Ми вирішили розглянути тему так само комплексно, як Vlasne Misto підходить до своїх проєктів: з’ясувати мотивацію ініціаторів, дізнатися думку досвідченого організатора конкурсів і зрозуміти, чому архітектори часто відчужені від реального будівництва. Ми почули думки молодих і досвідчених архітекторів, технічних експертів: чи здатен якісно організований конкурс стати формулою win-win — заповнити прогалини академічної освіти, дати архітекторам майданчик для реалізації амбіцій і допомогти девелоперам отримати проєкт, який вигідно та реально втілити? А також дослідили, як міждисциплінарна співпраця, чіткі стандарти та інноваційний підхід можуть перетворити яскраву візуалізацію на комфортне житло, яке працює і для мешканців, і для інвесторів, підвищуючи його цінність у довгостроковій перспективі.
I. Ярослав Корніяченко: чому Vlasne Misto робить ставку на відкриті конкурси
Зазвичай девелопер асоціюється із цифрами, планами продажу та дедлайнами, але у випадку з Vlasne Misto все інакше. Це команда, яка будує кластерне місто, а паралельно із цим — унікальну складну екосистему, де архітектори, інженери, ландшафтники, урбаністи та менеджери працюють як злагоджений механізм. Про зміст і суть експериментального для України проєкту Vlasne Misto PRAGMATIKA.MEDIA вже детально розповідала в попередніх статтях, які можна знайти на нашому сайті. У центрі цього процесу — СЕО компанії Ярослав Корніяченко, який мислить категоріями якості середовища, де житимуть люди.
Vlasne Misto свідомо обирає стратегію максимальної прозорості процесів: відкриті правила, зрозумілі критерії оцінки, чітка комунікація з громадськістю. В компанії переконані, що тільки так можна вибудувати довіру — без неї жоден проєкт, навіть найкрасивіший, не отримає потрібної підтримки. Це підхід, який працює на імідж та на довгострокову капіталізацію об’єкта.
Ярослав Корніяченко, CEO Vlasne Misto
У розмові з PRAGMATIKA.MEDIA Ярослав Корніяченко пояснює, як у Vlasne Misto вдалося поєднати творчу свободу архітекторів із жорсткими економічними та інженерними рамками, перетворивши їх не на обмеження, а на інструмент підвищення цінності проєкту. Такий підхід вимагає постійного діалогу, сміливості довіряти молодим фахівцям і готовності залучати різні погляди, навіть якщо вони не збігаються з усталеним баченням. Говоримо про те, як народжуються амбітні архітектурні ідеї, що потрібно для проведення чесних та ефективних архітектурних конкурсів і чому для Vlasne Misto участь у Міжнародній виставці професіоналів нерухомості MIPIM 2026 — це не просто престиж, а стратегічний крок для виведення українського девелопменту на новий рівень.
Девелопер як диригент: як зібрати команду в один оркестр
PRAGMATIKA.MEDIA: Ваш намір започаткувати архітектурний конкурс дуже інтригує, але спочатку хотілося б з’ясувати вашу мотивацію та розібратися, як організований робочий процес у вашій мультипрофільній команді. Як вам вдається вибудовувати таку модель роботи, де креативність та амбітність архітекторів поєднуються з експертністю інженерів, а результатом стають проєкти, які підвищують капіталізацію нерухомості?
Ярослав Корніяченко: Всі проєкти мають бути креативними та амбітними, але в нас це краще формулюється через поняття експертності. А от рівень експертності в поєднанні з творчістю — це саме про тих архітекторів, з якими ми працюємо. Ми даємо їм шанс творити, бо вони на це навчалися, в них є хист до цього. Це перший момент. Другий — ми допомагаємо їм своєю експертністю та експертністю суміжних проєктантів, зокрема інженерів із мереж чи конструкторів. Ця синергія команди породжує, крок за кроком, можливості реалізувати творчі амбіції архітекторів разом з експертністю всієї команди.
«Ми утримуємо синергію через мотивацію. Я намагаюся надихати команду творити, бо хочу, щоб наше місто було живим, адаптивним, актуальним у будь-які часи і для будь-якого покоління», — Ярослав Корніяченко
Часто капітальні витрати на старті або створюють додану вартість проєкту в цілому, або знижують операційні витрати в майбутньому. Наприклад, якщо ми використовуємо гарну архітектуру, ми ніколи не забуваємо про затінення. До речі, сьогодні енергоефективність будинків насправді вимагає більше уваги саме до охолодження, бо будинки вже давно стали теплішими за нормами. Наша цілісна стратегія — це зниження витрат за допомогою наявних ландшафтних елементів або навіть ландшафтних елементів і екологічних програм, які ми запроєктували. Вони породжують середовище, в яке архітектор імплементує будівлю. Це створює безмежний простір: він відкривається зсередини будівлі до зовнішнього оточення, де розташована ця будівля.
Сьогодні ми працюємо поки що з обмеженою кількістю архітекторів, але намагаємося розширити це коло. Девелопер такого масштабу не повинен формувати власну моновізію чи моновізію архітектора, з яким йому по життю може бути комфортно. Свідомість поколінь різна. Тобто потрібно використовувати роботи молодих архітекторів, так само, як і підтримувати творчість молодих митців. Давати їм шанс на навчання, на помилки. Є проблема: звідки ж молодому архітекторові взяти досвід? Кожен спеціаліст проходить крізь легкий булінг у професійному зростанні. Коли я був молодий, ще в університеті, мене запитували: «Хто ти такий, хлопчик, щоб нам щось розповідати?» Хоча в мене були гарні ідеї, і я їх доніс до 2012 року та зрозумів, що варто самому почати робити, а не повчати якихось лідерів девелопменту України.
Офіс Vlasne Misto — це хаб і лабораторія, куди можна прийти зі своєю ідеєю. Фото: Vlasne Misto
P.M.: Ви працюєте з великою командою, в якій люди з різним досвідом та з різних поколінь, і плануєте ще розширювати це коло. Якщо порівняти архітекторів із музикантами у великому оркестрі, то інженери, підрядники — це теж його учасники. Як зробити так, щоб цей оркестр грав злагоджено, навіть якщо вже є ноти —майстер-плани?
Я. К.: Можливо, це прозвучить трохи кумедно, але в школі я був буквально «людиною-оркестром». У нас був шкільний оркестр. Мій старший брат грав на баяні, місця за клавішними були зайняті, тож мені діставалися інші інструменти. І керівник оркестру не раз казав: «На тебе можна покластися», — бо я вчасно міг зіграти на сопілці, підхопити партію на ложках, вдарити по ксилофону чи трикутнику. Це навчило мене, що бути керівником команди — непросто.
Організатор такого «оркестру», як проєкт Vlasne Misto, має не лише розуміти технічний бік, а й пройти певний психологічний шлях. Треба вміти стримати себе, коли хочеться зупинити суперечки і сказати: «Досить!» Бо часто це навіть не конфлікти, а робочі дискусії. Я не можу оцінювати нас як замовника — про це краще запитати учасників нашої проєктної групи. Але з того, що відчуваю, — ми утримуємо синергію через мотивацію. Я намагаюся надихати команду творити, бо хочу, щоб наше місто було живим, адаптивним, актуальним у будь-які часи і для будь-якого покоління.
Важливо також розуміти, який архітектор є топовим у своїй сфері: хтось у комерційних об’єктах, хтось у житлових. У нашій in-house команді LAWA Architects ми теж чітко розподілили ролі.
P.M.: Якими принципами ви керуєтеся в управлінні командою?
Я. К.: Я керуюсь трьома принципами: перше — рухатися усвідомлено, чітко розуміючи, чого ти хочеш досягти; друге — дозволяти людям помилятися: мені свого часу такої можливості не давали, і я знаю, як важливо мати право на помилку; третє — швидко приймати рішення. Дякую своїм партнерам за довіру: ми досить оперативно визначаємо, що можемо собі дозволити, а що — ні.
Наш досвід ми оформлюємо у внутрішній довідник для нових архітекторів команди. У довіднику чітко прописано, чого робити не можна, і наведені готові вузли та рішення, які вже перевірені на практиці. Не потрібно вигадувати велосипед. Якщо з’являються нові рішення, ми їх додаємо. Так ми створюємо методичну систему роботи — від «А» до «Я».
Ярослав Корніяченко: «Найголовніше — це наша готовність інвестувати в етап проєктування до виходу на будівельний майданчик. Помилки треба виправляти на різних ітераціях проєкту, а не тоді, коли він уже презентований»
Робочі моменти в офісі Vlasne Misto. Фото: Vlasne Misto
Жоден процес не може будуватися лише на інтуїції чи на думці одного фахівця. Як казав один заслужений архітектор України, якому майже 90 років, «архітектура й містопланування — це енциклопедична професія». Ти маєш знати про всіх і все, щоб максимально розуміти всі аспекти життя й потреби людей. Часом навіть доводиться заглиблюватися в окрему сферу — іноді через власний досвід. Наприклад, у моїй родині був серйозний досвід спілкування з медичними структурами. Тому в наших проєктах ми виділяємо особливе місце для партнерств у сфері охорони здоров’я, створення геріатричного та реабілітаційного центрів. Таке глибоке занурення в тему теж формує і команду, і підхід до девелопменту.
P.M.: Ви кажете, що члени вашої команди мають право на помилки. Але ж ваша методична робота допомагає уникати серйозних проблем?
Я. К.: Так, звісно. Вісім років, що передували першому публічному висвітленню проєкту, ми використали саме для цього: щоб структурувати процес і уникнути критичних помилок на старті. Звісно, дрібні помилки трапляються, але вони не загрожують безпеці мешканців. Це скоріше «сигнали» — маркери, які показують, де можна покращити рішення, особливо коли йдеться про матеріали, енергоефективні технології чи конструктивні вузли.
Часто ми отримуємо такі сигнали, коли вже реалізований продукт проходить експертизу або коли його коментують міжнародні партнери та експерти. Ми обов’язково доносимо ці кейси до команди: «Ось, дивіться, тут ми зробили так, але більше так не повторюємо».
Щотижня у нас відбувається внутрішня «наукова конференція» — обговорення помилок і шляхів їх уникнення. Раніше подібні зустрічі були розрізнені: я окремо спілкувався з конструкторами, шукав раціональні рішення, потім передавав це архітекторам. Але коли кількість архітекторів зростає, нові люди можуть не знати про вже знайдені рішення. Тепер ми системно все пояснюємо й закріплюємо в довіднику.
Але найголовніше — це наша готовність інвестувати в етап проєктування ще до виходу на будівельний майданчик. Помилки треба виправляти на різних ітераціях проєкту, а не тоді, коли він уже презентований майбутнім мешканцям чи працівникам. І, звісно, кошторисна вартість не повинна ставати несподіванкою в момент старту будівництва.
Екстер’єр центру продажів Vlasne Misto. Фото: Vlasne Misto
Міжнародне журі та довгий дедлайн: як Vlasne Misto готує архітектурний конкурс
P.M.: Як практично відбувається процес залучення молодих архітекторів у вашу команду? Ви шукаєте їх на конкурсах, знаходите цікаві проєкти в інтернеті чи працюєте інакше?
Я. К.: У нас постійно відкриті вакансії. Але сьогодні люди не так просто змінюють роботу чи місце проживання. Тому зараз ми швидше зростаємо за рахунок команд, яких залучаємо на субпідряд. Є колектив, у нього є свій керівник — умовний «диригент» — і ми працюємо з ним напряму. Він отримує від нас чітке технічне завдання, а далі вже організовує виконання роботи своєю командою. Це зручніше — ризики діляться.
Але тут є нюанс: у кожної команди свій стиль і методологія. Перевчити їх під себе складно. Можна лише домовитися, що ми не просимо робити гірше, навпаки — даємо можливість проявити себе. Ба більше, ми пропонуємо не просто виконати завдання, а разом із нами реалізувати проєкт, який ти спланував.
Зараз ми контактуємо зі Спілкою архітекторів і кількома іноземними колегами, щоб започаткувати відкритий конкурс на приватний об’єкт. Але не просто на один будинок чи будівлю, а на квартальне планування, коли в архітектора є вся вихідна інформація: функціональні зони, «червоні лінії», зовнішні мережі, доступність до вже запроєктованих об’єктів. І він може обирати, що робити: спроєктувати комерційний, освітній об’єкт чи весь квартал.
Ми хочемо дати більше простору для фантазії. Переможцеві гарантуємо викуп його роботи і на ескізній, і на подальших проєктних стадіях. Думаю, це буде для нас новий, але дуже позитивний досвід. Бо місто має зростати не лише будівельно швидко, а й проєктно швидко. Зараз на розроблення проєкту йде від пів року до кількох років.
Сьогодні, якщо ви бачили, архітектурні конкурси проводяться лише муніципалітетами та державою, і до них ставляться скептично: постійно чуємо про незрозумілі рішення, неправильно написані технічні завдання, корумповані конкурси, де виграють одні й ті самі. А чому не зробити конкурси для приватних проєктів? Це вже в ДНК європейських країн, є гарні реалізовані проєкти в готельній сфері, медицині, не лише в громадських об’єктах чи публічних музеях. Комерційні житлові комплекси виставляють на конкурс, і закупівля відбувається за результатами конкурсу.
Ось це і є шанс: спробувати перемогти, а якщо не вийде зараз — то на наступний квартал чи рік. Таким шляхом ми намагаємося започатковувати все більше впевненості в архітекторів, робити їх кмітливішими, настирливішими в пошуку себе та власному становленні як експертів. Конкурувати з людьми з досвідом 20–30 років професійної діяльності та видавати свої знання, бо кожна людина повинна мати шанс. Молодим, мабуть, трохи не вистачає досвіду, вони мають пробіли в практичному підході, але в них є щось дуже цінне — розуміння життєвого стилю майбутніх користувачів. Досвід потрібно стимулювати й ділитися ним. Я мав гарну розмову в Спілці архітекторів України, і навіть президент Національної спілки архітекторів (НСАУ) Олександр Чижевський визнав, що тих проєктних інститутів, які були кузнею для молодих архітекторів його покоління й трохи молодших, уже немає. А бізнес не хоче ризикувати: беруть у бюро тільки досвідчених архітекторів, які можуть одразу допомагати й заробляти кошти. То що ж робити молодим?
Тому наша ініціатива із запровадження приватного архітектурного конкурсу для об’єктів кластерного містечка якраз дає можливість не лише архітекторам, а й інженерам розвивати свої творчі амбіції.
P.M.: Поки що ви ведете перемовини зі Спілкою архітекторів ще на рівні ідей чи у вас уже є попереднє технічне завдання для конкурсу?
Я. К.: Техзавдання ми вже сформували й доопрацьовуємо в процесі — зокрема після спілкування з майбутнім журі, яке зараз підбираємо. Наш перший крок — залучити досвідчених архітекторів у журі. Ми ще визначаємо, чи це буде спільний конкурс під брендом Спілки архітекторів або під нашим прапором. Бо й сама Спілка зараз має завдання — більше працювати з молодими архітекторами, залучати їх на панельні дискусії, до обміну досвідом.
На сьогодні ми вже маємо згоду від чотирьох міжнародних архітекторів, які готові увійти до складу журі, і плануємо додати ще щонайменше двох-трьох з України. Після цього остаточно сформуємо завдання й офіційно оголосимо конкурс. Це точно не буде «сьогодні на завтра» — ми дамо учасникам достатньо часу на подання робіт.
Робочі моменти в офісі Vlasne Misto. Фото: Vlasne Misto
«Наша ініціатива із запровадження приватного архітектурного конкурсу для об’єктів кластерного містечка якраз дає можливість не лише архітекторам, а й інженерам розвивати свої творчі амбіції», — Ярослав Корніяченко
Ба більше, одна людина зможе подати кілька проєктів. Бо навіть у нашій in-house команді ми бачимо, що хтось сильний у гостинності, хтось у житлі, а хтось — у громадських просторах. Є в нас, наприклад, архітектор, який давно хотів спроєктувати капличку. І він зробив це на дуже високому рівні — з глибоким знанням теми й повагою до завдання.
P.M.: Тобто цей конкурс планується саме в контексті кластерних містечок?
Я. К.: Так, але тут є важливе уточнення. Ми не проводимо конкурс на майстер-планування всього кластерного містечка. Це більш комплексна робота, де треба глибоко дивитися на фінансові моделі, робити аудит, аналіз території.
Наш конкурс радше про інше — про залучення архітекторів до конкретних об’єктів, зокрема в приватному секторі. І водночас про розвиток самої ініціативи. Треба бути реалістами: за чинним законодавством і в адміністративному розумінні архітектурним об’єктом вважається будь-що збудоване, навіть якщо там архітектури як такої й не було. Це величезна проблема. Бо в таких будівлях людям потім доведеться жити чи працювати.
Тому наш конкурс — це не про красиву картинку, а про практику. Сьогодні можна просто купити проєкт в інтернеті, навіть не знаючи автора, і потім тиражувати закладені там помилки. В підсумку це обертається негативним досвідом для людей, особливо якщо йдеться про доступне житло. Людина економить на якійсь інженерній частині, а в майбутньому втрачає десятки тисяч доларів — лише тому, що не знала, як правильно залучити фахівця, і не мала можливості зрозуміти, що можна зробити інакше.
MIPIM — це про сталість: що приваблює інвесторів у комплексних планах
P.M.: Хотілося б у цій статті зробити натяк на тему майбутнього MIPIM 2026, в якому ваша команда братиме участь. Які з ваших кейсів ви плануєте представити там?
Я. К.: Платформа такого рівня, як MIPIM, дала мені за кілька років відвідувань чітке розуміння: там важливо бути сталим у своїх пропозиціях. Тобто не приїжджати щороку із чимось новим лише тому, що торік «не зайшло», а демонструвати послідовність у рішеннях і в самому проєкті.
MIPIM уже понад 30 років, і сьогодні залучити там інвестиції непросто. Причина — рівень експертності країн значно зріс. А довіра до конкретного проєкту зростає разом із довірою до країни. Якщо країна чи місто демонструють прозорість і сталість, інвестори бачать у цьому гарантію.
Наприклад, коли Узбекистан привозить на MIPIM масштабний проєкт нової столиці Ташкента як державно-приватну колаборацію, це справляє сильне враження. Бо інвестиції, залучені державою, — це мультиплікатор для економіки. Інший приклад — місто Рига, яке на одному стенді презентує всі свої проєкти. Це одразу сигналізує: тут є стратегія розвитку, тут інвестор розуміє, що завтра йому не скажуть «дозвіл відкликано».
На першому етапі будівництва Vlasne Misto буде збудовано школу на 600 місць. Зображення надане Vlasne Misto
Vlasne Misto — містоутворюючий проєкт. Наше завдання — довести, що гібридна система інвестування в цілісне місто, побудоване за принципами сталості, з автономними мережами, продуктовими програмами, соціальними та екологічними ініціативами, — це і є головний продукт, у який варто вкладати. Так, нам не раз радили: «Розбийте проєкт, окремо залучайте інвесторів на енергетику, потім — на медицину, потім — на житло». Але в реальності так не працює, якщо йдеться про залучення уваги до комплексної та правильної реалізації міста.
P.M.: Якщо вивчити списки дипломантів MIPIM, то більшість із них — це плани комплексного розвитку, майстер-плани міських районів або цілих міст. Саме такий великий формат приваблює інвесторів?
Я. К.: Так, це підтверджує й досвід Гі Перрі, який чотири роки їздив на MIPIM із комплексним проєктом Wilanów (раніше PRAGMATIKA.MEDIA писала про те, як Гі Перрі, урбаніст і архітектор, автор концепції Miasteczkо Wilanów, став супервізором Vlasne Misto). Він вибудовував довіру поступово, і лише на четвертий чи п’ятий рік, як сам каже, «продав усе, що мав у форматі лотів».
Але що таке лот у цьому контексті? Це чітко сформована інвестиційна стратегія в межах одного великого проєкту. Це може бути поєднання кількох кластерів для інвестування, які вже на базовій стадії реалізації створюють сталість розвитку. Фактично це і є гібридна модель — коли різні напрями підсилюють один одного.
Ми готуємось до 2026 року, але маємо намір і надалі представляти Україну на MIPIM системно, у співпраці держави, бізнесу та муніципалітетів. Тільки так, спільно, можна залучити великі інвестиції. Формат government-to-government, який ми цьогоріч побачили на URC в Римі (3-я Ukraine Recovery Conference із 2023 року), — це хороша ініціатива для окремих напрямів. Але якщо економічний розвиток країни відбувається осторонь від бізнесу, ми можемо отримати лише зростання боргових зобов’язань, а не реальний економічний приріст.
«Наш конкурс — це не про красиву картинку, а про практику. Можна просто купити проєкт в інтернеті, навіть не знаючи автора, і потім тиражувати закладені там помилки. В підсумку це обертається негативним досвідом», — Ярослав Корніяченко
Ми також плануємо запустити власний інвестиційний офіс, сподіваємось, уже цього року. Публічно покажемо всі фінансові показники та представимо низку проєктів, зокрема у форматі державно-приватного партнерства. Треба бути реалістами: повертати кредити, отримані від міжнародних інвесторів, можна лише за рахунок того, що країна створює умови для активності своїх мешканців і бізнесу. Саме вони наповнюють економіку і створюють стійкий фінансовий фундамент.
II. Мар’ян Кардаш: баланс ідеї, функції та нормативів
В українській архітектурній спільноті є кілька людей, які здобули репутацію тих, хто вміє організувати конкурс так, щоб після нього залишалася не тільки красива візуалізація, а й реальний шанс на втілення проєкту. Мар’ян Кардаш — один із таких фахівців. Засновник проєкту contest.com.ua, він уже понад десять років займається підготовкою та проведенням архітектурних конкурсів усіх рівнів — від міжнародних до локальних. Український контекст додає цьому процесові особливих викликів. Мар’ян бачив, як змінювалась ситуація: від епохи швидких, комерційно вмотивованих рішень до поступового формування репутаційного складника в девелоперських компаніях і зацікавленості замовників у чесній конкуренції.
Мар’ян Кардаш, засновник агентства contest.com.ua
Щоб з’ясувати корінь проблеми нереалістичних конкурсних проєктів із погляду організатора, PRAGMATIKA.MEDIA поспілкувалася з Мар’яном про те, який вигляд має архітектурний конкурс зсередини, що відрізняє успішний проєкт від провального, чому чесне журі — не просто формальність і що робити, щоб на виході отримати не компромісне «щось середнє», а живу ідею, готову до реалізації.
PRAGMATIKA.MEDIA: Мар’яне, чому більшість архітектурних конкурсів в Україні продукують нереалістичні проєкти, які викликають дискусії громадськості, але залишаються на папері? Щось не так з учасниками-архітекторами? Або із замовниками?
Марʼян Кардаш: З архітекторами все гаразд. І з ініціаторами чи замовниками конкурсів — теж. Проблема не в людях, а в процесах. Також варто зазначити, що останніми роками якість конкурсів суттєво зросла, а відповідно — і довіра. Конкурсна практика стає все більш звичною для всіх.
Безумовно, цікава первинно сама тема конкурсу: не кожен об’єкт варто віддавати на конкурс. Якщо це типовий житловий комплекс у спальному районі, сенсу немає. Конкурс має бути про цікаві, амбітні та суспільно важливі проєкти, здатні дати архітекторам простір для творчості й реалізації амбіцій. Це очевидна умова.
Але головна причина нереалізації — не до кінця продумане, непрофесійно сформульоване завдання. Професійна підготовка самого завдання, від містобудівних та планувальних вимог до чітких технічних характеристик і об’ємно-композиційних параметрів — це свого роду мистецтво. З одного боку — задати рамки та критичні обмеження, з іншого — залишити простір для творчості архітектора. Саме цей баланс і визначає якість конкурсного результату.
Технічне завдання конкурсу має збалансовувати інтереси всіх сторін: муніципалітету, інвестора (якщо говоримо про приватний конкурс) і громади міста. А коли йдеться про об’єкти в міському середовищі — а таких більшість — інтереси кожного бенефіціара потрібно враховувати. Бувають і великі інвестиційні проєкти за межами міського середовища — це вже ближче до моделі design & build, як у США, коли інвестор одразу розглядає і економіку, і архітектурно-стилістичне рішення.
Коли конкурсні проєкти не враховують вимог усіх сторін, результат часто залишається на папері, тож із самого початку дуже важлива також комунікація і з громадою, особливо коли йдеться про публічні простори, меморіали чи пам’ятники. Треба ще на початку зрозуміти, як люди сприймуть функцію і вигляд майбутнього об’єкта. Іноді після цього є сенс змінити завдання чи навіть функцію. Це має бути діалог.
Макет проєкту-переможця на Всеукраїнському відкритому архітектурно-містобудівному конкурсі на найкращий проєкт розвитку території вздовж вулиці Погулянка в м. Львів. Фото надане contest.com.ua
«Коли рішення конкурсних проєктів не враховують вимог усіх сторін, результат часто залишається на папері, тож із самого початку дуже важлива комунікація з громадою», — Мар’ян Кардаш
У широкому сенсі технічне завдання має враховувати дві групи вимог. Перша — урбаністичні, в широкому розумінні: як муніципалітет бачить розвиток простору/об’єкта в контексті міського «полотна», якими є функції, висотні обмеження, примикання, зв’язки між відкритими та закритими просторами тощо. Друга — технологічні й економічні вимоги інвестора чи замовника.
Не завжди замовник має професійну службу, здатну поставити чітке, збалансоване завдання, зокрема якщо йдеться не про житло, а про громадські чи комерційні функції: ритейл, готелі, об’єкти змішаного призначення.
Часто вже після конкурсу, коли отримують результат і починають розбиратися, що ж саме вийшло, залучаючи нових фахівців або переходячи до робочого проєктування, виявляється, що низку моментів упустили. Іноді ці упущення фатальні. Якщо замовник сам не готовий прийняти ключові рішення і перекладає це на архітекторів, можуть з’явитися діаметрально протилежні концепції. Для журі це теж проблема, бо тоді йдеться вже не про вибір кращої ідеї, а про різні трактування самого завдання.
P.M.: Але часто можна почути, що на конкурсах архітектори «перевантажені» зайвими деталями, умовами, які замовник вніс до технічного завдання. Де, на вашу думку, проходить межа між необхідною інформацією і надмірною складністю завдання?
М. К.: Важливо дотримуватися «золотої середини» — оптимального балансу між вимогами й свободою творчості. Завдання не має бути перевантаженим, але й не може бути надто загальним. Адже конкурс — це передусім пошук основної ідеї, витриманої в межах усіх обмежень і вимог бенефіціарів.
Засідання журі Всеукраїнського відкритого архітектурного конкурсу на найкращу проєктну пропозицію житлового комплексу, м. Львів. Фото надане contest.com.ua
Ідея повинна враховувати ключові пункти нормативів і будівельних норм. Наприклад, якщо за нормами в об’єкті потрібні три евакуаційні виходи, а не два, це серйозно вплине на композицію. Тут усе залежить від компетенції архітектора. Ті, хто хоча б раз пройшли повний цикл реалізації об’єкта — від стартового технічного завдання і до здачі в експлуатацію, — вже добре орієнтуються в нормативці. А з досвідом умовно в 5–7 років починаєш розуміти ще й комерційні аспекти — як ця нерухомість працює на ринку.
Для мене справжнє мистецтво в архітектурі — це коли функція працює бездоганно й водночас «загорнута» в унікальну архітектурну ідею. Інакше без функції — це просто красива обгортка без змісту. Функція та ергономіка мають бути первинними, адже архітектура — це формування простору для людей, без применшення ролі ідеї, яка є нашою «музикою в просторі». Якщо простір незручний, ціна такій архітектурі — копійка. І, на жаль, прикладів невдалих рішень у наших паблікспейсах минулих років більш ніж достатньо.
Не буду прив’язуватись до конкретики, щоб це не видавалося критикою, але факт: є публічні простори, які працюють як магніт і притягують людей, а є абсолютно «мертві». І це не залежить ні від локації, ні від пішохідних потоків, ні від бюджету. Просто вони не приваблюють — і все.
Довіра як фундаментальна умова
P.M.: Напевно, велике значення має склад журі. Як сформувати журі, якому довірятимуть усі сторони?
М. К.: Раніше довіра до архітектурних конкурсів в Україні була дуже низькою. Часто лунали побоювання від замовників, що процеси можуть стати неконтрольованими, а замовник чи муніципалітет не зможуть «порозумітися» з переможцем. Це провокувало бажання «зіграти своїх». Такі сценарії «читаються» архітекторами і мають мало шансів на якісний результат.
За останні роки довіра до архітектурних конкурсів у нас суттєво зросла. Це стратегія «маленьких перемог»: спочатку менший конкурс із вдалим результатом, потім більший, ще більший. Для мене ключовим став конкурс Меморіалу Небесної сотні у Львові. Це був своєрідний переломний момент у моїй діяльності — момент, коли я вирішив займатися цим професійно й комерційно.
Як складник успіху, довіра — це фундамент, на якому все тримається. Її важливість спочатку може здаватися неочевидною, але без неї ідеальна процедура нічого не варта. Ти можеш розписати все, як німці, «вздовж, упоперек і по діагоналі», але якщо тобі не довіряють — ані учасники, ані журі — сенсу немає. Довіра не з’являється в момент конкурсу, її треба вибудовувати завчасно, власними діями та репутацією.
Засідання журі Всеукраїнського відкритого архітектурного конкурсу на найкращу проєктну пропозицію реставрації будівлі на проспекті Свободи, м. Львів. Фото надане contest.com.ua
P.M.: Навіть якщо уникнути корупції та забезпечити найавторитетніше журі, вибір переможця — все одно суб’єктивна оцінка. Що саме мотивує архітекторів брати участь у конкурсах?
М. К.: Архітекторам-суддям цікаво брати участь у процедурі, де, як ми жартуємо, можна «погратися в академічну архітектуру» — без персональної відповідальності. Це можливість прийти на засідання, оцінити роботи, дати толерантні, точкові рекомендації для подальшого опрацювання проєкту-переможця. Оцінювати цілу палітру рішень, поданих на одне завдання, — це професійний азарт. Журі — це один бік барикади. Якщо склад журі сильний, то це перетворюється на справжній воркшоп із топовими архітекторами, які генерують багато цінних ідей: як об’єкт реалізувати, як він має функціонувати. Кожен приносить свій колосальний досвід, і це створює неймовірну енергію. Замовники після такого процесу починають розуміти, наскільки цінним він був.
А для архітекторів-учасників змагання — це драйв і виклик, який мотивує не менше. Пробувати свої сили та внутрішньо організовувати команду в екстремальних умовах — це вже цінно. І я вам скажу: навіть такі імениті студії, як бюро Захи Хадід чи Нормана Фостера, далеко не завжди вигравали конкурси.
Мар’ян Кардаш: «Важливо дотримуватися “золотої середини” — оптимального балансу між вимогами й свободою творчості. Завдання не має бути перевантаженим, але й не може бути надто загальним»
Так, конкурс — це завжди певною мірою суб’єктивний вибір. Суб’єктивність тут у тому, що ми маємо творчий продукт, який обирають конкретні люди, в конкретний день і з конкретним настроєм. Уникнути цього неможливо. Бували випадки, коли в шортлисті 3–4 роботи стояли на одній планці якості, і тоді дилема в дискусії між школами та поколіннями ставала особливо гострою. Я завжди практикую, щоб у журі були архітектори різних шкіл та поколінь — це надзвичайно цікаво. Їхня аргументація часом відкриває зовсім нові грані бачення.
Призовий фонд або контракт — що важливіше
P.M.: А як щодо призового фонду? Чи дійсно нам варто прагнути до проведення міжнародних конкурсів, щоб в Україні з’явилося більше будівель, спроєктованих світовими зірками? Чи це можливо потягнути фінансово?
М. К.: Призовий фонд не є визначальним аргументом для якісного конкурсу. Він, безумовно, має бути з повагою до архітекторів. Не можна давати кілька тисяч гривень і очікувати серйозного результату.
В Європі є негласна рекомендація: як мінімум третє місце повинне покривати собівартість участі. Часто вони платять навіть більше, дотримуючись співвідношення 100% — 75% — 50%. Але насправді архітекторам цікавіший не стільки сам призовий фонд, скільки контракт на реалізацію. У нас ситуація подібна, але з нюансами щодо бюджетного фінансування. В Україні державні будівельні норми регламентують розцінки на проєктування, і вони часто дискусійні: не все можна покрити. Та й очікування архітекторів, які не працювали з бюджетними проєктами, іноді далекі від реальності.
Що стосується іноземних архітекторів — тут майже немає шансів, різниця винагород — у порядках. Усі міжнародні конкурси з бюджетним фінансуванням у нас фактично впиралися в те, що ми не можемо оплатити ті проєктні роботи та гонорари, яких очікують європейські чи американські архітектори. Амбіції є у всіх, і майже кожен замовник мріє про міжнародний конкурс. Але скажу чесно: наші архітектори — зовсім не нижчого рівня. Вони прекрасно володіють сучасними інструментами й глибоко занурені в локальний контекст. А це в наших умовах критично важливо.
Наприклад, конкурсні концепти можуть отримати високу оцінку журі, але громадськість їх не приймає. Для реалізації об’єкта в публічному просторі комунікація з громадою — ключова. Є майданчики чи теми, які сприймаються без спротиву, але є й ті, що викликають запеклі дискусії.
В Європі існує чимало прикладів, коли громада роками казала «ні», і процес тривав десятиліття — з колосальними інвестиціями та витратами. Для Німеччини чи Польщі це може бути нормально. У нас же очікування інші: потрібен швидкий результат. Як тільки проєкт стикається з першими труднощами чи негативною оцінкою громади, інвестори часто відмовляються від нього. Більшість не хоче йти в переважно незрозумілий для замовника, тривалий і складний процес публічних комунікацій та узгоджень. А дарма. Проєкт може отримати дуже цінну додану вартість.
Засідання журі Всеукраїнського відкритого архітектурного конкурсу на найкращу проєктну пропозицію реставрації будівлі на проспекті Свободи, м. Львів. Фото надане contest.com.ua
«Довгі гроші» й репутаційна еволюція
P.M.: Як, на ваш погляд, змінився український ринок і готовність інвесторів до «довгих грошей»? Чи можна сказати, що в Україні вже сформувалося нове розуміння цінності середовища?
М. К.:
У нас держава дуже динамічна: цикл зміни влади — 4–5 років. Великі гроші орієнтуються на цей горизонт: встиг — не встиг. «Довгі гроші» з’явилися лише в останні 10–15 років, і то переважно завдяки міжнародній співпраці та «білим» інвестиціям. До цього все працювало за принципом «швидких грошей»: наштампували ЖК, швидко продали, зняли касу — і «до побачення». Про довгострокові репутаційні історії тоді мало хто думав.
Я за 10 років у конкурсах бачив, як на очах почав формуватися репутаційний складник. На прикладі львіського середовища: декілька компаній, вийшовши в преміумсегмент, зрозуміли, що якість і бренд — це ключ. Це почало піднімати рівень якості загалом на ринку, тому деякі інші девелопери теж почали працювати на репутацію. Ринок поступово почав вимагати саме репутацію і якість.
Змінився і покупець. Зникли «легкі» гроші заробітчан, які брали всі квадратні метри без усвідомлення. Середній клас — умовний, але вже більш усвідомлений — почав ставити питання: «У якому середовищі я живу? Як це відображає мене? Як мене будуть сприймати?» Тобто репутаційний складник з’явився і з боку клієнта. Це частина більшого процесу еволюції суспільства. І саме в такому середовищі почали з’являтися справжні «довгі гроші». Суспільство вже готове працювати зі стратегіями, що базуються на середовищі та урбаністичних принципах, які ще 10–15 років тому ми бачили хіба що в книжках. А сьогодні про це говорять на комерційному рівні. Клієнт цього хоче, споживач цього хоче. І це насправді дуже тішить.
