Данська кров, Ян Гейл та «війна за міський простір». Нотатки з презентації посібника про відбудову

Учасники проєкту та важлива роль досвіду Данії

«Я знаю, що від слова “відбудова” всіх нудить. Але ця назва з’явилася два роки тому, коли була якась надія (на швидке завершення війни. — Прим. ред.). Та довідник насправді не так про відбудову, як про побудову демократичних правил і принципів для справедливого будівництва», — так анонсувала захід Анна Кирій, архітекторка й одна зі співавторів посібника. Вона долучилась до проєкту як членкиня Національної спілки архітекторів України (НСАУ). Окрім Анни, від Спілки архітекторів над виданням працювала також архітекторка та віцепрезидентка НСАУ Олена Олійник.

 

Подію, присвячену посібнику «Демократична відбудова України» організувала Ольга Терефеєва, проєктний менеджер НСАУ. А президент спілки, Олександр Чижевський, відкрив презентацію вступним словом.

Насправді ж ініціатива розробити цей посібник пішла з Данії — таку ідею запропонували в Данській асоціації архітекторів у 2022 році й одразу вийшли на зв’язок з українською стороною. Потім до проєкту долучились Фонд Дреєра та команда Gehl Architects — консалтингової компанії, заснованої «гуру урбаністики», професором Яном Гейлом. Від Gehl Architects у проєкті найбільш активну участь брала українська урбаністка Дар’я Боровик, яка працювала у компанії міською дизайнеркою, а тепер долучилась до лав ЗСУ.

«Чим точно можуть поділитись данці як суспільство — це демократичні процеси в міському плануванні. Тому що партисипація в Данії є, по-перше, законодавчою вимогою, а по-друге — вона є абсолютною нормою й бажанням суспільства брати участь у процесах планування міського простору», — відзначила Боровик під час презентації.

«Демократичні практики в містоплануванні течуть у данців у крові. Саме тому на початку роботи нам трохи складно було зрозуміти один одного, адже у нас в Україні геть інші підходи», — іронізує під час виступу Анна Кирій.

«Сенс у тому, щоб визначити, яким є бачення міста, куди ми хочемо рухатись у найближчі 4, 5, 10 або 12 років», — Педер Нільсен

Координатором проєкту від Данії та співавтором довідника також став Педер Нільсен — данський архітектор, магістр архітектури, який є членом правління Асоціації архітекторів та Данського інституту. Нільсен доєднався до події відеозв’язком і розповів, як побудована система данського міського планування та що українські муніципалітети могли б звідти запозичити. У Данії є три рівні міського планування — національний, регіональний і міський. Найбільш пропрацьованим та вагомим є муніципальний рівень, каже Педер. Так само міський рівень поділяється на декілька підрівнів, один із яких — це партисипація, тобто обговорення майбутніх міських проєктів із містянами. Нільсен наголосив, що міські рішення мають погоджуватися «з громадою і на користь громади», а не навпаки.

«Сенс полягає в тому, щоб обговорити будь-яке рішення з політичною радою міста, а також із громадянами. Визначити, яким є бачення міста, куди ми хочемо йти в найближчі 4, 5, 10 або 12 років. Почувши думку людей, ви створюєте стратегію й визначаєте, куди хочете рухатись. Наприклад, ви хочете розширювати місто завдяки новим житловим районам. Це спершу має бути відображене у стратегії, а вже потім на мапі в генплані», — розповів Педер Нільсен.

Окрім демократичності, українське містобудування в нових умовах відбудови має враховувати ще два важливих фактори: сталий розвиток та національну ідентичність. Так вважає Олена Олійник із НСАУ, яка була одним із головних укладачів посібника. Відбудовуючи країну, ми не повинні копіювати радянську систему містопланування, а маємо побудувати нову, з урахуванням власної ідентичності та питань безпеки, створивши в містах систему доступних просторів на двох рівнях — наземному й підземному (який включатиме мережу укриттів).

«На прикладі Києва — це має бути переосмислення взагалі всієї стратегії розвитку, на базі збереження історико-культурної спадщини, на базі збереження та підсилення природного ландшафту й створення цілісної системи пішохідних просторів у центрі міста. Нині всі площі Києва є транспортними розв’язками, в місті взагалі немає системи пішохідних громадських просторів — а це те, що ми повинні створювати в наших містах після війни, щоб відтворити ефект “serendipity” — тобто посилення відчуття щастя. Бо, як каже Ян Гейл, саме громадські простори, а не будинки, створюють обличчя міста і його ідентичність. Це те, що насправді приваблює людей».

Звідки взялись антизабудовні протести? Сумна історія українського містобудування

Один із розділів посібника «Демократична відбудова» присвячений аналізу українського містобудівного законодавства та його проблем — над цим працювала архітекторка Анна Кирій. Містобудівна політика в нас сьогодні абсолютно протилежна до данської, каже вона: «Логіка в нас така, що в Україні громада, навпаки, заважає будувати. Ба більше — треба зробити так, щоб містяни не мали не те що можливості діалогу, а й взагалі жодної залученості до містобудівних процесів».

Переломним моментом в історії українського законодавства стала містобудівна реформа 2011 року, ухвалена за часів президента-втікача Януковича (закон «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI. — Прим. ред.), яка, на думку Кирій, тільки посилила корупцію в містобудівній сфері. Головним недоліком реформи Анна називає декларативний принцип отримання дозволів на будівництво — коли для забудовників скасували вимогу погоджувати архітектурні проєкти з містом. «Тепер місто може давати тільки містобудівні умови й обмеження, а далі воно взагалі ніяк не може впливати на те, що проєктується і що буде будуватися», — наголошує Кирій.

«Наслідком реформи 2011 року стала страшна й клаптикова забудова, яку задумують клаптикові люди з клаптиковим мисленням», — Анна Кирій

Крім того, реформа 2011 року скасовувала обов’язкові містобудівні ради, де проєкти обговорювались із мешканцями. Тепер вони є лише рекомендаційним інструментом. Також законом 2011 року запровадили приватні експертизи й можливість для приватних компаній розробляти містобудівну документацію:

«Мій суб’єктивний висновок — ця реформа й призвела до такої забудови, яка перетворила моє рідне місто на хаос. Її наслідками стали підвищення рівня корупції, хаотична, страшна й клаптикова забудова, яку задумують клаптикові люди з клаптиковим мисленням», — говорить Кирій і додає, що природним результатом такої міської політики стали антизабудовні протести.

Закон 2011 року зазнав сотень правок, він перетворився на «монстра», адже його об’єм сьогодні перевищує 200 сторінок — таке явище називається «законодавчою інфляцією». Напрошується логічне врегулювання закону й ухвалення нового, зрозумілішого проєкту — таким міг би стати Містобудівний кодекс.

Натомість законотворці ухвалили одіозний законопроєкт № 5655, який вносив іще більше правок до закону 2011 року і, прикриваючись гаслами «ні — корупції» та «підтримка бізнесу», розширював права забудовників. Цей законопроєкт критикували всі, хто тільки міг: і активісти, й архітектори, й самі депутати. У червні 2023 року навіть Європарламент закликав президента не підписувати законопроєкт № 5655.

«Що пропонував № 5655? Зменшити вплив фахівців, муніципалітетів і мешканців на процеси будівництва й розширити вплив девелоперів та державної влади. До того ж, згідно із цим проєктом, забудовники взагалі не підлягали контролю й нагляду, на відміну від фахівців, які мають подвійний контроль і нагляд», — заявляє Кирій і нагадує, що президент Зеленський його все ж таки не підписав. Законопроєкт № 5655, який майже 2 роки лежить без підпису глави держави, має стати «мертвим» і забутим — так вважають у Національній спілці архітекторів.

Альтернативою одіозному проєктові повинен стати Містобудівний кодекс України, розроблення якого на хвилі обурення після ухвалення № 5655 почали у 2023 році. Очолила цей процес Ганна Бондар — архітекторка, народна депутатка, голова підкомітету з питань містобудування у профільному комітеті Верховної Ради. У своєму виступі, який згодом розгорнувся в динамічну дискусію з архітекторами, містопланувальниками та землевпорядниками, Бондар розповіла про реальні передумови написання й розроблення такого глобального документа, як Містобудівний кодекс:

 

«Кодекс просто так не може з’явитися, тому що хтось цього захотів. Для цього мають існувати вагомі передумови. Війна та, як наслідок, соціальна криза є тими факторами, що вимагають від нас нових правил у сфері містобудування. Просто уявіть, яким буде антизабудовний протест після завершення війни? Очевидно, що він буде кривавим. Тобто, якщо ми залишимо ті правила, які сьогодні спонукають людей у містах виходити на антизабудовні протести, то далі буде тільки гірше. Правила треба змінювати», — наголошує Ганна.

За її словами, глобальною метою кодексу є підвищення в Україні національного рівня будівельної культури. А завдання документа — повернути демократичні підходи до ухвалення містобудівних рішень, збалансувати всю систему, гармонізувати її з європейським законодавством, щоб нам було легше знаходити спільну мову з тими ж данськими містопланувальниками, котрі допомагали писати посібник із відбудови.

Спочатку кодекс розглядав п’ять головних суб’єктів: мешканці, фахівці, крупний бізнес, місцеве самоврядування й органи державної влади. Згодом додали ще один — довкілля. Відповідно до ідеї Містобудівного кодексу, мешканці мають стояти на вершині цієї піраміди: «Чому так? Тому що у нас назріває демографічна криза, невдовзі міста будуть конкурувати за містян. І відповідно правила в містах мають бути такими, щоб мешканці відчували себе комфортно та мали гідні умови».

Ганна Бондар: «У місті конфліктують усі: бізнес, фахівці, громадяни, органи місцевої влади й відповідно держава. Війна за міський простір — це війна, яка триває постійно»

Розроблення концепції Містобудівного кодексу відбувається за принципом «знизу вгору» — від фахівців до політиків, учасники щотижня зустрічаються й публічно обговорюють свої пропозиції, вже відбулось 76 зустрічей. Загалом над проєктом працюють близько 300 експертів із понад 70 інституцій та органів влади. Долучені також іноземні фахівці — з Польщі, Німеччини, США, Великої Британії, Швеції, Литви та Ізраїлю.

За словами Бондар, робота з іноземцями дозволила розвінчати «прекрасну ілюзію», що, мовляв, зараз візьмемо чудове іноземне законодавство, перекладемо його на українську мову — й у нас усе вийде. «Виявилося, що так не працює. І ми це прямо побачили та відчули. Ми усвідомили, що треба створити власне національне законодавство, але використати найкращі практики інших країн», — каже Бондар.

Архітекторка називає розроблення Містобудівного кодексу найбільшим в історії України «комплексним переглядом усіх проблем містобудування». Робота над документом перебуває на концептуальному етапі. Наступні дві стадії — написання тексту законопроєкту й проходження його в парламенті. Найбільше ускладнює процес конфліктне українське законодавство, каже Бондар:

«Коли ми підбивали підсумки публічних консультацій, мені здавалося, що ось-ось буде концепція. Але знову ж таки виявилось, що так не працює. По-перше, тому що ідеї фахівців треба привести до рівня правового регулювання. По друге, наше законодавство взагалі дуже складне, і юридичні відносини дуже конфліктні, — відзначає архітекторка й проводить паралель між законодавчою та міською сферою. — У місті теж конфліктують усі: бізнес, фахівці, громадяни, органи місцевої влади й відповідно держава. Як казав Енріке Пеньялося, війна за міський простір — це війна, яка триває постійно: вона тривала століття тому й триває сьогодні безупинно».