Перед муром. Нездійснені музеї Івана Марчука

Інтро

Основою нашої статті стали два інтерв’ю — художника Івана Марчука та архітектора Віктора Зотова. І щоб не переривати пряме мовлення інформаційними ремарками, спробуємо спочатку викласти «музейну» історію в стислій формі.

Першим про створення музею Марчука заявив Віктор Ющенко буквально відразу після своєї перемоги на президентських виборах. 18 квітня 2005 р. він підписав розпорядження про створення «Культурного центру художника Івана Марчука», а вже у вересні відбулася урочиста церемонія закладання першого каменя у фундамент майбутньої будівлі.

Головним лобістом будівництва культурного центру на Андріївському узвозі була людина з найближчого оточення Віктора Ющенка — засновник мережі «Фокстрот» Володимир Шульга, шанувальник творчості Івана Марчука, засновник благодійного фонду його імені та чоловік дочки Івана Степановича Богдани. Він також обіцяв профінансувати будівництво об’єкта. (У березні 2008 р. бізнесмен помер від серцевої недостатності, але його оточення вважає, що Шульга став жертвою замовного вбивства.)

І якщо стратегія була обрана безпомилково — створення іменного музею як омаж визнаному генієві сучасності, причому не за бюджетні кошти, а за рахунок меценатів, — то вибір місця під будівництво обернувся тактичним провалом. Триповерхову будівлю висотою 14 м і загальною площею майже 10 тис. кв. м планувалося вбудувати в гору трохи нижче будівлі Міністерства закордонних справ, на відрізку алеї, що веде від Андріївського узвозу до лінії фунікулера, тобто на території заповідника «Стародавній Київ».

І це обернулося шквалом негативних відгуків киян. І оскільки сама ідея Музею, схоже, спочатку виникла як політичний піар із комерційним підґрунтям — вигляд об’єкта ініціаторів не дуже-то й турбував. Здавалося б, до реалізації такої амбітної мети можна було залучити зіркових архітекторів, адже ім’я Івана Марчука знають на всіх континентах…

Вибір місця під будівництво Музеїв Марчука — системна помилка й тактичний провал

У 2005-му під час церемонії закладання капсули журналістам представили візуалізації майбутнього культурного центру без вказівки авторства. Натякали, що автором проєкту був сам Марчук, хоча сам він ніколи й не стверджував такого.

В опублікованих протоколах засідання містобудівної ради Київголовархітектури від 15 лютого 2006 р. прізвище архітектора відсутнє, і лише в червні 2006-го за підсумками розгляду проєкту зазначено, що замовником проєктних робіт будівлі за адресою: Київ, Михайлівська площа, 1 виступило КП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв», а головним архітектором проєкту став маловідомий Ілля Хоменко, ПП «АР-Студія». Обидва варіанти проєкту були відхилені, після чого про ідею, здавалося, забули.

У 2008 р. архітектурне бюро Zotov&Co отримало замовлення на проєктування Музею Марчука на Дніпрових схилах. Про те, що ідея Музею знову на порядку денному, стало відомо, оскільки проєкт будівлі, втопленої в пагорб, виграв премію престижного міжнародного конкурсу World Architecture Community.

Незважаючи на естетичну привабливість і відповідність сучасним урбаністичним трендам, проєкт завмер на стадії концепції. Однак у 2011 р. Віктор Зотов створює нову версію Музею Марчука за адресою Трьохсвятительська, 4д. Але знову все залишилося на рівні візуалізацій.

То що насправді стоїть за гучною ідеєю «Музею Марчука», яка через скандальність кожного нового проєкту вже обросла бородою негативних конотацій?

Про нездійснені музеї, про музейну архітектуру, про архітектурну сторінку у творчості самого Марчука ми поговорили з Іваном Степановичем під час неспішної прогулянки алеями на Тарасовій горі. Як тільки на Київ опускається літня спека, Іван Марчук від’їжджає до Канева, де близькість Дніпра приносить прохолоду в його майстерню.

 

Іван Марчук: художник без правил про архітектуру без правил

PRAGMATIKA.MEDIA: Іване Степановичу, як вважаєте, в чому ж причина того, що жоден із проєктів Музею вашого імені так і не був реалізований?

Іван Марчук: Про мої музеї багато говорять. Навіть жартують. Наприклад: «Іван Марчук звинувачує президента Ющенка, що він заклав капсулу в фундаменті музею, а потім обдурив увесь світ. Ні, це не правда. Закладаючи капсулу, президент Ющенко був щиро впевнений, що ховає її». А ідея музею на Андріївському узвозі була не Ющенка, до речі. Був меценат, із яким ми дуже потоваришували, і він пообіцяв: «Як Ющенко стане президентом, у тебе, Іване, буде музей. Я побудую музей, а не державу». І так із помпою, пам’ятаю, закладали цю капсулу, президент був присутній і мер Києва, тоді ще Омельченко.

Але насправді люди ще 30 років тому почали говорити про те, що потрібен музей Марчука, і, як ходаки до Леніна, ходили до влади, в кабінети. Того щипали, цього, але їм музей потрібний, як собаці п’ята нога. Отже, вся ця історія вже півстоліття триває. Навіть не при Омельченку все почалося. Хоча, думаю, залишися він мером, музей усе-таки збудували б.

Коли вже Попов став мером, на урочистому прийомі на честь Дня Києва ми з ним привіталися так церемонно, і він одразу на вході мені каже, що ось, мовляв, через рік буде музей. Ми обговорювали це в мерії і знайшли місце — теж досить спірне, мені здається, люди були б проти. Це територія вище Українського дому, там, де алея йде до Володимира. Потім, через рік, нічого не відбулося, і архітектор Зотов спланував усе вже на іншому місці.

Але та територія (на вулиці Трьохсвятительській. — Прим. ред.) уже належить до Софії Київської (історична зона, що охороняється ЮНЕСКО. — Прим. ред.), і треба було брати особливий дозвіл. Тоді мої інтереси відстоював Михайло Поживанов. Обіцяв, що збудує. Він пробивав-пробивав, а потім сказав: «Усе, я здаюся, нічого в мене не виходить».

А я й сам вирішив: ця територія спірна, і я теж не хочу, щоб, користуючись моїм ім’ям, там будували. Проєкт Зотова подобався, він такий, ніби його й немає зовні — якось так виглядало. Там мала бути моя квартира, майстерня, місце для майстер-класів, зал і ще якесь приміщення.

P.M.: Квартира й майстерня на Дніпрових схилах — це був би ваш ідеал будинку?

І. М.: Квартира? Навряд чи. Я люблю поля й сад, який спускається до води. Оце мій ідеал. Коли я працював у Седневі (Чернігівська область. — Прим. ред.), то там уздовж річки Снов збудовані хатки… Це чудова річка. У ній стільки заліза, що якщо ви подивитеся на своє тіло у воді, воно здається помаранчевим.

Сади й городи спускаються до річки, і в кожного — маленька пристань, де ставлять човни. Туди, на Снов, приїжджали раніше відпочивати багато хто з Пітера й Москви. Ось там у селі є все, що мені подобається: річка, поля, луки, пагорби — всі компоненти, які потрібні людині, щоб відпочивати.

Для мене головне, що є мольберт, полотно й фарби. А де я — не так важливо

Є ще й козацька церква XVI століття, дерев’яна. Там був палац сім’ї землевласників Лизогубів. Ну, який палац — величезна хата, одноповерхова, від неї йде над урвищем велична каштанова алея. Якщо ви чули пісню «Стоїть гора високая, попід горою гай», то ця пісня написана Леонідом Глібовим саме там, де стоїть альтанка. Будинок садиби вже на півметра сів у землю, а природа все владно захоплює й заплітає… Це шматочок раю на землі.

І ось там, на території маєтку, була окрема ще хата — одноповерхова, з підвалом. У підвалі — величезні склепіння! І я тоді подумав: ось це мій палац, мій дім, мій музей — хай не я буду їздити, нехай до мене весь світ сюди приїжджатиме на річку Снов… І якась рідня цього пана, спадкоємці, жили в Харкові та були згодні продати цей будинок за 8 тисяч карбованців.

P.M.: То чому ж не купили? Зараз би ми приїхали до вас на Снов.

І. М.: Зараз навіть не знаю, чи хтось залишився й що тепер із тим будинком. Я хотів купити, але… Тому що я не вмію влаштовувати своє життя. Не вмію. Для мене головне, що є мольберт, полотно і є фарби. А де я — не так важливо. Я багато років не мав своєї майстерні в Києві, поки не знайшлася добра людина й не зробила мені майстерню на Пушкінській. І цей чоловік, меценат, зробив мені квартиру поруч із музеєм Лесі Українки.

Спочатку й ця квартира мені теж здавалася раєм. Архітектор пропонував прибрати перегородки, щоб у мене був якийсь простір. Але у мене ще величезна кількість картин, і вони розвішані по всіх стінах — від підлоги до стелі, і я відмовився від перепланування. Це старий будинок, без ліфта, і зараз мені вже важко підніматися: 5-й поверх — це по суті 7-й, тому що там висота стель — 4 метри. Так що мені пора міняти дислокацію, але куди переїжджати — я поки не придумав.

P.M.: Говорячи про роль стін, ви майже буквально процитували архітектора Людвіга Міса ван дер Рое — він будував будівлі зі скла і з відкритим плануванням, а сам жив серед стін, і коли його запитали, чому, архітектор відповів, що йому потрібні стіни для колекції картин!

І. М.: От у стінах уся справа. В наших галереях, музеях буває по 5 вікон на одній стіні. Я лаюся з галерейниками: так закрийте ті вікна, кажу, і у вас буде стіна для експозицій! І не буде денне світло заважати штучному. Не треба замуровувати, закрив собі стіну тимчасово. Але ніхто не слухає. Музеям не потрібні вікна — їм потрібні стіни. Ну хіба що в кімнаті для персоналу можуть бути вікна, щоб дихати.

В Україні за роки незалежності нічого не створено в плані архітектури для мистецтва

P.M.: А який із західних музеїв ви вважаєте ідеальним із погляду художника?

І. М.: Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, МоМА. Величезна колекція — це само собою, але там дуже великий простір відведено для тимчасових виставок. А це вже важливо для художників. «Метрополітен» — це класичний музей, на кшталт Ермітажу… А в Таїланді, в Бангкоку — музей сучасного мистецтва, який є одним із кращих із погляду планування.

Мені виділили там два поверхи без вікон. Знаєте, я навіть не стільки самі музеї запам’ятовую, скільки як саме мої картини розвісили. У Бельгії, в Брюгге, я виставлявся в художньому центрі на ратушній площі, в історичній будівлі XVI ст. — і там величезна кількість туристів приходила.

P.M.: Ви перерахували три складники ідеального художнього музею — наявність галерей не тільки для постійної колекції, але й для тимчасових виставок, правильне з погляду освітлення планування й популярне у туристів і відвідувачів прохідне місце. А з українських музеїв які відповідають цим критеріям?

І. М.: В Україні за роки незалежності нічого не створено в плані архітектури для мистецтва. Нічогісінько. Усі галереї в пристосованих старовинних будівлях… А там вікна, світло, як я вже говорив.

P.M.: Тобто запит є — все-таки потрібен в Україні, в Києві, великий сучасний художній музей на кшталт того ж МоМА?

І. М.: В ідеалі — так. Потрібен. Але у нас просто страшно щось робити, і я, як художник, думаю, що і архітекторам страшно. Чорна заздрість з’їдає найкращі проєкти. Всі ці питання — чому він, а не я? Ви хоч уявляєте собі, що таке насправді творча інтелігенція, творчі клуби — музиканти, художники, театрали — яка між ними чорна заздрість?

Я в Австралії, Європі, Америці скільки жив — не знав. Хоча, може, тому не знав, що не знав мови й не читав тих газет? Але мені здається, там той, хто живе на граніті, не заздрить тому, хто живе в палаці. Я би хотів жити в такому суспільстві.

P.M.: А в історії з Музеєм заздрість із боку ваших колег зіграла свою негативну роль?

І. М.: Не без цього. Якось я вмикаю радіо. І ось треба так уже потрапити — в цей момент якраз ведуча ставить запитання людині, яка добре знайома мені була: потрібен, мовляв, музей Марчука? Той кричить: «Який музей? Що, вже придворні художники з’явилися?».

Чорна заздрість з’їдає найкращі проєкти

P.M.: Наскільки я пам’ятаю, ішлося про те, що ваш Музей буде побудований не за бюджетні кошти, а за гроші меценатів?

І. М.: Я ж кажу — із самого початку була людина, яка була готова за власні кошти побудувати музей! Держава тут ні при чому. Потрібен був лише указ президента й дозвіл на будівництво. Указ був, дозвіл не дали. Хто знає, що буде завтра.

P.M.: Щодо вашої виставки в столичному ЦУМі, яка відкрилася в травні: вам сподобалася експозиція, умови?

І. М.: Експозиція невелика, але вийшла прекрасною. Кожна стіна правильно оформлена. Мої картини йдуть циклами, і кожен цикл — в одному розмірі. Я не люблю цього різнобою, у мене немає жодного циклу в різних форматах, і ось експозиція в ЦУМі мала просто ідеальний вигляд. І світло хороше. Природне світло з купола не заважало… І людей багато.

P.M.: Продовжуючи нашу розмову про стіни… Був період, коли ви недовго, але працювали в жанрі монументального мистецтва. Наскільки цінним внеском в архітектуру вважаєте свої панно, їх не так багато начебто?

І. М.: Зовсім мало. Для Інституту теоретичної фізики я зробив велику мозаїку на торці будівлі і два керамічних панно в інтер’єрі. Панно «Ярослав Мудрий» і «До далеких планет» створені за абсолютно нестандартною технологією. «Ярослав Мудрий» зібраний зі старих фрагментів, вони виглядають так, ніби самі з епохи Ярослава.

До цього я робив маленькі скульптури в етностилі — вони були схожими на ті, що знаходили археологи під час розкопок. І коли я робив панно з Ярославом, то виконав його в цій псевдоархаїчній техніці. Знаєте, я зробив найзагадковішу кераміку, і жоден технолог не здогадається, як саме я це зробив. Та я й сам уже не пам’ятаю.

Прийшов у магазин, де продавалися реактиви, попросив: дайте мені щось для покриття, щоб витримувало температуру +800 °С. І щось мені таке дали, з чим я почав творити чудеса — кожен пласт виходив непередбачуваним, усі різні. Я червоні черепки з печі витягував, бо не міг дочекатися, щоб подивитися — ну що там вийшло на цей раз?

P.M.: У газетах писали, що саме через це панно з Ярославом Мудрим ви й потрапили в багаторічну опалу. Це правда?

І. М.: Ні, Ярослав Мудрий абсолютно ні при чому! Все тому, що я роблю інше мистецтво. Із цього погляду все, що я робив, вважалося крамолою… Всі художники писали доярок, трактористок. Усі працювали в одному ключі — реалізм, соцреалізм. А я втрутився як руйнівник усієї цієї системи. Це були роки божевільної для мене творчої свободи після закінчення навчання. За спиною професора немає, оцінки ніхто не ставить, і я роблю що хочу. Хто водив моєю рукою — не знаю.

Так з’явився цикл «Голос моєї душі» — інтуїтивно, підсвідомо. І цей цикл із часом став немов основою мене, як стовбур дерева, яке росте й пускає гілки, і кожна гілочка — це інший Марчучок. Марчук сьогодні в тринадцяти різних іпостасях… А про перші мої картини-притчі мистецтвознавці все запитують, який код у них зашифрований. У Радянському Союзі таке самостійне мислення, самостійне бачення вважалося крамолою: хтось щось не так написав — уже крамола.

P.M.: Шукали прихований ідеологічний сенс?

І. М.: І досі шукають. Риються і знаходять таке, що я й сам не думав. Але це в картинах, а в монументальних роботах не було крамоли. Ярослав Мудрий — це не крамола, а історія. Отже, основна причина моєї опали — те, що я робив на папері.

P.M.: А ось зараз чути заклики прибрати зі стін усі мозаїки радянських часів. Через те, що там є символи тоталітаризму, комунізму. Як ви ставитеся до цього?

І. М.: Пошук ідеології — це теж ментальна спадщина Радянського Союзу. У цьому сенсі Україна мало змінилася. Але в більшості своїй мозаїки особливої цінності не мають. Тоді просто ліпили. Була ціла індустрія: де порожні стіни — там ліпити. Так заробляли художники гроші й думали, що прикрашають стіни. Зараз мені набагато приємніше дивитися на порожню чисту стіну. На архітектуру. А цими мозаїками вони лише псували архітектуру.

Мені набагато приємніше дивитися на порожню чисту стіну. На архітектуру

P.M.: Тобто якщо вашу мозаїку зруйнують в Інституті, вам буде зовсім її не шкода?

І. М.: А це зовсім інше — це не прикраса, а витвір мистецтва, який відтворює епоху. Розумієте, своїми формами, своїм творчим змістом. Це творчість. Я не можу сказати, що створив шедеври, але мозаїка на торці Інституту теоретичної фізики — це 100 квадратних метрів чистої абстракції. Я тоді зробив 100 ескізів і довго не міг обрати. Але навіть якщо її зіб’ють — я не постраждаю.

P.M.: На ваших картинах зовсім немає будівель. Точніше, практично немає. Невже ви зовсім байдужі до архітектури?

І. М.: На картинах немає, тому що я насамперед люблю землю, а не архітектуру. Архітектуру можна лише фотографувати, а не писати. Я писав архітектуру хіба що у Львові. Навчався там 11 років і кожен раз, проходячи по знайомих уже вуличках, помічав щось нове — ліпнину, карниз… А коли приїхав до Києва, то почав працювати в техніці пльонтанізму, і з тих пір уже пишу тільки землю. Я не урбаніст.

Це не означає, що я байдужий до архітектури, я нею милуюся. Коли був у Парижі, то не пішов у музеї, а ходив вулицями і просто милувався. Готика мене захоплює, все збираюся до Кельну, ніяк не доїду подивитися на собор. Але в Києві мені не вистачає різноманітності. Іноземці приїжджають, і куди їх везуть? У Софію, але скільки можна дивитися на Софію?

Порівняно з європейськими містами, в Києві дивитися нема на що. А житло я взагалі не вважаю архітектурою. Ось жахлива житлова забудова радянських часів. Її треба просто знести екскаватором. Нині вже навчилися будувати якісне житло, але це теж не архітектура. А те, що ви називаєте «новою архітектурою», — це насправді кон’юнктура, подивіться на ці чорні куби — адже вони всі однакові.

Для мене в архітектурі головне — індивідуалізм. Картина є витвором мистецтва, якщо вона в одному примірнику. Якщо її тиражують, то це вже репродукція. Я художник без правил і визнаю лише архітектуру без правил.

Інтерлюдія

Чи можна вважати терми Петера Цумтора у Вальсі, що зливаються з альпійським ландшафтом, або занурений у землю музей Другої світової війни Б’ярке Інгельса в данському Блаванді «архітектурою без правил»? За українськими мірками — безумовно. Проєкт Музею Марчука від Віктора Зотова на Дніпрових схилах — це зразок мімікруючої архітектури в квадраті: будівля не просто втоплена й захована в пагорб: її відображаючий фасад практично зливається з трав’яним покривом.

У разі реалізації вона стала б не просто домом для колекції картин знаменитого художника, а й одним із рідкісних об’єктів сучасної архітектури в Києві. А ще, можливо, і популярним громадським простором, яких в українській столиці критично мало, якщо судити за сучасними урбаністичними мірками. Як замислювалося й чому не справдилося, про це ми поговорили з архітектором Зотовим.

 

Віктор Зотов і його політика невтручання в сакральний контекст

PRAGMATIKA. MEDIA: Бюро Zotov&Co створило два проєкти музею Івана Марчука — у 2008 р. на Дніпрових схилах та у 2011-му на Трьохсвятительській…

Віктор Зотов: Я одразу скажу головне, навіть не чекаючи запитання!

Мені здається, наша країна останніми роками специфічна тим, що в нас на брехні все збудовано, особливо зараз. Можливо, це правила гри такі, із гіпертрофованими компромісами. Ім’я Івана Марчука використовували з комерційною метою як лейбл — в обох проєктах. На музей і квартиру Івана Марчука відводилися близько 10%. Для замовника це був привід отримати дозвіл на будівництво в такому складному місці, бо обидва майданчики не те щоби скандальні, а дуже відповідальні.

Є низка об’єктів, супервідповідальних щодо місця. І щоразу, коли до тебе замовник приходить із пропозицією проєктувати щось на подібному майданчику, ти опиняєшся перед вибором — чи брати таке замовлення. І щоразу сподіваєшся на диво, хочеш знайти якийсь хід, який дозволить цьому об’єктові реалізуватися, і при цьому тобі як мінімум не буде соромно.

Перед нами завдання стояло в обох випадках зробити будинок максимально прихованим. Не «таємним», як часто зараз будують, щоб потім здивувати сюрпризом, а скромним, тактовним, шанобливим, не порушуючи ландшафту.

Для мене велика цінність в архітектурі — коли її не видно, тим більше в історичному центрі. Зараз у нас дуже багато уваги приділяється формі, icons — треба когось здивувати черговою яскравою красою. Я не пам’ятаю, коли ми ставили собі подібне завдання.

І проєкт на схилах — це класичний приклад того, як будівля мімікрує під природу, стає непомітною, бо тут і до нас непогано було. Так, споруда може бути прикольною з погляду дизайну, але суперзавдання — це делікатно вбудуватися в міську тканину.

Ім’я Івана Марчука використовували з комерційною метою як лейбл

P.M.: Обидва проєкти музею Марчука від вашого бюро — це певний гібрид культурного об’єкта та житлового, в обох випадках — поєднання функції. Замовник був один і той самий?

В. З.: Замовники були різні. Спільним для проєктів був музей і квартира Марчука, решта відрізнялася. Основне призначення об’єктів — комерційна нерухомість. Але в проєкті на пагорбах, крім музею, планувалися офіси, а на Трьохсвятительській — дорогі квартири. Якби цей будинок збудували, припускаю, що це був би рекорд вартості нерухомості в Україні.

Дніпрові схили, наче намисто, зібрали на собі найкраще, що є в Києві: і природний ландшафт, і історію, і архітектуру.

P.M.: Проєкт на Дніпрових схилах передбачав ще й створення публічного простору — судячи з рендерів, ці тераси?

В. З.: Основна ідея полягала в такому: оболонка — частина пагорба. І перше, що ми зробили — поєднали Михайлівську площу з Парковою алеєю, де художники продають свої картини, діагональною лінією прямо по тілу будівлі. Таким чином, усе, що нижче за цю лінію, ось на рендері, де дівчинка йде, — це амфітеатр із висотою кожної сходинки в 450 мм, де комфортно сидіти.

Тут можна відпочивати, влаштовувати формальні та не дуже концерти, виставки. Це те, що прийнято називати публічним простором: зручне місце з вільним доступом. Це і сучасний, і класичний простір із видом на прекрасну далину: на ближньому плані — парк, на далекому — Поділ, Дніпро, обрій…

P.M.: А цей проєкт — він виключно контекстний? Чи все-таки можна перенести його на якийсь інший пагорб? Ну, якщо з музеєм не вийшло…

В. З.: Швидше можливе не буквальне перенесення, а використання якихось підходящих для цього випадку ідей.

P.M.: Галерейники та художники не дуже люблять вікна. Ось той самий Марчук казав нам, що його ідеал галереї — стіни без вікон. Але, коли я дивлюся на рендери, і та, й інша будівля мають скляні фасади, а світло заливає внутрішні простори. Марчук бачив ці проєкти?

В. З.: А подивіться уважніше на схему: де розташовані музейні простори? І той, і інший проєкт Марчук бачив і брав участь у розробленні. Ми зустрічалися неодноразово, тому все робилося з його схвалення.

Музеям природне світло протипоказане — за рідкісним винятком складновідбитого світла, яке не допускає прямих променів. У музеїв сценарій індивідуальний для кожної експозиції, його легше вирішувати за допомогою штучного світла. Тому на зовнішній оболонці розташували приміщення, які потребують природного світла, а в глибині — музей і дві галереї. Замовник будівлі на Дніпрових схилах — галерист, тому там, у «темряві», були ще галереї. Ми поклали цей будинок на рельєф, прикрили травою, інтегрували у схил: усі горизонтальні поверхні — газони, вертикальні — вікна.

Інтер’єр музею — складний, ламаний трирівневий і розпластаний по схилу простір, де всі три рівні візуально пов’язані між собою. Ти на кожному рівні бачиш наступний, і тебе туди затягує.

Головні ризики виникають у процесі розвитку проєкту, коли будинок стає товстішим, нахабнішим, цинічнішим, наростають поверхи

P.M.: І все ж таки цей проєкт — цікавий, оригінальний, який отримав нагороду, — залишився нереалізованим. Справа в тому, що замовник неправильно обрав таке місце, в якому в підсумку було заборонено будувати?

В. З.: У мене немає особливого жалю, що він не відбувся. Невідомо, як повелися б схили, та й збільшення антропогенного навантаження на цю ділянку — вже саме по собі навряд чи правильно.

P.M.: Але ви сприйняли це замовлення як виклик для себе?

В. З.: Це питання моралі. Кожен архітектор вирішує для себе індивідуально — де та межа, за яку заходити не варто. У мене достатньо прикладів, коли ми виходили з проєктів, не погоджуючись на компроміси. Головні ризики виникають у процесі розвитку проєкту, коли будинок стає товстішим, нахабнішим, цинічнішим, наростають поверхи… Коли замовник, пройшовши перші кола погоджень, починає потім намотувати на лікоть те, що йому комерційно вигідніше.

У цьому випадку проєкт зупинився на концептуальній фазі.

P.M.: Проєкт музею Марчука на Трьохсвятительській візуально зовсім інший. Простіший, чи що, більш традиційний?

В. З.: Він зовсім інший, там середовищем є насамперед міський, а не природний контекст. Цей квартал теж супервідповідальний, він замикає квартал Михайлівського монастиря, і в цій лінії є зубик, що випав, — там одноповерховий громадський туалет. І мені здається, що замкнути фронт у бік парку «Володимирська гірка» було б правильно. Тут я не бачу компромісу — це був би правильний хід, і контекст цього вимагає: два брандмауери та між ними одноповерхова вставочка цього туалету.

За нашим проєктом скелет будівлі — це решітка з дорогої данської цегли, і в цьому проєкті ми дійшли вже до розроблення конструктивних вузлів, але знову втрутилася політика, змінилися умови, і проєкт зупинився.

P.M.: А чи ви знайомі з архітектурною концепцією музею Марчука 2005 року — того, на честь будівництва якого Ющенко капсулу закладав? Ось ми знайшли в Мережі рендери, які використовували тоді в публікаціях у ЗМІ. Щоправда, не зовсім ясно, хто автор. Ви не знаєте?

В. З.: Гм, уперше бачу й не знаю, хто це робив, але, може, й добре, що не знаю. Говорити про колег — невдячна справа, але ми б таке не робили… Ця будівля теж претендує на те, щоб бути красивою. Тонке таке запитання: що таке красиво? Для мене це делікатні речі, як хороша книжка, яку хочеться перечитувати багато разів, або музика, яку хочеш слухати. Це речі непомітні. У цьому сенсі крикливість того, що у нас зазвичай робиться, — як у повії: вона є доступною, але її не хочеться.

Будинок-музей на Трьохсвятительській: припускаю, що це був би рекорд вартості нерухомості в Україні

P.M.: Якби до вас утретє прийшли із замовленням на музей Марчука, ви відмовилися б чи погодилися?

В. З.: Якби коротко — погодився б. Я люблю Марчука, він геній. Якби я якимось чином зміг допомогти тому, щоб він отримав власний музей і гарні умови для роботи, то був би щасливий.

 

Кода

Нездійснене буває куди важливіше за те, що сталося, вважав Фрідріх Ніцше, і якщо проєктувати цю цитату на музейну історію Марчука, то вона дозволила нам поставити самим собі одразу безліч запитань: про те, якою має бути сучасна архітектура музеїв, чи потрібно будувати музей Contemporary Art у Києві, чи задовольнятися наявністю галерей у пристосованих будівлях?

Чи повинен музей стати архітектурною іконою чи коробкою для картин? Тему можна розвивати до нескінченності: наприклад, ми повністю залишили за кадром музеєзнавство та думку музейних співробітників, хоча їм, напевно, є що сказати…

Словом, ця історія й для кожного з нас — своєрідний виклик, як замовлення на музей стало викликом для архітектора Зотова. Але хочеться вірити: якщо вибір буде зроблено і музей збудовано — він не повинен стати дратівливою скалкою в тілі міста, а має бути його органічною, природною деталлю. Доки Музей Марчука не матеріалізований, у нашій уяві він може бути будь-яким — тож давайте мріяти!