Дискусія навколо ролі архітектури в колективній пам’яті, того, як споруди закріплюють цінності своєї епохи, а також проблеми спадщини, відбулася в межах публічної програми, організованої Павільйоном культури до персональної виставки Ай Вейвея, архітектора та художника, який поставив своєю метою протистояння режимам. Серія воркшопів та розмов розпочалася в перші дні роботи виставки «Три досконало пропорційні сфери та військовий камуфляж, пофарбований у біле» за підтримки RIBBON International. Цикл подій, організований Лізаветою Герман і Марією Ланько, кураторками, співзасновницями Павільйону культури та галереї The Naked Room, є можливістю для зустрічі й відкритого діалогу про роль мистецтва та культури в умовах війни, формування пам’яті, механізми цензури та свободу слова.
Спікерами на дискусії були Марія Панченко — менеджерка з партнерств ГО «Мапа Реновації», Гліб Ушаков — кандидат архітектури, доцент КНУБА, дослідник архітектури Києва, та Володимир Шевченко — заслужений архітектор України, співавтор готелю «Салют» і поліклініки Спілки письменників України в Києві. Модерувала розмову Ірина Мірошникова — архітекторка, партнерка архітектурного офісу «ФОРМА», директорка Павільйону культури.
Учасники дискусії були солідарні в думці, що сучасна українська архітектура перебуває в кризі пам’яті та ідентичності, зіштовхуючись із загрозою втрати модерністської спадщини через економічні інтереси, а системні недоліки в освіті та відсутність державного замовлення на культурні об’єкти посилюють цей розрив.
Незважаючи на стародавню історію Києва, тотальні руйнування, які відбувалися постійно, звели майже нанівець архітектуру попередніх періодів
«Архітектура — це значно ширше поняття, вона є дисципліною, що об’єднує науку, мистецтво, практику створення середовища, в якому живе людина, — зазначила Ірина Мірошникова. — Тож я пропоную подивитися на неї крізь інші виміри, крізь час, дізнатися, як архітектура відображає свій період, соціальні, культурні та політичні умови, в яких вона створюється. Які будівлі зберігають пам’ять, а які її стирають».
Між епохами і прірвами: архітектурний парадокс Києва
На думку Гліба Ушакова, незважаючи на стародавню історію Києва, тотальні руйнування, які відбувалися постійно, звели майже нанівець архітектуру попередніх періодів. Від середньовічного Києва — періоду зародження та розквіту міста — майже нічого не залишилося. Бароковий Київ також був значною мірою розібраний радянською владою в 30-х роках ХХ століття. Капіталістичний Київ, центр якого був порівнянний із Віднем чи Берліном, зник у 1941 році внаслідок диверсійних вибухів на Хрещатику. Ця тяглість утрат створила своєрідний парадокс: маючи надзвичайно глибоке історичне коріння, Київ залишився без видимих слідів більшості своїх періодів. Місто, що було свідком формування державності, культурних злетів і катастроф, не має цілісного архітектурного наративу, який би розповідав про ці етапи. Замість безперервної історії — уламки минулих епох, розрізнені й часто позбавлені контексту.
«Якщо в цілому подивитися на Київ, то справи досить сумні: з одного боку, ми маємо стародавнє місто, один із найбільших центрів світової історії, де завжди було повно відповідної архітектури кожного періоду. Але потім — тотальні руйнації, це відбувалося періодично і стало характерним. Споруди не інтегрувалися одна в одну. І тому для нас усі шари мають цінність, але, на жаль, для суспільства ця цінність дуже неоднозначна», — додає Ушаков.
Але Київ є не лише містом втрат, а й простором пошуку нової ідентичності. Архітектори, які прагнуть працювати із цим контекстом, стикаються з викликом — як відновити зв’язок між епохами, коли, здається, «нема на що спиратися». Саме ця відсутність матеріальної безперервності відкриває простір для переосмислення — для створення архітектури, здатної не просто наслідувати минуле, а відтворювати його пам’ять у нових формах.
Спадщина під заставою: «Салют» як тест на зрілість міста
Володимир Шевченко запропонував як приклад до теми архітектурної спадщини, що зникає на наших очах, розглянути історію готелю «Салют». В соціально-економічних умовах радянського часу «Салют» був своєрідною архітектурною візиткою високих технологій. Архітектор розповів, що під час створення готелю проєктувальники намагалися вийти за рамки початкового техзавдання: зробити проєкт якісно, красиво і так, щоб переконати не лише замовника, а й усіх, хто погоджує та затверджує подібні рішення. «Ми мали показати, яку цінність отримає кожен — і місто, і спільнота. Скептики були і тоді, як і зараз, особливо щодо тих, хто пропонує нові ідеї», — пояснює Володимир Шевченко.
Макет готелю «Салют». Фото: Володимир Шевченко
Наразі готелю «Салют» 41 рік, і він виставлений на торги як заставне майно банку, а його цінність як об’єкта колективної пам’яті знову піддається перегляду. Володимир Шевченко бачить різні сценарії його подальшого розвитку, як позитивні, так і негативні, але впевнений, що кожен історичний період має шанси залишитися в історії, і його спадок треба підтримувати, а не знищувати. Детально про цей унікальний модерністський об’єкт та його вроджені вади PRAGMATIKA.MEDIA раніше писала в матеріалі «Макрокосм і мікрокосм готелю “Салют”». Співавтор будівлі вважає, що в під час реконструкції можна було б повернутися до початкового проєкту, який був відкинутий у процесі затвердження з міркувань економії ресурсів.
Функціональне наповнення модерністських будівель цілком можна адаптувати до сучасних потреб, не втрачаючи автентичності
Марія Панченко зазначила, що багато хто має романтичне ставлення до готелю «Салют», тому вона сподівається на його збереження з повагою до принципів Венеційської хартії. Тобто, на думку активістів, реставрація має відбуватися зі збереженням фактично збудованого готелю.
Один із проєктів готелю «Салют». Фото: Володимир Шевченко
Функціональне наповнення модерністських будівель цілком можна адаптувати до сучасних потреб, не втрачаючи автентичності, але проблема в тому, що частина забудовників, орієнтованих на швидкі надприбутки, не готова чекати, коли інвестиції повернуться через п’ять років, а не за один. Марія наголошує: оскільки минулого збереглося дуже мало, важливо максимально дбайливо зберігати те, що ще залишилося.
Між амбіціями та автентикою: професійні дилеми нового покоління архітекторів
Гліб Ушаков бачить небезпеку спотвореного сприйняття реальної ситуації, що може вплинути на нове покоління молодих архітекторів. «Фактично життя архітекторів дуже специфічне. Бувають періоди якогось будівельного буму, як у нас. Бувають періоди будівельного хаосу, теж як у нас. А бувають періоди будівельної кризи, це теж як у нас. І кожен раз архітектори безперервно працюють, і цікавих проєктів дуже багато. Студентам це, мабуть, неприємно чути, але до реалізації доходить дуже мала частина їхніх робіт — а багато проєктів узагалі не втілюються. Часто вони працюють не для замовника, а заради заліку», — зазначив Ушаков, описуючи реалії навчання архітекторів. Він пропонує розвивати «паперову архітектуру» (концепції, конкурси, віртуальні світи) та готувати студентів до того, що архітектурна освіта має безліч ітерацій і дає доступ до різних видів креативної діяльності: предметного, інтер’єрного, ландшафтного дизайну, містобудування.
Володимир Шевченко та Гліб Ушаков: розмова про архітектурну освіту. Фото: Дмитро Пруткін
Володимир Шевченко сподівається, що через інтеграцію України в ЄС відкриється вільний ринок для європейських архітекторів, які створять конкуренцію українським проєктувальникам, даючи новий досвід і вміння.
Учасники дискусії торкнулися і проблематики авторського права. У контексті реконструкції історичних пам’яток перед молодими архітекторами постає складна професійна дилема: як поєднати власне бачення і креативність із необхідністю зберегти автентичність і культурну пам’ять міста, оскільки не кожна зміна може бути виправдана як прояв прогресу.
Культурне будівництво на паузі: чому ревіталізація стає єдиною стратегією
Як відзначила Ірина Мірошникова, сьогодні Україна переживає період, коли відсутнє державне замовлення на культурні та громадські будівлі, які є важливою частиною формування ідентичності країни.
Марія Панченко вважає, що «суперспоруди» стають менш актуальними, і відновлення того, що вже є, цікавіше, екологічніше та економніше. На її думку, спільнота може формувати запит на підтримку та адаптацію наявних споруд, як-от «Промприлад» чи Житній ринок, оскільки домовитись, наприклад, про нову філармонію складніше фінансово та концептуально.
«Суперспоруди» стають менш актуальними, і відновлення того, що вже є, цікавіше, екологічніше та економніше
Закономірно, що в умовах війни та економічної кризи державні ресурси спрямовані на критичну інфраструктуру, а культурне будівництво випадає з першочергового фінансування. Як наслідок, фокус уваги архітекторів і забудовників зміщується з масштабних нових проєктів на більш реалістичні та економічно виправдані рішення. Тож Володимир Шевченко прогнозує, що через війну і необхідність відновлення інфраструктури замовлень на створення нових культурних об’єктів найближчим часом не буде. Перехід до ревіталізації як основної стратегії також диктується розумінням, що найближчим часом великі інвестиції в нове будівництво будуть недоступні. Саме тому експерти наголошують на необхідності збереження та інтеграції наявної матеріальної спадщини в сучасне міське середовище.
Чинник часу теж грає не на користь архітектурного оновлення українських міст — найкращі ділянки (наприклад, прибережна частина або верхнє плато пагорбів) використовуються для житлових комплексів, а не для громадських культурних просторів, зазначив Гліб Ушаков. Таким чином, навіть гіпотетична поява фінансування не гарантує будівництво культурних об’єктів у стратегічно важливих місцях. Це відбувається через те, що комерційна житлова забудова, яка максимізує прибуток, стабільно має пріоритет над громадськими інтересами, займаючи найкращі локації з погляду візуальної привабливості та транспортної доступності.
Марія Панченко та Ірина Мірошникова: розмова про державне замовлення. Фото: Дмитро Пруткін
«Згадаємо інші міста в Європі. Вони збудували свої нові філармонії в центральній частині міста, де зручний транспортний доступ з усіх боків, де поруч зв’язок з усім громадським основним простором центру міста й де ділянка така, що здалеку красиво. Тобто там, де зараз у Києві побудували висотні житлові комплекси, були фактично найкращі ділянки для нових громадських культурних просторів: музеїв, філармоній, видовищних споруд та інших культурних об’єктів», — підсумував Ушаков.
Сьогодні українська архітектура — це не лише простір, а й поле битви за час. Учасники публічної розмови згодні, що без збереження архітектурної спадщини Київ ризикує остаточно перетворитися на місто без історичної наступності, де кожен новий шар стирає попередній. Якщо архітектура є «політикою пам’яті», то без свідомого збереження кожен знесений об’єкт стає актом забуття, який добровільно стирає частину національної ідентичності. Щоб витримати виклики майбутнього, суспільство має стати головним захисником спадщини, формуючи чіткий запит до держави на впровадження сучасного стратегічного планування.
