Уродженець Берліна Вальтер Адольф Георг Ґропіус походив із верхівки середнього класу та був не єдиним архітектором у родині. Його двоюрідним дідом був архітектор Мартін Ґропіус, учень Карла Фрідріха Шинкеля, чиєю найвідомішою роботою став Königliche Kunstgewerbemuseum (Королівський музей прикладного мистецтва) в Берліні, який носить тепер його ім’я. У 1908 році після чотирьох семестрів вивчення архітектури в Мюнхені та Берліні
Ґропіус залишив навчання і приєднався до офісу відомого архітектора та промислового дизайнера Пітера Беренса, засновника Deutscher Werkbund (Німецька федерація праці), до якої Ґропіус приєднався ще в 1910 році. Серед інших учасників практики Беренса були Людвіг Міс ван дер Рое та Ле Корбюзьє: молодий Ґропіус працював там із Місом в один і той самий час, із Корбю, можливо, теж, але точних свідчень цьому немає.
Оновлений Ґропіусівський завод Fagus в Альфельді-на-Лейні. Фото: Carsten Janssen
Того ж року Ґропіус відкрив власну компанію. Він проєктував меблі, шпалери, предмети масового виробництва, кузови автомобілів і навіть тепловоз. У 1911 році Ґропіус разом з Адольфом Меєром працював над проєктом Fagus-Werk («Фагус»), фабрики в Нижній Саксонії, у місті Альфельд-на-Лейні. Ця фабрична будівля з її ясною кубічною формою та прозорим фасадом зі сталі та скла вважається першим прикладом того, що пізніше стане відомо як архітектура модернізму. Для виставки Німецької федерації праці 1914 року в Кельні Ґропіус і Адольф Меєр спроєктували прототип заводу, який мав стати ще одним класичним прикладом модерністської архітектури.
Вальтер Ґропіус у формі німецького офіцера Першої світової війни
У Першу світову війну Ґропіус служив на Західному фронті і згадував цей час як найбільшу катастрофу. У 1918 році він приєднався до «Листопадової групи» — асоціації скульпторів, художників-експресіоністів, композиторів та інших митців, які прагнули додати імпульси революції до мистецтва. З 1919 року Ґропіус очолював «Раду митців» — радикальну групу архітекторів, художників і скульпторів. Крім того, він зробив внесок у Gläserne Kette, або Кришталевий ланцюжок, — утопічні «листи щастя», ініційовані Бруно Таутом, у яких містилися заклики до «розпаду попередніх основ» архітектури та «зникнення особистості» художника.
Багато радикальних ідей, почерпнуті ним у той час, що лягли в основу його світогляду як творця, Ґропіус зміг утілити з відкриттям школи Баугауз. Ставши після бельгійського художника Анрі ван де Вельде директором Великогерцогської саксонської школи декоративно-ужиткового мистецтва у Веймарі (Großherzoglich-Sächsische Kunstgewerbeschule), він перейменував її на Staatliches Bauhaus Weimar. Ідею Баугаузу Ґропіус виклав в основному «Маніфесті» — чотиристорінковому буклеті зі знаменитою гравюрою «Собор соціалізму» Ліонеля Фейнінгера на обкладинці.
Маніфест про Баугауз із гравюрою Фейнінгера
Найінноваційнішим освітнім аспектом нової школи був її дуалістичний підхід до навчання в майстернях, очолюваних майстром (майстром робіт) і художником (майстром форми). Робота на основі ремісничої праці розумілася як ідеальна єдність художнього дизайну та матеріального виробництва. Будинок Зоммерфельда в Берліні вважається першим спільним творчим актом, виконаним у дусі Баугаузу. Він був спроєктований Вальтером Ґропіусом і Адольфом Меєром (1921–1922), а обставлений предметами меблів, зробленими студентами.
Такий вигляд тепер має головна будівля школи Баугауз у Веймарі. Фото: Tillmann Franz, Bauhaus Verbund
Для Ґропіуса Баугауз став лабораторією мистецтв, де підтримувалася традиційна модель «учень — майстер», але різні дисципліни були поєднані зовсім по-новому. Результат цього підходу мав бути виявлений у дусі досліджень і експериментів, які Ґропіус назвав «фундаментальними дослідженнями», що застосовувалися до всіх дисциплін та їхніх продуктів, від висотних будівель до заварювальних чайників.
Власне у Веймарі Ґропіус залишив мало слідів як архітектор і художник. У 1922 році на головному кладовищі Веймара був представлений його неоднозначний пам’ятник «Березневі полеглі» — жертвам Капповського путчу. Зруйнований націонал-соціалістами, він був відновлений після Другої світової війни. Кабінет директора Баугаузу, мебльований самим Ґропіусом у 1923–1924 рр., також був реконструйований.
Пам’ятник Загиблим у березні, дизайн Вальтера Ґропіуса, Веймар, 1921
1923 року Ґропіус ініціював зміну курсу в Баугаузі й почав із виставки під девізом «Мистецтво та технологія — нова єдність». Школа тепер звернулася до промислових методів виробництва. В підсумку впливовий майстер, художник-експресіоніст і перший директор підготовчого курсу Йоганнес Іттен залишив Баугауз. Ґропіус призначив його наступником угорського художника Ласло Мохой-Надя.
Будівля школи Баугауз у Дессау, спроєктована та побудована Вальтером Ґропіусом. До 100-річчя школи її відреставрували. Фото: Tadashi Okochi
Із переїздом до промислового Дессау в 1925 році почалася нова ера Баугаузу. В цей період, який вважається найкращим і найбільш продуктивним, Ґропіус спроєктував не тільки нову будівлю Баугаузу, відкриту в 1926 році, але й брав активну участь у розробленні низки великих житлових проєктів і раціоналізації процесу будівництва. Серед будівель, створених ним у Дессау, наприклад, будинки для професорів Баугаузу, житловий квартал Дессау-Тертен (1926–1928), серія офісних будівель, включаючи Бюро з працевлаштування.
Житловий квартал Дессау-Тертен, 1926–1928 рр. Фото: Bauhaus Dessau Foundation
У 1928 році Ґропіус, після неоднозначної реакції місцевих політиків на діяльність школи Баугауз, передав посаду директора швейцарському архітекторові та урбаністу Ханнесу Меєру, а сам переїхав до Берліна, де повністю присвятив себе власній архітектурній практиці та просуванню нової архітектури. Найважливіші об’єкти цього періоду включають житловий комплекс Даммерсток у Карлсруе (1928–1929 рр.) та житловий комплекс Сіменсштадт у Берліні (1929–1930 рр.).
Квартал Дессау-Тертен. Наші дні. Фото: Bauhaus Dessau Foundation
У 1934 році Ґропіус емігрував до Англії, а потім до США в 1937 році, де працював професором архітектури у Вищій школі дизайну Гарвардського університету. Його першим архітектурним проєктом у Штатах став власний будинок у місті Лінкольн, Массачусетс. Конструкція будинку поєднує незабутні принципи Баугаузу й елементи американського модернізму. Весь інтер’єр складається з предметів меблів, створених учнями Баугаузу та його викладачами, наприклад, Марселем Бреєром, який теж іммігрував до США і з яким вони тривалий час підтримували стосунки.
Будинок Вальтера Ґропіуса в Лінкольні, Массачусетс. Це його перший проєкт у США
У 1938 році він спільно з Гербертом Баєром організував виставку «Баугауз 1919–1928» у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Він навіть заснував асоціацію молодих архітекторів The Architects Collaborative (TAC), не перестаючи вірити у важливість командної роботи, яку він уже успішно впровадив у Баугаузі. Одним із ключових проєктів, створених у той час Ґропіусом, є аспірантура Гарвардського університету в Кембриджі (1949–1950).
Gropius House на поштовій американській марці
В останні роки свого життя Ґропіус знову часто працював у Берліні. Серед інших проєктів він збудував дев’ятиповерховий житловий будинок у районі Ганзи в 1957 році в рамках виставки Interbau. У 1964–1965 роках розробляв план для Bauhaus Archive у Дармштадті. Він був реалізований у зміненій формі, але в Берліні з 1976 по 1979 роки, вже після смерті Ґропіуса. Після звільнення з посади директора школи Ґропіус присвятив своє життя справі визнання та поширення ідей Баугаузу. Коли він помер у 1969 році в Бостоні, Баугауз був так само відомий, як і його засновник.
