У нашій історії було достатньо війн, щоб вивчити уроки минулого та тверезо оцінювати ситуацію. Чи так це насправді? У ході Другої світової війни музейники, бібліотекарі, історики та просто пересічні люди об’єднувалися для збереження європейських культурних надбань. За Атлантичним океаном утворилася Гарвардська група — організація, яка тісно співпрацювала з американським урядом і змогла встановити контакти з політиками та впливовими особами по всьому світу. Згодом утворилося Агентство образотворчого мистецтва та архіву пам’ятників (MFAA), яке шляхом об’єднання американських і британських військових («монументалістів») здійснювало операції з порятунку пам’яток. Завдяки їм сотні тисяч предметів мистецтва було врятовано від знищення, а ще тисячі — репатрійовано до фондів постраждалих держав.
Співробітник музею стежить за рівнем вологості в кімнаті, де зберігаються картини. В містечку Маноді було розроблено багато тактик збереження творів мистецтва. Джерело фото: Getty Images
За залізною завісою події розгорталися дещо інакше. Евакуація експонатів з українських музеїв відбувалася за політикою радянської влади, тобто за принципом «спаленої землі», коли ворогу не мало дістатися нічого. Ці процеси описали у своєму дослідженні 1996 року українські історики Сергій Кот та Вʼячеслав Горбик: «Дуже багато унікальних, рідкісних речей і збірок після відступу радянських військ залишилися в музеях напризволяще. Державні органи не використали всіх можливостей для врятування музейних фондів. Постійне зволікання з прийняттям рішень щодо початку евакуації, відмови у виділенні транспортних засобів для евакуаційних потреб музеїв, неорганізованість призводили до того, що вивезення експонатів розпочиналося незадовго до окупації міст ворогом і проходило в напівфронтових умовах. Унаслідок цього частина евакуйованих матеріалів або губилася в дорозі, або зазнавала пошкоджень, а деякі з колекцій трагічно загинули».
Багато музеїв на початку війни були не готові до евакуації своїх цінностей. На фото – львівський Палац Потоцьких, одна з філій Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького. Джерело: Getty Images
Історія циклічна, коли її уроки не вивчені. Зима 2022 року це підтвердила. В Україні кожен музей підпорядковується певній установі: це може бути Міністерство культури та інформаційної політики, але здебільшого це органи обласної, місцевої чи районної влади. Однак усі музейні фонди в зоні відповідальності саме МКІПу. Мінкульт оновив списки обʼєктів, які потребують першочергової евакуації, влітку 2021 року, але не надав чітких інструкцій, де брати транспорт для евакуації, зрештою, куди евакуйовувати фонди в разі реальної загрози. Ба більше, не всі музеї мали пакувальні матеріали для експонатів, тому деякі з них опинилися в критичній ситуації. Директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова розповіла, як їм доводилося рятуватися: «Наш музей двічі втратив усю музейну колекцію, будівлю і все майно у 2014 та 2022 роках. У 2014 році всі були не готові до війни, про евакуацію і зовсім не йшлося. На той час директор музею А. Л. Кулішов пішов на співпрацю з окупантами й надав їм доступ до колекції і майна. Від 2014 року Луганський музей у місті Луганськ використовують як інструмент пропаганди. З 20 лютого 2022 року в Старобільську ми намагалися підготуватися до евакуації як могли, пакувальних матеріалів у нас не було, все складали в коробки та ящики, якими ми заздалегідь запаслися. 24 лютого евакуаційний транспорт не прибув, і ми колективом музею потрапили в окупацію. Так ми втратили колекцію вдруге. Луганський музей проіснував у Старобільську від 2015 до 2022 року».
У 2014 році Старобільський районний музей ліквідували, а на його місці відновили Луганський обласний краєзнавчий музей, директоркою якого 2015 року призначили Олесю Мілованову. Фото: Ukrainer
Не всі музеї мали пакувальні матеріали для експонатів, тому деякі з них опинилися в критичній ситуації
Нині Луганський обласний краєзнавчий музей базується у Львові, де проводить дослідницьку діяльність та збирає нову «Колекцію перемоги». Один експонат пані Леся здобула, рятуючись з окупації, — парашут зі збитого над Луганщиною російського літака СУ-25. «Нас прийняв музей “Територія Терору”, ми за розпорядженням нашого губернатора тимчасово працюємо на їхній базі. Також нас підтримує Львівська міська рада, міський відділ культури. Опікуються нами, завжди запитують, чи всього нам вистачає, знайомлять із необхідними людьми та партнерами, а головне — долучають наш музей до культурного життя Львова. Наш музей сам або в партнерстві з музеєм “Територія Терору” подається на різні проєкти та грантові підтримки. Поки з того й живемо, бо зарплати в музеї у нас — копійки. Штат скоротили до мінімуму, зняли всі премії та надбавки, відпустки — все, що можна було зняти. І отримуємо ми прожитковий мінімум, до якого ледве дотягуємо. Рятує тільки проєктна робота», — ділиться директорка Луганського краєзнавчого музею.
Парашут російського літака СУ-25. Фото: Луганський обласний краєзнавчий музей
Один із таких міжнародних проєктів — виставка «Музей на лінії вогню», яка є результатом співпраці з кафедрою сучасної історії Фрібурзького університету та Женевською лабораторією спадщини Женевського університету. Олеся Мілованова додає: «Перша банерна виставка, яка розповідає про наш досвід втечі від війни й відродження на новому місці, була відкрита у Фрібурзькому університеті 27 травня. 7 грудня у нас відкриття нової виставкової експозиції, присвяченої нашому музею й Луганщині, в Женевському університеті».
Пересувна виставка “Музей на лінії вогню”. Фото: Луганський обласний краєзнавчий музей
Керівництво музею «Територія Терору» зіграло важливу роль не тільки в долі Луганського обласного краєзнавчого музею. Його директорка, Ольга Гончар, ініціювала створення однієї важливої організації в перші дні війни. Вона розповідає, що все почалося зі звичайного посту у фейсбуці 3 березня 2022 року: «Я написала “Як будемо допомагати тим, хто залишається в Україні працювати в музеях?”. На той момент багато діячів культури поїхали за кордон, там було багато можливостей, зокрема резиденції, стипендії для митців, але не було зрозуміло, як допомагати музейникам. Я написала цей пост, і мої колеги з ГО “Інша освіта” та PinchukArtCentre відповіли, що нам нема як чекати, поки з’являться якісь проєкти допомоги, а треба це робити самим. Ось так і почався Музейний кризовий центр за участі різноманітних громадських організацій, приватних інституцій, такої величезної музейно-культурної толоки. За цей період понад 29 партнерів долучалися своїми ресурсами».
Презентація проєкту “Поранена культура”. Співробітники Музею «Територія Терору» записали відеоінтерв’ю за методом усної історії, а фотографи та оператори Aspichi зняли приміщення й експонати в технології VR і «предметне фільмування 360°». Фото: Територія Терору
З’явилася потреба розповісти історії про те, як музеї виживали на окупованих територіях, поблизу зони бойових дій чи в евакуації
Музейний кризовий центр із моменту заснування надав допомогу 190 музеям у 18 регіонах країни, зокрема Куп’янському краєзнавчому музею, Чернігівському історичному музею імені В. В. Тарнавського, Херсонському художньому музею тощо. Здебільшого це індивідуальна фінансова підтримка тих установ, які продовжують працювати. Від 3 березня 2022 року до серпня 2023 року Центр залучив і роздав понад 5,5 млн гривень. Ольга Гончар зазначає, що зараз набагато важче здобути кошти на допомогу такого роду, хоча потреба у простій базовій техніці, матеріалах для консервації все ще є: «Надалі ми будемо зосереджуватися на освітніх проєктах і за можливістю залучати кошти на індивідуальну фінансову підтримку, тому що музейники ці гроші можуть використати на те, що їм потрібно на місцях».
Швидка музейна допомога зібрана для Луганської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей. Усього надіслали музейникам 80 посилок із харчовими продуктами, засобами гігієни, павербанками, шкарпетками та іншими предметами першої необхідності загальною вагою 912 кілограмів. Фото: Музейний кризовий центр
Наприкінці минулого року в рамках Музейного кризового центру був започаткований проєкт «Поранена культура». З’явилася потреба розповісти історії про те, як музеї виживали на окупованих територіях, поблизу зони бойових дій чи в евакуації. «Ми вирішили, що всі ці історії потрібно задокументувати, і першою була Охтирка. Цього року ми знімали про Тростянець. Зараз займаємося монтажем другого епізоду, щоб розповісти, яким чином Тростянець і Сумщина боролися за свої музеї, за свої об’єкти культури, які потрапили в окупацію, що вони роблять зараз і що планують далі. Іноземні партнери є основними донорами. Перший епізод підтримав фонд Конрада Аденауера, а другий — Дрезденський музей мистецтв. Це все грантові проєкти й міжнародні кошти. Наприкінці року ми будемо презентувати в Дрездені, що у нас вийшло», — додає пані Ольга.
Охтирський краєзнавчий музей зруйнований після бомбардування міста 9 березня 2022 року. Приміщення, де раніше експонувалися мистецькі твори. Фото: КУНШТ
Міжнародні виставки
Попри надважкі умови, українські культурні фонди продовжують жити. Зберігач Музею Ханенків Мар’яна Варчук вважає, що війна підняла культурну дипломатію України на новий рівень, оскільки виник запит на промоцію української спадщини як у світі, так і всередині країни. Прикладом якісної презентації на міжнародному майданчику став кейс із Музеєм Ханенків і Лувром.
«Наша співпраця розпочалася навколо ідеї спільного дослідження творів із колекції музею. Історія цього проєкту має два вирішальних складники. Насамперед чотири ікони з Музею Ханенків — це найдавніші християнські ікони VІ–VII століття, що є ключовими для історії мистецтва живопису. Останнє вивчення робіт проводилося в 1970-х роках, до того ж у майстернях Грабаря в Москві. За останні п’ятдесят років технології дослідження значно поглибилися. Дослідження давніх візантійських ікон на сучасному рівні матиме фундаментальне значення для світової науки. Другий важливий складник — це відкриття в Луврі нового відділу мистецтв Візантії та християнств на Сході, заплановане на 2027 рік, — розповідає Мар’яна Варчук. — Наразі французькі колеги проводять масштабне дослідження візантійської світової спадщини. Чотири ікони VI–VII століть із Музею Ханенків відкривають цей розділ мистецтва. Виставка “Біля витоків сакрального образу. Ікони з Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків у Києві” в Луврі стала суперподією для оголошення нового відділу та його першою міжнародною співпрацею. У залах найбільшого музею у світі представлені тексти українською мовою. Після експозиції твори вивчатимуть у лабораторіях Національного центру досліджень та реставрації музеїв Франції C2RMF у Парижі». Щодо майбутньої співпраці тривають перемовини між інституціями та міжнародними фондами.
Ікона “Святі Сергій і Вакх” представлена на виставці синайських ікон у Луврі
Презентувати українське культурне надбання під час війни стало можливим завдяки попередній співпраці, контактам і домовленостям
Знаковим початком міжнародної діяльності для Музею Ханенків став проєкт із литовськими колегами. У квітні 2023 року в Національному художньому музеї Литви розпочався проєкт «Твори європейського та азійського мистецтва з колекції Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків». Мар’яна Варчук зазначає, що це була перша міжнародна експозиція під час повномасштабного вторгнення.
"Старі майстри в музеях України: Відкриття виставки в Литві". Фото: Gintarė Grigėnaitė
У жовтні минулого року будівлі Музею Ханенків постраждали від вибухової хвилі ракети. Російська ракета влучила за 40 метрів від музею, у дитячий майданчик в парку Шевченка. Колекція була демонтована і законсервована. Жоден твір не постраждав. Одним із перших листів підтримки наприкінці лютого 2022 року до Музею Ханенків надійшов лист із Королівського замку у Варшаві. Український музей готував цікавий для обох інституцій спільний проєкт. Польські колеги не припиняли зусиль із підготовки виставки. Так 38 найцінніших творів опинилися в Польщі. У червні 2023 року в Старій залі аудієнцій Королівського замку у Варшаві вже була представлена перша виставка «Шедеври з Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Елізабет Луїз Віже-Лебрен, “Станіслав Август у костюмі Генріха IV”, 1797 р., Бернардо Беллотто, “Архітектурне капричіо з руїнами храму”, 1762–1766». Пані Марʼяна наголошує: «Ця підтримка говорить про важливість кожного твору, про солідарність, про відданість».
10 жовтня близько 8:30 ранку росіяни ракетою влучили у дитячий майданчик в парку Шевченка у Києві. Вибуховою хвилею вибило вікна у низці музеїв та житлових будинків у кварталі. Постраждав і Музей Ханенків. Фото: The Khanenko Museum
Заступниця генерального директора Національного художнього музею України Оксана Баршинова вважає, що презентувати українське культурне надбання під час війни стало можливим завдяки попередній співпраці, контактам і домовленостям. Вона розповідає: «Через війну в західних інституціях відбулися деякі зміни. Наприклад, коли планувалися виставки російського мистецтва чи з російських музеїв, і вони (подекуди під тиском громадськості) були скасовані, й інституції змогли надати майданчик українському мистецтву. Також важливий симптом — закордонні музеї активніше почали переглядати свої колекції чи свої експозиції на предмет репрезентації російського мистецтва, ставитись до нього більш критично, зокрема, підважуючи поняття “російський”, “радянський”. Проте потрібно зазначити, що це процес тривалий, й існує багато інертності щодо зміни ставлення до російської спадщини (і до російських грошей), і це питання потребує більше нашої уваги й нашої наполегливості».
Виставка «Калейдоскоп історій. Українське мистецтво 1912-2023»у Museum de Fundatie (Музеї Фундації) у нідерландському місті Зволле. Фото: Євген Генсюровський
Експонати основного фонду Національного художнього музею України зберігаються в надійних сховищах, але дещо презентується на виставках за кордоном. Мадрид, Кельн і Брюссель вже встигли познайомитися з виставкою «Модернізм в Україні». Далі її планують відкрити у Відні, але з доповненням, що представляє український національний стиль, до якого належать Кричевський, Мясоєдов, Новаківський, Максимович та інші. Виставка буде супроводжуватись науковою конференцією.
Виставка «Тут і зараз у Музеї Людвіга. Модернізм в Україні 1900-1930-ті» у Кельні. Фото: Дарія Лисенко
«Наразі ми беремо участь у проєкті «Самовизначення: глобальна перспектива» в Ірландському музеї сучасного мистецтва в Дубліні, а також у проєкті “Калейдоскоп історій” (кураторки — Тетяна Кочубінська та Марія Іссерліс), який після успішного показу в Дрездені зараз експонується в нідерландському Зволле. Звичайно, працюємо над майбутніми проєктами, які розширювали б уявлення про українське мистецтво, репрезентували його в різних контекстах», — додає Оксана Баршинова.
Ми бачимо багато прикладів європейської допомоги, міжнародних проєктів, взаємної співпраці, але, тим не менш, багато років ізоляції нашої країни даються взнаки. «Не вистачає поки що багато чого. Наприклад, великої кількості видань не тільки англійською, а й французькою, німецькою та іншими мовами. Також потрібні академічні програми з дослідження української культурної спадщини, які поєднають зусилля українських і міжнародних науковців, — говорить пані Оксана. — Звісно, потрібно розбудовувати міжмузейні відносини, формулювати більш влучні меседжі щодо значення української культури у світовому контексті, займати ніші на всіх рівнях — від академічного до популярного. Багато очевидних для нас самих речей не працює для закордонного глядача-читача, тому потрібно слухати, чути й робити висновки».
Увечері 5 листопада Одеський національний художній музей постраждав через ракетну атаку рф. Фото: ONFAM
Українські музейники не забувають також, завдяки кому найперше у нас є можливість промоції нашої культурної спадщини. Пані Ольга Гончар підсумовує: «Це все робота наших ЗСУ, які чинять серйозний опір. Головне — тримати оборону. Без перемоги буде дуже важко далі просувати нашу культуру».
Матеріал створено за участю CFI, Agence française de développement médias, у рамках проекту Hub Bucharest / Residency Yak Vdoma.
