Між вигнанням і визнанням
Угорщина, що розташована на перетині Центральної та Східної Європи, дала світові митців-новаторів. Представники Баугаузу Ласло Могой-Надь і Марсель Броєр зробили значний внесок у розвиток модерністської архітектури та дизайну, популяризуючи відмову від декоративності та історичних стилізацій на користь простоти, раціональності й нового розуміння матеріалів. Вони стали осередком хвилі європейських архітекторів, які допомогли сформувати американський модернізм середини ХХ століття. Архітектори Віктор і Аладар Ольгяї розвивали біокліматичний дизайн у США, а Ерно Голдфінгер переніс модернізм у британський контекст, створюючи будівлі, що викликали як захват, так і обурення. Угорська архітектурна сцена зазнала жорстоких потрясінь через Другу світову війну та політичні катаклізми. Митці, зокрема й архітектори, змушені були тікати на Захід.
Будівництво опорних колон центру. Фото А24
Головний герой «Бруталіста», Ласло Тот (Едрієн Броуді), прибуває до США після війни, маючи обмежене портфоліо, що стає серйозною перепоною для кар’єри. Його архітектурна діяльність у довоєнній Угорщині перервалася через Другу світову війну й Голокост, а згодом встановлення прорадянської влади: більшість проєктів так і не були втілені. У новій країні Тот не має реалізованих проєктів, які могли б стати візитівкою для замовників, а його модерністські креслення здаються дивними й чужими для американського середовища 1950-х років. Спочатку Тот осідає у Філадельфії, де працює в меблевій крамниці свого кузена Аттіли, а згодом переїжджає з дружиною до Дойлстауна, штат Пенсильванія.
Режисер Бреді Корбет не приховує алюзій на реальних особистостей: образ Тота містить риси кількох угорських модерністів-емігрантів, зокрема й Марселя Броєра. Проте у фільмі його герой — це прототип цілого покоління, яке змушене переносити ідеї Баугаузу в новий контекст, долаючи політичні та соціальні бар’єри.
Одна з найперших сцен стрічки — «перевернута» статуя Свободи. Цей візуальний хід Корбет вигадав інтуїтивно, коли робив фото з катера в Нью-Йорку. Режисер таким чином прагнув передати «запаморочливий ефект», який змушує переглянути звичне в новому світлі.
Для бібліотеки виготовлено спеціально розроблені меблі та стелажі. Фото А24
Бреді Корбет працював над «Бруталістом» протягом семи років: за ідею взявся у 2018-му, після прем’єри свого другого повнометражного фільму, а знімальна й акторська команди сформувались у 2020-му. Та коли початковий акторський склад змінився, режисерові довелося повністю переглянути концепцію фільму. Зрештою «Бруталіст» став амбітним проєктом із великим розмахом, який Корбет реалізував попри невеликий бюджет — $9 млн.
Корбет та його дружина Мо написали сценарій, в якому відобразили почуття розчарування й безсилля, коли задля втілення мистецької ідеї доводиться укладати угоди з продюсерами, що мають інші моральні орієнтири. Вони прагнули показати, як митець може ставати «власністю» спонсора, котрий хоче володіти не лише результатом, а й самою особистістю автора. Під час Міжнародного кінофестивалю в Торонто Корбет зауважив, що бруталізм люди часто відкидають через його «жорсткість» та надмірну простоту. Він провів паралель: так само суспільство може відкидати незвичне або чужинське — і в архітектурі, і в культурному чи етнічному плані. «У мене виникла ідея показати, як бруталізм уособлює глибоку психологічну рану, отриману внаслідок війни, а також складний процес “будівництва” нового життя на уламках старого», — зауважив режисер. Корбет хотів зосередитися не на героїчній історії успіху, а на тому, як Америка може виявитися замалою для справжньої творчої свободи та внутрішніх пошуків.
Едріен Броуді (Ласло Тот) та Фелісі Джонс (Ержбет Тот). Фото А24
Режисер також прагнув, щоб кіно відповідало принципам бруталізму не тільки за змістом, а й за формою. Кожен кадр — це блок, що формує монументальну конструкцію фільму. Саундтрек складений із «плит» звуку, наче з бетонних панелей. Композитор Деніел Бламберг використав препароване фортепіано — вставив між струнами металеві предмети, щоб створити відчуття фізичності музики. Монтаж копіює жорстку геометрію бруталізму: довгі статичні кадри перериваються різкими склейками, створюючи ритм, що віддзеркалює внутрішню боротьбу Тота.
Ласло Тот бореться не лише з браком фінансових можливостей для реалізації своїх проєктів, а й із ксенофобією та недовірою у Філадельфії, а згодом і в Пенсильванії. Геометричні форми й масивні бетонні конструкції викликають нерозуміння, а інколи й відвертий спротив мешканців Дойлстауна. Потенційних замовників відлякує й те, що Тот — іммігрант із сильним угорським акцентом, який важко сприймають у традиційній Америці 1950-х. Сам Тот намагається уникати розмов про пережите у війні, проте саме цей досвід формує його мистецьке бачення: він прагне створювати простори, де більше ніколи не повториться трагедія.
Едріен Броуді в ролі Ласло Тота. Фото А24
Як бруталізм перетворює біль у простір
У «Бруталісті» драматургія обертається навколо одного проєкту — громади-центру, що будується в Дойлстауні. Монументальні бетонні стіни вже почали зводити, та затримка фінансування й постачання матеріалів, спротив мешканців ставлять реалізацію під загрозу. Зовні центр нагадує бункер, а всередині має поєднати бібліотеку, культурний осередок, зали для подій і каплицю. Для містян споруда — чужорідний об’єкт, що викликає страх, а не відчуття безпеки. Але для Ласло Тота цей масивний моноліт — символ нового початку: «Тепер простір належить усім, хто потребує прихистку».
Едріен Броуді в ролі Ласло Тота. Фото А24
Фільм показує, що бруталізм Тота народжується не тільки з модерністської теорії, а й із глибокого особистого болю. Він бачив руйнування, концтабори, бараки — архітектуру, що позначає смерть і занепад. Але тепер він використовує бетон не як символ руйнування, а як засіб створення нового сенсу — простору, що більше не асоціюватиметься з катастрофами, а стане надією. Його будівля тяжіє до чистих, геометрично вивірених форм, що символізують порядок, стабільність і довговічність. Масивні бетонні стіни, які раніше слугували кордонами страху й ізоляції, тепер трансформуються в захисні оболонки для громади. Це своєрідна матеріалізація травми, спроба побудувати світ, де архітектура не приховує правду, а слугує фундаментом нового життя.
Пригадаймо німецького теоретика культури Вальтера Беньяміна, який говорив про ауру архітектури: споруда, що виникла в часи глибоких травм, завжди несе відбиток колективного болю, навіть якщо суспільство намагається його не помічати. Як і в теорії Беньяміна, архітектура в «Бруталісті» не лише відображає минуле, а й зберігає невидимі сліди суспільної травми. Тут і виникає головний конфлікт фільму: соціум поки не готовий прийняти бруталізм.
Кадр з фільму Бруталіст. Фото А24
Це відображає думку італійського архітектора Альдо Россі: «Архітектура завжди є вираженням домінантного класу». У США після Другої світової війни розгорнулася нова хвиля модернізму — на фоні капіталістичних можливостей і корпоративного будівництва (наприклад, будівля «Лейк Шор Драйв» Міса ван дер Рое чи Технічний центр GM Ееро Саарінена). Тот отримує шанс стати частиною архітектурної еліти завдяки меценатові Гаррісону Ван Бюрену, але поступово розуміє, що замовник тримає його під жорстким контролем, перевіряє кожен етап, консультується з експертами й навіть використовує залякування. Його доля повністю залежить від волі багатія, що підкреслює глибоку взаємозалежність між владою, архітектурою та соціальним статусом.
Бруталізм Тота — це його відповідь на пережите: бетонні стіни стають метафорою історичних потрясінь, а будівля — своєрідним маніфестом болю. Це перегукується з концепціями Теодора Адорно, який писав про мистецтво після трагедії, та Рейнера Бенема, що визначав бруталізм не як стиль, а як етичну позицію. Цей символізм особливо проявляється у сцені в каррарських кар’єрах — коли масштаб природи й масовий видобуток мармуру натякають на експлуатацію ресурсів і людей заради архітектурної величі. Водночас Ласло Тот — не лише архітектор, а й мігрант, який змушений відбудовувати свою кар’єру, долаючи мовні та культурні бар’єри. Але чи готове суспільство прийняти його бачення — чи бетонні стіни стануть лише черговим непорозумінням між архітектором і замовником?
Ласло (праворуч) входить до кар'єру каррарського мармуру. Фото A24
Кульмінацією стрічки стає відкриття каплиці: ззовні це сувора бетонна конструкція, схожа на ангар, але коли всередині запалюється світло і звучить музика, від простору віє теплом. Це один із найбільш емоційних епізодів фільму, що демонструє трансформацію холодної архітектурної форми в живий досвід.
Бетон і світло: архітектурні метафори від Джуді Беккер
Художниця-постановниця Джуді Беккер використовувала візуальні алюзії на концентраційні табори в проєкті центру, проте вирішила відмовитися від прямих єврейських символів. Натомість впровадила архітектурні рішення, натхнені крематоріями, заводами та роботами японського архітектора Тадао Андо. Візуальна концепція стрічки відсилає до культових зразків модерністської архітектури: Храму світла Андо з його виразним мінімалізмом, геометрично вивірених підземних станцій метро Вашингтона, спроєктованих Гаррі Візом, а також концепції ленд-арту, що інтегрує архітектуру в природний ландшафт.
Ласло спроєктував величезну систему шаф для бібліотеки Ван Бюрена. Фото А24
Беккер неодноразово демонструвала хист до точного відтворення епох в «Американській афері» (2013) та «Керол» (2015). У «Бруталісті» вона побудувала виразний просторовий світ, де кожна деталь підкреслює конфлікт між модерністським баченням архітектора Ласло Тота та суспільством, яке відторгає його стиль. Візуальна концепція фільму містить ретельно продумані інтер’єри, які відтворюють атмосферу післявоєнного модернізму, а також архітектурні рішення, що відсилають до робіт Марселя Броєра, Ерно Голдфінгера й Пола Рудольфа. Меблі та деталі інтер’єру створюють автентичну атмосферу Баугаузу — тут можна впізнати трубчасті крісла Марселя Броєра, металеві конструкції, що перегукуються з проєктами Міса ван дер Рое, а також строгі геометричні лампи у стилі 1950-х.
Джуді Беккер свідомо обирає монохромні та приглушені тони, що підсилюють відчуття ізоляції й меланхолії, які переживає головний герой. У сценах, що розгортаються в інтер’єрах, домінують сірий колір бетону, відтінки вохри та темно-сині акценти, які нагадують про реальні модерністські будівлі того часу. Контрастним стає фінал у Венеції — там палітра різко змінюється, підкреслюючи перехід від суворого модернізму до більш еклектичного постмодерну. Беккер використала мінімалістичний підхід, схожий на архітектурні рішення Тадао Андо, де гра світла й тіні привертає більше уваги, ніж сам матеріал. Її метою було створити простір, де бетон, світло і тінь стають не просто декорацією, а й емоцією. Простір, що відштовхує, але водночас притягує.
Ласло Тот на будівництві. Фото А24
Технології, символізм і час у «Бруталісті»
«Бруталіст» створювався із залученням сучасних технологій, хоча його зняли на плівку VistaVision для створення ретроефекту. Після знімань окремі сцени доопрацьовували за допомогою штучного інтелекту: корегували деталі кадрів, підганяли креслення та чистили певні плани. Крім того, інструменти ШІ використовували для вдосконалення угорського акценту акторів.
Це рішення викликало суперечки: частина кіноманів і критиків вважає, що цифрове втручання шкодить автентичності кіно, а ШІ стерилізує живу текстуру зображення. Інші ж сприймають цей підхід як логічну еволюцію монтажу, де технологія не замінює режисерський задум, а лише підсилює його. Поєднання VistaVision і передових цифрових методів створює унікальну подвійну перспективу: це водночас кіно про минуле й про майбутнє — фільм 2025 року, що має такий вигляд, ніби він знятий у 1950-х.
Ласло Тот проектує центр. Фото A24
Режисерська візія часу також стає частиною наративу. «Бруталіст» триває 3 години 35 хвилин, і творці свідомо заклали 15-хвилинну перерву — як у старих великих фільмах. Така тривалість вимагає від глядача терпіння й занурення, але саме цей повільний ритм підкреслює процес архітектурного створення. Як і сам бруталізм, історія Тота не може бути короткою: вона нагадує неквапливе застигання бетону, боротьбу за фінансування та випробування, що перевіряють його мрії на міцність. Режисер Бреді Корбет хотів, щоб розповідь розгорталася повільно, як і сам процес будівництва.
Постановочний дизайн фільму Бруталіст. Колаж Setcircle
Фінальна частина фільму переносить нас у 1980-й рік, на Венеційську архітектурну бієнале. Це поворотний момент в історії архітектури: модернізм поступається місцем іронічному постмодернізмові, а бруталізм, колись зневажений, отримує друге дихання. Раніше відкинуті проєкти Тота тепер називають пророчими, хоча сам він у зрілому віці болісно усвідомлює, якою складною ціною йому далася ця пророчість.
Ласло Тот стоїть зі своєю дружиною Ержбет (праворуч), поки меценат Ван Бюрен закладає фундамент (в центрі). Фото A24
Емоційної глибини додає лінія дружини Тота — Ержбет (Фелісіті Джонс), яка, як і Тот, має угорське коріння та намагається знайти своє місце в Америці. Її побутова мудрість контрастує з архітектурними амбіціями чоловіка, додаючи фільму людського тепла. Тим часом Гай Пірс у ролі Ван Бюрена — прагматичного багатія, який спочатку підтримує Тота, але й маніпулює ним, — утілює конфлікт між мистецтвом і грошима. Їхнє протистояння демонструє, як замовник може одним розчерком пера знищити авторську ідею. Ван Бюрен зрештою закриває проєкт, зриває на Ласло злість і жорстоко б’є його в кар’єрі. Це не лише сцена насильства — це й алюзія на знищення митця заможними елітами.
Постановочний дизайн фільму Бруталіст. Колаж Setcircle
Архітектори критикують фільм за романтизацію образу самотнього генія, вказуючи на складніші реалії містобудування. Водночас глядачі побачили в ньому універсальну драму — історію митця, що бореться за своє бачення проти байдужого суспільства. Однак найцікавіший ефект фільму — відродження інтересу до післявоєнного бруталізму. У соцмережах жваво обговорюють забутих «бетонних монстрів», молодь фотографує занедбані модерністські будівлі, а кінокритики проводять паралелі між кіно й архітектурою. «Бруталіст» змушує нас інакше дивитися на бетон, бачити в ньому людську історію й емоції.
Ласло Тот у виконанні Едріена Броуді. Фото А24
Чи може архітектура бути нейтральною? Фільм стверджує: ні. Вона завжди відображає час, у якому створена, і долю митця, який її збудував.
