Deprecated: class-oembed.php відхилено починаючи з версії 5.3.0! Використовуйте wp-includes/class-wp-oembed.php натомість. in /var/www/pragmatika.media/wp-includes/functions.php on line 5513

Непорушна пам’ять. Як цифрові технології зберігають спадщину для майбутніх поколінь

Команда журналіста й продюсера Акіма Галімова зняла документальний серіал «Українські палаци. Золота доба» про вісім об’єктів архітектурної спадщини. Зірками серіалу стали колись славетні, розкішні, а нині — занедбані палаци та садиби, більшість із яких розташовані далеко від протоптаних туристичних стежок. У співпраці зі львівськими архітекторами команда проєкту відтворила в 3D-графіці вигляд палаців у роки їхнього процвітання та доклала максимум зусиль для того, щоб створити повну ілюзію присутності.

Цей матеріал був підготовлений буквально за кілька днів до початку широкомасштабної агресії росії проти України. Незважаючи на війну, тема спадщини не втрачає своєї актуальності, навпаки, набуває нового звучання. Сучасні українці живуть у парадигмі тремтливого ставлення до артефактів пам’яті, тоді як сучасні росіяни показали себе повними антиподами – вони залишаються вірними руйнівній ідеології знищення зв’язків між поколіннями

Перша серія проєкту «Українські палаци. Золота доба» виходить в YouTube каналі «1+1» вже у квітні. Керівник проєкту Акім Галімов розповів PRAGMATIKA.MEDIA про те, як за допомогою технологій доповненої реальності повернути колишню славу занедбаним пам’яткам і про роль сторітелінгу в збереженні та популяризації української культурної спадщини.

Акім Галімов, керівник проєкту «Українські палаци. Золота доба»

PRAGMATIKA.MEDIA: За яким принципом ви підбирали об’єкти для серіалу? Наскільки складно було знайти занедбані, маловідомі, але примітні в архітектурному плані палаци, та ще й із багатою історією?

Акім Галімов: Історичними проєктами ми займаємося давно, багато їздимо Україною, часто буває, що опиняєшся десь у новому місці, далеко від цивілізації, і знаходиш там вражаючу споруду, про яку до цього нічого не чув. Місцеві краєзнавці, мистецтвознавці, вчені, звичайно, могли бути в курсі, але для широкої публіки таких об’єктів, мабуть, не існує, тоді як ці старовинні палаци та церкви приховують чудові історії.

Наприклад, одного разу ми під час зйомок у стародавньому Галичі на Західній Україні дізналися про церкву Святого Пантелеймона, що стоїть у селі Шевченкове неподалік. Уявіть, вона збудована у XII столітті, тобто є ровесницею культових споруд, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО. На стінах храму висічені так звані «єрусалимські» хрести, якими позначали місця зберігання реліквій.

Є версія, що в цій церкві зберігався фрагмент хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Дивовижна історія! І таких прикладів досить багато. Тому в нашій команді давно зріла ідея реалізувати проєкт популяризації маловідомих пам’яток і локацій. Ми шукали фінансування для цього проєкту.

І ось з’явилася можливість: конкурс PITCH UA, організований USAID Transformation Communications Activity. Один із лотів конкурсу був присвячений культурній різноманітності України. У нашого сценариста Руслана Шаріпова виникла думка: а чи не зібрати в серію історії палаців, чиї власники були представниками різних національностей — поляками, євреями, австрійцями і, звісно, українцями.

За таким принципом ми й підбирали палаци. Також ми хотіли, щоб географічно були представлені різні частини нашої країни. Ми підготували проєкт і виграли цей конкурс. Я думаю, визначальну роль у цьому зіграло те, що ми запропонували просту, але водночас круту ідею: показати, якими ці об’єкти були колись, ніби ми переносимося в машині часу.

Шарівський палац, смт. Шарівка, Харківська область

Теми, що знаходяться на межі епох, народів, цивілізацій і культур, — це те, що реально дає відчуття драйву

Зйомка з дрона на території Шарівського палацу

P.M.: Можна зробити висновок, що обирати було з чого. Отже, занедбаних, маловідомих старовинних палаців і садиб на території України чимало?

А. Г.: Реально багато, у кожній області можна нарахувати десятки. Вже в процесі роботи над проєктом ми й для себе самих зробили кілька відкриттів. Наприклад, на Одещині ми знімали палац Курісів — абсолютно фантастичну споруду. Палац Курісів знаходиться в маленькому селі Курісове, осторонь траси Київ — Одеса, і туди треба заїжджати цілеспрямовано. Але заїхавши, ти відкриваєш для себе новий вимір.

Коли дивишся на вхідний портал, виконаний у мавританському стилі, ти ніби переносишся кудись у Самарканд. Колись ті території були під контролем Османської імперії, а на початку XIX століття, коли Іван Куріс будував свою садибу, така архітектура була в тренді. Особистість засновника добре вкладалася в нашу концепцію мультикультурності. Іван Куріс походив із козаків, що мали грецьке коріння.

Колись греки населяли Причорномор’я, а пізніше частина їх мігрувала на північ і оселилася в козацьких поселеннях, де повністю асимілювалася. Іван Куріс служив у російській армії, разом із Суворовим ходив у походи, жив на українській землі, а палац побудував у мавританському стилі. У підсумку його історія — класний мультикультурний мікс. І ще цікава деталь: оскільки Куріс обіймав високу посаду за Суворова й товаришував із Михайлом Воронцовим, є версія, що саме в Куріса граф Воронцов запозичив ідею мавританського порталу для свого палацу в Алупці.

Теми, що знаходяться на межі епох, народів, цивілізацій і культур, — це те, що реально дає відчуття драйву. Такий ракурс дозволяє сприймати архітектурну спадщину вже зовсім інакше.

3D модель Антонінського палацу, cмт. Антоніни, Хмельницька область. Нині будівлі не існує

P.M.: Багато палаців сильно зруйновані часом і людиною. Чи ви з’ясовували офіційний статус цих об’єктів? Чи всі вони внесені до охоронних реєстрів?

А. Г.: Ні, не всі пам’ятки внесені до охоронних реєстрів, і цей факт прикро вражає. Наприклад, палац Фальц-Фейнів на березі Каховського водосховища в Херсонській області. Олександр Фальц-Фейн, брат засновника заповідника «Асканія-Нова», займався фермерством, і його родина на півдні України була дуже впливовою. Але історія роду, як і більшості дворянських родів України, перервалася на початку XX століття.

У 1917 році сім’я Фальц-Фейнів залишила свій маєток, а сам палац — єдиний з усієї нашої серії — ніколи більше не експлуатувався ані як санаторій, ані як склади чи дитячий будинок. Його одразу пограбували, і сторіччя він простояв порожній і занедбаний. Досі його ніхто не взяв на баланс, тобто стоїть собі вражаючої краси споруда, у якої немає власника.

Або, наприклад, в Ізяславі Хмельницької області розташований розкішний палац Сангушків, який довгий час був покинутий. За радянських часів його займали військові, на початку незалежності він, здається, перебував на балансі Міністерства оборони, а потім стояв без власника. І тільки минулого року було створене комунальне підприємство, яке взяло палац на баланс. Тепер розробляється стратегія, що робити з ним далі.

Зйомки проєкту в Жовкві

P.M.: Чим, на вашу думку, пояснюється ганебний стан більшості цих пам’яток? Що це — байдужість, безгосподарність чи просто відторгнення власної історії?

А. Г.: Складне запитання. Мені здається, головна причина — в тому, що останні 30 років для нашої держави були дуже непростими, і коли перед вами постає питання виживання, то охорона пам’яток культури відходить на другий план. Не те що на реставрацію, а навіть на консервацію об’єкта, щоб запобігти подальшій руйнації, потрібні величезні ресурси. Не було ресурсів, не доходили руки, місцева влада мала купу нагальних проблем, які треба було вирішувати тут і зараз.

Ми щороку їздимо зі зйомками по всій Україні та можемо оцінити ситуацію в розвитку. І ось саме цієї осені, коли ми знімали «Українські палаци. Золота доба», вперше за останні 7 років щось зрушило з мертвої точки. Почалися якісь роботи на ділянках. Не беруся оцінювати, наскільки фахово вони ведуться, але, з погляду обивателя, рух пішов: будівлі в риштуванні, на риштуванні метушаться будівельники, довкола працює техніка.

Тож загалом починаються позитивні процеси. Очевидно, частково це пов’язане з держпрограмою «Велика реставрація»: наприклад, до замку в Жовкві й до палацу в Качанівці вже пішли кошти. У Жовкві ми бачили, як на одному з корпусів змінюють старий дах, тому це не просто косметичний ремонт, а капітальні роботи.

Сьогодні багато залежить від активності місцевої влади, бо в цих кейсах саме вона є драйвером змін. Якщо місцева влада не стукатиме до Києва, то Київ може просто й не дізнатися про існування та потреби об’єкта спадщини. У тій же Жовкві активні й місцева влада, і громада, і керівництво заповідника. Вони й раніше шукали варіанти та зверталися за грантами ЄС, тому один із корпусів ще кілька років тому був відреставрований за кошти Євросоюзу. Якщо місцеві не розкажуть про свій пам’ятник, то хто про нього дізнається?

Оператори Олександр Вяхірєв і Олександр Маслак. Палац Куріса, с. Курісове, Одеська область

Останні 30 років для нашої держави були дуже непростими, і коли перед вами постає питання виживання, то охорона пам’яток культури відходить на другий план

Режисерка проєкту Дарія Саричева вивчає інтерʼєри Шарівського палацу, смт. Шарівка, Харківська область

P.M.: А як багато серед місцевих жителів людей, зацікавлених у збереженні спадщини, та в чому проявляється їхня зацікавленість?

А. Г.: Розповім вам історію нашого головного сценариста Руслана Шаріпова, про якого я вже згадував. Він родом із Коростишева. І паралельно з участю в глобальних проєктах всеукраїнського масштабу у вільний час він займається дослідженням історії рідного міста. По крихтах збирає інформацію: шукає та купує на аукціонах листівки із зображеннями цього містечка, вивчає старі єврейські будинки, бо там була велика єврейська громада. І на основі цієї інформації Руслан пише книгу. От його можна назвати фанатом локальної історії. І таких фанатів, на щастя, стає дедалі більше. Відсотків 70 усієї інформації для нашого проєкту ми збирали завдяки краєзнавцям або просто небайдужим до власної історії мешканцям.

Наприклад, у палаці Куріса за радянської доби знаходився технікум, а в часи незалежності після пожежі будівля занепала. Згодом її виставили на аукціон, але після трьох спроб не було жодного покупця, тому що стан пам’ятки був жахливий. Зрештою депутат облради Валерій Кондратюк зібрав групу однодумців, вони створили благодійний фонд імені Івана Куріса й придбали об’єкт своїм коштом.

Далі розробили план реставрації, погодили з Мінкультом, і от уже там ведуться роботи. Повільно, тому що все за власний рахунок. У майбутньому планують створити на базі маєтку рекреаційний центр, але зараз важливо хоча б зберегти те, що є. Інакше все просто розвалиться, і люди розберуть на цеглу руїни. Тому що так, з одного боку, є місцеві, які збирають інформацію та стурбовані долею спадщини, а з іншого — є ті, які дивляться на це так: «О, класні дубові двері, зроблю підпорку для перегною!».

Колись ми знімали в Батурині, і там почули історію, що надгробну плиту з могили нашого останнього гетьмана науковці знайшли на одному з місцевих дворів, де вона використовувалася як сходинка на ґанку.

Олександр Вяхірєв, оператор-постановник проєкту “Українські палаци. Золота доба”

Люди не розуміли сенсу збереження спадщини, оскільки було знищене все, що пов’язувало тебе з твоєю землею, з твоїм корінням

Інтерʼєр Шарівського палацу, смт. Шарівка, Харківська область

Думаю, таке ставлення — наслідок відірваності від коріння. Для радянських людей історія про заможну шляхту була забороненою. Еліту позиціонували класовими ворогами. Ну, стоїть будівля, де колись жив якийсь пан, тобто буржуй, і якщо ти щось береш із його двору, то ніби повертаєш собі своє.

Люди не розуміли сенсу збереження спадщини, оскільки було знищене все, що пов’язувало тебе з твоєю землею, з твоїм корінням. Цей підхід так вплинув на нашу ідентичність, що для багатьох українців подібні артефакти, на жаль, не становлять цінності.

Але зараз відкривається безліч архівів, раніше недоступних джерел, із яких ми, власне, й брали інформацію. І погляди на роль аристократії та промисловців, які володіли цими палацами, змінюються. Я сам був шокований, дізнавшись, як багато інфраструктурних громадських об’єктів будували ці багатії. Той самий Іван Куріс збудував лікарню, школу, телеграф. Так, вони займалися бізнесом, але водночас розвивали території. Якби до нас не докотилася революція, то розвиток тривав би органічно, як у цивілізованих країнах Європи.

Узагалі відтворення історичних об’єктів у цифрі відбувається в три важливі етапи. Перший — збір інформації, другий — моделінг, третій — фактуринг, коли на цифрову модель накладаються текстури й кольори

3D-модель Антонінського палацу, відтворена в рамках проєкту "Українські палаци. Золота доба". Нині будівлі не існує, на її місці - футбольне поле

P.M.: Проєкт «Українські палаци. Золота доба» зацікавив нашу редакцію насамперед тим, що ви використовували технологію доповненої реальності для відтворення архітектури старовинних будівель. Із ким із професійних архітекторів ви працювали над оцифруванням і моделінгом, і наскільки ці цифрові образи достовірні?

А. Г.: У нас велика команда, але для специфічних завдань, не пов’язаних безпосередньо з телевізійним виробництвом, ми, природно, залучаємо вузькопрофільних фахівців. Давно працюємо з фахівцями зі Львівської політехніки. Коли кілька років тому для проєкту «Таємниці великих українців» відтворювали палац Данила Галицького, то співпрацювали з кандидатом архітектури Василем Петриком. І тоді ж познайомилися з Андрієм Хархалісом: це молодий архітектор, який був співавтором проєкту «Княжий Звенигород», створював цифрову модель стародавніх укріплень. Він робив для нас моделінг.

Узагалі відтворення історичних об’єктів у цифрі відбувається в три важливі етапи. Перший — збір інформації, другий — моделінг, третій — фактуринг, коли на цифрову модель накладаються текстури й кольори. Достовірність забезпечена передусім якісним першим етапом. Наші редактори працювали кілька місяців, ми вишукували фотографії, зображення, описи — все, що могло допомогти у відтворенні.

Можу відзначити три основні бази: архітектурно-будівельна бібліотека Заболотного, бібліотека Вернадського й польська електронна бібліотека Polona. Дуже допоміг журнал «Столица и усадьба», який виходив у Російській імперії на початку ХХ століття, там були зображення багатьох інтер’єрів деяких із наших об’єктів. Іноді доводилося звертатися й до нащадків за кордоном, представників тих родин, які колись володіли маєтками.

Ми передавали всю віднайдену інформацію Андрієві, паралельно він сам шукав те, чого йому не вистачало. Наприклад, палаци в Жовкві та Качанівці було легко моделювати, оскільки збереглися архівні креслення та плани. Завдяки цьому модель виходить максимально достовірною. Сам процес дуже кропіткий, але зрозумілий. Проте, на жаль, не завжди вдається розшукати архітектурні плани.

У тій же Качанівці було два різних палаци, збудованих один на місці іншого. Архітектурний ансамбль у неоготичному стилі, створений на замовлення Петра Рум’янцева-Задунайського, був повністю перебудований через півстоліття родиною Тарновських. Ми хотіли показати перший варіант будівлі, але все, що в нас було, — пара малюнків-ескізів. Тому ми створили умовну модель, без гарантій повної достовірності: використовували малюнки, а Андрій вивчив референси, палацові споруди тієї епохи, що збереглися інших країнах.

3D-модель Антонінського палацу

3D-модель Антонінського палацу

P.M.: Дуже грамотний підхід із референсами, оскільки в архітектурі, як і в живописі, до XX століття майстри намагалися дотримуватися школи, тому будівлі багато в чому схожі. Але власники, звичайно, вносили свої корективи, і тоді архітектор додавав у проєкт елементи, які часто були несподіваними…

А. Г.: Саме так сталося з палацом Рум’янцева-Задунайського. Генерал-фельдмаршал був пристрасним колекціонером, схибленим на старовині. Спочатку архітектор створив проєкт за мотивами класичних палаців Карла Бланка, але власник зажадав надбудувати псевдоготичні башточки, тому будівля, судячи з ескізів, виглядала дуже еклектично. А в палацовому парку на березі річки знаходяться руїни, характерні для епохи романтизму в ландшафтному дизайні.

Узагалі захоплює сам процес, коли через архітектуру ми можемо відтворити характери людей, незважаючи на те, що нас розділяє час. Вони постають не обличчями з парадних портретів, а живими людьми зі своїми амбіціями та слабкостями. Як мені здалося, багато з них були позерами, любили пустити золотий пил в очі, конкурували один з одним.

Наприклад, Барбара Сангушко, яка будувала в Ізяславі палац для свого сина, замовила проєкт відомому королівському архітекторові Якубу Фонтані, а найкращі меблі, гобелени, фарфор привозили морем із різних країн. Є відомості, що в її колекції були навіть роботи Мікеланджело. Барбара Сангушко прагнула перевершити розкіш палацу короля Речі Посполитої. І король, дізнавшись, що в провінції йде масштабне будівництво, одного разу навіть заїхав до того палацу.

Палац Куріса, с. Курісове, Одеська область

Щоб класно «продати» об’єкт людям, зацікавити їх історією власної країни, не обов’язково відбудовувати зруйновані палаци в їхньому первісному вигляді

Команда проєкту “Українські палаци. Золота доба”. Зліва направо: Руслан Шаріпов, Юліан Акулов, Оля Свириденко, Акім Галімов, Станіслав Зурахов, Оля Петрук

P.M.: Як вважаєте, чи є потреба в буквальному фізичному відновленні зруйнованих старовинних палаців? Чи ми можемо замінити кропітку та ресурсомістку процедуру реставрації консервацією з використанням технологій доповненої реальності? Яка думка склалася в процесі роботи над проєктом?

А. Г.: Я не фахівець з охорони культурної спадщини й не претендую на професійну вичерпність, тому можу лише висловити думку людини, яка любить історію та займається проєктами з її популяризації. У світі панує сторітелінг і маркетинг. І щоб класно «продати» об’єкт людям, зацікавити їх історією власної країни, не обов’язково відбудовувати зруйновані палаци в їхньому первісному вигляді. На мій погляд, у цьому немає сенсу.

По-перше, це колосальні кошти, і жоден бюджет не витримає таких витрат. По-друге, копія-новобудова навряд чи матиме змістовий зв’язок із давніми часами, а отже, цінність об’єкта втрачається. Ось на що варто витрачати кошти, так це на консервацію, щоб пам’ятки далі не руйнувалися, а паралельно створити стратегію просування туристичного об’єкта.

Звісно, наприклад, у Жовкві є сенс вкладати кошти у відновлення замку, тому що там збереглися всі корпуси, стан відносно непоганий, і ми в підсумку можемо отримати справжній відреставрований середньовічний замок, що буде використовуватися як рекреаційний комплекс. Але в Ізяславі, де зберігся лише скелет величезного палацу, чи є сенс витрачати мільярди на масштабне відновлення?

Думаю, ні. А от зберегти те, що залишилося, і зуміти талановито про це розповісти — саме те, що треба. Зрештою, камінці без історії нічого не варті. Вони не формують емоційного зв’язку, а отже, не закохують нас у нашу історію.

 

Зображення та фото надані керівником проєкту “Українські палаци. Золота доба”