У складні часи, коли нервова система кожного українця виснажена, коли потік новин вибиває з рівноваги, народжується подія, що об’єднує, надихає та спонукає до дій.
Вже перший Ландшафтний Конгрес зібрав близько 300 учасників. Організатори планують, що в наступні роки кількість зацікавлених слухачів зростатиме. Фото: Iren Konewska
Організатори Ландшафтного Конгресу сформулювали його місію так: «Надихнути й наповнити потужними знаннями, зарядити енергією, підтримати, обійняти, трохи розсмішити — щоб потім разом утілювати важливі зелені справи».
І вони впоралися із цим на 100%, а можливо, й більше. Конкурс-премія, натхнені виступи спікерів, презентація унікальної колекції одягу, власна пісня, що стала своєрідним гімном ландшафтної спільноти, — усе це створило абсолютно новий формат заходу. Концентрована доза творчої енергії, що потрібна для підзарядки.
Юлія Чемердовська, ландшафтна дизайнерка, співвласниця Aquagarden і співзасновниця Конгресу. Фото: Iren Konewska
Юлія Чемердовська, ландшафтна дизайнерка, співвласниця Aquagarden і співзасновниця Конгресу, ділиться враженнями: «Мене драйвила сама ідея — багато людей, красива локація, атмосфера, від якої всі кайфують. Дуже хотілося передати цей вайб учасникам. Ми всі зараз у схожих умовах: війна, обстріли, укриття, хтось має рідних чи друзів на фронті. Емоційно витримати три роки поспіль — неймовірно важко. І, щоб ми не загрузли в суцільній депресії, треба було нас усіх розбурхати, нагадати: наше завдання тут — підтримувати життя. Ми як справжні українці можемо і плакати, і сміятися, і співати пісень, і допомагати ЗСУ — і все це одночасно. Головне, що ми живі, а отже, можемо діяти».
Відгуки підтверджують: Конгрес став тим самим ковтком свіжого повітря й потужним зарядом енергії, що надихнув учасників на роботу та нові проєкти.
Тож чим саме надихалися учасники? Розбираємо за порядком.
Коло не конкурентів, а друзів: учасники першого Ландшафтного Конгресу України тепло вітають один одного. Фото: Iren Konewska
Сади: конкурс як точка зростання
Конкурс-премія Ландшафтного Конгресу відбувся майже одразу після конкурсів НСАУ та ГЛАУ, але це не зменшило інтересу до участі.
«Чим більше конкурсів і премій — тим краще для галузі. Це дійсно важливо, це мегакруто», — каже Юлія Чемердовська, співзасновниця Конгресу.
Члени журі конкурс-премії першого Ландшафтного Конгресу та нагороджені ландшафтні архітектори. Фото: Iren Konewska
Олена Бальжик, ландшафтна архітекторка компанії Teri-Tori та членкиня журі премії, наголошує: «Цінність конкурсу ще й у тому, що він одразу задав високу планку: були чіткі вимоги до робіт і обмеження, які не дозволяли подавати проєкти, що знижують професійний рівень».
Щоб допомогти учасникам краще презентувати свої роботи, організатори провели серію безкоштовних вебінарів. Там розбирали, як зробити ідею виразною та донести її максимально чітко.
Ірина Подолян, CEO студії Aquagarden, співорганізаторка Ландшафтного Конгресу, ділиться знаннями та досвідом із гостями. Фото: Iren Konewska
«Важливо не просто відсіяти слабші роботи, а дати авторам зрозуміти, як рости професійно. Ми показали, що таке архаїчний сад і що таке сучасний, який вигляд має грамотна презентація проєкту», — додає Чемердовська.
Усі вебінари доступні на YouTube і можуть стати в нагоді для підготовки не лише до цього, а й до будь-якого іншого конкурсу. А в майбутньому їх буде ще більше.
«Конкурс — це не просто про переможців. Це про розвиток. Побачите, які результати ми отримаємо через 5 років!» — переконана Юлія.
Членкиня журі, Олена Бальжик оглядає проєкти, що подані на конкурс-премію Ландшафтного Конгресу. Фото: Iren Konewska
Але найцінніше, за словами Олени Бальжик, — це не змагання за першість, а обмін знаннями та відкритий діалог: «Конкурс не закінчується нагородженням. Ми розбирали роботи, обговорювали плюси й мінуси, пояснювали учасникам свої рішення. Було важливо почути думки один одного. І коли конкурсант після такої розмови каже: “Я тепер розумію, куди рухатися далі”, — це означає, що ми зробили все правильно».
Гран-прі: сад, що звучить, як пісня
Переможцем конкурсу-премії Ландшафтного Конгресу став сад «Жива Нива» ландшафтної дизайнерки Оксани Язикової. Його високо оцінила членкиня журі, американська ландшафтна дизайнерка Керрі Престон: «Це емоційний проєкт. Він створений від серця, і я відчуваю любов та особистий сенс, які він несе. Читається, як вірш, і я ніби чую, як його співає сам творець».
Ландшафтна дизайнерка Оксана Язикова у своєму саду «Жива Нива», який отримав гран-прі на конкурсі Ландшафтного Конгресу. Фото: Маша Савоскула
«Жива Нива» розташована на території агрокомпанії, яка понад 15 років вирощує органічну продукцію. Сад з’явився у травні 2022 року, на початку великої війни. Чоловік запропонував дизайнерці створити красу на господарстві, щоб відволікти її від шокового стану.
Перший Конгрес, перший конкурс та перша нагорода за найактуальніший сад. Фото: Iren Konewska
Оксана Язикова прагнула зробити сад максимально природним — не ідеально доглянутим, а живим. «Я хотіла передати атмосферу місця, яке мені рідне. Простору дитинства, коли їздила до бабусі. Для мене це був терапевтичний простір. Я повністю занурилася в процес, і це мене врятувало», — розповідає вона.
У саду «Жива Нива» сортові злаки сусідять з ендемічними травами та квітами українських лук. Фото: Маша Савоскула
Ідея злакового саду народилася завдяки місцевому пейзажу. На під’їзді до господарства є затока з очеретом, і його природний малюнок надихнув Оксану перенести цю структуру на ділянку. Спочатку територія була занедбаною: заросла бузиною та кленом ясенелистим. Згодом з’ясувалося, що під обшивкою старого сараю ховається автентична хата — білена, глинобитна, як у бабусі. Це ще більше підсилювало атмосферу місця.
Американська ландшафтна дизайнерка Керрі Престон про сад «Жива Нива»: «Це емоційний проєкт. Він створений від серця, і я відчуваю любов та особистий сенс, які він несе. Читається, як вірш, і я ніби чую, як його співає сам творець»
Спочатку Оксана не думала, що сад стане публічним простором. Але навчання в EDS, Європейській школі дизайну, поїздки в інші сади та постійний інтерес відвідувачів привели до ідеї зробити його відкритим для людей: «Приїжджали місцеві, розпитували. І навіть у школі попросили допомогти створити щось гарне». Перша публікація у Facebook викликала справжній ажіотаж, а запити на відвідування перетворили сад на простір для спілкування та навчання.
«Жива Нива» розташована на території агрокомпанії, яка понад 15 років вирощує органічну продукцію. Фото: Маша Савоскула
Олена Бальжик, членкиня журі премії, відзначає: «Коли ми йдемо на конкурс, важливо не просто створити гарний проєкт, а й реалізувати його. Це потребує не лише творчості, а й професійного вміння втілити ідею в реальність. “Жива Нива” — яскравий приклад того, як природний простір може розкритися в новій якості».
Історія цього саду — про те, як ландшафт може зцілювати, об’єднувати людей і ставати джерелом натхнення.
Глинобитна хатка, що використовується як сарай, стала частиною ландшафту, додавши йому автентичності. Фото: Маша Савоскула
Спікери: природний сад як українська ідентичність
Однією з ключових тем Конгресу стала натуралістичність у ландшафтному дизайні. І хоча про природні сади говорять уже давно, цього разу питання набуло глибшого сенсу.
«Цікаво, що цю тему підіймали всі: і спікери, і учасники конкурсу. Це не просто тренд, це глобальний вектор, який ми не можемо оминути», — зазначає Юлія Чемердовська.
Водночас важливо, щоб українські дизайнери сприймали природний сад як український, а не просто копіювали західні підходи. «Ми всі підхопили стиль “нової хвилі”, надихнулися преріями, але які прерії, коли на ділянці — ліс чи болото? Час повертатися до рідних ландшафтів, створювати природні сади, що відображають саме нашу екосистему», — пояснює Чемердовська.
Емоції та овації: організатори намагалися створити на заході творчу атмосферу. Фото: Iren Konewska
Саме тому серед спікерів був Андрій Бут, співзасновник розсадника «Осокор» та компанії VERT. Він розкрив тему не лише з дизайнерського, а й із наукового погляду — через геоботаніку.
Чому українці недооцінюють красу своєї природи? Попри очевидні переваги рідних рослин, їх використання часто стикається з опором. «Головна проблема — менталітет, — пояснює Андрій Бут. — Наші люди звикли, що земля має бути розорана. Луг чи пасовище сприймається як недорозвинена територія. Це потрібно змінювати».
«Для більшості людей земля має “працювати”. Луг чи степ здаються пусткою, а не цінною природною зоною. Від цього сприйняття треба відходити», — Андрій Бут, співзасновник розсадника «Осокор» і компанії VERT
Український природний сад не має бути ні голландським, ні американським. Він має зберігати ДНК нашого ландшафту. І це завдання, яке стоїть перед новою хвилею ландшафтних дизайнерів.
Перешкоди на шляху до українського природного саду
Одна з головних проблем — недооцінка краси рідної природи. «Ми не цінуємо свої ландшафти. Розорювання лук, пасовищ, заміна природних екосистем штучними лісами звели до мінімуму площі диких біоценозів. Вони залишилися тільки клаптиками в ярах, балках, урочищах, болотах», — зазначає Андрій Бут.
Проблема глибша, ніж здається: це питання ментальності.
«Для більшості людей земля має “працювати”. Луг чи степ здаються пусткою, а не цінною природною зоною. Від цього сприйняття треба відходити: не чекати, що все зміниться саме по собі, а активно популяризувати красу українських ландшафтів».
Андрій Бут, співзасновник розсадника «Осокор» та компанії VERT. Фото: Iren Konewska
Тож чому клієнти обирають не те, що корисніше? Якщо підсумувати виступ експерта, то є кілька причин:
- жага контролю. Ідеально підстрижені газони, прибрані листочки, бездоганний порядок — саме таким бачать сад замовники. Водночас в Японії пень від старого дерева є шматочком ландшафту, дає нові паростки та стає частиною екосистеми;
- маржинальність. Бузина, калина чи бруслина європейська, що прекрасно ростуть самі, не приносять прибутку розсадникам. Натомість клієнт радше купить дорогу іргу чи сформовану бруслину крилату — тут він бачить, за що платить;
- сад як статус, а не простір для життя. Важливіше, що подумають інші, ніж власний комфорт. Крайній прояв — рядок ідеально підстрижених нівакі перед будинком;
- очікування миттєвого результату. Газон і крупноміри дають ефект одразу, а от на створення збалансованої екосистеми потрібні роки;
- колекціонування. В бажанні зібрати у своєму саду все й одразу губиться головне — гармонія простору. Чим більше екзотичних рослин, тим «крутішим» здається сад.
Український ландшафтний дизайн потребує усвідомленого ставлення до власної природи. Ми прагнемо створювати ультрасучасне, дизайнерське, інноваційне, але при цьому забуваємо про спадщину. Важливо не лише проєктувати нове, а й берегти старе — зберігати наявні дерева, щоб передати їх наступним поколінням. Цей підхід активно розвивають польські арбористи, які презентували на Конгресі нові стандарти захисту дерев під час будівництва.
Андрій Бут, співзасновник розсадника «Осокор» і компанії VERT, знайомить слухачів із типовими ознаками українського присадибного сільського ландшафту. Фото: Iren Konewska
«Ми страшенно хвилюємося, щоб не пошкодити електрокабель, але коли будівельна техніка рве коріння старого дерева, це нікого не турбує. Чому? — ставить риторичне питання
Войцех Янущик, ландшафтний архітектор, засновник дизайн-студії Krajobrazy Sp. та інспектор із нагляду за зеленими насадженнями, Польща. — Догляд за щойно посадженими рослинами здається очевидним. А догляд за деревами, що вже ростуть? Вони ж нічого не коштували».
Захист наявного ландшафту — це не лише збереження природи, а й елементарний економічний розрахунок. Адже те, що суспільство втрачає зараз, потім доведеться відновлювати десятиліттями.
Творення чи руйнування? Відповідальність ландшафтного дизайну
«Ландшафтна архітектура — це творення чи руйнування?» —запитання-провокація, яке ставить перед авдиторією Войцех Янущик. На перший погляд, відповідь очевидна. Але, якщо замислитися, кожен етап ландшафтного проєкту несе в собі певну дозу руйнації.
Український ландшафтний дизайн потребує усвідомленого ставлення до власної природи. Ми прагнемо створювати ультрасучасне, дизайнерське, інноваційне, але при цьому забуваємо про спадщину
«Ми не працюємо в порожньому просторі. Вже на етапі задуму приймаємо рішення, які впливають на довкілля. Вибір місця, масштаб, матеріали — все це має свою ціну», — нагадує Янущик.
Ландшафтний архітектор не просто створює. Він вирішує, що буде знищене для втілення його бачення. Але чи усвідомлюють фахівці зеленої сфери наслідки своїх рішень?
– Вже на етапі задуму ми приймаємо рішення, які впливають на довкілля. Вибір місця, масштабу проєкту, матеріалів — усе це тягне за собою енергетичні та деструктивні витрати. Від нашого мислення залежить, яку шкоду ми завдамо екосистемі, що існує на цій території.
– Чи здатні ми побачити місце, яке аналізуємо, як живу екосистему, а не просто як майданчик для забудови? Адже те, що ми вважаємо пустирем, може бути домівкою для сотень видів.
Людмила Білодід, засновниця бюро Beloded Landscaping, дійсний член Society of Garden Designers (SGD) та член правління Гільдії ландшафтних архітекторів України (GLAU). Фото: Iren Konewska
– Проєктуючи простір, ми думаємо про його естетику та функціональність, але забуваємо, що кожна намальована лінія означає використані ресурси. За нею стоять енерговитрати, будівельна техніка, матеріали, а згодом — і відходи. На кресленні цього не видно, але кожен наш вибір залишає вуглецевий слід. Чи можемо ми проєктувати, пам’ятаючи, що втручаємося в складну систему, механізми якої не завжди розуміємо?
– Скільки енергії витрачається на створення цих просторів? Будівельні машини витрачають пальне, виробництво матеріалів залишає тонни відходів. Хтось бачить лише гарний парк, а хтось — їжака, якого переїхав екскаватор, чи крота, що не встиг утекти. Він не дожив до «раю на землі», який ми хотіли створити.
– А що далі? Газонокосарки, добрива, хімічні обробки — вони створюють не лише доглянутий простір, а й величезний вуглецевий слід, який впливає на зміну клімату.
«Чи можемо ми проєктувати відповідальніше? І чи готові ми до цього виклику?» — запитує Войцех Янущик.
Войцех Янущик запитує українських ландшафтних архітекторів, чи враховують вони величезний вуглецевий слід, який залишає інтенсивне садівництво. Фото: Iren Konewska
У традиційному ландшафтному дизайні хаотична, спонтанна природа часто сприймається як щось небажане, що потрібно приборкати. Але концепція «четвертої природи» пропонує інший підхід. Це території, де природа поступово повертає собі землю: постіндустріальні зони, покинуті простори, занедбані території. Вони мають величезний потенціал для адаптації до змін клімату та створення стійких екосистем.
Янущик наводить приклад «Галереї в кущах» — простору для пасивного відпочинку, створеного в межах діяльності фонду «Ландшафти»: «Ми зробили це місце для пасивного відпочинку, спираючись лише на сходинки. Там не було створено жодного додаткового елемента. Завдяки цьому відбулося кілька заходів, концертів і виставок. Єдиним додатковим “введеним” елементом стала біоциклічна ґрунтова мульча для дорожніх поверхонь, яка є матеріалом, що повністю відповідає принципам циркулярної економіки».
«Хтось бачить лише гарний парк, а хтось — їжака, якого переїхав екскаватор, чи крота, що не встиг утекти. Він не дожив до “раю на землі“, який ми хотіли створити», – Войцех Янущик, ландшафтний архітектор (Польща)
Замість того, щоб встановлювати чергові «модні» лавки з бетону та пластику, архітектор пропонує зосередитися на потенціалі місця. Принцип «без руйнування» — це не утопія, а можливий шлях до майбутнього, де не природа підлаштовується під людину, а людина — під неї.
Гості Конгресу прагнуть записати виступи спікерів. Фото: Iren Konewska
Чи є місце природності в сучасному місті?
«Цілком!» — вважає Дмитро Васильєв, засновник і головний архітектор Archimatika. Компанія інтегрує архітектуру та ландшафт в єдиний напрямок — урбан-дизайн. Реалізовані проєкти — «Комфорт Таун», «Республіка», «Файна Таун», UNIT.Home — підтверджують, що зелені простори роблять середовище комфортнішим, а нерухомість — дорожчою.
«Навіть найконсервативніші девелопери згодом розуміють переваги природного дизайну. На старті будівництва перша черга продається по 690 у. о. за квадратний метр, але коли простір починає працювати, ціна зростає до 2500 у. о.», — каже Дмитро Васильєв.
Дмитро Васильєв, засновник і головний архітектор Archimatika. Фото: Iren Konewska
Втім, замовники досі бояться «неокультуреної» природи, наголошує Олена Бальжик: «Страх перед дикою природою — це одна з головних перешкод, яка заважає переконати замовника обрати природний сад. Важливо говорити про це, показувати гарні приклади, пояснювати, наскільки це цінно, особливо для дітей, які ростуть у такому середовищі. Адже це впливає на всіх, на загальне сприйняття, що такий ландшафт не просто допустимий, а правильний і природний.
У нас із дитинства зберігається пам’ять про сад. Ми пам’ятаємо, як бабуся сіяла квіти, як росла ліщина, як старою яблунею можна було лазити, як черешня рясніла плодами. Але що винесуть із сучасного ландшафту діти, якщо він закатаний у газон і обсаджений туями? Що вони розкажуть своїм дітям? Що вони запам’ятають? У такому просторі навіть немає можливості відірвати листочок, зламати гілочку — немає нічого, що може стимулювати допитливість і розвивати фантазію. І коли я говорю про це, коли про це говорять колеги, то, можливо, ця інформація, крапля за краплею, сформує нове розуміння.
Дмитро Васильєв, засновник і головний архітектор Archimatika, розповідає про фірмовий підхід компанії до оформлення ландшафту. Фото: Iren Konewska
Житлові комплекси відіграють у цьому ключову роль. Якщо я створюю сад для приватного замовника, його бачать він і його гості — скажімо, 40 людей. Але якщо ми говоримо про двори ЖК, сквери, парки — це тисячі людей, які щодня контактують із цим простором. І коли в ЖК все закатують у газон — для мене це професійний злочин. Я просто не розумію, як можна не бачити різниці».
Фінальний акорд: професія, яка формує майбутнє
Звісно, тем на Конгресі було значно більше — від проєктування до використання штучного інтелекту. Червоною доріжкою Конгресу пройшлися не лише гості, а й моделі бренду «Ботаніка» — першої української лінії стильного одягу для ландшафтних дизайнерів.
Це не просто презентація колекції, а демонстрація нового підходу до професійної ідентичності, вважає Юлія Чемердовська: «На такому драйві вдалося реалізувати те, що визрівало давно, але не могло знайти виходу. Хотілося здивувати, поділитися, а ще — щоб на українському ринку з’явилося НАШЕ. Не щось привезене з Америки, а своє, стильне, продумане, якісне. Робочого одягу вистачає, але хотілося створити щось саме для дизайнерів, керівників — тих, хто вже не працює фізично в саду, не перевдягається в робу. Адже реальність така: виїзд на ділянку на розстановку рослин у джинсах, майці, кепці. Речі залишають у машині, із собою — ключі, телефон, рулетка, іноді айкос. Питання: куди все це подіти? І як зробити так, щоб, коли нахиляєшся до рослин, нічого не випадало з кишень? Дизайн одягу продуманий так, щоб забезпечити максимальний комфорт у русі».
Моделі бренду «Ботаніка» — першої української лінії стильного одягу для ландшафтних дизайнерів. Фото: Iren Konewska
Ландшафтний Конгрес став не просто подією, а майданчиком для переосмислення ролі локального контексту. Українські члени журі, українські спікери — принципова позиція організаторів. Адже важливо не лише запозичувати світовий досвід, а й затверджувати власну експертизу. В українському ландшафтному дизайні є достатньо висококласних фахівців, і сьогодні вони мають звучати впевнено.
Ще один важливий аспект — статус професії. Цього року Конгрес вийшов на новий рівень організації, наблизившись до формату престижних міжнародних конференцій. Ландшафтна архітектура — це не просто мистецтво створення гармонійного простору. Це професія, що вимагає глибоких знань, стратегічного мислення та бізнес-підходу. А ті, хто її представляє, заслуговують на визнання та повагу.
Українські члени журі, українські спікери — принципова позиція організаторів. Адже важливо не лише запозичувати світовий досвід, а й затверджувати власну експертизу
Але ландшафтна архітектура — це не лише про проєкти. Це передусім про спільноту, яка формує майбутнє наших міст і природних просторів.
Ірина Подолян, CEO студії Aquagarden, співорганізаторка Ландшафтного Конгресу, наголошує: «Хотілося просто ділитися знаннями, досвідом. Якби на початку моєї кар’єри колеги були такими ж відкритими, мені було б значно легше. У нас є багато колег — саме колег, а не конкурентів, — із якими ми обмінюємося досвідом, підтримуємо одне одного. І хочеться, щоб цього було більше. Об’єднуватися. Адже тільки разом ми сила».
Юлія Чемердовська, ландшафтна дизайнерка, співвласниця Aquagarden, Богдан Невінський, CEO компанії «Зелене Місто Винники» та Ірина Подолян, CEO студії Aquagarden — співорганізатори Конгресу. Фото: Iren Konewska
Богдан Невінський, CEO компанії «Зелене Місто Винники» та співорганізатор Конгресу, підсумовує: «Найвищий ступінь досягнення — це бажання ділитися: знаннями, часом, ресурсами. Це те, що робить нас сильнішими, людянішими. Конгрес — це місце, де ніхто не ставить за мету щось отримати від тих, хто приходить. Це не бізнес-проєкт і не про просування себе чи свого бренду. Це про обмін. Ми всі тут навчаємось один в одного».
Ландшафтна архітектура — це не лише про простір, а й про емоції. Конгрес став місцем, де ідеї матеріалізуються, досвід трансформується в нові сенси, а натхнення знаходить неочікувані форми. Коли творчість досягає свого піку, вона виходить за межі проєктів і креслень — і навіть виливається в пісню. Ці щирі рядки стали своєрідним гімном професії, відображаючи її суть:
«Посадити сад — це вірити в завтрашній день.
Яке це щастя — творити простір для щастя людей.
Щоб проводжати сонце і чути, як співає соловей.
І на своїй землі саджати сад і ростити своїх дітей».
Ландшафт — це завжди про майбутнє. Посаджене сьогодні дерево переживе садівника, а створений простір впливатиме на життя людей ще довгі роки. І саме ця думка надає сенсу кожному проєктові, кожному рішенню, кожному натхненню.
