Найвідоміші світові експерти в архітектурі, будівництві та урбаністиці одностайні в тому, що майбутнє міст потрібно планувати вже сьогодні, виправляти помилки минулого й орієнтуватися в майбутньому саме на потреби людей. Для України в контексті повномасштабного вторгнення ця теза звучить як ніколи доречно, окрім того, дослухатися до більш досвідчених у плані містобудування закордонних колег і залучати їх є очевидним рішенням «на перспективу». Але водночас світова практика показує, що немає єдиного для всіх ситуацій підходу до відбудови. Що спрацювало для Токіо чи Варшави після Другої світової війни, навряд чи спрацює для нинішніх Маріуполя, Бахмута чи Запоріжжя. Всі країни мають свої особливості, а кожна громада унікальна. Саме тому міжнародні приклади успішної відбудови можуть бути розглянуті лише як історії для натхнення й навчання українських фахівців, але зовсім не як чіткий план до виконання.
Дослідити деякі світові приклади успішної відбудови нам допоміг один із провідних американських урбаністів — архітектор Меттью Белл, який уже понад 30 років спеціалізується на масштабній архітектурі, міському дизайні, відбудові регіонів і захисті історичних пам’яток.
Архітектор Меттью Белл—один із провідних американських урбаністів. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
На сьогодні Белл є почесним членом Американського інституту архітекторів (FAIA), членом Конгресу нового урбанізму, членом організації DCBIA (District of Columbia Building Industry Association), а також віцепрезидентом Фонду відновлення стародавньої Стабії — міжнародної ініціативи з відновлення стародавніх приморських вілл Кастелламмаре-ді-Стабія, що в Італії. У 2020 році за ініціативи міського голови був призначений членом Ради з питань збереження історичних пам’яток (Historic Preservation Review Board) у Вашингтоні.
Основною ж його діяльністю є робота в міжнародній компанії Perkins Eastman, що спеціалізується на архітектурному проєктуванні, містоплануванні та дизайні, вивчаючи та покращуючи людський досвід у контексті антропогенного середовища.
Collection 14,, Вашингтон, округ Колумбія. Collection 14 — це багатофункціональний проєкт у жвавому районі в центрі Вашингтона. Проєкт включає в себе кілька історичних будівель і забезпечує дизайн-код, який підкреслює історію та культуру регіону. Авторське право: Ендрю Рагге. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
Обіймаючи посаду одного з директорів компанії, Белл разом із командою активно працює в штаті Меріленд, здебільшого у Вашингтоні та Балтиморі, займаючись проєктуванням як цілих містечок, районів і набережних, так і житлових, громадських і багатофункціональних об’єктів.
Серед гучних проєктів компанії Perkins Eastman, яка налічує 24 офіси по всьому світу та понад 1100 співробітників, — розробка генерального плану розбудови в’єтнамського міста Ханой до 2030 року (Hanoi Capital Master Plan to 2030), відзначений багатьма нагородами проєкт набережної Лос-Анджелеса, що займає площу 161 га (Los Angeles Waterfront), District Wharf in Washington, D.C., та безліч інших. Особливу увагу компанія приділяє плануванню кампусів і проєктуванню освітніх закладів. Серед їхніх масштабних проєктів — інноваційний мультидисциплінарний кампус PAAET у Кувейті, розроблений для понад 12 000 студентів (PAAET: Technology, Business, Healthcare and Education Complex), і генплан кампусу Каліфорнійського університету в Сан-Франциско площею понад 43 га (University of California San Francisco), університет Ashoka в Індії та багато інших.
Серед масштабних проєктів Perkins Eastman — інноваційний мультидисциплінарний кампус PAAET у Кувейті, розроблений для понад 12 000 студентів
За свою багаторічну кар’єру Меттью Белл здобув чималий перелік почесних титулів і став автором багатьох знакових проєктів не тільки в США, але й за кордоном. Переважна більшість робіт із його портфоліо отримала міжнародні та національні відзнаки, серед яких нагороди від ACSA (Association of Collegiate Schools of Architecture), CNU (Congress for the New Urbanism), USGBC (U.S. Green Building Council), ASLA (American Society of Landscape Architects) та багато інших. Його роботи були представлені на Triennale di Milano, а сам Белл виступив членом журі Венеційської бієнале у 2006 році.
Свого часу Меттью Белл також був першим архітектором спільноти King Farm, нової міської громади площею 440 акрів у Роквілі (штат Меріленд), яка здобула нагороду від Конгресу нового урбанізму у 2001 році. Він також був президентом Neighborhood Design Center у Балтиморі, допомагаючи громадам у питаннях проєктування та міського планування.
Роками раніше Белл здобув ступінь з архітектури та міського дизайну в Університеті Нотр-Дам і Корнельському університеті, а наразі і сам є професором архітектури в Університеті Меріленда, вже понад 34 роки.
Питання містопланування та його специфіки не тільки в США, але і в інших країнах є на сьогодні ключовим напрямком досліджень Меттью Белла. Тому на одній зі своїх нещодавніх лекцій Cities Under Siege: Kyiv & Odesa для студентів Католицького університету Америки (The Catholic University of Americа) архітектор порушив питання післявоєнної відбудови міст, навівши приклад українських сучасних Києва й Одеси.
Архітектор Меттью Белл під час відвідин Києва у березні 2015 року. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
«Моя зацікавленість у цих містах не є суто професійною, адже мене пов’язує з ними також і приватна історія. Свого часу ми разом із дружиною вдочерили двох дітей з України — одну дівчинку з Києва, а іншу з Одеси. Тому саме до цих міст у мене є особливе ставлення, а Україна тепер назавжди стала частиною нашого ДНК. — ділиться Белл. — Я відвідував Україну три рази, у 2000, 2003 та 2015 роках, і мав змогу дослідити ці міста з погляду архітектурного складника разом із досвідченим провідником. І я був дійсно вражений їхньою естетикою та подекуди унікальними містопланувальними рішеннями. І хоча Україна наразі продовжує боротися із жахами війни, варто вже зараз замислитися над долею цих міст, який вигляд вони матимуть після перемоги».
Розмірковуючи на тему, який вигляд матимуть ці міста в майбутньому, Меттью Белл розглянув міську структуру Києва та Одеси за допомогою порівняння їхніх історичних і сучасних загальногеографічних карт, зауваживши особливості розбудови та відбудови міст у різні періоди, зокрема й після Другої світової війни.
Як відбудовувався центр міста? Чому в деяких випадках було доречніше змінювати його планування? Як приклад архітектор навів історичні прецеденти відбудови деяких європейських міст після катастроф і воєнних подій, серед яких Лісабон, Салоніки, Варшава…
Розгляньмо, в чому полягають особливості різноманітних стратегій їхньої відбудови й реконструкції та які з них виявились дієвими і можуть бути застосовані на сьогодні в Україні, а які ніяк не можна пристосувати до наших реалій.
Запрошені фахівці
У 1917 році одне з найбільших грецьких міст, Салоніки, всього лише за добу через пожежу було зруйноване майже вщент. Згоріли понад 9500 житлових будинків, зокрема й надцінні пам’ятки історії та архітектури. Через кілька днів після катастрофи уряд оголосив про відтворення міста відповідно до нового генерального плану. Його очолив запрошений французький архітектор, містобудівник і археолог Ернест Ебрар разом із грецьким архітектором Арістотелісом Захосом, який увійшов у міжнародну комісію, що відповідала за відбудову міста. Згодом до них долучились англійський проєктувальник Томас Моусон та французький інженер Джозеф Плейбер.
Мапа міста Салоніки, на якій зображена територія знищена пожежею 1917 року. Фото:: Wikipedia
У генеральному плані передбачалася перебудова міста за тогочасними європейськими стандартами, збереження та інтеграція вцілілих історичних пам’яток і створення нових транспортних артерій. І хоча план не був повністю реалізований і зазнав численних змін, планування міста значно поліпшилося порівняно з тим, яким було до пожежі, і місто набуло сучасного вигляду.
Так, Томас Моусон запропонував план міської залізничної лінії, яка майже повторює нинішній маршрут, а Джозеф Плейбер у якості інженера взяв участь у розробленні санітарних мереж і системи міських доріг, які лежать в основі сучасних транспортних шляхів Салонік.
Приклад Салонік, а також багатьох інших відроджених європейських міст, показує, що експертиза запрошених фахівців дійсно необхідна під час відбудови, але в той самий час повноцінний процес відновлення не може відбуватися без координування локальними спеціалістами.
Один із провідних архітекторів світу, автор відновлення Рейхстагу після Другої світової війни і розбудови Лондона, Норман Фостер, був одним із перших іноземних фахівців, які відгукнулись на заклик допомогти Україні (наразі працює над концепцією повоєнного Харкова). Готовність долучитися до відбудови зруйнованих українських міст озвучили і такі видатні діячі, як архітектор Хірокі Мацуура та урбаніст Рене Сангерс із Нідерландів, данський архітектор Єн Ґейл, канадське архітектурне бюро WZMH Architects та багато інших.
І дійсно, провідні світові архітектори, особливо з досвідом створення генпланів найкращих міст за рівнем комфортності проживання, — це, безперечно, гарна можливість для України отримати знання, які інші здобували десятиріччями шляхом спроб і помилок. Наприклад, британські архітектори наразі мають безпрецедентний досвід відбудови зруйнованих міст після Другої світової війни, а сучасні майстер-плани районів Лондона значно випереджають український містобудівний досвід. Британські спеціалісти знають, яким чином можна уникнути помилок під час планування відбудованих районів, що будуть з’являтися протягом десятиліть після реконструкції чи нового будівництва.
Залучення іноземних фахівців, вочевидь, має відбуватися лише за тісної співпраці з вітчизняними спеціалістами для розуміння всієї специфіки будування та проєктування в Україні. В якому саме співвідношенні буде по факту проходити ця взаємодія, — «проєкт під ключ» або ж у форматі консалтингу — наразі важко передбачити. Але варто розуміти, що такий підхід посилить українську інтеграцію до Європи та дасть змогу відійти від радянської забудови й перейняти західний прогресивний підхід до будівництва та проєктування.
Варто зазначити й те, що іноземні фахівці добре розуміються на екологічній сертифікації та дійсно енергоефективних проєктах. В Україні ж наразі майже немає релевантного досвіду, проти, наприклад, європейського ринку, де необхідний рівень оцінки за стандартами BREEAM чи LEED є таким же важливим складником проєкту, як архітектурна форма або інженерні рішення.
Неодноразово виступаючи запрошеним спеціалістом у міжнародних проєктах, Меттью Белл також підтримує залучення іноземних експертів і для відбудови України: «Ви знаєте, яких я дійшов висновків, вивчаючи міста, що були відбудовані після катастрофічних подій, як-от війна, тероризм і подібні речі? Часто суспільство намагається відбудувати, але не просто повернути на своє місце те, що там було, а зрозуміти, як відбудова може зробити щось краще. І це завжди спрацьовує. Ми бачили це в багатьох містах у Франції, коли вони відбудовувалися після Другої світової війни. Ми точно бачили це у Нью-Йорку після терористичних атак 2001.
У такому контексті запрошені експерти мають враховувати думку людей країни, міста, району, що відбудовується. Я вважаю, що одна з найважливіших речей для українців — це ґрунтовна розмова про те, в яких містах і місцях вони хочуть жити у ХХІ столітті, а в яких — ні. Perkins Eastman мали б за честь допомогти із цим, долучившись у якості міжнародних консультантів і експертів».
Вплив громад на відбудову
У наших безпосередніх сусідів — поляків — накопичений унікальний досвід відродження міст із руйнацією вище 90%. Столицю Польщі Варшаву почали відновлювати ще до завершення війни, в 1944 році, і, як показав час, це було хоч і ризикове, але правильне рішення. Під час воєнних дій у місті фактично було знищено близько 80% житлових будинків, культурних установ, костелів, історичних будівель і всю історичну частину міста на лівому березі Вісли — загалом із 957 одиниць 782 пам’ятки архітектури зазнали повного знищення, 141 — часткового й лише 34 вціліли. Була навіть ідея залишити місто в руїнах, щоб перетворити його на величезний меморіал війни, а столицю перенести в інше місто. Руйнування були настільки масштабними, що поставало питання: чи взагалі доречно відбудовувати місто? Ситуацію врятували мешканці Варшави, які після завершення бойових дій активно почали повертатися до міста. Люди робили тимчасові укриття, власними силами відновлювали розбиті будівлі… Це явище стало настільки масовим, що місцева влада вирішила таки відбудувати Варшаву.
Під час воєнних дій Другої світової у Варшаві фактично було знищено близько 80% житлових будинків, культурних установ, костелів, історичних будівель і всю історичну частину міста на лівому березі Вісли
Для цього створили Бюро Відбудови Столиці (Biuro Odbudowy Stolicy), яке займалось безліччю процесів: від розбирання завалів, документування руйнувань до планування розвитку міста на найближчі пів століття. П’ять років поспіль у бюро працювали майже півтори тисячі фахівців: архітектори, інженери, будівельники, юристи, журналісти, фотографи та художники. До речі, саме художники відіграли важливу роль у відбудові міста, адже за їхніми малюнками міста «з натури» відновлювали цілі ансамблі. Нині в реставраційній практиці зазвичай використовують архівні фотографії, які дають можливість установити автентичний вигляд споруди. Але на момент відбудови Варшави таких світлин було надто мало.
Як саме містяни відбудували післявоєнну Варшаву, ми розповідали раніше в нашому матеріалі.
Нині ж «історичний» центр Варшави, якому лише кілька десятків років, як виняток значиться у списку Світової спадщини ЮНЕСКО — не як район зі стародавньою забудовою, а як зразок практично ідеально точної реконструкції такого. Саме цей район на сьогодні вважається наймолодшим «старим містом» Європи.
Варто також зауважити, що в аспекті відбудови міст Європи після Другої світової війни та наявного на той час конфлікту між швидкими й довгостроковими рішеннями Варшаву можна вважати взірцем, адже швидкі рішення приймалися в контексті довгострокової перспективи. Саме приклад Варшави у співпраці міської влади, волонтерів і міської громади може взяти до уваги Україна.
На важливості тісної взаємодії з місцевими мешканцями в процесі відбудови та реставрації міст наголошує і архітектор Меттью Белл: «Багато містобудівних проблем, які можуть відкритися під час відбудови, могли насправді вже існувати, незалежно від того, була війна чи ні. Але саме відбудова — це можливість вирішити такі проблеми. І я вважаю, що уважне ставлення та розуміння справжніх потреб українського народу, його залучення до цього діалогу є дуже важливою частиною успішної відбудови після війни. Я переконаний, що під час перебудови дуже важливо, щоб українці говорили, вирішували та мали пріоритетний голос».
Зберігати старе чи будувати нове?
«Реальність полягає в тому, що більшість міст, в яких знесли пошкоджені будівлі й замінили їх сучасними, не такі привабливі, як ті міста, які наполегливо працювали для збереження своєї історичної архітектури», — переконаний Меттью Белл.
У роки Другої світової війни було зруйновано понад 10 000 міст і сіл, багато з яких потім відновили, але керуючись двома полярними шляхами відбудови — будівництвом нового або відновленням старого.
І якщо поляки прагнули відтворити довоєнний вигляд своїх міст, то, наприклад, Роттердам у Нідерландах трансформували кардинально та інноваційно, розбудувавши комфортну інфраструктуру, що нині зробило місто провідним фінансовим центром Західної Європи. Одним із найбільш зруйнованих унаслідок Другої світової війни стало німецьке місто Дрезден. На його відбудову практично з нуля знадобилося майже сорок років. Як і поляки, німці прагнули відтворити довоєнний вигляд міста, і нині воно вважається одним із найкрасивіших у Німеччині. Європейська історія, власне, як і світова, має безліч таких прикладів.
Панорама згорілого центру Києва. Жовтень 1941 року
Що ж стосується України, то під час відбудови повоєнного Києва передусім дбали про відновлення житлового фонду, 39,2% якого, згідно зі звітом 1944 року, втратило місто. Лише в центрі Києва 324 будівлі були пошкоджені або зруйновані, в багатьох із них залишалися тільки тримальні стіни. На жаль, точних статистичних даних щодо відновлення Києва немає, але відомо, що близько половини будинків у центрі вдалося реконструювати, інші ж були знесені. Саме під керівництвом Олександра Власова, головного архітектора Києва у 1944–1950 роках, вдалося відбудувати більшість пошкоджених споруд. У своїй професійній діяльності Власов безумовно слідував тезі «кожна коробка, яка може бути відновлена, повинна бути відновлена».
Під час одного з особистих візитів до Києва архітектор Меттью Белл високо оцінив рівень відбудови центральної частини Києва за радянських повоєнних часів:
«Коли я відвідував Київ, то мене здивували дві речі: наскільки місто зелене і яка гарна, за іронією долі, була виконана робота Радянським Союзом із відбудови після Другої світової війни. Наприклад, розширення Хрещатика та робота з ансамблем Майдану Незалежності для того періоду часу були досить розумними рішеннями».
Роками пізніше, в 1964 році, була прийнята Міжнародна хартія з охорони й реставрації нерухомих пам’яток і визначних місць (Венеційська хартія), яка стала одним із найвпливовіших документів зі збереження архітектурної спадщини в Європі. Необхідність прийняття такого документа виникла саме внаслідок масових реконструкцій і відбудов у європейських містах після Другої світової. І фактично місцева влада, архітектори та урбаністи дійшли до одного загального й найбільш важливого принципу: те, що неможливо відновити або відтворити, — не варто відтворювати. Тобто якщо відсутні автентичні техніка та методика будівництва або в архівах не збереглися креслення/малюнки, інші записи точних елементів будівлі — то під час її реконструкції не варто фантазувати. Інакше кажучи, немає необхідності звертатись до псевдоісторизму, адже він за своєю суттю знищує культурну цінність історичного спадку.
До речі, надалі саме ця хартія впродовж десятиліть визначала, як мають вибудовуватися стосунки між старим і новим у міському середовищі, маючи на меті охорону, реставрацію та збереження нерухомих історичних пам’яток не лише як творів мистецтва, а і як свідків історії. Згідно із цим документом, кожній країні, зокрема й Україні, надається можливість слідкувати за втіленням цих процесів у межах власної культури і традицій.
Після Венеційської хартії була прийнята ще низка документів, які регулюють збереження культурної та історичної спадщини, одним із них став Віденський меморандум, прийнятий у 2005 році.
«Сучасній архітектурі слід уникати будь-яких форм псевдоісторичного проєктування, оскільки воно суперечить i історії, i сучасності», — йдеться в пункті 21. У документі акцентується увага й на тому, що «один історичний погляд не повинен витісняти всі інші, оскільки історія має залишатися такою, якою вона є».
Для нідерландців Роттердам — ікона повоєнної реконструкції. ЇЇ метою було перетворити індустріальне місто на сучасний мегаполіс
Питання збереження пошкодженої історичної забудови гостро обговорюється і в сьогоднішніх воєнних реаліях України. Чи маємо ми повністю зносити подібні архітектурні об’єкти і зводити заново за старим прикладом або ж будувати абсолютно нову архітектуру в наших містах? Зважаючи на свій професійний досвід і безпосереднє залучення до збереження історичних об’єктів, Меттью Белл наголошує на важливості індивідуального підходу до кожної окремої ситуації:
«Я думаю, що один із викликів полягає саме в тому, щоб оцінювати кожен випадок окремо. Деякі будівлі можуть банально не підлягати відновленню, і їх неможливо врятувати на тому рівні руйнування, який було заподіяно. Вони вже знищені, точніше, зруйнована більшість речей, яка першочергово робила ці будівлі цікавими. З іншого боку, мають право на збереження історичні будинки, фасади яких уціліли навіть попри руйнування основного об’єму. На мою думку, такі будівлі все ще можна відбудувати або перепрофілювати.
Я також вважаю, що деяка сучасна архітектура може бути сумісною з наявним історичним контекстом. Я неодноразово бачив це у Вашингтоні, де старі фасади будівель “знімають” і замінюють скляними. І у певних випадках це дійсно є доречним. Але загалом я вважаю, що такої масштабної і справді шокуючої трансформації потрібно уникати. Архітектура, яка розробляється для заміни історичних будівель, має на 100% “розуміти та відчувати” середовище, яке вже існує. Вона має бути сумісною не тільки стилістично, але й із погляду масштабу, матеріалів та інших параметрів».
Меттью Белл є професором архітектури в Університеті Меріленда вже понад 34 роки. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
Перепрофілювання є економічно ефективним способом оновлення історичної будівлі. Як правило, причиною цього явища є пошук можливостей осучаснення об’єктів спадщини і пристосування їх до суспільних потреб шляхом розширення функціонального спектра. Світові відомі безліч прикладів вдалої ревіталізації та перепрофілювання будівель задля їх подальшої експлуатації — від музею д’Орсе в Парижі, який раніше був вокзалом, і одного з найбільших торговельно-розважальних центрів Польщі — Мануфактури в Лодзі, що раніше була фабрикою, до наших відомих столичних прецедентів, як-от Мистецький Арсенал та фуд-хол Kyiv Food Market на Арсенальній.
«Я завжди є тим, хто вірить. Якщо будівля гарна, навіть попри не дуже задовільний стан, варто спробувати використати її повторно. Адже насправді в багатьох містах більшість будівель і без воєнних дій переживають своє початкове використання. Функція змінюється, але будівля залишається. І це нормально.
Зі свого досвіду можу сказати, що міста та історичні будівлі, які були перепрофільовані, можуть стати чудовими домівками, наприклад, для стартап-індустрій, для технологічних підприємців тощо. Проста архітектура з історією дозволяє сучасникам особливим чином персоналізувати та адаптувати простір відповідно до власних побажань. Я переконаний, що, у старих і пошкоджених історичних будівель, які можна дійсно вміло перепрофілювати та пристосувати до потреб України сьогодні, є велике майбутнє.
Такої ж думки я притримуюсь і щодо фонової забудови — будівель, які я називаю на американському сленгу “будівлями з м’ясом і картоплею”, — це щось на кшталт повсякденних будівель із простим характером, про них також слід ретельно подумати. Якщо більшість із них будуть збережені й перепрофільовані, за їхнього подальшого об’єднання навколишній простір може набути унікальних нових характеристик. Загалом я вважаю, що питання перепрофілювання пошкоджених і зруйнованих об’єктів є важливим для України. Його варто добре дослідити для того, щоб рухатися вперед. Вочевидь, Україна набагато попереду багатьох інших країн у технологічному плані. Принаймні те, що ми читаємо про країну з погляду зростання технологічної індустрії на тлі війни і всіх цих подій, дуже вражає», — ділиться Меттью Белл.
Новий урбанізм
Уже понад 30 років Меттью Белл спеціалізується на масштабній архітектурі й міському дизайні та є пристрасним прихильником нового урбанізму. Власне, через це в березні 2022 року Белл був удостоєний почесного звання співробітника Конгресу нового урбанізму (CNU). Членство в ньому визначає тих діячів, які активно просували ідеї нового урбанізму у своїх місцевих громадах в усьому світі, серед них — урбаністи, архітектори, проєктувальники, письменники, державні службовці та забудовники.
Передували нагороді не лише власна професійна діяльність Белла як професора та дослідника, але й те, що проєкти Perkins Eastman, якими він керував, неодноразово отримували нагороду Charter Awards від CNU. Серед них — публічна бібліотека Клівленд-Парку (The Cleveland Park Public Library), середня школа Данбар (Dunbar High School) та багато інших.
Публічна бібліотека Клівленд-Парку (The Cleveland Park Public Library) у Вашиннгтоні, округ Колумбія. Авторське право: Джозеф Ромео. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
«Від самого заснування CNU для мене є провідною організацією у проєктуванні комфортних і стійких міст. Я брав участь у ній як учасник із 1993 року, відтоді, як був зібраний перший Конгрес. Завдяки CNU я отримав неймовірне уявлення про архітектуру і дизайн міст, що прямо вплинуло на мою професійну діяльність, тому підвищення до членства є великою честю»,— каже Белл.
Публічна бібліотека Клівленд-Парку (The Cleveland Park Public Library) у Вашиннгтоні, округ Колумбія. Авторське право: Джозеф Ромео. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
Власне, містобудівна філософія нового урбанізму, яка нині знайшла своїх прихильників по всьому світу, виникла через те, що до другої половини XX століття мегаполіси США перетворилися на величезні промислово-ділові центри, життя в яких переважно оберталося навколо виробництва товарів і отримання прибутку. В цій системі благополуччя людини було вже далеко не головною метою: люди існували для міста, а не місто для них.
Ідеї нового урбанізму почали впроваджуватися в практику міського планування на рубежі 70-х і 80-х років XX століття. Однак витоки його слід шукати як мінімум на століття раніше, наприклад, у концепції міста-саду англійського соціолога Ебенізера Говарда. Відомі ж на сьогодні основні положення цієї містобудівної теорії свого часу сформулювали американські архітектори Андрес Дуенья, Елізабет Платер-Зіберк і Пітер Карлтроп. Їхні ідеї звучать як своєрідний протест проти того шляху, яким цивілізацію веде розвиток великих індустріальних міст. Звісно, це не могло не відобразитися на «анатомії» сучасних міст з їхнім чітким поділом на житлові, ділові, промислові та розважальні зони.
«Для мене новий урбанізм — це про створення сталих пішохідних спільнот, які, я б сказав, є більш екологічно стійкими в перспективі майбутнього. Це спосіб бачити архітектуру і світ через призму спільнот, громади, а не через окремі будівлі.
Безумовно, окремі будівлі важливі, але тут ідеться про використання міського дизайну, міського планування та архітектури для того, щоб створювати сталі та людиноцентричні міста. Я багато практикував, використовуючи принципи нового урбанізму, і активно використовую їх нині, навчаючи своїх студентів міського дизайну та планування», — зауважує Белл.
Середня школа Данбар (Dunbar High School) у Вашингтоні. Натхненням для її перевтілення стала будівля старої школи 1917 року, яку було знесено у 1970 роках. Авторське право: Джозеф Ромео. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
Щодо України, то сьогодні немає жодного повноцінного прикладу реалізації популярного на Заході тренду нового урбаністичного дизайну. Дещо наближеними є нові житлові комплекси із власною територією, які пропонують мешканцям інфраструктурно продумане зонування, зелені зони, подвір’я без машин тощо.
Середня школа Данбар (Dunbar High School) у Вашингтоні. Натхненням для її перевтілення стала будівля старої школи 1917 року, яку було знесено у 1970 роках. Авторське право: Джозеф Ромео. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
Що ж стосується історичної забудови в Україні, то її адаптація до концепції нового урбанізму взагалі є спірною, зокрема зважаючи на контекст воєнних реалій.
Відповідаючи на питання, чи зможуть підходи нового урбанізму допомогти у відбудові та реконструкції українських міст, які здебільшого є результатом централізованого планування радянської ери, Меттью Белл спирається на власний досвід відвідин українських і російських міст.
«Ще до війни я був у кількох районах Києва, Одеси, Петербурга, де бачив великі масиви з панельною забудовою, які були сплановані ще за радянської епохи. Їхнє планування не здалось мені гарним, а будівлі були зведені дешево і неякісно.
Я, звісно, не з тих, хто вважає, що все, що стосується радянської епохи, потрібно знищити, але я думаю, що було б дуже розумно мати стратегію, як покращити ці місця, а не просто бажати, щоб вони зникли лише через ідеологічні причини. До того ж деякі з них, як-от високі будинки з видом на паркові простори всередині дворів, є досить гарним місцем для життя.
Одну з наших доньок ми удочерили з будинку дитини в передмісті Києва, і дорогою туди мене дійсно вразила кількість зелених насаджень. Ці нескінченні дороги з деревами і ці пейзажі — насправді дуже позитивна річ. Вважаю, що під час відбудови неодмінно варто інтегрувати в нову забудову наявний ландшафт.
Тут треба звернути увагу на досвід минулого, адже, на мою думку, найкраще, що зробили планувальники радянської епохи, — це те, що вони дійсно використали ландшафт, щоб визначити багато із цих районів».
Меттью Белл також вважає, що однією з візій нового урбанізму є пошук можливостей покращення наявного простору та створення цілісних і пішохідних районів, а саме поєднання офісної інфраструктури, житла та сфери обслуговування на відстані не більше 15-хвилинної прогулянки. Адже нині шлях з однієї зони в іншу часто забирає в містян багато часу, який вони проводять у громадському транспорті або власних автомобілях.
Ця проблема поширена в багатьох сучасних містах, зокрема в деяких регіонах «одноповерхової Америки», де зазвичай жителям передмістя значні відстані між важливими об’єктами можна подолати тільки власною автівкою. Натомість концепція нового урбанізму пропонує розвиток міст за принципом невеликих пішохідних районів, на противагу «автомобільним» передмістям.
«Ви знаєте, в контексті містопланування Америка експортує багато справді хороших ідей, але трапляються і погані — це торговельні центри та автомобілі. Сьогодні кожному американцеві треба мати автомобіль, щоб вижити, — це два наших найсумнівніших вклади у ХХ століття», — вважає Белл.
Меттью Белл із сім’єю в Університеті Брауна на випускному своєї доньки Аннимарі в травні 2023 року. Аннамарі (усиновлена в 2000 році) народилася в Києві, а її сестру Кетрін родина усиновила в Одесі в 2002 році
15-хвилинні міста
Концепція 15-хвилинного міста стала основою політики в багатьох містах світу, зокрема в Буенос-Айресі, Ченду, Мельбурні, Шанхаї, Г’юстоні, Едмонтоні та інших. Хоча багато ідей, що містяться в 15-хвилинних містах, існують уже давно, саму концепцію французько-колумбійський урбаніст Карлос Морено представив у 2016-му. Завдяки їй він отримав премію Obel, яку щорічно присуджують за новий і видатний архітектурний внесок у розвиток людства в усьому світі. У своїй же роботі він подекуди цитував модель міста очима письменниці та журналістки Джейн Джейкобс, представлену в «Смерті та житті великих американських міст».
У Європі першим містом, яке почало запроваджувати концепцію 15 хвилин, став Париж. Популяризації вона набула після того, як мер Парижа Анн Ідальго підтримала її у 2019 році, а потім використала під час своєї передвиборчої кампанії у 2020-му, де Морено виступив науковим консультантом. Він представив концепцію 15-хвилинного міста як спосіб гарантування, що міські жителі можуть виконувати шість основних функцій у межах 15 хвилин ходьби або їзди на велосипеді від свого житла: життя, робота, торгівля, охорона здоров’я, освіта та розваги. Структура цієї моделі складається із чотирьох компонентів; щільність, близькість, різноманітність і цифровізація, а її реалізація потребує мультидисциплінарного підходу, який міститиме транспортне планування, міський дизайн, щоб створити добре спроєктовані громадські простори, зручні для пішоходів вулиці та багатофункціональну забудову.
«Я думаю, що в контексті таких ідей, як концепція 15-хвилинного міста або пішохідного міста, варто врахувати низку пунктів. По-перше, це різноманіття житла. Треба проєктувати так, щоб люди з усіх верств суспільства і з різним рівнем доходу змогли мати житло. Тобто якщо я народився в громаді, я хочу мати змогу там вирости і вийти на пенсію, коли стану літньою людиною. Доступність житла є дуже важливим аспектом у 15-хвилинному місті, ми повинні про це пам’ятати.
По-друге, варто переконатися, що умови, які необхідні людям для підтримки здорового та якісного життя, як-от зелені простори, гарні школи та можливість жити без цілодобової залежності від автомобіля, є доступними для людей, незалежно від того, гетто це чи ні.
Громадський центр і бібліотека Дінвуда (Deanwood Community Center and Library) у Вашингтоні, округ Колумбія. Авторське право: Джозеф Ромео. Copyright: Courtesy Perkins Eastman
Подібні до 15-хвилинного міста принципи комплексного планування районів свого часу використовували і радянські містобудівники. Йдеться про спальні райони, створені після 70-х років. Вони мали свої школи й дитсадки, розташовані всередині комплексу будинків. По зовнішньому периметру розміщували універсами, зони побутового обслуговування, гастрономи. Територія мала чимало пішохідних зон, багате озеленення, дитячі майданчики, а також об’єкти монументального мистецтва. У Києві такими районами були Троєщина, Березняки, Русанівка та частина Борщагівки, тому вони можуть стати основою для втілення невеликих сучасних 15-хвилинних містечок у рамках Києва.
Але чи буде така модель доречною для українських міст після війни? На що варто звернути увагу Україні, спираючись на американський досвід нового урбанізму? В його контексті Меттью Белл наголошує на важливості розвитку не лише житлових масивів, але й міжміської та регіональної транспортної мережі, зокрема розвитку залізничного сполучення.
«Як я вже згадував раніше, в Америці ми припустилися помилки, розвиваючи міста з маленькими транспортними мережами, при цьому змушуючи всіх пересісти на автівки. Лише в кількох містах Америки дійсно є такі розгалужені транспортні мережі, які можна було б порівняти, скажімо, з Лондоном чи Парижем: це Нью-Йорк, Бостон деякою мірою, подекуди Чикаго.
Для більшості американських міст жити без авто — це виклик, незважаючи на сервіси шерингу (спільних поїздок) і подібні речі. Зі зростанням популярності велосипедів та інших засобів пересування це стає більш можливим. Однак я вважаю, що єдиною парадигмою, яку слід прийняти, є пішохідний урбанізм, тому що це не тільки більш стійке рішення, а саме воно дає краще відчуття культури місця.
Ми в Сполучених Штатах багато чули про те, якою дивовижною є залізнична система в Україні під час війни. Тому одна з речей, до якої я б придивився уважно, — це наявна система поїздів і те, як можна реалізувати нові розробки для неї, а саме створення високошвидкісної залізниці для з’єднання центрів міст і селищ».
Шляхи відновлення країн світу в повоєнний період були різними, пріоритети визначалися потребами й особливостями конкретних міст. Нині, формуючи план відбудови України, важливо враховувати економічні, геополітичні, соціальні, культурні особливості держави та вимоги сучасної урбаністики.
Спільними зусиллями українці можуть назавжди вирішити багато застарілих проблем усього середовища та створити одну з найпрогресивніших країн у світі. Ми можемо зробити якісне міське планування там, де його не було, врахувати реальні транспортні потоки, гарантувати енергозбереження, екологічність матеріалів, інклюзивність тощо. Але, як зауважує Меттью Белл, усе це важливо зробити також з огляду на помилки минулого: «Я думаю, що на сьогодні потрібно виконати багато аналітичної роботи, щоб сформулювати висновки з минулого на благо нового майбутнього України».
