Великою мірою бюро Guess Line Architects своїм успіхом завдячує Львову — місту, яке й створило платформу для зростання архітектурних команд. Починаючи з 2015 року, Львів формував культуру відкритих архітектурних конкурсів, перетворивши їх із формальності на реальний інструмент прозорого архітектурного відбору. Бюро Андрія Лесюка бере участь в архітектурних конкурсах Львова регулярно — і регулярно перемагає.
Та прецедент Guess Line Architects не лише в послідовному лідерстві в конкурсах (хоча жага до перемог, безумовно, відчувається). Команда також доводить, що готова до міждисциплінарних викликів: проєкти бюро охоплюють ландшафтний дизайн, освіту, музейні простори та навіть сакральну архітектуру, що свідчить про глибоке розуміння різних масштабів, типологій і соціальних контекстів. При цьому архітектурний почерк бюро залишається впізнаваним: мінімалізм, стриманість і виразність форм.
Ще одна характерна риса підходу Guess Line Architects — чутливість до складних історичних і соціокультурних тем. Це яскраво закарбовано в Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові та в ескізному проєкті відновлення Музею Романа Шухевича. В обох випадках команда запропонувала стримані, але глибоко осмислені просторові й архітектурні рішення, спираючись на ретельне дослідження травматичного минулого.
«Пам’ятник без пам’ятника»: як створювали Меморіал Героїв Небесної Сотні
За два роки після трагедії хмарочосів-близнюків у Нью-Йорку провели архітектурний конкурс на створення Меморіалу 9/11. Кількість учасників перевищила 5 тисяч: цей конкурс став наймасштабнішим в історії людства. Переміг у ньому молодий американський архітектор ізраїльського походження Майкл Арад. Саме його концепція була втілена на місці веж-близнюків, які зруйнував теракт 11 вересня 2001 року.
Меморіал жертвам атаки на вежі-близнюки 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку. Конкурс на проєктування цього меморіалу відбувся 2003 року й охопив понад 5000 учасників. Автор фото: Axel Houmadi/Unsplash
Напрошується паралель із конкурсом на Меморіал Героїв Небесної Сотні, який Львів організував у 2017 році, за три роки після Майдану. Його масштаби, звісно, не були настільки глобальними, як у Нью-Йорку, проте це був перший великий і незалежний архітектурний конкурс в Україні, який вирішив долю важливого публічного висловлювання з трагічним підтекстом. У конкурсі перемогло бюро Guess Line Architects Андрія Лесюка — теж молодого архітектора, якому на ту мить було 25 років. Команда доволі гучно увійшла у світ української «дорослої» архітектури, адже ідея бюро стала нетиповою для пострадянського середовища, яке звикло до постаментів і глорифікації війни. Львів, на відміну від Києва, 2019 року таки реалізував Меморіал: проєкт став першим новітнім меморіальним комплексом України — без бронзи, велетенських монументів та радянської плісняви. Саме тому його досить часто називають «пам’ятником без пам’ятника».
Меморіал Героям Небесної Сотні у Львові у 2020 році. Комплекс споруджений за проєктом бюро Guess Line Architects, який переміг у всеукраїнському архітектурному конкурсі 2017 року (колектив авторів: Андрій Лесюк, Христина Пундак та Марія Яструбчак). Автор фото: Роман Балук
У 2020 році проєкт переміг у першій Національній премії з ландшафтної архітектури, а 2022 року відзначився номінацією на престижну архітектурну премію Євросоюзу — Mies van der Rohe Award 2022. Дуже високо оцінили ідею головні архітектори Львова — Юліан Чаплінський та його наступник Антон Коломєйцев. Об’єкт став резонансним і в ширшому суспільному контексті, він спричинив палку дискусію: одні відзначали його стриману силу й сучасну мову, інші — критикували за абстрактний підхід до меморіалізації та використання кортенової сталі, що нагадує іржавий метал. Проте Меморіал став першим і найбільш суспільно вагомим проєктом Guess Line Architects, який привернув до бюро чимало уваги.
PRAGMATIKA.MEDIA: Розкажи, із чого все почалось? Як з’явилося бюро Guess Line Architects?
Андрій Лесюк: У часи, коли я був студентом, архітектурні конкурси лише набирали обертів, але я вже повністю в них закохався. На перших курсах я брав участь у конкурсах сам, але в магістратурі зрозумів, що це командна робота. Команда дозволяє набагато краще провести складні аналітичні дослідження й допустити навіть більше помилок. Парадоксально, але помилки можуть щось підсвітити, підказати. Тому в нашому офісі важливо говорити навіть найбезглуздіші речі, адже вони дають важливий контраст, який вказує напрямок руху. Приблизно у 2017 році я сформував ядро команди, яка готова була працювати виключно з конкурсами. Так з’явилось Guess Line Architects. Як повноцінне бюро ми почали існувати лише з 2020 року, а до цього фактично виношували ідею проєкту, формували колектив.
Склад бюро Guess Line Architects у 2025 році, зліва направо: Єгор Перепелюк, Андрій Лесюк, Катерина Іващук, Ярослав Іваськів, Анна Фітель та Михайло Когут. Фото надане Guess Line Architects
P.M.: Меморіал Героїв Небесної Сотні став дуже гучним об’єктом: його обговорювали, критикували, ним захоплювались. Однозначно це було щось нове для української ландшафтної архітектури. Як ви формували ідею, враховуючи, що тоді ще не існувало якісних сучасних меморіальних комплексів?
А. Л.: Коли оголосили цей конкурс, то для нас він став п’ятим чи шостим на тему Небесної Сотні. Ми були дуже добре занурені в тему й контекст. Зрештою, ми вдумливо працювали з місцем: наш підхід полягав у тому, щоб інтегруватись у ландшафт дбайливо, практично непомітно, стела лагідно врізається в пагорб, а не домінує на ньому. До речі, ландшафтне терасування Меморіалу відтворює історичні панорамні тераси, які, згідно з відомостями істориків, існували в цій локації. Тобто проєкт став не лише простором для переосмислення пам’яті про героїв, а й даниною історичній пам’яті.
«Парадоксально, але помилки дають важливий контраст, який вказує напрямок руху»
P.M.: Про Меморіал часто кажуть, що це «пам’ятник без пам’ятника». Поясни цю філософію.
А. Л.: Вона дуже проста: пам’ять живе там, де є люди. І там сьогодні дійсно є люди та життя. Ми не прагнули, щоб на території Меморіалу всі ходили й плакали чи сумували. Там можуть відбуватись різні події — стримані, звісно, але це точно не мають бути лише помпезні урочистості. Навіть коли якась група підлітків сіла й випила там пляшку вина — нічого страшного в цьому не бачимо, життя продовжується, і доказ цього — люди, які там перебувають. Коли об’єкт тільки-но побудували у 2019 році, я майже місяць ходив туди й спостерігав за поведінкою людей. Я бачив військових, які туди приходили в часи АТО, а тепер бачу військових, що приходять сьогодні, під час повномасштабної війни. Нещодавно я помітив чоловіка, який вирішив просто посидіти біля стели. І якщо це хоч на один відсоток допоможе в його реабілітації — для мене це найбільша перемога як архітектора.
Хлопчик катається на самокаті на території Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові. Автор фото: Христина Процак
Мешканці Львова на оглядовому майданчику Меморіалу Героїв Небесної Сотні. Автор фото: Христина Процак
P.M.: Згідно з проєктом, Меморіал мав складатись із двох частин: кортенової стели, яка врізається в пагорб (вона вже побудована. — Прим. ред.), і пішохідного мосту, який би з’єднував пам’ятне місце з парком через вулицю Кривоноса. Чому досі не побудували міст?
А. Л.: Насправді, коли у 2019-му завершили першу частину, одразу почали готуватись до спорудження мосту. Та почалася пандемія, всі бюджетні кошти спрямували на боротьбу з ковідом, а далі — повномасштабна війна. Ми були на низькому старті щодо реалізації, деякі частини мосту вже були зварені й готові до встановлення, міст мав бути ще цікавішим, ніж у проєкті.
P.M.: Ти не раз наголошував, що це не просто звичайний пішохідний міст.
А. Л.: Так, це міст-музей. Якби його побудували, він би став першим мостом-музеєм у Європі. Та нас випередило бюро Б’ярке Інгельса, побудувавши The Twist у Норвегії у 2019 році. До речі, ідея нашого мосту зародилася завдяки випадковій фразі мого батька. Якось він сказав мені: «Зроби той міст непрохідним». Я спершу сприйняв це в штики й кажу, мовляв, що за дурня, міст, навпаки, має бути доступним! Але пройшло кілька годин, і під вечір до мене долітає думка: «А що як міст буде непрохідним лише візуально, а насправді ним можна буде пройти?» Так з’явилась ідея розташувати посеред мосту кортенові пілони з портретами та висловами Героїв Майдану, проходячи повз які люди бачитимуть усе більше й більше світла. Це ще раз доводить, що важливо говорити все, навіть найбільш дивні речі.
Міст-музей — друга частина Меморіалу Героїв Небесної Сотні. Він повинен з’єднати меморіал і паркову зону через вулицю Кривоноса у Львові. Візуалізація: Guess Line Architects
Міст-музей — друга частина Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові, вигляд зсередини. Візуалізація: Guess Line Architects
P.M.: Побутує думка, що насправді, перш ніж закарбувати трагічні події в тканині міст, треба почекати. І не один-два роки, а хоча б 10–20, а то й 30. Як вважаєш, ми не поспішаємо із цим? Чи навпаки, вже зараз треба думати, як меморіалізувати війну та революцію?
А. Л.: Я вважаю, що не потрібно поспішати з реалізацією, але варто вже працювати над проєктами та ескізами, щоб виробляти бачення. Якщо поглянути глобально, то вся наша меморіалізація увічнює боротьбу за Україну. Небесна Сотня — це продовження якихось етапів цієї боротьби. Війна на Донбасі, повномасштабне вторгнення. Це перманентний, безперервний процес боротьби. А меморіал — це висновок із певного етапу, але аж ніяк не загальний результат нашої боротьби. Важливо розуміти цей масштаб.
Проєкт-переможець конкурсу на Меморіальний комплекс у Миколаєві. Меморіал буде присвячений героям, які полягли у війні за Україну. Візуалізація: Guess Line Architects
P.M.: Зазвичай в уявленні більшості проєктувальників меморіал — це бронзова статуя та формальне місце для поклоніння й покладання квітів. Чому так? Знову ж таки — тому що поспішаємо? Чи це банально спадок «совка»?
А. Л.: Звісно, нам треба прощатись із радянськими підходами до меморіалізації, метою яких було домінування над людиною, знецінення її особистості та масштабу. Для цього використовували підхід із центральною композицією, коли є умовна площа, а посеред неї — один помпезний монумент, стела чи пам’ятник. Навіщо тепер формувати ось цю «сковорідку»? Ті, хто досі таке створює, не розуміють, що люди туди прийдуть раз на рік, принесуть квіти, вклоняться й підуть. Сучасні меморіальні місця мають стати іншими, людиноцентричними. Навпаки — треба, щоб це місце притягувало людей, щоб воно ставало елементом міського середовища.
P.M.: Нещодавно оголосили результати архітектурного конкурсу на Меморіал жертвам трагічних подій у Бучі. Перше місце взяла команда з Києва Urban Design. Ви теж подавались, однак залишилися без призових місць.
Проєкт бюро Urban Design, що отримав перше місце в архітектурному конкурсі на Меморіал жертвам російської агресії в Бучі. Візуалізація: Urban Design
Візуалізація Меморіалу в Бучі від Guess Line Architects. Проєкт посів друге місце в конкурсі. Візуалізація: Guess Line Architects
А. Л.: Як на мене, у нас був хороший проєкт. Ми спробували врахувати ті інсталяції, які розташовані на локації. Ми їх врахували та максимально делікатно підійшли до середовища: зробили його спокійним, затишним, щоб люди могли проводити там час. Щодо переможця — не хочу критикувати сам проєкт, але мені здається, що його буде неможливо реалізувати. Коли подаєшся на конкурс, треба розуміти бюджети тих чи інших міст. Цей проєкт надто дорогий і помпезний для Бучі. Його реально втілити лише за донорські кошти з-за кордону.
Нова сучасна мова сакральної архітектури
«Якщо ми говоримо про архітектуру церков незалежної України, то тут усе сумно», — сказав в одному з інтерв’ю Юліан Чаплінський. Дійсно, сучасна українська сакральна спадщина не була якісно переосмислена, архітектори або невпевнено експериментували з постмодернізмом, або ж банально копіювали класичну російську (так, на жаль, російська традиція глибоко вкорінилася в українській сакральній архітектурі) храмову традицію із золотими банями. Дехто намагався імітувати козацьке бароко, яке так чи інакше залишалось імітацією. Можливо, нам не слід чекати в Україні таких радикальних і змістовних висловлювань, як Храм Світла Тадао Андо, проте запит на нову сакральну архітектуру вже давно витає в повітрі. Історія з проєктуванням храму Ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці у Львові — яскравий доказ цього.
Архітектурний конкурс на цей храм проводять уже не вперше: у 2019 році львів’яни неоднозначно відреагували на проєкт, що переміг, критикуючи його за надмірну консервативність. У цьому році місто провело конкурс вдруге й нещодавно оголосило переможців. Guess Line Architects фактично зірвало джекпот, посівши в конкурсі три перших місця та одне преміальне. Першість дістав проєкт, що інтерпретує візантійську традицію крізь призму сучасної пластики: ідея вирізняється хрестоподібною композицією, монолітним куполом та аскетичною цегляною оболонкою. Храм поки що не будуватимуть — реалізувати його обіцяють після війни за кошти парафії. У будь-якому разі місія відповідальна, адже ця церква стане першим за 130 років православним храмом в історичній частині Львова.
Такий вигляд матиме новий православний храм Ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці у Львові, який планують побудувати після війни. Проєкт Guess Line Architects посів перше місце у всеукраїнському конкурсі. Візуалізація: Guess Line Architects
PRAGMATIKA.MEDIA: Вам дістався майже весь призовий фонд конкурсу на проєкт храму. У мене питання — які взагалі відчуття, коли зриваєш «великий куш» у такому відповідальному проєкті?
Андрій Лесюк: Перша емоція — шок. Ми були настільки шоковані, що лиш на третій день зрозуміли, що це реальність. Ми молилися, аби хоч одна наша робота посіла якесь місце. Після перемоги ми бачили деякі проєкти конкурсантів (за першість змагалися 25 проєктів. — Прим. ред.), і серед них були непогані роботи.
P.M.: Кожен із призових проєктів — індивідуальний, із відсиланням до регіональної стилістики й контексту, але при цьому втілений через призму сучасної архітектури. Чи не було побоювання, що різкий контраст із необароковим храмовим надбанням Львова відштовхне містян? Чи не боялись критики релігійних спільнот і звинувачень у десакралізації?
А. Л.: Звісно, у Львові, де домінує барокова сакральна мова архітектури, такий крок міг би викликати подив. Але для нас було важливо створити простір, що говорить до сучасної людини — без пафосу, через стриманість і чистоту форм. Ми свідомо відмовилися від історичної стилізації, бо я певен, що найглибша форма пошани до традиції — це не буквальне цитування, а її переосмислення. При цьому ми не зрікалися спадкоємності. Навпаки, проєкт-переможець запроєктований із цегли — матеріалу, який тісно пов’язаний із давньоруськими святинями і є прямим відсиланням до візантійської архітектурної традиції. А сама форма храму з вузькими прорізами нагадує оборонні церкви XV століття. Для нас це була можливість не стилізувати минуле, а працювати з його глибинними архетипами.
Проєкт храмового комплексу Ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці, що посів друге місце в конкурсі. Візуалізація: Guess Line Architects
Проєкт храмового комплексу Ікони Пресвятої Богородиці Скоропослушниці, що посів третє місце в конкурсі. Візуалізація: Guess Line Architects
У цьому сенсі важливим орієнтиром для нас були роботи українсько-канадського архітектора Радослава Жука. Його модерністські храми доводять: сучасна архітектура може бути не менш сакральною, ніж традиційна. І вона добре сприймається релігійною спільнотою. Ви ж чули про церкву Різдва Пресвятої Богородиці? Це приклад сучасної сакральної архітектури, який не викликає заперечень у церкви, а у Львові є багато людей, яким ця будівля дуже подобається.
«Архітектурні конкурси — це не лотерея, коли кидають кульки з твоїм іменем у барабан»
P.M.: Дехто закидав вам, що велика кількість робіт у цьому конкурсі збільшувала шанси вашого бюро на перемогу. Чи дійсно це так працює?
А. Л.: Ні, це так не працює, це не математика. На деякі конкурси ми подавали по декілька проєктів і не отримали взагалі нічого. Люди чомусь думають, що це наче лотерея: ти кидаєш кульки зі своїм іменем у барабан, і тоді шанси, що витягнуть твою кульку, зростають. Насправді ймовірність цього дуже мізерна. Якщо твої роботи будуть жахливі, то хоч 10 робіт подавай, ти нічого не візьмеш, тому що все-таки останнє слово за журі. І якщо рівень журі високий, вони не дозволять поганим проєктам відбутися.
P.M.: Призовий фонд цього конкурсу становить 600 тисяч гривень, майже всі кошти дістануться вам. Чи реально заробляти на конкурсах?
А. Л.: Зазвичай призові фонди конкурсів досить невеликі, особливо якщо порівняти ці гроші із часом та ресурсами, які ми інвестуємо. Вони дозволяють покривати лише наші першочергові потреби та оренду офісу. Ми маємо й приватні замовлення, але це близько 10% нашого бюджету. Направду ми змогли повноцінно почати працювати як бюро у 2020 році завдяки перемозі в конкурсі на проєкт готелю на вулиці Дорошенка (винагорода за перше місце становила $20 тисяч. — Прим. ред.).
Скандальний та сучасний: про готель на Дорошенка
Готель на вулиці Дорошенка у Львові став черговим тріумфом команди Лесюка й водночас найбільш резонансним проєктом. До будівництва була прикута пильна увага львів’ян, оскільки ділянка в історичному центрі потрапила під забудову зі скандалом. Тут важливо розуміти контекст: на цій ділянці раніше були розташовані дві будівлі, які під час Другої світової зруйнувала бомба. Руїни знесли, а на їхньому місці утворився стихійний торговий майданчик із МАФами та зупинкою транспорту. Місце поступово перетворилось на громадський простір — львів’яни активно користувалися ним і вимагали перетворити його на міський сквер.
Архівне фото будівель на вулиці Петра Дорошенка у Львові, що були пошкоджені під час Другої світової війни. Джерело зображення: Facebook Антона Коломєйцева
Однак 2019 року влада передала ділянку у власність львівському бізнесменові Григорію Козловському, а згодом власницею землі стала його донька Софія Максимець. Почалася підготовка до будівництва, громадськість була обурена, на паркані будмайданчика з’явився напис: «Вкрадено у львів’ян». Архітектурний конкурс, ініційований 2020 року владою міста, став компромісом між громадським запитом і планами бізнесу.
Серед понад 70 проєктів найкращим визнали рішення команди Андрія Лесюка: архітектори дбайливо вписали готель в історичне середовище, врахувавши парцеляцію традиційної забудови та архітектурний масштаб простору. Сам проєкт бурхливо обговорювали: звучали як критичні, так і схвальні оцінки. Зрештою архітектурна спільнота зійшлась на тому, що це один із найкращих зразків сучасної української архітектури, делікатно інтегрованої в історичний контекст. Фасад готелю звільнили від риштування в січні 2025 року. «Прикладів таких якісних будівель в історичному середовищі у нас небагато. Це однозначний претендент на пам’ятку архітектури XXI століття», — вважає головний архітектор Львова Антон Коломєйцев.
Проєкт готельного комплексу від Guess Line Architects переміг у конкурсі 2020 року з-поміж понад 70 робіт. Візуалізація: Guess Line Architects
Фасад готелю на вулиці Дорошенка, побудованого за проєктом Guess Line Architects, січень 2025 року. Автор фото: Владислав Муравський
PRAGMATIKA.MEDIA: Ваш проєкт визнали найкращим у конкурсі, в якому змагалися 75 учасників, були навіть міжнародні команди. Як гадаєш, що принесло перемогу саме вам?
Андрій Лесюк: Одним із головних завдань конкурсу було збереження громадського простору, який утворився навколо зупинки. Людям подобається цей шматок території, де вони навіть очікують на когось. Дуже важливо було не порушувати габаритів цієї зони. Ми візуалізували багато концепцій і зрештою наважились на сміливе рішення — проєктувати консоль, щоб підняти другий, третій і четвертий поверхи готелю над зупинкою, аби на рівні «партеру» з’явилось більше простору. Інших учасників, підозрюю, погубило те, що вони використовували там колони чи ігнорували цю умову. Ми ж перемогли, на мою думку, завдяки консолі, яка відповідала технічному завданню конкурсу. Загалом проєкт підійшов замовникові, й він згодився на додаткові витрати заради консолі, яка дозволяла віддати простір вулиці для людей. Замовник не втручався в архітектуру та не вимагав змін до проєкту, а дозволив його реалізувати саме так, як було задумано. Це насправді дуже велика рідкість.
P.M.: Міцність консолі вражає: вона здатна втримати чотири 50-тонних танки. Хто допоміг реалізувати це технічно складне завдання?
А. Л.: Найкрутіші конструктори у Львові — Андрій Пелех та його команда. Я мріяв із ним працювати ще з Політехніки, як тільки-но послухав його першу лекцію. Це дуже потужні фахівці, які захищали наукові роботи в європейських вишах і працюють на проєктах за кордоном. Ми з Пелехом також будували Меморіал Небесної Сотні.
Другий, третій і четвертий поверхи готелю розмістили на консолі. Конструкторські розрахунки проводило бюро Pele Engineering. Фото: Катерина Іващук
P.M.: В цілому ваш проєкт отримав схвальні оцінки та відгуки архітектурної спільноти. Проте не обійшлось без хейту: критикували торець готелю, який нібито надмірно височіє над кутовим будинком. Над цією будівлею планується надбудова мансарди, й дехто навіть звинувачував ваше бюро в тому, що торець зробили заради мансарди.
А. Л.: Люди дійсно критикують торець. Але це смішно, бо над кутовим будинком нависає торець і з іншого боку, значно більший. Львів — місто торців. Історичний центр неоднорідний, бо висота будівель із часом постійно збільшувалася. Вийдіть на проспект Свободи: звідусіль стирчать торці. Але люди чомусь помічають тільки той, що над готелем. Чи знали ми, що планується надбудова мансарди поруч? Ні, цю мансарду вирішили будувати через архітектурний конкурс, який місто оголосило значно пізніше — у 2022 році.
P.M.: Твоє бюро також подавалось на цей конкурс, однак перемогла команда Replus Bureau.
А. Л.: Так, ми подали дві роботи й не взяли жодного місця. Але проєкт Replus Bureau значно кращий, тож чудово, що вони перемогли. Вони вже зуби з’їли на подібних проєктах, у них багато досвіду з історичною спадщиною, це їхнє. Якщо проєкт буде реалізований, то він стане дуже гарним прикладом роботи з мансардними дахами. І над цим точно має працювати Replus.
Проєкт мансарди на історичному будинку по вулиці Дорошенка від бюро Replus. Проєкт переміг в архітектурному конкурсі від 2022 року. Візуалізація: Replus
P.M.: Львів сьогодні — фактично єдине місто України, де архітектурні конкурси реально працюють. Усе йде до того, що вони стануть обов’язковими для всіх у місті, навіть для девелоперів, чи ні? Як, на твою думку, Львову вдалося відновити культуру архітектурних конкурсів? Наскільки великим у цьому сенсі є вплив міського голови Андрія Садового?
А. Л.: Передусім, гадаю, на це був запит містян. Та, мабуть, найбільше місто завдячує Юліанові Чаплінському, який був головним архітектором Львова у 2015–2019 роках, це частковойого ідея — відновити таку демократичну процедуру й зробити її прозорою. Він фактично налагодив усю цю роботу. Спершу місто замовляло організацію конкурсів у приватної компанії, а пізніше вже почало формувати завдання й організовувати процес самостійно. Конкурси проводять дедалі якісніше — до цього теж докладається нинішній головний архітектор міста Антон Коломєйцев. Звісно, що міський голова теж має вплив. Якби не було зеленого світла від влади, нічого б не вийшло. Та мені здається, що головне — це спільне бажання всіх учасників процесу.
Про багатоповерхівки й контраст Львова та Києва
Київ посідає 9-те місце у світовому рейтингу мегаполісів за кількістю хмарочосів. Формально це могло б свідчити про динаміку економічного розвитку. Однак столиця України радше демонструє парадокс вертикального зростання на тлі економічної стагнації та містобудівного хаосу. Висотна забудова Києва — це зазвичай наслідок приватних інтересів, а не результат стратегічного бачення. А системні інфраструктурні проблеми тільки підсилюють загальну кризу міського розвитку. На контрасті з Києвом Львів показує виважене ставлення до історичного контексту: його центр залишається цілісним і захищений статусом об’єкта спадщини ЮНЕСКО. Попри те, що урбаністичні виклики обох міст суттєво різняться, контраст між висотними амбіціями столиці та містобудівною стриманістю Львова наче натякає: в Україні катастрофічно бракує нової та якісної містобудівної політики, що базувалась би на відкритих архітектурних конкурсах і змаганнях.
PRAGMATIKA.MEDIA: Як вважаєш, якщо Львову навіть під час війни вдається налагоджувати міські процеси, то чому цього не може Київ?
Андрій Лесюк: Можу говорити лише як архітектор, який бачить потенціал конкурсів. Але без бажання всіх, зокрема й міського голови, діла не буде. Я не беруся судити мера Києва, та відсутність архітектурних конкурсів означає, що демократія в архітектурі або відсутня, або відходить на задній план. Це погано. В Києві я бачу залучення хороших фахівців, зокрема, до благоустрою вулиць. Але ці речі теж реалізували здебільшого завдяки активним людям — якби не вони, то цього б не сталось.
«Київ — це не Мангеттен із метро, парками й вивіреним масштабом кварталів. Це радше вертикальні анклави, які ізолюють людей»
P.M.: Тобто різниця між Львовом і Києвом, якщо коротко, в тому, що у Львові є активна громада і місто її чує, а в Києві її ігнорують?
А. Л.: Щось усе-таки місто вловлює, але цього дуже мало. В Києві є хороші зразки нової архітектури, але паралельно досі будують «монстрів» і мурашники. Проблема в тому, що кожен замовник будує те, що хоче. Місто однозначно потребує архітектурних конкурсів. Якщо їх запровадять і в Києві, я гадаю, що вся архітектура підніметься на значно вищий та якісніший рівень. Бо конкурси — це демократія, правильний розвиток архітектури, від них виграє все місто: локація — бо там створюють цікавий проєкт; забудовник чи інвестор — бо отримує якісний продукт; архітектори — бо реалізовуються як фахівці. Конкуренція й суперництво завжди допомагали розвиватись. Я навіть по Львову бачу, наскільки виріс рівень архітектури та будівельної культури. За останні 10 років він буквально підскочив. Раніше це була жахлива пінопластова архітектура, а зараз навіть посередні забудовники щось думають і намагаються мислити ідейно.
Панорама центру Києва, де висотна житлова забудова конкурує з монументом «Батьківщина-Мати» за роль міської домінанти. Автор фото: Євген Котенко
P.M.: Антигуманне висотне житлове будівництво — одна з найбільших проблем Києва. В історичному центрі давно порушені всі допустимі межі, тоді як у Львові історичну панораму бережуть як зіницю ока. Як гадаєш, чи настане переломний момент, коли ріст міста у висоту припиниться і столиця схаменеться? Чи навпаки — це нормальний розвиток сучасного мегаполіса?
А. Л.: Це точно не ознака розвитку, а радше симптом хаосу. Ми не маємо справжнього мегаполіса, який органічно виріс і потребує вертикального розширення: ми маємо фрагментоване, незбалансоване місто, де замість системного планування часто працює принцип «де можна — там і будуємо». Та проблема в тому, що ми будуємо високо, але не щільно. Ми ростемо вгору, не вирішивши проблем інфраструктури, транспорту, зелених зон, громадських просторів. Це не Мангеттен із метро, парками та вивіреним масштабом кварталів. Це радше вертикальні анклави, які ізолюють людей і не формують міського середовища.
Комплекс Viking Park у Львові як приклад сучасних архітектурних рішень. Джерело фото: AVR Development
Я гадаю, що переломний момент настане. Це не обов’язково має бути раптове «прозріння», але, швидше за все, поступове усвідомлення того, що місто як організм не витримує таких навантажень. Можливо, ми дійдемо до цього через втому — від забрудненого повітря, трафіку, відчуження. А можливо, через появу нового покоління урбаністів і архітекторів, які бачитимуть цінність у горизонтальному, щільному, але людяному місті.
P.M.: У вашому портфоліо, до речі, є один проєкт житлової багатоповерхівки — і він у Києві. Розкажи, що це за будівля.
А. Л.: Це проєкт, який ми подавали на закритий архітектурний конкурс від «Ковальської». Наше бюро взяло в у ньому п’яте місце, проєкт не буде реалізовуватись. Ми вирішили спробувати в житлову архітектуру, але зрозуміли, що це не зовсім наша історія. Звісно, ми можемо зробити крутий житловий будинок, але нам цікавіше працювати в ніші контекстуальної громадської архітектури.
«У Києві я або взагалі б не працював архітектором, або намагався б з усіх сил реалізуватись і в такому середовищі»
P.M.: Твій успіх великою мірою зумовлений контекстом Львова. Ти тут народився і сформувався як архітектор, твої професійні досягнення теж зосереджені в цьому місті. Як гадаєш, ти зміг би протистояти тиску мегаполіса на кшталт Києва, де панує агресивний девелопмент, і продовжувати робити якісну архітектуру?
А. Л.: Виникають кардинально протилежні думки: або я взагалі б не працював архітектором, напевно, або намагався б з усіх сил реалізуватись і в такому середовищі. У мене та моєї команди достатньо наснаги й харизми, щоб вижити будь-де.
P.M.: Ще один ваш знаковий проєкт — утопічний живий хмарочос у Нью-Йорку, з яким ви перемогли в міжнародному конкурсі eVolo Skyscraper Competition 2021 року. Згідно з проєктом, хмарочос із павловнії може бути «пророщений» завдяки спеціальним напрямним конструкціям і системам поливу. Колись такі будівлі дійсно стануть реальністю чи це все ж таки утопія?
А. Л.: У такому масштабі це, звісно, утопія, але є нюанс: із дерева та різних рослин уже сьогодні створюють меблі, декор, «вирощують» живі мости й дійсно ними користуються. Тобто це вже реальність, але поки дуже несмілива. В нашому проєкті ми вирішили запропонувати альтернативний підхід до висотного будівництва в майбутньому. Основою таких будівель може стати павловнія, відома як алюмінієве дерево. Вона росте у п’ять разів швидше, ніж звичайні дерева, дуже міцна й легка. Є лише одна проблема: рано чи пізно павловнія припиняє свій ріст, оскільки через гравітацію рослина не має сили постачати воду та енергію до верхівки.
Ми запропонували рішення: а що як рослині допомогти в цьому? Живити її постійно та скеровувати ріст? Тобто наша проєктна пропозиція містила ще й певні науково-біологічні дослідження. Якщо всі ці чинники врахувати, то ми зможемо за кілька років вирощувати об’єкт певної висоти. Звичайно, сьогодні технологічно це неможливий процес, але хто знає, що може статися в майбутньому в розвитку подібних речей.
Візуалізація живого хмарочоса з павловнії на тлі панорами Нью-Йорка. Джерело зображення: Guess Line Architects
P.M.: На твою думку, хто в сучасній архітектурі сьогодні попереду всіх, хто випереджає час?
А. Л.: Головні претенденти — Б’ярке Інгельс (BIG) та MVRDV. Але на арену також виходять невеликі європейські команди, які працюють із контекстом, із місцем, із соціальним компонентом. Що стосується України — для нас завжди були взірцевими концепції архітекторів Віктора Зотова та Олега Дроздова, вони й досі мають сильний вплив.
P.M.: До речі, Віктор Зотов після вашої перемоги в конкурсі сказав, що вам «уже затісно в Україні». Ти відповів, що лупаєте скалу Європи. Що ти мав на увазі?
А. Л.: Передусім європейські архітектурні конкурси. Ми подаємось у різні країни: зараз беремо участь у трьох конкурсах, а загалом протягом 2024 року запроєктували близько п’яти об’єктів. У конкурсі в Естонії посіли третє місце, розробивши для міста Тапа проєкт меморіалу на тему війни за естонську незалежність. Архітектура в Європі — це конкурси. Взяти, наприклад, Німеччину: половина їхніх відомих бюро досягла успіху завдяки архітектурним конкурсам, до того ж переважно закритим. Але щоб ти потрапив у закритий конкурс, треба мати гарне бюро й гарну репутацію.
Архітектор Андрій Лесюк. Фото надане Guess Line Architects
P.M.: «Мріємо захопити світ» — фраза, яку ти сказав в інтерв’ю «Суспільному» від 2021 року. За ці чотири непрості роки щось змінилось? Бажання «захопити світ» не зникло? Чи навпаки — його стало більше?
А. Л.: Зараз ці слова звучать трохи дивно, але, звісно, йшлось передусім про бажання реалізувати свої проєкти та зробити щось масштабне для суспільства, для України, для Європи та й людства взагалі. Але архітектура — це гра в довгу. Можливо, ми ніколи до цього не дійдемо, але однозначно — зараз цього бажання стало ще більше.
