До війни частка туризму у ВВП України не перевищувала 2%, тоді як світовий показник у 2019 році становив понад 10% і знизився вдвічі наступного, 2020-го року, через пандемію. При цьому тільки на Херсонщині маємо 800 км берегової лінії Азовського та Чорного морів із 200 км пляжів, а ще 5 заповідників національного значення та 2 біосферних заповідники всесвітнього значення: «Асканія-Нова» і Чорноморський біосферний заповідник, який Херсон ділить із Миколаєвом, найбільший острів Чорного моря Джарилгач, Арабатську стрілку — найдовшу піщану косу в Європі, що простягається на 115 км до Керченського півострова, Олешківську напівпустелю площею 2100 кв. км і понад 70 сольових і грязьових озер на чолі із Сивашем, який за цілющими властивостями порівнюють із Мертвим морем на Близькому Сході.
Херсон. Набережна “Арестанка”. Джерело фото: Findway
Цей далеко не повний перелік природних об’єктів Херсонщини красномовно свідчить про туристичний потенціал, якому позаздрила б не тільки інша область, а й країна. Діло за «малим» — створенням розвиненої інфраструктури, бо, як зазначила в одному з інтерв’ю голова Державного агентства розвитку туризму України Мар’яна Олеськів, мета полягає в тому, щоб короткострокові місця відпочинку зробити довгостроковими, а для цього туристові має бути де жити, де поїсти та що купити. Забезпечити задоволення цих первинних туристичних потреб однаково важливо як для обласних центрів, так і для невеликих містечок і сіл, поряд із якими знаходяться природно-рекреаційні та культурні об’єкти, і всі вони допоки не дуже успішно із цим справлялися. Так само, як і обласні центри — Херсон і Запоріжжя, в яких не тільки бракує готелів і гідних закладів харчування, але і є купа невирішених містобудівних, транспортних та інших проблем, що не дає назвати їх комфортними для життя та туристично привабливими. Але про все за порядком.
Зелений туризм і громади
Приазов’я. Фото: Сергій Підмогильний
Сергій Підмогильний
Ситуація із зеленим туризмом почала поліпшуватися із впровадженням реформи децентралізації, але корупційний складник і нерозуміння, що робити з новими можливостями, часто заважали громадам використовувати туризм як один з активних інструментів для розвитку. Сергій Підмогильний, експерт із туризму, координатор з розвитку в Україні мереж туристичних шляхів Greenways, має значний досвід співпраці з громадами, бо однією із засад проєкту є підтримка місцевих ініціатив і створення інфраструктури на маршрутах. «Багато громад включали туризм до списку стратегічних напрямів розвитку. Приазовський регіон, Схід, Південь — не виняток. Ті, хто ставився до цього серйозно, намагалися підключити зовнішнє фінансування, робили організаційні зміни, створювали додаткові посади. Була певна низка дій в окремих громадах, завдяки чому вони ставали більш помітними на туристичному ринку.
Деякі громади їздили на туристичні виставки, брали участь у конференціях, були проактивними. Щороку туристична цінність громад збільшувалася, одна одній вони передавали свій досвід, відбувався поступовий еволюційний розвиток.
Приазов’я. Фото: Сергій Підмогильний
Якщо порівняти 2020–21 і 2015–16 рр., то відбулися дуже суттєві зміни, зокрема в громадах, тому що почала працювати реформа децентралізації, яка дала громадам багато можливостей, їх багато вчили завдяки міжнародним донорам
Якби не прийшла війна, з кожним роком змін було би більше, але я думаю, що із закінченням війни їх буде ще більше. Проблема в тому, що ті території, де велися активні бойові дії, будуть виключені з обігу щонайменше на рік-два, не повністю, окремі зони. А так, щоб туризм повернувся повноцінно, думаю, треба буде почекати більше», — розмірковує Сергій Підмогильний.
Стратегії, що мають писатися наново
Мережа, розвиток якої в Україні координує Сергій, має назву Greenways («Зелені шляхи») не тільки через природну спрямованість маршрутів, але й через способи пересування туристів — пішки чи безмоторним транспортом, що не забруднює навколишнє середовище. Історія руху почалася в 1950-х рр. у США, за півстоліття дійшла до Європи. У 2015 році до нього приєдналася й Україна.
Приазов’я. Фото: Сергій Підмогильний
За словами Сергія Підмогильного, кожен регіон України має свої історичні та географічні особливості, що відображено в його туристичних пам’ятках, також кожен регіон до війни мав певні перекоси з туристичною інфраструктурою. «Східні регіони були не в кращому стані, але базова інфраструктура для розвитку туризму там існувала. Приазовський регіон був більш туристичним, оскільки люди їздили на море. Якби не війна, розвиток поступово набув би більш системного характеру.
Приазов’я. Фото: Сергій Підмогильний
Більшість регіонів України готували стратегії. Тому з погляду потенціалу, звичайно, є що розвивати, є що показати, правда, було ще й багато роботи до війни, — розповідає Сергій. — Це стосується не тільки, наприклад, Запоріжжя чи Приазов’я, а й придніпровського Запоріжжя, вздовж інших річок, окремих локацій, пов’язаних з іншими об’єктами: гранітними скелями, наприклад, спадщиною менонітів (німецьких колоністів на Запоріжжі)».
Зелений туризм, який у нас часто асоціюють із сільським, тобто із садибами, у Greenways розглядають у широкому контексті, як туризм за межами міських агломерацій: туризм на селі, на території природно-заповідного фонду (національні парки), активний туризм. «Якщо розглядати в широкому контексті, то Запоріжжя — це територія, де такі об’єкти є. Наприклад, Приазовський національний парк, один із найбільших за площею, та «Великий Луг». А Херсонщина — це взагалі Мекка зеленого туризму. Один із найбільш екологічних регіонів був до війни… Побачимо, коли відвоюємо, як там зараз».
Приазов’я. Фото: Сергій Підмогильний
Туристичні продукти, які формували громади до війни, будуть скореговані, зважаючи на ймовірні заміновані території: «Змін буде багато, але потрібно буде робити інвентаризацію стану відразу після війни і вже відносно цього планувати розвиток на найближчі роки». Важливо також, за словами Сергія, щоб повоєнна компенсація на державному та міжнародному рівнях стосувалася також туризму — зруйнованої інфраструктури, туристичних, культурних об’єктів (музеїв, пам’яток).
Наступним після інвентаризації етапом із відновлення туристичної галузі має стати розроблення стратегій розвитку, коротко- і середньострокових (на найближчих п’ять років) по регіонах, які зазнали безпосереднього впливу бойових дій і перебували біля них. «Ці стратегії дуже важливі, — каже Сергій. — Ними треба передбачити не тільки те, що треба зробити, а й пріоритетність, скільки це коштуватиме і звідки брати фінанси на відбудову.
«Змін буде багато, але потрібно буде робити інвентаризацію стану відразу після війни і вже відносно цього планувати розвиток на найближчі роки»
Приазов’я. Фото: Сергій Підмогильний
Розвиток туризму малої або великої території, громади чи окремого об’єкта ділиться на чотири основні частини. Перша стосується самого туристичного ресурсу — тих об’єктів, заради яких турист відвідує певну територію. Її треба пропрацювати й дізнатися, яка з нею ситуація. Друга стосується комунікацій, тобто наскільки інфраструктура доступності зруйнована, як її відновити і що є першочерговим. За останні роки і до Маріуполя, і до Бердянська, і до Мелітополя із Запоріжжя зробили гарні дороги — треба з’ясувати, в якому вони зараз стані. Третя частина стосується безпосередньо комунальної і туристичної інфраструктури. Четверта — організаційно-кадрове забезпечення. Все це треба проаналізувати і сформувати план відносно структури, визначити пріоритетність, бюджет і джерела фінансування. Такою має бути послідовність.
Та стратегія по Херсонщині, над якою ми працювали, в певних частинах може залишитися, але щоб зрозуміти, які саме частини, треба з нуля починати процес. Ми багато чого зараз не знаємо, тому стратегії мають писатися наново. В них будуть питання безпеки, екології та багато інших, яких не було до лютого місяця цього року».
Фото: Tina Hartung / Unsplash
Обласні центри: Херсон
Сергій Дяченко
Так само, як із природно-заповідною територією Херсонщини, ми не знаємо, в якому стані буде після деокупації її обласний центр. Але фахівцям добре відомий комплекс містобудівних, планувальних, інфраструктурних, транспортних та інших проблем Херсона, які вже давно потребували вирішення. Розібратися в цьому багатошаровому комплексі питань нам допоміг Сергій Дяченко, історик архітектури, урбаніст, музеєзнавець, керівник проєктів громадської організації «Urban Re-Public», дійсний член Українського національного комітету ІКОМОС, член Національної спілки архітекторів України. Він також був до війни активістом урбаністичних практик у Херсоні й популяризатором культурної спадщини, брав участь у розробленні опорного плану Херсона у 2009 та 2021 рр., кілька років був у складі містобудівної ради Херсона, готував історичні довідки майже для всіх районних центрів і багатьох населених пунктів Херсонської області.
Розмовляючи про особливості планування та історичної забудови Херсона, які заважають місту розвиватися і бути комфортним для містян, ми торкнулися болючої для українських урбаністів теми генпланів. На думку Сергія Дяченка, генеральні плани себе зжили, і ми маємо перейняти світову практику створення концепції розвитку міста без прив’язки до абстрактної цифри збільшення чи зменшення населення: «Коли мене журналісти просять проаналізувати сучасний генплан Херсона, я починаю з того, що виписую всі проблеми, які накопичилися за всі ці роки: набережна, недіючі підприємства, проблеми з парками, транспортними та пішохідними артеріями, шляхами під’їзду до порту та нових елеваторів, відсутність благоустрою, озеленення тощо. В новій концепції розвитку міста можна було б виправити ці помилки: щось перенести, побудувати нову окружну дорогу, планувати загальний розвиток міста на далеке майбутнє з резервуванням певних територій для шляхів і мостів… Замість цього у нас відбувається вирішення якихось дрібних проблем окремих підприємців. І таким чином черговим генпланом не вирішуються старі проблеми міста, а створюються нові», — розмірковує Сергій.
Генеральний план Херсона, 2011, наданий Сергієм Дяченко
Тимчасове місто на століття
Клубок херсонських містобудівних проблем почав утворюватися з моменту його заснування. Місце на високому правому березі Дніпра, де Херсон був заснований у 1778 році, було випадковим і непридатним для містобудування: без сухого берега й транспортних сполучень, без джерел чистої питної води. Григорію Потьомкіну як представнику Військової колегії потрібна була лише фортеця на шляху до Очакова, який після російсько-османської війни 1735–1739 рр. перетворився на головну турецьку військову та морську базу на північних берегах Чорного моря. Адміралтейська ж колегія шукала місце для будування верфі. Потьомкін вважав, що Херсон потрібно заснувати на місці сучасного Кізомиса, а колегія — що верф має бути в урочищі Глибока Пристань (поблизу сучасного села Станіслав). Але більш зручним насправді було місце, де згодом заснували Миколаїв і де до того існували стародавні поселення, на відміну від земель, обраних урешті-решт для Херсона. Але тоді кордон проходив річкою Південний Буг, і не було можливості там щось будувати.
Компромісним рішенням була тимчасова верф із фортецею на місці Олександрівського Шанця, який відігравав роль місця переправи через Дніпро в попередні війни (до Олешок і Голої Пристані). А після швидкого, як вважалося, взяття Очакова Херсон планувалося перенести на місце майбутнього Миколаєва. Власне, так і сталося, але Миколаїв отримав свою назву, а Херсон як кінцеву базу складування лісу та інших матеріалів, які доставляли Дніпром на південь, вирішили залишити. За словами Сергія Дяченка, який детально досліджував історію заснування та містобудування Херсона, місцевість біля Антонівського мосту дає правильне уявлення про те, який вигляд мало узбережжя міста у XVIII столітті: болотиста місцевість із заростями очерету, без зручного виходу до води. «Усю першу половину XIX століття болота вздовж міста засипали і створювали щось схоже на набережну, яку використовували як причальну стінку. Кожна вулиця, що спускалася до Дніпра, завершувалася пристанню, яка виходила далеко за берег, щоб оминути болота», — розповідає дослідник.
Херсон. Джерело фото: Findway
Деградація історичного центру
Одна з проблем сучасного Херсона стосується центральної частини міста, яка була спотворена забудовою в радянські й пострадянські часи. «В інших містах фортеця довгий час залишалася центром, а в Херсоні ним став купецький форштат, тому що після взяття Очакова фортеця втратила сенс і знаходилася на певній відстані, за буферною зоною, яку між тим влада не дозволяла забудовувати, як, власне, і передавати територію фортеці у власність міста аж до 1866 р. Річка була найважливішою дорогою до Херсона, сухопутні були другорядними, залізниці не було, тому архітектори намагалися створити з боку річки гарний краєвид міста. Саме тому там почали будувати високі споруди: Міську думу, Художній музей, готель «Європейський» — найвищі будівлі міста, яке загалом було двоповерховим. Це давало змогу створити ступінчастий «фасад» міста.
Історичний центр — це окрема територія, у якої мають бути свої норми і правила містобудівної поведінки. Там має бути висока орендна плата за землю, аби були невигідними пустирі, зруйновані будівлі, довгобуди, не функціонуючі об’єкти, як це є зараз
Херсон. 1960-ті. Вид на парк. Фото з архіву Сергія Дяченко
Доба СРСР не найкращим чином позначилася на тканині міської забудови Херсона. Порт залишався в центрі й невпинно розширювався, навколо нього з’являлися нові промислові підприємства, для цього руйнувалися житлові квартали, перекривалися вулиці — відбулася руйнація сітки міста. Радянський принцип урівняння за обслуговуванням та власне цінність житлового фонду центру й околиць міста також призвели до значної деградації історичного центру. Рудиментом цього залишається адміністративний поділ на три райони без дотримання природного історичного поділу на історичні райони, які фактично й були окремими урбаністичними утвореннями, що розвивалися за власними правилами, які були також порушені. За переконанням Сергія, такий підхід заважає розвитку міста: «Це стосується всіх міст України. Історичний центр — це окрема територія, у якої мають бути свої норми і правила містобудівної поведінки. Там має бути висока орендна плата за землю, аби були невигідними пустирі, зруйновані будівлі, довгобуди, не функціонуючі об’єкти, як це є зараз. Має бути окремий фонд на благоустрій і реставрацію пам’яток культурної спадщини, які саме тут здебільшого й зосереджені. Ці два квадратних кілометри в центрі і є обличчям усього міста».
Херсон. Фото з архіву Сергія Дяченко
Річка є, але не для містян
Попри штучно створений хаос у центральній частині міста, основна проблема Херсона — порт. На початку існування міста вся прибережна лінія була забудована приватними пристанями різних судновласників. Після революції був створений єдиний порт, який за сталінізму перетворився на закриту територію, відгороджену гігантськими парканами. Таким чином, річковий порт, а далі — морський забирають більше 2-х кілометрів берега в історичному центрі, далі ще й елеватор із водозабором — ще 1 км, у містян залишається лише клаптик берега у 260 метрів, але й він здебільшого виконує роль причальної стінки. «Містобудівники відразу побачили в цьому трагедію для міста.
Панорама Херсона. Фото з архіву Сергія Дяченко
Починаючи з 1930-х років писали, що, на жаль, Херсон втратив Дніпро, що головна магістраль, яка вела до міста, виявилася відрізаною від його центру, — розповідає Сергій. — Майже в кожному генплані з 1930-х років пропонували винести порт подалі. Восени 2021 року, коли ми працювали над генпланом, нарешті прийняли це рішення. Керівництво порту погодилося перенести його хоча б у далеких перспективах на ділянку давно не працюючого суднобудівного заводу, де є всі умови не тільки для функціонування порту, але і його розвитку. У нас нарешті з’явилася надія, що ми зробимо суперсучасну набережну. Але вже на початку 2022 стало відомо, що щось у порту із цією ідеєю не склалося».
Сергій згадує проєкт 1985 року, до однієї з ідей якого варто було б повернутися. За тим проєктом територію від проспекту Ушакова повз парк Слави й далі розчищали і створювали автомобільну та пішохідну транзитну набережну аж до Антонівського мосту: «Зараз широко використовуються набережні на палях. У цьому місці берег усе одно такий, що для мешканців природних спусків до річки майже немає. Рельєф дав би змогу розділити пішохідні та транспортні шляхи й зробити річку дійсно доступною мешканцям», — розмірковує Сергій Дяченко.
Херсон. Фото з архіву Сергія Дяченко
Транспорт. Озеленення
Незважаючи на компактність міста та наявність радіальної системи, одна з гострих проблем Херсона — транспортна. Є маленькі автобуси, маршрутки, які ходять лише до восьмої години вечора. Проблему можна було б вирішити пішохідними, велосипедними маршрутами і скоротити відстані, але цьому зараз є кілька перепон, об’єктів, які, за словами Сергія Дяченка, розрізають місто на шматки: залізниця, окрема портова гілка залізниці, кілька глибоких балок, через які сьогодні чи не по одному мосту. Натомість через найближчу до центру міста балку на початку ХX століття було аж п’ять мостів. Залізниця відділяє від основної частини міста Північний і Таврійський мікрорайони, де мешкає більш ніж 80 тис. населення, а проїздів — лише два. Між тим від кордонів найвіддаленіших районів до центру міста лише 3 км, і цю відстань можна було б подолати навіть пішки, не кажучи вже про велосипед чи самокат, але прямих і зручних шляхів попросту не існує.
Для мешканців «забалки», території площею 2х2 км, узагалі немає жодного маршруту міського транспорту — мертва зона, острів, який, між тим, межує із центром
Херсон. Карантинний острів. Фото: Костянтин Риженко / Wikipedia
Є також велика проблема з парками, які намагаються один за одним забудувати. Це стосується навіть центрального парку, який свого часу з’явився на місці фортеці. «Стара Херсонська фортеця з надзвичайно цікавим архітектурним комплексом могла б стати найкрутішим туристичним центром, — розповідає Дяченко. — Містобудівники вчилися на прикладі ансамблю Палацової площі в Херсоні, але її зруйнували після Другої світової війни для того, щоб створити цей парк. На цю жертву пішли, аби для мешканців Херсона, який був оголошений обласним центром, з урахуванням збільшення кількості населення створили зелену зону відповідної площі. Проєкт забудови міста 1944 року на 150–200 тис. населення за нормами передбачав парк у 30 га. Руйнування ансамблю фортеці було справжньою катастрофою. Але ще більша катастрофа настає тепер, коли парк невпинно поглинається новою забудовою». Те саме стосується парку Таврійського мікрорайону, який так і залишився в генплані, а насправді вже повністю забудований чи відданий під незаконні забудови.
Херсон. Парк Слави. Джерело фото: Findway
Напрямки для розвитку
Херсон сьогодні є агломерацією з досить великими населеними пунктами навколо: Білозерка з Комишанами, Чорнобаївка зі Степанівкою, Зеленівка, Наддніпрянське та Садове з Антонівкою, а також місто Олешки, де живе близько 20 тис. мешканців, більшість із яких працює в Херсоні. Всі ці поселення за фактом є районами міста, які потрібно зручно пов’язати не лише з містом, але й між собою. «Існує транзитний Антонівський міст, але потрібен внутрішній, або ж треба вирішити проблему водним транспортом. До будівництва мосту широко використовували водні трамвайчики, пороми», — згадує Сергій. Є варіант вирішення цієї проблеми шляхом використання не функціонуючої гілки Олешківської залізниці: відновити її й пустити щось на зразок внутрішньої електрички. Це дало б розвиток не тільки самим Олешкам, але й поселенням уздовж залізниці.
Вид на Херсон та Антонівський міст. Фото: Uaquantum / Wikipedia
Перелічена Сергієм Дяченком містобудівна проблематика Херсона не є нерозв’язною. Попередня аналітична робота вже проведена, є досвідчені фахівці й молоді урбаністи, які разом могли би застосувати до міста холістичний підхід і дати йому шанс на здоровий розвиток. Одним із прикладів можливості переосмислення сучасного Херсона є проєкт команди Urban Curators та Formografia в рамках проєкту «Конструкції взаємодії», які у 2020–2021 рр. на основі власного дослідження розробили концепцію публічного простору.
Методологія кросдисциплінарного дослідження об’єднувала урбаністику, архітектуру, історію та соціологію. У березні 2021 року проєкт був офіційно презентований мерові міста й депутатам. Його ініціатором виступила громадська організація «Ґараж Ґенґ», яка з 2009 року втілює в Україні стратегію «Творчі міста. Творче суспільство» і координує здійснення довгострокової програми «Код Міста», одним із напрямів якої є проєкт «Конструкції взаємодії», спрямований на створення публічних просторів. Проєкт був реалізований за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), яке визначило пул міст.
Херсон. Фото були зроблені дослідницькою командою Urban Curators під час розробки для міста проєкту публічного простору. Автори: Ніка Попова, Михайло Кльокта, Ірина Яковчук
Ірина Яковчук
Крокуючи від загального до часткового, Urban Curators запропонували Херсону розробити проєкт публічного простору для локації на вулиці Суворова, біля Планетарію, яка поєднує в собі всі ті цінності Херсона, що були виявлені командою в процесі дослідження: транзитність/променадність, проникність, історичність. Крім того, вони виокремили основний наратив Херсона — «шлях»: шлях, який потрібно пройти місту до сталого розвитку, усвідомлення своєї цінності та ідентичності, та шлях у розумінні прогулянки (променаду), що, як виявилося, практикують майже всі містяни. За словами Ірини Яковчук, співзасновниці Urban Curators та кураторки дослідження програми «Конструкції взаємодії», попри всю свою хаотичність, Херсон має величезний потенціал для розвитку. Місто має перестати мислити про себе лише в контексті регіону й бути «додатком», а шукати, артикулювати і пропонувати саме свої унікальні характеристики (спокій, пішохідність і променадність, зв’язок із природою, дачі).
Візуалізація проєкту публічного простору “Шлях Херсону” від Urban Curators
Візуалізація проєкту публічного простору “Шлях Херсону” від Urban Curators
Візуалізація проєкту публічного простору “Шлях Херсону” від Urban Curators
Візуалізація проєкту публічного простору “Шлях Херсону” від Urban Curators
«Місто, яке не має розуміння своєї цінності, не має і стратегії, як цю цінність монетизувати, — каже Ірина. — Головний виклик Херсона — відсутність міцного інституційного хребта в гілках влади на всіх рівнях і, відповідно, відсутність ефективної комунікації, координації зусиль, співпраці та роботи на спільний результат. Усі прояви цієї проблеми дуже чітко демонструє вигляд міста.
Одним із перших важливих кроків для розвитку міста, на наш погляд, має стати створення Інституту міста/Агенції розвитку міста — інституції, яка б мала повноваження на роботу з архітектурною спадщиною міста, займалася б розвитком зелених зон, публічних просторів, була б активним учасником розроблення стратегій розвитку міста/транспорту/територій, дизайн-коду, правил розміщення реклами тощо. Ми віримо, що, за прикладом інших міст України, створення такої інституції дозволить Херсону почати свій шлях у напрямку розвитку та процвітання».
Генічеськ. Фото: Іван Шестак / Wikipedia
Південне узбережжя України: від дослідження до розвитку
У лютому 2021 року був реалізований цікавий масштабний проєкт під назвою «Південне узбережжя України: від дослідження до розвитку», організований ГО «Urban Re-Public» (Херсон) у партнерстві з архітектурною групою «АМА» (Київ, Харків, Дніпро, Одеса) в рамках проєкту міжнародної технічної допомоги «Зміцнення громадської довіри» (UCBI ІІ), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Метою проєкту було переосмислення розвитку Скадовська та Генічеська, прилеглих до них територій і створення альтернативних сценаріїв просторових трансформацій, які можуть дати поштовх для якісних екологічних, соціально-економічних і культурних змін. Для досягнення цієї мети було ініційоване створення платформи урбаністичних інновацій «CO-URBANISM 2030». До спільної роботи в якості експертів-консультантів було залучено фахівців Херсонського державного університету, студентів і викладачів українських архітектурних ВНЗ і провідних архітекторів-практиків. Проєкт передбачав не тільки «роботу в полі», а й освітній блок лекцій від експертів.
Концепція розвитку берегової частини міста Скадовськ команди “Генічеськ-1”, розроблена у рамках проєкту «Південне узбережжя України: від дослідження до розвитку», 2021. Тьютори: Олександр Маймескул, Дар’я Майстат. Учасники-архітектори: Кристина Савицька, Ольга Жилякова, Анастасія Криворотенко, Дар’я Тимченко, Ілля Нековальов
Концепція розвитку берегової частини міста Скадовськ команди “Генічеськ-1”, розроблена у рамках проєкту «Південне узбережжя України: від дослідження до розвитку», 2021. Тьютори: Олександр Маймескул, Дар’я Майстат. Учасники-архітектори: Кристина Савицька, Ольга Жилякова, Анастасія Криворотенко, Дар’я Тимченко, Ілля Нековальов
Концепція розвитку берегової частини міста Скадовськ команди “Генічеськ-1”, розроблена у рамках проєкту «Південне узбережжя України: від дослідження до розвитку», 2021. Тьютори: Олександр Маймескул, Дар’я Майстат. Учасники-архітектори: Кристина Савицька, Ольга Жилякова, Анастасія Криворотенко, Дар’я Тимченко, Ілля Нековальов
Концепція розвитку берегової частини міста Скадовськ команди “Генічеськ-1”, розроблена у рамках проєкту «Південне узбережжя України: від дослідження до розвитку», 2021. Тьютори: Олександр Маймескул, Дар’я Майстат. Учасники-архітектори: Кристина Савицька, Ольга Жилякова, Анастасія Криворотенко, Дар’я Тимченко, Ілля Нековальов
У рамках проєкту було визначено основні місцеві ресурси, потенціал, а також вади, що стримують розвиток. Разом із фахівцями різноманітних наукових галузей, громадою та бізнесом розроблено стратегію розвитку населеного пункту, в якому буде комфортно і мешканцям, і відпочивальникам. У головній події проєкту — семінарі «Скадовськ — Генічеськ-2030», що відбувся онлайн з огляду на карантин, узяли участь представники генічеської і скадовської громад, місцевої влади, експерти, т’ютори, архітектори-проєктувальники. За підсумками семінару було розроблено шість концепцій зонування та територіального розвитку Скадовська і Генічеська — по три проєктні пропозиції для кожного міста. Це опрацювання окремих ділянок берегової лінії в обох містах, а також переосмислення квартальної житлової забудови для перетворення її із садибного типу на міський тип забудови. Були розроблені проєктні рішення майбутніх планувань окремих кварталів і різні варіанти розвитку з оновленим і різноманітним середовищем.
Генічеськ. Джерело фото: ScanTrip Inc.
Кожна з представлених концепцій може бути застосована як метод модернізації та ревіталізації будь-яких інших кварталів в обох містах. Важливим результатом проєкту стало ініціювання процесу створення агенцій/офісів розвитку Скадовська та Генічеська, які могли б стати дієвим інструментом залучення додаткового фінансування, сталого розвитку, проміжною ланкою взаємодії між містянами й органами місцевого самоврядування задля ефективної реалізації ідей розвитку міст, які зароджуються в місцевій громаді.
Проєкти, що були розроблені на Херсонщині в передвоєнні роки, можуть стати гарною базою для відбудови й розвитку цього регіону після деокупації, хоча точка відліку буде, на жаль, іншою.
Вид на греблю Запорізької ГЕС. Джерело фото: ПрАТ «Укргідроенерго»
Обласний центр: Запоріжжя
Павло Кравчук
Як і Херсон, Запоріжжя починалося з фортеці, і тому сьогодні має деякі схожі проблеми. Місто було засноване в 1770 році як російська Олександрівська фортеця дніпровської лінії укріплень. Згодом форштат при цій фортеці отримав статус посаду, а після цього в 1806 році — повітового міста під назвою Олександрівськ. Так сформувалося перше історичне ядро міста, але Запоріжжя має ще одне, радянське ядро, відоме як Соцмісто, або Шосте селище, перша черга якого зведена у 1929–1932 рр. для працівників Дніпровської ГЕС (Дніпрогесу), розташоване неподалік підприємств важкої промисловості. Історичний центр Запоріжжя розтягнувся вздовж дніпровського узбережжя. Однак, як розповів нам Павло Кравчук, головний спеціаліст з історико-культурного надбання міста Запоріжжя департаменту культури і туризму Запорізької міської ради, парадокс у тому, що містяни досі не мають гідного виходу до узбережжя й можливості користуватися рекреаційними ресурсами Дніпра, і це одна з нагальних проблем, яка потребує вирішення. В цьому питанні Херсон і Запоріжжя — справжні міста-побратими.
Вечірнє Запоріжжя. Фото: Олексій Толмачов / Wikipedia
Необхідність відновлення планувальної культури
Вирішення першої проблеми — відсутності виходу до Дніпра для містян, і спорідненої з нею другої — занепаду центру міста — Павло Кравчук вбачає насамперед у кардинальній зміні інвестиційної політики, відмові від практики, коли орендарям дається земля, а вони не виконують свої зобов’язання щодо зведення тих або інших об’єктів, коли, наприклад, надається земля під рекреаційні цілі, а в підсумку там з’являється торговий центр. «Важливо, щоб ми були чесними з містянами й політика розпорядження міськими ресурсами, землею була більш публічна, тоді містяни зрозуміють, які в них є ресурси, як ними можна користуватися. Тільки так можуть відбутися якісь зрушення», — вважає Кравчук.
Фронт забудови Соцміста вздовж проспекту Соборного (колишнього Леніна), грудень 2018 р. Фото: Олександр Харлан
На думку історика, головна причина такого становища — у втраті планувальної культури, яка відбулася після розпаду Радянського Союзу: «Тоді вона ґрунтувалася на певній жорсткій позиції контролюючих органів, а зараз іде певна демократизація, яка на ділі перетворює все на хаос. Головне, що ми зараз втрачаємо, — це відчуття комплексної забудови. Молоді люди сприймають спальні райони як щось не дуже привабливе. Але в цих спальних районах, які є спадщиною радянського модернізму, була запланована і формувалася структура громадських центрів, які ми мали б розвивати, щоб усі потреби містяни задовольняли в зоні пішохідної доступності. Це нерозуміння того, що кожен спальний район потребує громадського центру, перетворює наше місто на фавели». Нерозуміння є і у керівників районів, і у містян, але Кравчук сподівається, що за певних просвітницьких заходів цю проблему можна з часом усунути.
Мікрорайонна забудова: задум, про який усі забули
Саме заради цієї мети минулого року департаментом культури і туризму Запорізької міської ради був започаткований дослідницький проєкт «Запоріжжя. Мікрорайони». За словами Павла Кравчука, в проєкті йдеться про міське середовище, в якому сьогодні перебуває приблизно 70% мешканців Запоріжжя.
Соцмісто, вигляд зверху. Фото: Семен Широчин
Ми намагаємося повернути культуру міського розвитку до Запоріжжя. Цією культурою не займається ні міське управління архітектури, ні обласне управління містобудування
«Передусім треба взятися за кожен мікрорайон. Уявлення структури міста випало зі свідомості містян: що мікрорайон, що житломасив для них — це одне й те саме, — каже Павло. — Відповідно ніхто не розуміє норм забезпечення певної кількості людей певною кількістю обслуговуючих інституцій. Ми намагаємося повернути культуру міського розвитку до Запоріжжя. Цією культурою не займається ні міське управління архітектури, ні обласне управління містобудування. Проєкт «Запоріжжя. Мікрорайони» має пояснити задум творців. Матеріал готовий для опрацювання широкими верствами населення. Готовий макет книги «Майстерня сучасності. Запорізький архітектурний модернізм кінця 1950–1980 років». Буде підготовлена відповідна виставка. Це навіть не проєкт. Ми сподіваємося, що він перетвориться на рух за краще майбутнє Запоріжжя, бо не можна далі жити, не розуміючи своїх переваг, а вони у нас є. Місто, розташоване біля великої водної артерії, має бути забезпечене виходом до водної поверхні — дзеркала Дніпра. «Запоріжжя. Мікрорайони» показує, яким планувався центр міста, як мала розвиватися набережна, які у нас були модерністські містобудівні комплекси. Чому були? Вони є, але за подряпаними фасадами люди не усвідомлюють, що це насправді великий містобудівний комплекс, і до нього треба ставитися дбайливо. Через цей проєкт ми намагаємося повернути любов до власного міста».
Запоріжжя — європейське місто
Поліклініка Соцміста, нині 3-та міська лікарня, листопад 2017 р. Фото: Дмитро Краснокутський
Попередній важливий для Запоріжжя проєкт, який привернув увагу містян, органів державної влади й місцевого самоврядування до власного міста, був реалізований у 2017 році в рамках «Тижнів Німеччини в Україні» і мав назву «Баугауз-Запоріжжя». Його головною частиною була Міжнародна науково-практична конференція «Універсальність явищ запорізького модернізму і школи Баугауз. Проблеми збереження модерністської спадщини», а також виставка з історії забудови Запоріжжя і воркшопи для студентів.
Організаторами цієї масштабної події виступили Генеральне консульство Федеративної Республіки Німеччина в Донецьку (офіс у Дніпрі) у партнерстві з ГО Urban Forms Center, Галереєю сучасного мистецтва Barannik і професором Томасом Фрієрлом (Німеччина). Павло Кравчук був одним із доповідачів конференції і високо оцінює її роль у позитивних змінах у розумінні владою й містянами спадщини власного міста: «Головним ініціатором події була дослідниця української архітектури Євгенія Губкіна та її команда Urban Forms Center. Вони сколотили навколо себе однодумців — і запоріжців, і німців.
Житлове крило будинку-комуни (пізніше готелю «Інтурист») Соцміста, нині комунальний гуртожиток, грудень 2018 р. Фото: Олександр Харлан
Великим драйвером і другом Запоріжжя став Вольфганг Мессінгер, колишній Генеральний консул Федеративної Республіки Німеччина в Донецьку. Він встиг багато зробити, а головне — прищепити нашим можновладцям розуміння, що Запоріжжя — це європейське місто. Після конференції це усвідомлення в масах поступово зростає. Але це стосується лише тих, хто має бажання навчатися, здобувати нові знання про своє місто».
Семен Широчин
Інший учасник конференції, дослідник історії архітектури Семен Широчин, вважає важливим, що така конференція в Запоріжжі відбулася й зібрала цікавих фахівців із різних країн та з різним досвідом: «Те, що німці бачать у радянському конструктивізмі щось споріднене зі своїм Баугаузом, це дуже добре, тому що коли хтось зовні каже, що у нас є щось цінне, наші люди іноді до цього прислухаються. Але коли ми розмовляли з німцями під час конференції, було зрозуміло, наскільки різні в нас із ними проблеми.
У нас проблема — пояснити людям, що архітектура цієї доби важлива та її потрібно зберігати, а у німців — що люди, коли роблять ремонт у таких будинках, хочуть зробити все автентично правильно, і їм потрібно надати інформацію і відповідну документацію. Це абсолютно різні за рівнем проблеми. У німців є архітектура 1920-х, визнана ЮНЕСКО, вони її поважають і бережуть як свою культурну спадщину. Зробити так, щоб цінність архітектури зрозуміли наша влада і громадяни, — це складне завдання».
Бути чи не бути Соцмісту об’єктом Світової спадщини
Важливим кроком на шляху до вирішення проблеми загального знецінення українцями власної архітектурної спадщини радянських часів може стати внесення запорізького Соцміста до списку Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні, в якому наразі налічується 7 об’єктів культури і 1 природний. Кропіткий процес підготовки відповідної документації до включення Соцміста спочатку до попереднього списку Світової спадщини ЮНЕСКО був розпочатий у 2017 році департаментом культури і туризму Запорізької міської ради, але у 2019 році у складі міськвиконкому органами містобудування було створено відділ охорони культурної спадщини, і процес дещо сповільнився, якщо не сказати заглух.
Запоріжжя. Будинок-підковка. Фото: Семен Широчин
За словами Павла Кравчука, департамент культури до передачі справ у новостворений відділ встиг паспортизувати 45 об’єктів Шостого селища, і деякі вже було взято на державний облік, включно з квартальною забудовою. «Починаючи з 2020 року мені невідомо, що відбувається стосовно ЮНЕСКО. Але зараз це відійшло на другий план. Кричати про ЮНЕСКО, коли в 30–50 км від міста йдуть бойові дії, і місто кожного дня обстрілюється, недоречно. Настане мир, прийде час вирішувати, як жити далі, і ми зі своїми колегами винесемо це питання на розгляд».
Запоріжжя. Соцмісто, Дружній проїзд, 11-12. Фото: Семен Широчин
Павло Кравчук також пропонує відновлювати по 2–3 триповерхові будівлі Соцміста на рік, щоб за десять років отримати комплекс, подивитися на який будуть приїжджати звідусіль: «Це справжня історія, де живуть справжні люди, які можуть розповісти про те, як це — бути мешканцями цього комплексу. Ці небачені переваги треба вміти використати. За рахунок трафіку була би економічна вигода для міста, і його статус був би інший. Запоріжжю є що продемонструвати».
Фото: Ілля Павлов / Unsplash
Культурні коди міста
Тож які культурні коди мають бути використані в майбутньому для успішного ребрендингу Запоріжжя, щоб не було протиріч між враженням містян і поглядом гостей? На думку Павла Кравчука, Запоріжжя — це місто синтезу. Є імперська спадщина, є втрачена запорізька (дерев’яна архітектура Покровського собору), є радянська. «Для подальшого розвитку міста потенціал має осмислення місцевих традицій і загальноєвропейських модернізаційних практик із виходом на ХХ століття, коли існував проєкт «Велике Запоріжжя». Зазвичай його трактують як суто конструктивістський задум. Але насправді там було дуже багато європейських впливів, зокрема дивилися, як проєктувався Великий Берлін та інші європейські міста. Цей синтез кращих європейських міст і місцевої історії має стати ключовим смислом для формування нових підходів для розвитку міста», — вважає Кравчук.
Запоріжжя. Перша електростанція (вулиця Поштова, 73). Фото: Семен Широчин
Цікаву і в чомусь співзвучну ідеї про синтез дефініцію використав у своїй статті та ютуб-блозі про архітектурну забудову Запоріжжя Семен Широчин: «Запоріжжя — архітектурний заповідник». Київський дослідник аргументує своє визначення гарною репрезентацією в запорізькій забудові ансамблів у різних стилях, які добре збереглися і добре передають епоху, в яку вони були створені. «Особливість Запоріжжя в тому, що головна вісь міста — проспект — у багатьох своїх частинах гарно пророблена ансамблевою забудовою: і в Соцмісті, і у Вознесенці, і в Олександрівську. Там є дуже цікаві проєкти, яких, наприклад, немає в Києві, але вони всі співмірні місту за своїм масштабом». Хоча поняття заповідника передбачає охоронний статус, який суперечив би розвитку міста, але на першому етапі для усвідомлення містянами цінності архітектурної спадщини і як гарна нагода для її відновлення такий слоган і позиціонування мали би спрацювати.
Запоріжжя. Колишня будівля Земської управи (вулиця Троїцька, 29). Фото: Семен Широчин
Замість висновків
Обговорюючи з фахівцями проблематику Херсонщини та Запоріжжя в контексті післявоєнного відновлення й перетворення цих областей на туристичну Мекку, з’являються велика надія й віра, що нам все вдасться. Є знання, є розуміння як, є для цього сучасні інструменти, є досвідчені спеціалісти, є проактивні громади та громадські організації і є палке бажання втілити всі задуми в життя. Аби тільки не заважали. Але і те поборемо!
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
