанії BUDZIRKA, вважає, що громадська думка — потужний інструмент впливу на долю таких об’єктів: «Як маркетолог можу сказати, що багато залежить від того, як ми подаємо інформацію. Чи ми говоримо про модерністську будівлю як про “старий непотрібний об’єкт” або як про унікальну архітектурну глибу, сповнену історій? Це питання риторики. Ми або транслюємо суспільству цінність історичних будівель, або дозволяємо, щоб їхнє місце займали безликі новобудови.
Анастасія Веснянка, маркетинг-директорка компанії BUDZIRKA
Візьмемо, наприклад, готель “Салют”. Він не лише архітектурний символ — це частина історії Києва, історії України, історії подій, що тут відбувалися. Цей об’єкт має потенціал стати не просто ще одним готелем, а важливою культурною локацією, про яку можна писати книги й знімати документальні фільми. Якщо ми навчимося правильно подавати історію модернізму, ми отримаємо не лише культурну, а й економічну вигоду».
Реставрація vs комерціалізація
Власникові модерністського архітектурного об’єкта зазвичай доводиться обирати між двома підходами: реставрацією зі збереженням історичного вигляду та радикальною комерціалізацією, яка змінює суть архітектурного об’єкта. Один шлях — це відновлення будівлі як культурного символу, інший — його трансформація у стандартний комерційний простір.
Реставрація будівлі Річкового вокзалу в Києві, проект та реалізація. Проектування під наглядом головного архітектора Олександра Кумейка.
Джерело зображення: “Едельбург Архітектс”
Олександр Кумейко впевнений, що реставрація модерністських об’єктів можлива, але тільки якщо для цього є чітка стратегія, як було в історії з Річковим вокзалом у Києві: «Вся інформація про будівлю була ретельно опрацьована архітекторами та реставраторами. Спочатку розглядалися різні варіанти — з надбудовами, торговими центрами, комерційними площами. Але в підсумку переміг підхід, який передбачав максимальне збереження первісного вигляду вокзалу. Ми змогли довести, що економічне обґрунтування реставрації не суперечить автентичності. Ми прагнули працювати в межах оригінальної концепції, щоб зберегти дух будівлі. Як наслідок, ми отримали не просто оновлений об’єкт, а й будівлю, яка стала ще більш адаптованою до сучасних потреб, ніж вона була на момент свого створення».
Юлія Полюхович, головна архітекторка проєктів компанії A Development
Найчастіше інвестори віддають перевагу шляхові найменшого опору — кардинальній реконструкції з максимальною надбудовою та зміною фасадів. Юлія Полюхович, головна архітекторка проєктів компанії A Development, розповідає, що робота з такими об’єктами потребує готовності до значних витрат: «Ми розуміли всі ризики. Відновлення подібних об’єктів — це завжди дорога справа, і кожен крок потрібно було ретельно обмірковувати. Наприклад, ми займалися укріпленням фундаментів, посиленням конструкцій, реставрацією всіх сходів. Це значні витрати, але ми були готові піти на них, адже розуміли, що працюємо не просто з будівлею, а з важливим історичним спадком. На відновлення комплексу будівель пішло набагато більше ресурсів, ніж планувалося. Ми чудово розуміли, що реставрація — це не просто процес, який можна завершити за п’ять років. Можливо, знадобиться десять, але це об’єкти Києва, його архітектурна спадщина, інакше ми могли б просто втратити її».
Якщо девелопер не бачить сенсу в збереженні архітектурної ідентичності (а це часто стосується саме архітектури радянського модернізму), то замість реставрації обирає шлях радикальної реконструкції
Реставрація — це не просто збереження зовнішнього вигляду, а й грамотна інтеграція будівлі до міського середовища. Важливо, щоб об’єкт не перетворювався на музейну вітрину, а залишався активним елементом міського простору. Саме таке завдання вирішувала реконструкція «Будинку із фотографіями» за проєктом «Кумейко Архітектс».
Олександр Кумейко: «Ми не просто оновили фасад, а провели повноцінну реставрацію, відновлюючи його відповідно до оригінального вигляду. Водночас ми зберегли всі автентичні деталі — нічого не додавали, не змінювали концепцію будівлі. Всередині довелося зміцнити деякі перекриття. На перший погляд вони здавалися міцними, але під час роботи ми виявили, що ці перекриття вже давно втратили свою несучу здатність. Ми прагнули зберегти всі історичні шари, не руйнуючи їх, а зміцнюючи відповідно до сучасних вимог безпеки. Сучасні підходи до реставрації дозволяють нам не просто ремонтувати будівлі, а повертати їм первісний зміст, нагадуючи про їхнє місце в історичному контексті».
ПОДПИСИ: Панель «Реновація архітектури модернізму: як розблокувати win-win потенціал» зібрала багато зацікавлених слухачів. Фото: Юрій Ферендович
Якщо девелопер не бачить сенсу в збереженні архітектурної ідентичності (а це часто стосується саме архітектури радянського модернізму), то замість реставрації обирає шлях радикальної реконструкції. Дослідниця архітектури модернізму та монументального мистецтва Ельміра Еттінгер наводить приклади провальних рішень, які знищують оригінальний архітектурний задум: «Яскравий приклад — річковий вокзал у Кременчуку, прекрасна бруталістська будівля, яку просто закрили пластиковими панелями, перетворивши на безликий офісний простір. Те саме відбувалося зі станцією метро “Палац «Україна»” — громада була шокована проєктом її оновлення, який фактично знищував оригінальний задум. У випадку з тими ж “Квітами України” ми бачили, що основна мотивація була доволі прагматичною — розширити площу будівлі за рахунок знищення оригінальних архітектурних елементів. Власники не планували інвестувати в якісну реставрацію, вони просто хотіли отримати більше комерційних площ для оренди».
Але річ не тільки в підході девелоперів — важливий і суспільний діалог. Анастасія Веснянка зазначає, що комерціалізація модернізму часто йде шляхом найменшого опору, але це не означає, що в нас немає альтернатив: «У світовій практиці будь-яка будівля має свою “легенду”. Вона або створюється природно, або формується спеціально. Наприклад, у Європі модерністські об’єкти вже давно використовують як інструмент залучення уваги, формуючи навколо них точки інтересу. Ми поки лише на початку цього шляху. Проте за 10–15 років у нас сформується короткий список знакових модерністських будівель, які пройдуть шлях від недооцінених до справжніх архітектурних і культурних символів».
Багато модерністських будівель, не маючи офіційного статусу пам’яток, зазнають радикальної зміни без урахування їхніх архітектурних особливостей
Практика показує: коли модерністські будівлі зберігають свою справжність і адаптуються до сучасних умов, вони стають цінними об’єктами, які працюють на імідж міста та його економіку.
Проблема хаотичних реновацій і втручань
Модерністська архітектура стикається не лише із загрозою зносу, а й з іншою, не менш небезпечною тенденцією: хаотичними реноваціями. Багато модерністських будівель, не маючи офіційного статусу пам’яток, зазнають радикальної зміни без урахування їхніх архітектурних особливостей.
Архітектор Олександр Кумейко наголошує, що такі втручання відбуваються через відсутність розуміння цінності модернізму та низький рівень експертизи в галузі реставрації: «Під час реставрації не можна змінювати певні речі, адже якщо елементи автентичні, то їх можна лише відновити, а не замінювати на нові. Ключове питання — як саме підходити до реставрації та реновації. Власники об’єктів часто приймають рішення виключно з економічного погляду, не враховуючи історичну та культурну цінність будівель. Закон у багатьох випадках не забороняє змінювати вигляд таких об’єктів, якщо формально не порушені охоронні норми».
Ще одна серйозна проблема — реновації, що базуються на миттєвих трендах. Ельміра Еттінгер наводить приклад помилок: «Пригадаймо супермаркет “РОСТ” у Харкові в будівлі, яка подібна до Залізничного ринку в Києві. Власник захотів, щоб будівля була чорною, “соліднішою”. Архітектори погодилися, і ось результат — втрата автентичності. Будівля може виконувати свою функцію, приносити прибуток, але це не означає, що вона вписується в міський простір. Наприклад, супермаркет, який залишився б білим і зберіг би оригінальний вигляд, усе одно працював би. Але ж ні — зміна кольору та фасаду не зробила його більш функціональним».
Олександр Максимов, засновник і керівник компанії LOFU
Втручання в модерністську архітектуру часто мотивоване не архітектурною логікою, а виключно комерційними розрахунками. Олександр Максимов, засновник і керівник компанії LOFU, зазначає, що це призводить до абсурдних ситуацій, коли історичні будівлі перетворюються на рекламні носії або втрачають свою автентичність через недоречні конструктивні рішення: «Один із таких об’єктів — “Круглий ринок” у Харкові, унікальна споруда з незвичною конструкцією. Зараз, на жаль, будівля втратила свою оригінальну функцію. А нещодавно туди заїхав супермаркет. Ми намагалися зробити так, щоб люди розуміли історичну цінність цього об’єкта. Його форма нагадує перевернутий циліндр, і важливо було зберегти цю особливість. Але бюджет реставрації був обмежений, що, прямо скажемо, не дозволило реалізувати все, що задумувалося.
Або інша будівля в Харкові, яка є монументальною історичною спорудою. Вона була частиною цілісного архітектурного ансамблю, проте її оновлення викликає питання. Перед будівлею реконструювали площу та встановили фонтан. Сам по собі фонтан — гарна ідея, але він зовсім не відповідає оригінальному задумові простору. Це абсолютно інші форми, матеріали та стилістика, які не узгоджуються між собою. До того ж саму будівлю перетворили на темний “куб” із черепашнику. Всі інші архітектурні елементи на її фасаді зникли чи були закриті новими нашаруваннями».
Ключове завдання — сформувати архітектурну політику, в якій модерністська спадщина розглядатиметься не як майданчик для експериментів, а як повноцінна частина культурного коду міста
Але головна причина хаотичних втручань — відсутність чітких норм і регламентів, що регулюють роботу з модерністською спадщиною. Володимир Шевченко зазначає, що модерністська архітектура залишається в «сірій зоні», де практично відсутні професійні критерії реновації: «Юридично спадщина визначається через наявність авторських прав, оригінальних конструктивних рішень, історичних фрагментів чи особливого значення для міста. Кожен випадок має розглядатися окремо. Проблема в тому, що багато цінних об’єктів не мають офіційного статусу пам’яток, тому їх можуть знести або змінити без урахування їхньої історичної ролі».
Така ж думка і Ельміри Еттінгер: «Головна проблема — відсутність регулювання. Не можна на модерністські будівлі встановлювати білі склопакети, які порушують цілісність фасаду. Не можна використовувати кислотні кольори чи вставляти безглузді дизайнерські елементи, що суперечать загальному вигляду».
Тож ключове завдання — сформувати архітектурну політику, в якій модерністська спадщина розглядатиметься не як майданчик для експериментів, а як повноцінна частина культурного коду міста.
Шість спікерів і модератор: дискусія про те, як перетворити об’єкти модернізму на ресурс, вийшла досить довга та жвава. Фото: Юрій Ферендович
Використання сучасних технологій і матеріалів
Реставрація модерністської архітектури потребує особливого підходу до матеріалів і технологій. Багато будівель створювалися з використанням специфічних конструкцій та облицювання, які не завжди можна просто замінити сучасними аналогами.
Анастасія Веснянка пояснює, чому важливо враховувати історичний контекст під час вибору матеріалів: «Колись білені хатини із солом’яними стріхами були буденністю, а сьогодні це елітна реконструкція, яку відтворюють із використанням традиційних технік. Так само і з модернізмом: його матеріали й технології мають значення, і їх не можна просто замінити без усвідомлення контексту.
Якщо будівля була створена із жовтої цегли, то логічно її відновлювати саме так, а не перекривати скляними фасадами. Зараз навіть з’являються компанії, які починають виробництво жовтої цегли, розуміючи її важливість для збереження історичної автентичності.
Ми, наприклад, працюємо з керамікою, але в Україні зараз немає заводів, які виробляють саме таку кераміку, як у XX столітті. Деякі майстерні ще працюють із традиційними техніками, але вийти на масштабні обсяги, які використовувалися в минулому, дуже складно. Така ситуація показує, що питання збереження модерністської спадщини — це не лише про архітектурні рішення, а й про виробничу культуру. Ми маємо підтримувати локальне виробництво матеріалів, які дозволять реставрувати й оновлювати будівлі, не спотворюючи їхній первісний вигляд».
Сприйняття залежить не тільки від самих будівель, а й від того, як вони інтегровані в середовище. Ігнорування контексту може призвести до того, що будівля залишиться неактуальною
Сучасні технології можуть сприяти реставрації, якщо їх використовувати правильно. Наприклад, у Європі активно застосовуються методи цифрового сканування та 3D-друку для відтворення втрачених архітектурних елементів. В Україні такі практики поки не набули широкого поширення, але вже з’являються успішні кейси.
Олександр Кумейко: «Коли випадають декоративні елементи або пошкоджується фасад, це можна відновити, використовуючи максимально автентичні матеріали. Із фасадами часто виникає ситуація, коли юридично заборонено їх змінювати, але при цьому можливе оновлення технічних характеристик. У сучасних умовах реставрація враховує не лише естетику, а й безпеку, освітлення, вентиляцію. Інженерні рішення можуть відповідати новим стандартам, не руйнуючи автентичність».
Архітектор Володимир Шевченко впевнений, що суспільство дійде розуміння цінності модерністської архітектури еволюційним шляхом. Фото: Юрій Ферендович
Міське середовище, освітлення та візуальна ідентичність
Модерністська архітектура багато в чому формує візуальний вигляд міст, але її сприйняття залежить не тільки від самих будівель, а й від того, як вони інтегровані в міське середовище. Ігнорування контексту може призвести до того, що будівля, навіть після реконструкції, залишається неактуальною, пояснює Володимир Шевченко: «Щодо кінотеатру “Зоряний”, який переобладнали під офісний центр: він не функціонує не через поганий вигляд чи архітектурні рішення. Справа в тому, що ніхто не хоче винаймати там офіси, бо поруч немає парковок, що для офіс-центру є визначальним. Тобто справа не лише у формі й естетиці будівель, а й у стратегічному розумінні простору та його використання. Це перше. Друге — я вважаю, що в кожної нашої архітектурної перемоги чи поразки є ім’я та прізвище архітектора, тому з архітекторами теж треба працювати, щоб вони не просто виконували завдання замовника, а мислили ширше, враховуючи історичний та урбаністичний контексти».
На думку Олександра Максимова, освітлення відіграє ключову роль у сприйнятті та, як наслідок, у збереженні архітектурної ідентичності: «Проблема освітлення в міському просторі стає все більш актуальною. Наприклад, у Харкові навпроти Оперного театру встановлено опори освітлення, що досить гармонійно вписуються в композицію. Але поруч розташовані інші будівлі, підсвічування яких зроблене за зовсім іншими принципами.
Не тільки характер освітлення та самі світлові прилади, а й безліч інших технічних елементів — системи водовідведення, кондиціювання, опалення тощо — можуть конфліктувати з модерністською домінантою
Виникає питання: чи є сенс підсвічувати модерністські будівлі так само, як класичні історичні пам’ятки? Чи варто для всіх споруд використовувати один і той самий підхід? Очевидно, що ні. Потрібно працювати не тільки з окремими об’єктами, а й комплексно: враховуючи вулиці, райони, міський контекст загалом. Водночас є випадки, коли історична забудова розташована поруч із торговими центрами чи сучасними будівлями, які мають власні рішення щодо освітлення. Часто ці рішення взагалі не узгоджуються між собою. Наприклад, якщо одна будівля підсвічена яскравим фіолетовим світлом, а сусідні мають тепле біле підсвічування, це створює хаотичну картину, яка руйнує цілісність міського простору».
Візуальна ідентичність міста складається не лише з окремих знакових будівель, а й із їхньої взаємодії з навколишнім простором. Не тільки характер освітлення та самі світлові прилади, а й безліч інших технічних елементів — системи водовідведення, кондиціювання, опалення тощо — можуть конфліктувати з модерністською домінантою.
Анастасія Веснянка, маркетинг-директорка компанії BUDZIRKA, доводить присутнім важливість маркетингового підходу: необхідно транслювати суспільству цінність історичних будівель. Фото: Максим Дробіненко
Юлія Полюхович розповідає про рішення, використані на Арсенальній площі: «Хорошим прикладом є інтеграція обладнання в архітектурний простір. Ви, напевно, були на Арсеналі — там встановлені наші чилери. Але знайти їх нелегко, адже ми максимально замаскували їх під ламелі. Якщо уважно придивитися, то ви побачите, що все обладнання сховане саме там. Ми доклали зусиль, щоб вписати його в загальний вигляд будівлі, тоді як зазвичай на такі речі просто не звертають уваги. Часто чилери просто ставлять на дах, не замислюючись про їхній вплив на естетику простору. Нам же довелося шукати нестандартні рішення, адаптувати конструкції, інтегрувати їх у фасад».
Володимир Шевченко: «Кожна історична будівля — це нашарування різних епох, стилів і змін. Деякі елементи зникають із часом, інші залишаються. Зрештою, суспільство саме визначає, що є цінним і що варто зберегти. Важливо знайти правильний підхід, який дозволить інтегрувати архітектурну спадщину в сучасне життя, а не перетворити її на застиглі музейні експонати. Молоді покоління мають відчувати зв’язок із цими будівлями, а не сприймати їх як щось далеке й неживе. Це має бути природний процес — трансформація, осмислення, включення в новий контекст».
Модернізм — це архітектура амбіцій, створена в часи, коли майбутнє здавалося чітким, сміливим і впорядкованим. Сьогодні воно стало складнішим, а разом із ним — і наше ставлення до модерністської спадщини. Ми можемо або розчинити ці будівлі в хаосі несистемних реновацій, або прийняти їхню естетику, знаходячи способи адаптації без втрати сутності. Модернізм не має залишитися ніким не впізнаним фоном для нових забудов. Він може бути впізнаваним символом міста, якщо ми навчимося працювати з ним не як із тягарем минулого, а як із потенціалом майбутнього.
