Василь Тимкович: “Чому пам’ятка “хворіє”, а ми дискутуємо?”

/ Мнения /

Реновація або консервація — який шлях обрати, щоб зберегти архітектурну спадщину України? Посилювати або лібералізувати законодавство у сфері роботи з пам’ятками архітектури та містобудування? Чому результати реставрації старовинних будівель часто шокують навіть неосвічених глядачів?

Щоб знайти відповідь на ці непрості питання, ми вирішили звернутися до професійного досвіду Василя Тимковича, керівника державного Інституту «УкрНДІпроектреставрація» — базової організації у сфері реставрації та співавтора профільних ДБН А. 2.2. — 14:2016 «Склад та зміст науково-проєктної документації на реставрацію пам’яток архітектури та містобудування». Отже, суто професійний погляд на одну з найбільш болючих тем сучасності.

Василь Тимкович

PRAGMATIKA.MEDIA: Від архітекторів і девелоперів ми чуємо, що в Україні вкрай жорсткі правила, що регламентують всі питання, пов’язані з реставрацією та ремонтом архітектурної спадщини. Але як тоді з урахуванням строгості нормативної бази можна пояснити численні казуси, коли невміла «реставрація» спотворює будівлі, або ж під виглядом реставрації проводиться «євроремонт»? Складається враження, що у сфері реставрації щось глобально негаразд.

Василь Тимкович: Реставрація — це дуже специфічна і досить болюча тема. Головне наше завдання — збереження того, що до нас донесли минулі покоління. Будь-яка нація, країна, маючи власну історію, зберігає їх для майбутніх поколінь. Так, архітектурні пам’ятки — це історія, це об’єкти туризму, це гордість народу. Але їх відмінність від музейних експонатів у тому, що більшість з них постійно експлуатується в непростих умовах — це будівлі, в яких працюють або живуть люди.

Я дійсно бачу кілька системних проблем. Ми — автори будівельних норм як старих, так і оновлених у 2016 р. ДБН А. 2.2–14:2016 «Склад та зміст науково-проєктної документації на реставрацію пам’яток архітектури та містобудування» свідчить, що будь-який підхід до реставрації починається з попередніх робіт, під час яких визначають загальний технічний стан пам’ятки. Їх результат — складання «реставраційного завдання», в якому прописується вся політика подальшого проєктування. Далі проводиться комплексне наукове дослідження матеріальної структури та технологій, за якими зводилася будівля, складається історична довідка, розробляється програма проведення комплексних наукових досліджень. Якщо ця будівля з багатовіковою історією, то всі її періоди повинні бути підтверджені в тому числі й лабораторними дослідженнями. Для цього відбираються зразки каменю, цегли, розчину. І всі подальші проєктні рішення реставраторів спираються на результати цих наукових досліджень. Раніше цієї методології дотримувались неухильно, а всі об’єкти проходили через професійних реставраторів; формувалися традиції, коли один реставратор практично все своє життя вів кілька «своїх» пам’яток і знав їх досконально. Зараз цього немає з ряду причин.

Одна зі скульптур на фасаді римо-католицького костелу Воздвиження та св. Йосифа на території музею-заповідника «Підгорецький замок».
Фото: Юрій Ферендович

Система тендерних закупівель не враховує специфіку реставраційних робіт. Вважається, що конкуренція та ринок все вирішать. Під час проведення тендерних торгів на Prozorro визначальним фактором для виявлення переможця, на жаль, є ціна. Монополія науковців-реставраторів закінчилася, і пам’ятки часто потрапляють до рук непрофесійних виконавців. Вони виграли за ціною, а інші вимоги нерідко прописані дуже слабенько, оскільки самі замовники здебільшого не є фахівцями з реставрації. Але коли уже починається процедура тендеру — ви практично мало що можете змінити. Умовами тендеру закладаються мінімальні терміни на проведення комплексних наукових досліджень, мінімізуються їх об’єми. Замовника часто взагалі не цікавить ця частина. Йому потрібен проєкт, за яким він завтра буде розв’язувати проблему реставрації пам’ятки з пристосуванням. Я зараз не маю на увазі Софію Київську чи Лавру, де зберігся колектив, працюють десятки професіоналів і науковців. Там тендерна документація завжди на досить високому рівні. Але загалом наукова реставрація в нас під великим сумнівом, наголошую — наукова.

Колись ми виїжджали бригадою на об’єкт і кілька місяців проводили там ретельні дослідження. Відбирали зразки фарби, живопису, кладки тощо. Потім чекали на лабораторні результати. Зазвичай менше ніж за рік науково-комплексні дослідження не робили. Тому проєктувальники мали можливість приймати зважені рішення, спираючись на результати досліджень. Тепер дослідний етап скоротився до мінімуму — бігом-бігом.

P.M.: І до чого цей поспіх призводить?

В. Т.: Ми всі бачимо сумний результат. Треба розуміти, що будь-який збиток, нанесений пам’ятці архітектури через поспіх чи непрофесійний підхід, може бути непоправним. Якщо щось пішло не так під час ремонту звичайного будинку, то це можна буде виправити пізніше. Але з пам’ятками складніше. Для роботи з ними необхідно дотримуватися певних методологічних підходів, враховувати особливості технології проєктування. Для кожної пам’ятки потрібно застосувати індивідуальний підхід, враховуючи тільки їй властиві характеристики та реальний стан. Головне правило реставрації — не нашкодити. Якщо якусь проблему ми не можемо вирішити сьогодні, її вирішать майбутні покоління. Неспеціаліст такими знаннями не володіє. Зате результати невмілої реставрації рано чи пізно стануть очевидні для всіх, і, закономірно, все обертається скандалом.

Фасад покинутої будівлі на вул. Гоголівській у Києві. Фото: Юрій Ферендович

P.M.: Наприклад, у Києві третій рік тривають роботи на фасаді оперного театру. Він став нерівномірно плямистим, а водостоки взагалі чомусь пофарбували фарбою під мідь. Як так могло статися?

В. Т.: Мені навіть собі складно пояснити, що у них там сталося. Колись ми займалися реставрацією цього об’єкта, але вже давно його не ведемо. Я чув деякі коментарі, що це лише початковий етап робіт; фарбували тим, що було під рукою, і по завершенню все буде в порядку. Але мені здається, це приклад непрофесійного підходу до реставрації.

P.M.: У контексті цих проблем, поспіху і браку професійних кадрів, що можете сказати про плюси й мінуси урядового проєкту «Велика реставрація», в рамках якого планують відреставрувати понад сто об’єктів спадщини?

В. Т.: «Велика реставрація» — це найперша за роки незалежності заява держави про те, що існує розуміння важливості збереження об’єктів нерухомої культурної спадщини. В останні роки стабільне бюджетне фінансування реставрації наших численних пам’яток було відсутнє. Добре, якщо реставрація якогось видатного об’єкта спадщини проходила під егідою президента або відомого діяча — тоді гроші з’являлися. Але епізодично. Наприклад, у Батурині все робилось, поки при владі був зацікавлений президент. Зі зміною влади кошти закінчились і деякі види робіт так і не були виконані (відбудова фортеці та реставрація церкви-усипальниці останнього гетьмана України Кирила Розумовського та його палацу у Батурині відбувалася з ініціативи третього президента України Віктора Ющенка — прим. ред.).

Система тендерних закупівель не враховує специфіку реставраційних робіт. Вважається, що конкуренція та ринок все вирішать.

Але ж програма «Велика реставрація» теж поки що запланована тільки до кінця 2023 р. Я в розмові з міністром Культури та інформаційної політики висловив свою думку, що краще було анонсувати, що це лише перший етап «Великої реставрації», яка не повинна мати обмеження в часі. Потрібно розуміти, що реставрація — це нескінченний і постійний процес підтримання в належному стані об’єктів нерухомої культурної спадщини. Маю надію, що так і буде.

Перший етап «Великої реставрації» розрахований на фінансування за двома напрямками. Перший — розробка науково-проєктної документації, якщо її немає. А якщо вона вже підготовлена, то виділяються кошти на проведення власне реставраційних робіт. Деякі заповідники, наприклад, НЗ «Софія Київська» і Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник мають розроблену науково-проєктну документацію, тому отримають кошти на їх реа­лізацію. Їх колективи мають у своєму складі хороших фахівців, тому не має сумнівів, що вони зуміють ефективно і вчасно освоїти виділені кошти.

P.M.: Але є і негатив? Наскільки можливо дотриматися вимог до якості робіт, якщо зверху виставляють жорсткий політичний дедлайн?

В. Т.: Дедлайн, скоріше, не політичний, а фінансовий. Бюджетні кошти виділяються із запізненням, як правило, з кінця другого кварталу. Потім тендерні процедури тривають майже 1,5 місяці, це ще більше скорочує час на виконання робіт. А вони й так, як я вам пояснював, стиснуті до мінімуму. Попередні роботи, комплексно-наукові дослідження, стадія «Проєкт» та робоча документація — все це часто робиться за 5 місяців. А якщо на розробку проєктної документації відводиться мало часу, то ймовірність помилок, які можуть обернутися значною шкодою для пам’ятника, вища.

Фрагмент фасаду покинутої будівлі на вул. Тургенєвській у Києві.
Фото: Юрій Ферендович

При різкому збільшенні об’ємів фінансування сфери реставрації та з урахуванням тих обставин, що кількість професійних реставраторів як проєктантів, так і виробничників за останні роки значно скоротилась через різні причини, то виникають ризики, що в процес реставрації включаться виконавці, які взагалі не мають ніякого досвіду роботи з пам’ятками. Це, своєю чергою, може призвести до низької якості робіт на пам’ятках. Тому при реалізації програми «Велика реставрація» ці ризики повинні бути враховані.

На жаль, мені особисто доводилось бачити вже розроблену проєктну документацію по досить важливим об’єктам, де розробником виступала фізична особа-підприємець. В заповнених штампах він і директор, і розробник, він же і сам собі нормоконтроль. Ряд проєктних рішень викликають сумніви щодо їх ефективності. Тут очевидним є те, що даний проєктант не має відповідного досвіду у розв’язанні складних проблем на пам’ятках, що може негативно позначитись на якості та ефективності самої реставрації в цілому — а це вже біда.

Щоб освоїти фінансування в рамках календарного року, виконавці-підрядники часто порушують технологію проведення робіт. Наприклад, роботи з реставрації фасаду виконуються пізньої осені, розчин не встиг висохнути, потім зима, а навесні — все розвалилося. На жаль, у нас є багато об’єктів, де реставраційні роботи розпочали ще років десять тому, але так і не закінчили. До речі, в тому ж Батурині об’єкти так і не прийняли в експлуатацію. Але нового фінансування для того, щоб завершити розпочате, так і не виділялося.

Я вважаю, якщо немає впевненості, що ми встигнемо без перерв виконати весь комплекс робіт на об’єкті, то краще і не починати. Впевнений, що доцільно було б прийняти на законодавчому рівні правило, що фінансування реставрації пам’яток не може припинятися до повного її закінчення, інакше — негативні наслідки.

P.M.: Багато архітекторів вважають, що необхідно дати більше свободи в підходах до об’єктів спадщини, дозволити обирати нову функцію, як мінімум. І є чимало консерваторів, які вважають, що об’єкти спадщини можна лише реставрувати і крапка. Яка ваша особиста думка?

В. Т.: Пристосовувати або консервувати-музеєфікувати? Не можна сказати, що один з цих підходів однозначно кращий за інший. Реставрація — це не конвеєр і щоразу потрібні індивідуальні рішення. Не існує рецепта на всі випадки життя. Адже пам’ятки — нетипова забудова, вони різного віку, в різному стані. Пам’ятаю, у нас на території НЗ «Софія Київська» був круглий стіл з реставраторами з Берліна. Вони розповіли про те, як вирішували що робити зі старою водонапірною баштою в старій частині міста. Вона вже не працює, тому непотрібна в сучасній інфраструктурі міста, і для міста її збереження було проблемним. Але знайшовся девелопер, який сказав: «Я готовий зберегти вежу, але я пристосую її під житло». І з ним погодились. Я скажу так: у нас в Україні зараз такий проєкт не пройшов би! Повстала б громадськість, повстали б органи охорони пам’яток. Німці дуже прагматичні — якщо ми правильно зрозуміли, то не реставратори приймали рішення, а муніципалітет, який усвідомлював, що в іншому випадку збереження вежі буде проблемним для міста. Очевидно, їхнє суспільство було готове.

Більшість проєктів — це «реставрація з пристосуванням». Той факт, що пам’ятки повинні жити повноцінним життям, розуміють всі.

P.M.: Вважаєте, що наше суспільство не готове?

В. Т.: У нашому випадку питання спадщини завжди дуже політизовані. Ніхто не хоче копатися в причинно-наслідкових зв’язках. Не поглиблюючись у деталі проєкту, не розбираючись у специфіці, наші люди завжди готові піти на барикади, як тільки бачать, що процес йде не так, як вони собі це уявляли.

У нас безліч безхазяйних пам’яток. Так, вони формально знаходяться у когось на балансі, але щоб повернути їх до життя, або хоча б законсервувати — коштів у власника немає. І вони просто руйнуються. Ви звертали увагу, що коли об’єкт руйнується сам по собі, в Україні ніхто його в багатьох випадках не оплакує? Можемо лише між собою поговорити, поскаржитися. Але звинувачувати нема кого — сам зруйнувався. Тож, якщо ми раптом приступаємо до старовинної будівлі з метою знайти нову функцію, незалежно від того, держава це або приватний девелопер, одразу починаються проблеми. І пропозиції щодо посилення відповідальності власників через штрафи цю проблему не вирішать, скоріше погіршать. Тут потрібні непрості рішення.

Насправді чистої реставрації або музеєфікації у нас в останні роки стає все менше. Більшість проєктів — це «реставрація з пристосуванням». Той факт, що пам’ятки повинні жити повноцінним життям, розуміють всі.

P.M.: Нещодавно разом з архітекторами ми готували матеріал про реставрацію будівлі колишньої військової комендатури, де, як нам здалося, був досягнутий компроміс між збереженням пам’ятника архітектури та реновацією об’єкта, який повернули в міське життя. Чи можна вважати цей приклад прецедентним, таким, що може стати зразком роботи з архітектурною спадщиною?

В. Т.: Там виконувалася реставрація з пристосуванням, і стала можливою нова функція — торгівля, офіси, ресторани. Ми працювали на цьому об’єкті, допомагали знайти компромісні рішення, щоб не завдати шкоди пам’ятці. Серед реставраторів теж чимало прихильників такого підходу, коли «нічого не можна робити!» Але треба ж розуміти, що ніхто не буде просто реставрувати подібний об’єкт — нікому він непотрібний з фортифікаційною функцією, навіть державі. Як його експлуатувати, утримувати, зберігати? Думаю, в цьому конкретному випадку позитив переважає, і для мене це очевидно.

Інтер’єр покинутої будівлі на вул. Тургенєвській у Києві. Фото: Юрій Ферендович

P.M.: Як порадите діяти девелоперам і архітекторам, щоб домогтися подібного компромісу?

В. Т.: Мені здається, архітектори трохи лукавлять, кажучи про те, що стикаються з непереборними перешкодами. Не знаєш що робити — завжди дій за законом, а він чітко визначає — перш ніж виконувати якісь роботи на об’єкті культурної спадщини, треба розробити в установленому порядку науково-проєктну документацію. Якщо проєкт розробляють професіонали, вони зуміють знайти обґрунтовану пропозицію та правильні аргументи під час дис­кусії. Процедури експертизи й погодження також мінімізують ризики, що пам’ятка стане заручником потенційно можливої вашої помилки.

P.M.: Тобто знайти грамотне обґрунтування для того, щоб дозволили провести «реставрацію з пристосуванням» або дозволили змінити функцію?

В. Т.: Так, архітектори (не всі, звісно) і девелопери скаржаться, що закон прописаний надто жорстко, і щоб пройти всю процедуру, необхідно витратити багато часу і сил. Але послухайте, треба ж чимось жертвувати, якщо у нас спільна мета — зберегти спадщину. Якщо ми похапцем будемо все робити, то взагалі залишимося без пам’яток. Є золота середина. Процедуру узгоджень прибирати не можна. Необхідно пройти експертизу й узгодження в установленому порядку. І ось на цьому етапі проблемні питання (рішення) можуть бути предметом обговорення і дискусії.

Але зараз у нас навіть ескізний проєкт мало хто робить, тому що це час і гроші. Я особисто коли бачу, що пам’ятник потенційно проблемний — втрати, надбудови, пізні перебудови і так далі — то всім замовникам рекомендую: зробіть відносно швидкий і дешевий ескізний проєкт, з яким можна вийти на узгодження та на архітектурну раду. Не тоді, коли вже витрачено мільйони на робочу документацію та інженерні мережі, а на першій стадії. Якщо є сумніви, що реставраційні роботи на пам’ятці можуть викликати негативний суспільний резонанс, розв’яжіть ці проблеми на стадії ескізного проєкту.

Архітектори та девелопери скаржаться, що необхідно витратити багато часу і сил. Але послухайте, треба ж чимось жертвувати, якщо у нас спільна мета — зберегти спадщину.

Так, багато хто вважає громадську думку думкою дилетантів. На жаль, тут теж не без проблем. Але ж ми живемо в суспільстві, тому не можемо просто нехтувати думкою людей. Іноді вони забирають час, лізуть у процес, не розуміючи деталей, дратують, але це треба прийняти, а не ігнорувати. І один зі шляхів виходу — це чіткі аргументи на захист своєї позиції. Якщо ми рухаємося законним шляхом, то завжди можна обґрунтувати те чи інше рішення. Наприклад, чому фасад реставрується згідно з документами початку XX ст., а не пізнішого періоду. Якщо питання дискусійне, треба виносити його на обговорення на консультативних радах, круглих столах. І не замовник повинен пояснювати деталі, а професіонал-реставратор.

У нас в Інституті є своя науково-технічна рада, і коли потрібно вирішити найскладніші питання, ми маємо можливість зібрати своїх головних архітекторів проєктів, інженерів, запрошених експертів. Можна і на нашому рівні обговорити дискусійні моменти. Часто буває — пам’ятка має вигляд, що вже став звичним для городян. Але є історичні свідчення, що раніше вона була інакшою.

P.M.: Але не завжди зрозуміло, якого періоду в історії пам’яток-довгожителів необхідно дотримуватися в процесі реставраційних робіт. Чи зберігати всі нашарування, що з’явилися згодом?

В. Т.: Моя особиста думка — треба намагатися максимально зберегти всі історичні нашарування і періоди, які до нас дійшли, крім тих, що дисонують. Це ж теж історія й життя цієї будівлі. Так, можливо, сходи було прибудовано пізніше, але їм теж вже років 200. Все індивідуально. Коли Пирогощу відновлювали, автори знайшли відповідне наукове обґрунтування щодо періоду відновлення, а залишки фундаментів музеєфікували. Але, наприклад, чому Десятинну церкву ми не можемо відновити? Тому що не вистачає даних. Якщо ми побудуємо щось, спираючись не на точні дані, а на фантазію та припущення, то ми просто збрешемо собі й усьому світу — мовляв, відреставрували (відновили) стародавню церкву. Чесніше визнати, що не можемо, а руїни, які дійшли до нашого часу, законсервувати та музеєфікувати, бо тільки вони мають статус пам’ятки.

П’єдестал скульптури св. Йосифа на території музею-заповідника «Підгорецький замок».
Фото: Юрій Ферендович

P.M.: Тобто треба «відкотитися» за часом назад до якоїсь документально підтвердженої точки?

В. Т.: Звісно. У реставрації неприйнятна позиція «я так хочу» або «я так бачу». Будь-яке проєктне рішення має спиратися на наукові дослідження. І бажано не тільки історіографічні, але й лабораторні. Цей шлях теж не гарантує, що обійдемося без дискусій. Спробувати переконати опонентів — ввічливо і з аргументами — ми можемо. Аргументи на стіл і давайте обговорювати. Тільки такий шлях виправданий. Якщо ми не здатні досягти консенсусу, залишається одне — лишити як є. Можливо, наші нащадки знайдуть краще рішення.

Так, суперечки й обговорення забирають час. Пам’ятка «хворіє», руйнується, а ми дискутуємо. Ось з Гостинним двором — якщо увійти в довгу дискусію, то років за п’ять ми отримаємо руїни. І таких випадків багато — начебто і хочуть робити, але не можуть вирішити що саме і яку функцію вибрати. І якщо громадськість усвідомлює, що процес затягується саме через неї, то тоді необхідно забезпечити проведення протиаварійних робіт, і далі дискутувати, але не нескінченно.

P.M.: У Законі України «Про охорону культурної спадщини» і в профільних ДБН відсутнє поняття «реновація». Це і додавання нових архітектурних обсягів, і розширення просторів — тобто значно більша свобода дій. Чи не час нам піти шляхом цивілізованих країн світу, де саме завдяки реновації найчастіше і повертають старовинні будівлі до життя?

В. Т.: У перспективі, мені так здається, від реновації нам нікуди не дітися. Але якщо ми зараз однозначно визнаємо, що пристосування неминуче і стрункими рядами підемо в цю сторону, то це теж ні до чого доброго не призведе. Нам слід насамперед шукати функцію, максимально наближену до початкової. Тоді стане можливим мінімізувати втручання в пам’ятку заради нової функції. Так, пам’ятку доведеться узгоджувати з сучасними нормами безпеки, це часто неможливо зробити без втручання в конструкцію. Але якщо ми виберемо функцію, що кардинально відрізняється, нам доведеться її силою впихати в будівлю. Найменше проблем, коли треба реставрувати церкву, яка залишається церквою. А з цивільними будівлями — все складніше.

Коли ми працюємо над ДБН, то просто розриваємося — з одного боку хочемо спростити, з іншого — розуміємо, що наслідки спрощення можуть бути фатальними. Наприклад, ввели поняття «реставраційний ремонт». І розуміючи, що такому ремонту передувала комплексна реставрація, і вся документація вже розроблена, прописали, що його дозволяється проводити в одну стадію зі створенням тільки робочого проєкту. «Пробили» цю поправку попри дуже важкі дискусії. Протиаварійні роботи теж дозволили робити в одну стадію, щоб встановити опори, наприклад, або взяти будівлю в бандаж, не чекаючи, поки буде розроблений повноцінний проєкт і виконана реставрація. Але суспільство і професійне середовище має бути готовим до послаблень. А у нас часто в рамках «протиаварійних робіт» починають проводити вже щось масштабне, нехтуючи інтересами пам’ятки та принципами реставрації. Так сталося, що фразу «протиаварійні роботи не є власне реставраційними», яку я особисто написав в ДБН, у змінах № 1 до чинного ДБН А. 2.2–14:2016 ми зараз прибрали, оскільки нею почали зловживати.

P.M.: У пріоритетах Мінкульту — повернути об’єктам туристичну привабливість і перетворити їх на «точки атракції», за висловом міністра. З урбаністичної точки зору ці пріоритети абсолютно виправдані. Але наскільки вони виправдані з погляду збереження спадщини?

В. Т.: Ми розуміємо, заради яких об’єктів туристи приїжджають в Рим, Париж, Каїр. Заради об’єктів-магнітів, які цікавлять людей. Так, є люди просунуті, які готові їхати за сотні кілометрів, щоб десь у глибинці докласти руку до старих стін і показати дітям — ось наша історія. Але наше завдання не тільки дати пам’яткам друге життя, але й продовжити його і донести до нащадків. Для цього потрібна ще й інфраструктура. Тому, щоб дістатися до цікавого замка чи палацу, мандрівникам потрібна ще і якісна дорога. Їм потрібна стоянка для авто, готель, де можна переночувати, ресторан, де можна поїсти, а дітям — майданчик і так далі.

Потрібно враховувати також чи не вступає активність, яку запланували, в розбіжність з історією пам’ятки, з середовищем, в якій вона існує. А ще туристична діяльність не повинна ніяким чином завдати фізичної шкоди власне пам’ятці.

Реставрація — це не конвеєр і щоразу потрібні індивідуальні рішення. Не існує рецепта на всі випадки життя.

Атракція, очевидно, потрібна. Наш світ вже інший — він гнучкий, рухливий, і сам факт жорстких догм і обмежень вже багатьох дратує, не сприймається суспільством. Ми вийшли з СРСР, де десятиліттями жили в жорстких догмах. І зараз хитнулися в іншу крайність. Я за те, щоб залучати туристів до знайомства з пам’ятками, але робити це з розумом. Розвивати інфраструктуру навколо — готельну, рекреаційну. Необхідно пам’ятати: ви нічого не можете самостійно розмістити в межах зони, що охороняється законом. Але ви можете замовити проєктувальникам варіанти реалізації певних ідей, спробувати пройти погодження у відповідних органах і довести доцільність задуманого для кожного випадку індивідуально із врахуванням особливостей конкретної пам’ятки чи комплексу.

P.M.: Багато хто вважає, що затвердження історико-архітектурного плану Києва допоможе нам у збереженні архітектурної спадщини в столиці, але є і прямо протилежна думка. А як вважаєте ви?

В. Т.: Історико-архітектурний опорний план задає нам правила гри. Раніше всі вважали, що проблема в тому, що містобудівні умови та обмеження видаються безконтрольно і в ручному режимі. Декілька років тому прийняли Постанову Кабміну, яка не дозволяє за відсутності історико-архітектурного опорного плану видавати містобудівні умови та обмеження. Це жорстка міра. Але вона спрацювала — всі міста побігли робити історико-архітектурні опорні плани. Тепер будь-який архітектор може подивитися, на яких ділянках можлива та чи інша діяльність.

Але ви пам’ятаєте, що у нас у Києві й раніше був історико-архітектурний план, дійсно з багатьма недоліками. Проте і його ніхто не виконував. Тобто у нас не завжди проблема у відсутності документа, а в тому, що він не працював з ряду причин. При цьому знайшли цікаву «лазівку». Чисто науковій роботі, яка мала назву «Історико-містобудівне обґрунтування» надали офіційного статусу, запровадивши його затвердження певними державними інституціями (наприклад, Мінкультом). Цей документ став відомим корупційним елементом, який фактично узаконив багато новобудов, які сьогодні є дисонансовими та негативно вплинули на сприйняття Києва як історичного міста.

Про це можна багато говорити, але на сьогодні ІМО скасовано. Тому єдиним документом, який регламентує містобудівну діяльність історичних населених місць, і на основі якого видаються містобудівні умови та обмеження є історико-архітектурний опорний план з межами історичного ареалу та проєктом охоронного зонування.

Чи потрібно було розробляти новий історико-архітектурний план м. Києва? Так, цей документ може інколи змінюватися з часом, це не мертвий документ.

Наприклад, бувають випадки, коли фахівці, які розробляють плани, не враховують те, що місто має жити та розвиватися. І якщо без серйозних аргументів виділяється «гігантський» історичний ареал, в якому не можна майже нічого, то все, що залишається робити громаді міста — або сісти і плакати, або замовити коригування ІАОП більш досвідченим фахівцям. У Києві дуже дорога земля і багато пам’яток, безліч проблемних місць. На нас чекає ще чимало конфліктів і скандалів, поки суспільство не дозріє до цивілізованих методів успішного розв’язання проблем. Суспільство саме по собі не зріє, воно повинно бути на сонці. А сонцем повинні бути професіонали. Це моя точка зору як вченого і реставратора з майже 40‑річним досвідом.

І на кінець. В Україні сьогодні дійсно існує надзвичайно гостра проблема зі збереженням нерухомих об’єктів культурної спадщини. І доки суспільство не зрозуміє, що крім тиску на будь-яку владу різних рівнів стосовно заробітної плати, комунальних тарифів, зовнішнього курсу і так далі, необхідно стимулювати її щодо визначення зі стратегією держави у сфері реставрації. Інакше нічого кардинально не зміниться. У влади повинно з’явитися розуміння, що збереження культурної спадщини — це питання національної безпеки. І крім фінансування, яке сьогодні вирішується в рамках «Великої реставрації», потрібні також і системні структурні зміни. Необхідно розробити державну програму на найближчі хоча б двадцять років і прийняти її на рівні уряду. По фінансовим витратам ця програма може конкурувати з програмою будівництва доріг. Адже комплексна реставрація 1000 пам’яток буде потребувати не менше 100 млрд гривень. І тут потрібні зусилля і влади, і суспільства в цілому.

 

Розмовляла Ірина Ісаченко