Щоб допомогти архітекторам повернути втрачені знання про українську автентику, Вадим Назаренко, експерт Музею просто неба, та Олег Волосовський, архітектор, засновник loftburo, радник із питань архітектури й дизайну в Національному музеї народної архітектури та побуту України, провели семінар «Середня Наддніпрянщина та Південь України», в рамках якого відбулася наукова екскурсія відповідними локаціями музею та майстер-клас із виготовлення лінолеуму. Про те, як пройшов попередній семінар «Полтавщина та Слобожанщина», можна почитати тут.
Команда учасників наукового семінару «Середня Наддніпрянщина та Південь України». Фото: Максим Дробиненко
Попереду – ще 4 семінари, що пройдуть у чотирьох різних локаціях.
- 20 липня — Карпати. Куратор: Олена Громова.
- 3 серпня — Поділля та вітряки. Куратор: Руслан Дубина.
- 17 серпня — Полісся. Куратор: Анатолій Борейко.
- 31 серпня — українське село ХХ століття. Куратор: Тамара Василенко.
До наступних семінарів відповідно до теми долучатимуться партнери: Вітекс Україна, Budzirka, L.Decor, Pragmatika, loftburo, Gudani Group furniture manufacturing company. Посилання на участь – у кінці матеріалу.
Вадим Назаренко, завідувач експозиційного відділу «Карпати». Фото: Максим Дробиненко
На екскурсіях гості дізнаються про стару архітектуру все: секрети будівельників, засоби декорування, засновані на законах фізики та біології архітектурні прийоми, культурне значення окремих елементів і навіть економічний складник будівництва у старовину. Екскурсоводи розкажуть про «мікросвіт» простору українських поселень та про те, як будівничі адаптували садиби під господарські потреби і як їм вдавалося надати всім елементам інтер’єру та екстер’єру практичного значення, а також — про найяскравіший логічний вияв старовинного життєвого устрою: архітектурний симбіоз матеріального і духовного.
Від звичайної стандартної екскурсії Музеєм просто неба семінари циклу відрізняються тим, що гості почують не стандартну університетську лекцію з етнографії, а детальну й захоплюючу научпоп-історію про архітектуру «від А до Я». Вони зможуть поставити запитання й обговорити почуте з колегами та отримають свіжі ідеї, які можна буде використати у власній роботі чи навіть перетворити на новий архітектурний тренд.
Хата та надвірні споруди: в садибі українських господарів таких споруд могло бути більше десяти. Фото: Максим Дробиненко
Середня Наддніпрянщина та Південь України: архітектура як відображення життя
На екскурсії локацією, присвяченою Середній Наддніпрянщині та Півдню України, гості дізналися про унікальні особливості українського господарювання. Цього разу екскурсовод почав із розповіді про інтер’єр. Виявилося, що оснащення української хати було небагатим: ослінчики, лави, стіл, скрині й, звісно, піч. Картини з пейзажами чи біблійними сюжетами, фото, дзеркала та фабричні меблі з’явилися в оселях українців лише в XIX столітті. Втім, у «білявій» хаті завжди було чисто, а її глиняна підлога завжди була встелена травами та квітами з різким запахом; вони вбирали бруд і дезінфікували.
Учасники другого наукового семінару обмірковують почуті ідеї. Фото: Максим Дробиненко
«Чорнобривці – це мексиканська рослина, і в Україну вони потрапили тільки у XVII столітті. Втім, ці квіти відразу стали улюбленими, адже їхній запах відлякував паразитів», — пояснив Вадим Назаренко, завідувач експозиційного відділу «Карпати».
Вадим Назаренко: «Як ви гадаєте, коли у вікнах з’явилося скло? Вже у XVI–XVII столітті! Скло було зеленим і мутним та не дуже добре пропускало світло, а вікна були маленькими, не більше людської голови, по-перше, для того, аби випускати менше тепла, по-друге, аби завадити чортові залізти в оселю»
Глиняні українські хати насправді не були повністю глиняними — глину наносили на дерев’яний каркас. Фото: Максим Дробиненко
Глиняні стіни українських хат насправді були не глиняними, а дерев’яними, обмазаними глиною. Споруди будували без використання металевих гвіздків, адже дерев’яні кріплення «дихали» разом із матеріалом будівлі – набираючись вологи, вони збільшувалися, а висихаючи – зменшувались, що запобігало руйнуванню конструкції. Церкви теж будували за принципом «без заліза». Щоправда, їхні інтер’єри були значно багатшими – позолочені деталі та стінний розпис були нормою навіть для сільських церков. «У церкві було дуже світло та приємно пахло. Сонце грало на позолоті… Уявіть собі, яке враження все це справляло на людей, що жили в темних хатах і постійно мали справу з неприємними господарчими запахами. Гадаю, ця краса була однією з найважливіших складових частин релігійності загалом», — розповів Вадим Назаренко.
Майстер-клас із виготовлення натурального лінолеуму за старовинним рецептом. Фото: Максим Дробиненко
Експерт продовжив: «Раніше найвищою спорудою в населеному пункті була церква. Релігія – це перший соціальний інститут, навколо якого об’єднувалися люди. Зараз ми можемо бути приналежними до якоїсь корпорації чи робочого колективу, а раніше люди насамперед ідентифікували себе за приналежністю до певної віри», — пояснив він.
Давні церкви будували без металевих цвяхів, щоб дерево не деформувалося із часом. Фото: Максим Дробиненко
За словами пана Вадима, раніше Київ був одним із головних паломницьких центрів Східної Європи. За часів Петра Могили Київ називали «другим Єрусалимом». «Як Ви думаєте, що людина, яка в 1870 році йшла на прощу до Києва, бачила найпершим? Золоті дзвіниці. І це справляло такий аудіовізуальний ефект, що людина додатково переконувалася в тому, що є Бог і є царство небесне. Сьогодні ви побачите дуже стару церкву в стилі козацького бароко. Хто знає риси українського архітектурного модерну, відразу зрозуміє, звідки запозичили концепцію шестикутних вікон. Зверніть увагу: ззовні церква здається не такою високою, як зсередини. До речі, ви побачите унікальний дубовий вівтар – саме ця деревина зберігається дуже добре», — розповів екскурсовод.
Старовинні вікна були зовсім невеличкими, а скло погано пропускало світло. Фото: Максим Дробиненко
Науковець показав гостям найцікавіші локації простору церкви, зокрема куну – величезну металеву скобу, за якою сиділи люди, визнані священником запеклими грішниками. «За невеликі провини священник давав завдання роздати біднякам гроші чи прочитати певну кількість псалмів, а за тяжкі садив до куни, таким чином примушуючи людину визнати свій гріх прилюдно. Крім виховної ролі, церква відігравала ще й освітню. У 1900-х роках рівень грамотності становив 20%, а церква, як не дивно, була центром поширення знань, адже опікувалася школами. Водночас люди, які не вміли писати і читати, могли побачити те, про що говорив священник, на іконах та іконостасі», — звернув увагу науковець.
Церковні ілюстрації мали відображати те, про що розповідає священник. Фото: Максим Дробиненко
Розкривши таємниці інтер’єрів, екскурсовод перейшов до технології перекриття дахів. Виявилося, що матеріал для цього отримували прямо під час збору врожаю. «Спочатку зерно вимолочували двома палицями, перев’язаними шкіряним ременем, а потім провітрювали. Зверніть увагу на цей колосок: із нього вибили абсолютно все зерно. Знаєте, чому? По-перше, з їжею було так собі, тому кожна зернина була на вагу золота. По-друге, коли зерно лишалося, з часом воно проростало і тим самим руйнувало дах, а ще… гадаю, всі ви бачили відео із фронту. Ті самі, де по окопах бігають миші. Так от: коли ти стоїш у сінях, а на голову тобі падають миші чи їхній послід, це не дуже приємно», — пояснив Вадим Назаренко.
У старовинних українських хатах царював приємний присмерк. Фото: Максим Дробиненко
Гості були неабияк здивовані, дізнавшись, що в перекритих соломою будинках були скляні вікна. «Як ви гадаєте, коли у вікнах з’явилося скло? Вже у XVI–XVII столітті! Скло було зеленим і мутним та не дуже добре пропускало світло, а вікна були маленькими, не більше людської голови: по-перше, для того, аби випускати менше тепла, по-друге, аби завадити чортові пролізти в хату. На жаль, через це в оселях було не дуже світло, тому тоді дітки часто хворіли на рахіт», — розповів екскурсовод.
Окрім скляних, існували також волокові вікна — конструкції з тонкими заслінками зі світлої липової чи соснової деревини, що погано пропускала світло, але добре зберігала тепло. Заслінки рухалися на спеціальних рейках, тому влітку в оселі, де вони стояли, могло бути світло, а взимку — дуже темно. У бідних оселях вікна затягували бичачим сечовим міхуром, а в холодну пору утеплювали спеціальними дерев’яними конструкціями, схожими на ролети. «Бачили в інтернеті картинку з козаком, що стоїть біля вікна, на якому висить щось типу ролетів? Такі конструкції справді існували», — запевнив науковець.
Хата коштувала близько 30 рублів — це зарплата наймита за 4 роки. Фото: Максим Дробиненко
Вадим Назаренко: «Клуня перебувала максимально далеко від хати. Як гадаєте, чому? Тому, що коли один селянин хотів помститися іншому, він підпалював його клуню, адже якщо згорить споруда, де зберігаються продукти, родині доведеться голодувати»
Крім холоду, людям заважала ще й тіснота. Втім, не так сильно, як ми думаємо. «Не забуваймо, що раніше люди були меншими антропометрично, і відповідно, нас не мають дивувати розміри хат минулого. Відвідайте історичний музей у Києві й подивіться на обладунки: вони підійшли б хіба що підліткам 14–15 років. Через сезонне харчування та часті недоїдання середній зріст людей був незначним. Наприклад, зріст Тараса Шевченка становив всього 1,64 м». Звільнити простір допомагали й традиції – в Україні було не прийнято жити разом із батьками. «На відміну від росії, де на одному обійсті могло жити 50–70 осіб, за нашими традиціями, діти, одружившись, мали поселитися окремо від батьків. Старшому синові чи дочці купували хату, а молодші доглядали за батьками й потім отримували їхнє майно у спадок».
Олег Волосовський, один з ініціаторів серії наукових семінарів у Музеї під відкритим небом. Фото: Максим Дробиненко
Завершивши розповідь про хати, екскурсовод перейшов до опису надвірних споруд. «Як ви гадаєте, які споруди були на кожному подвір’ї? Крім, звісно, туалету? Криниця, кухня, стайня, саж для свиней, курник, а також обов’язково сарай для рогатої худоби чи повітка, клуня, де зберігали зерно, погріб та загін для худоби, адже навіть найбідніший селянин мав курей, овець і свиней. Тобто до 10 різних споруд залежно від достатку. До речі, клуня перебувала максимально далеко від хати. Як гадаєте, чому? Тому, що коли один селянин хотів помститися іншому, він підпалював його клуню, адже якщо згорить споруда, де зберігаються продукти, родині доведеться голодувати. До речі, панські клуні часто підпалювали жінки, які хотіли помститися за домагання чи сексуальне насильство», — пояснив екскурсовод.
Щодо другої за значенням споруди – загонів для тварин, то про це науковець розповів, що їх споруджували відповідно до потреб майбутніх мешканців. «Найкраще будували для коня. Для стайні часто відбирали дерево навіть краще, ніж для себе. Для великої рогатої худоби та овець будувалось самі бачите, з чого. До речі, прийнято вважати, що головним центром вівчарства були Карпати, але насправді овець тримали скрізь, і найбільшим центром вівчарства у XVIII столітті був Переяславський район. Коли у XVIII столітті робили перепис, козаки, які жили в Миргороді, Переяславі та Полтаві, бажаючи вказати свій матеріальний стан, зазначали не кількість своєї землі, а те, скільки в них овець», — пояснив Вадим Назаренко.
Українські тини були низькими, оскільки селяни не вважали за потрібне витрачати на них будівельний матеріал. Фото: Максим Дробиненко
Кожен семінар розрахований на один день – з 10:50 до 18:00, та містить майстер-клас від партнерів «Зв’язок матеріалів і технік крізь часи». На кожному з майстер-класів гостям запропонують свіжі ідеї щодо того, як використовувати етнічні матеріали в сучасній архітектурі
Наступний після домашніх і господарських споруд блок екскурсії — інфраструктурна забудова. Одними з найважливіших будівель українських міст і сіл були школи.
Шкільні приміщення мали бути просторими, з великими вікнами та якісною системою опалення. Фото: Максим Дробиненко
«Спочатку школи являли собою звичайні сільські хати, і лише у XVIII столітті з’являється школа як окрема архітектурна споруда. Навчальні приміщення проєктували як будівлі з підвищеними вимогами до санітарно-гігієнічних норм та антропометричних характеристик», — розповів екскурсовод.
За словами науковця, в ті часи з’явилося кілька типів шкіл. «Перший тип — це церковно-парафіяльна школа, що фінансувалася частково державою, частково церквою. Частину предметів у такому закладі викладав священник, а частину — найнятий учитель. Другий тип — світська земська школа. Мабуть, найуспішніший в архітектурному плані приклад — це земство в місті Лохвиця на Полтавщині. На початку ХХ століття вони замовили проєкт на будівництво шкіл для земств. Виграв проєкт український архітектор і художник Опанас Сластіон. Він спроєктував 50 шкіл у стилі модерн. Майже всі вони збереглися: якщо ви поїдете в бік Сум і повернете між Пирятином і Лохвицею, там майже в яке село не заїдете — знайдете школу в стилі українського архітектурного модерну», — розповів Вадим Назаренко.
Дмитро Аранчій, один з учасників семінару. Фото: Максим Дробиненко
Екскурсовод продемонстрував гостям музейну церковно-парафіяльну школу, збудовану каркасним методом. Стіни споруди заповнені глиною й соломою, а також поштукатурені та побілені.
«Дивіться, вікна досить великі, тому в класі багато світла. У селянських хатах вікна були не такими великими. Школи були розраховані на 40–100 дітей. Зверніть увагу на систему обігріву: це вже не звичайна селянська піч, а конструкція нового типу, щоб, не дай боже, в кімнату не пішов дим. Є й оселя вчителя, адже частина шкіл будувалася з квартирою для вчителів. Оселя складається з трьох кімнат: приймальні, кухні та спальні. Тут навіть є годинник, що тоді було предметом розкоші. Тут є окремий вихід для вчителя, аби йому не доводилося щоразу проходити через школу, і окремі двері, що ведуть у шкільне приміщення», — пояснив Вадим Назаренко.
Учасники семінару відпочивають перед майстер-класом. Фото: Максим Дробиненко
Лінолеум власними руками: майстер-клас від «Вітекс Україна»
Поки екскурсовод розповідав архітекторам про те, як українці будували церкви та села, гасили пожежі, милися й купали дітей, обирали меблі, «паркували» коней, чумакували, виборювали право на землю й шинкування, на власність та загалом зовсім не були жертвами, якими їх представлено в «шкільному» пласті української літератури, Гліб Синявський, директор «Вітекс Україна», вже готував для гостей майстер-клас із виготовлення лінолеуму вручну.
Директор «Вітекс Україна» та ведучий майстер-класу з виготовлення натурального лінолеуму Гліб Синявський. Фото: Максим Дробиненко
Майстер-клас був експертним, адже «Вітекс Україна» — один із найуспішніших дистриб’юторів покриттів для підлоги в Україні. Компанія почала свою діяльність як ексклюзивний дистриб’ютор німецького концерну Witex Flooring Products GmbH, і з часом розширила свою діяльність. Сьогодні компанія пропонує продукцію від Parador GmbH & Co, Egger Retail Products GmbH, Panaget, Vetedy Luxembourg SA, Neuhofer Holz GmbH та багатьох інших відомих виробників, а до її каталогу входять ламінат, паркетна дошка й масив, модульний ПВХ і натуральний лінолеум, ковролін і килимова плитка, а також — аксесуари для інсталяції і засоби для догляду. Компанія співпрацює із більш як 50-ма дизайнерами та архітекторами зі всієї країни.
Натуральні матеріали, з яких лінолеум виготовляли в давнину: каніфоль, натуральний барвник, коркове борошно та оксидована лляна олія. Фото: Максим Дробиненко
Натуральні матеріали, з яких лінолеум виготовляли в давнину: каніфоль, натуральний барвник, коркове борошно та оксидована лляна олія. Фото: Максим Дробиненко
Натуральні матеріали, з яких лінолеум виготовляли в давнину: каніфоль, натуральний барвник, коркове борошно та оксидована лляна олія. Фото: Максим Дробиненко
Натуральні матеріали, з яких лінолеум виготовляли в давнину: каніфоль, натуральний барвник, коркове борошно та оксидована лляна олія. Фото: Максим Дробиненко
Цей майстер-клас, як і попередній, теж пройшов у локації, присвяченій Карпатам, – у ґражді. Ґраждою в давнину називали комплекс карпатських житлових будівель, огороджений високим парканом, спільним для двох-трьох садиб. П’ять же садиб з однією ґраждою вже вважалися повноцінним хутором. У гірській місцевості це загородження мало величезне значення, адже в разі його відсутності до людських садиб змогли б завітати ведмеді.
Костянтин Ковшевацький, головний редактор медіа про архітектуру, дизайн та урбаністику PRAGMATIKA.MEDIA, готує натуральний лінолеум. Фото: Максим Дробиненко
Цього разу гості семінару вчилися виготовляти лінолеум. «Ми підготували сім сетів, тому прошу вас розбитися по двоє і взяти собі до роботи сет. Це натягнене на підрамник полотно і всі інгредієнти, що стоять поруч: по-перше, оксидована лляна олія, по-друге — борошно з коркового дерева, по-третє — каніфоль зі смоли хвойних порід і натуральний барвник. І, звісно, наш головний інструмент — мікшер. Погляньте, ось залізна миска, в якій ми будемо готувати суміш, з якої випікається чи готується натуральний лінолеум. Нам знадобиться десь 2 години на те, щоб якісно це зробити», — розповів організатор.
Спочатку присутні вилили в миску олію й додали борошно і каніфоль, а потім перемішали все до однорідного стану. «Починаємо. Умовно кажучи, у нас буде чотири процеси. По-перше, це приготування суміші. По-друге, це доведення суміші до стану, коли вона набуває певного кольору. По-третє, це її розміщення на жгутовій заготовці. І по-четверте — розкатування цієї суміші», — проінструктував Гліб Синявський.
Поки гості місили тісто для будівельного матеріалу, Гліб Синявський розповів про історію лінолеуму. Виявилося, що слово «лінолеум» — це похідне від linum, «льон», і oleum, «олія». «Друзі, те, що ви зараз робите, англієць Фредерік Волтон запатентував у 1863 році. Тоді почався наймасовіший на ту мить процес виготовлення підлоги», — пояснив він.
За словами пана Гліба, в ті часи в Україні вже був завод із виробництва лінолеуму – в Одесі. Його історія почалася в ХІХ столітті — саме тоді в Одесі з’явилася контора товариства «Вікандер і Ларсен», а Вікандер розпочав будівництво корково-лінолеумного заводу. Архітектором став представник саксонської архітектурної школи Хрістіан Готлібович Бейтельсбахер.
Олег Волосовський та Костянтин Ковшевацький, учасники й натхненники серії семінарів для архітекторів. Фото: Максим Дробиненко
Новозбудований завод відразу ж став найбільшим виробником лінолеуму в Європі. На ньому виготовляли не тільки лінолеум, але й корки для пляшок та коркове борошно. Завод працював на сировині, яку привозили з усіх куточків світу, і дехто навіть припускає, що саме таким чином разом із корою дуба до Одеси завезли новий вид цикад. Навіть зараз влітку біля заводу можна почути звуки, схожі на роботу циркулярної пили, — їх видають ті самі цикади.
На жаль, у 1914 році через зупинку експорту завод перестав отримувати сировину — кору коркового дуба, а у 1918 році Вікандер виїхав за кордон. Згодом його дітище стало власністю совєтів і отримало назву «Більшовик». В 1930-х тут почали виготовляти пластмаси, термоізоляційні матеріали, лінкруст, штучні покриття та лінолеум, а для працівників побудували новий мікрорайон. В часи Другої світової війни на «Більшовику» виготовляли вибухівку та міни, а після війни – лінолеум, ворсолін, мастики та оліфи. Споруда пережила революцію, громадянську війну і дві світові війни, але не пережила ентузіазму совєтів: коли потреба в ній відпала, унікальне творіння відомого архітектора просто зруйнували. Від заводу з багатою історією лишилися тільки спроєктовані архітектором ворота.
Учасники та організатори семінару обговорюють почуте на екскурсії. Фото: Максим Дробиненко
На завершення Гліб Синявський пообіцяв, що кожен з учасників отримає шматочок натурального авторського лінолеуму, зробленого власними руками. Враховуючи вимоги до сучасних будівельних матеріалів, на підлогу його класти не можна, втім, виріб стане чудовою декорацією.
