Слова героя, які ми винесли в заголовок, чіпляють простотою та вичерпністю. Напевне, так тоді почувалася більшість українців. 24-го лютого ми всі прокинулися в зміненій реальності, іншими. Архітектор Олександр Горбань — випускник НАОМА, засновник архітектурної студії «Horban architects». За його безпосередньою участю були розроблені концепції об’єктів, без яких, напевне, вже важко уявити сучасний Київ: це мостовий велосипедно-пішохідний перехід від парку «Хрещатий» до Володимирської гірки (скляний міст), нові сходи на Пейзажній алеї та Алеї художників.
Олександр — учасник Революції гідності та небайдужа до майбутнього України людина, що він продовжує доводити щоденно в умовах війни. В інтерв’ю говорили про його внесок у захист країни, про суспільство та українську архітектуру — без неї нікуди.
На щастя, саме того тижня, на який було заплановано розмову, Олександр Горбань перебував у Києві. Навіть за обставин, що наша бесіда відбулася не офлайн, а телефоном, усвідомлювати те, що він зараз удома, а не в мандрівках небезпечними зонами, на позиціях чи в окопах, було приємно й тепло. Це дало особливе натхнення говорити не тільки про реалії війни, але й про обнадійливе та мирне — ідеї, проєкти, майбутнє.
Фото з особистого архіву Олександра Горбаня
З першого дня повномасштабного вторгнення росії Олександр Горбань приєднався як доброволець до «Аеророзвідки» — це неприбуткова громадська організація, яку було засновано групою волонтерів ще у 2014 році, коли вперше виникла нагальна потреба спостерігати за переміщенням ворога з повітря. Багато операторів коптерів, які раніше брали участь у цій роботі на добровольчих засадах, нині стали військовими і працюють у своїх підрозділах, але функції «Аеророзвідки» такі самі — вона забезпечує українських військових розвідувальними безпілотниками, допомагає з їх ремонтом або кастомізацією під певні задачі. Ці дрони та «оркокоптери», як називають їх самі аеророзвідники, — це не тільки безпосереднє спостереження і дані, але й карти, прогнозування, це сотні знищених ворожих танків і складів, зупинені колони техніки.
«Ми літаємо, розвідуємо, збиваємо і бомбім їм техніку», — посміхається Олександр. Без іронії, ефективність аеророзвідки важко переоцінити. Про вагомий внесок в оборону України наших аеророзвідників багато писали й пишуть поважні іноземні видання, лише деякі з них — Bild, The Guardian, Der Spiegel, Daily Mail, The Sun.
Тож якщо ви думаєте, як найефективніше використати свій донейт, — можна допомогти «Аеророзвідці» зібрати на чергову «пташку». Закликаємо вас зробити це негайно.
Олександр Горбань у цій справі не сам, а ще з двома архітекторами — братом Олексієм і давнім другом Олексієм Шемотюком.
Архітектор розповідає: ніякого власного досвіду, наближеного до військового, не мав до 24 лютого, саме в цій частині розмови і прозвучала та фраза про «заснув-прокинувся», яку ми вивели в початок розповіді. Але про реалії війни і служби знав від брата й Олексія Шемотюка, які вже мали військовий досвід у 2016–2017 роках.
«Це звучить дико в ХХІ сторіччі, — що можна просто взяти і зайти з військами, піхотою в чужу країну, тим більш таку велику, як наша»
Саме Олексій Шемотюк розбудив його вранішнім дзвінком 24 лютого одним словом: «Почалося». Олександр Горбань пригадує, як підійшов до вікна з видом на річку, а далі почув вибухи.
«Усе це вже висіло в повітрі. Велика вірогідність того, що станеться повномасштабне вторгнення. Звісно, не хотілося вірити, бо це звучить дико в ХХІ сторіччі, — що можна просто взяти і зайти з військами, піхотою в чужу країну, тим більш таку велику, як наша. Тому сприйняти все було непросто. Але, звісно, ми готувалися. Я навіть купив пару каністр бензину, якусь їжу довготривалого зберігання, відвіз маму у Кропивницький. Тобто наче щось готував, але до кінця в це не вірив», — згадує свої тодішні емоції Олександр Горбань.
Фото з особистого архіву Олександра Горбаня
Збір «Аеророзвідки» був приблизно за тиждень до того — там теж готувалися. Вирішували, хто зможе в «Час Ч» швидко залишити дім і почати діяти. За словами архітектора, 24 лютого на всі важливі рішення у нього було близько 8 годин.
Варіантів, куди піти, щоб бути максимально корисним, було два: місцева тероборона або аеророзвідка, і він обрав другий. Із дронами раніше трохи працював, приблизно за 1,5 року до подій придбав квадрокоптер для архітектурних справ і сам почав «літати» на ньому.
«По-перше, це було мені цікаво. По-друге, дрон дуже помічний в архітектурі. І якось так це стало помічним і у війні», — зазначає Олександр.
Фото з особистого архіву Олександра Горбаня
PRAGMATIKA.MEDIA: Олександре, дякуємо за ваш час і можливість поговорити. Переходячи до запитань, чи є таке, що може дратувати військового або людину, наближену до військової справи? Ми, цивільні, знаємо, що не варто обговорювати розташування, кількість сил, викладати фото тощо. Але, можливо, є речі, які просто докучають.
Олександр Горбань: Мене взагалі нічого не дратує, абсолютно. Якщо військовому щось не можна розповідати, він це так і скаже — що не можна, і я сам кажу зазвичай. Тож усе нормально.
P.M.: Як змінилося ваше життя? Ви багато їздите країною, це зовсім інші функції, виклики та ризики, ніж раніше. Наскільки легко архітекторові, що проєктує та будує, бачити руйнування, які сталися внаслідок обстрілів або під час бойових дій?
О. Г.: Мені здається, відповідальність архітектора та військового дуже близькі між собою. Те, що ми, архітектори, будуємо, розраховане років на 80, а то й більше. Якщо не помиляюся, в нормах якості будівництва закладено 100 років. Тому це дуже велика відповідальність — будівлі та об’єкти стоятимуть і впливатимуть на декілька наступних поколінь людей.
На війні ж ти розумієш, що все зруйноване — назавжди. І це теж велика відповідальність — намагатися зберегти, не наробити шкоди. Не зашкодити нікому, хто може бути всередині. Наша армія, ЗСУ докладають великих зусиль, щоб не шкодити рідним містам, на відміну від кацапів, які руйнують усе на своєму шляху і буквально зносять міста.
Тож війна — це теж відповідальність. Відповідальність не загинути глупо — бо навіть якщо тобі все одно, то є родичі, друзі, перед якими ти відповідальний. Якщо тебе не буде, ти вже не будеш приносити користь. Для мене важлива ефективність усього, що я роблю.
Олександр Горбань: «Мені здається, відповідальність архітектора та військового дуже близькі між собою»
P.M.: Про ефективність. Цивільному населенню держава каже: ваша важлива робота зараз — працювати, бути ефективним на своєму місці, не давати країні гальмувати. Те ж саме стосується бізнесів. Ми реагуємо на реальність після повномасштабного вторгнення по-різному. Є люди, які перераховують кошти на потреби ЗСУ, займаються волонтерством. Є люди, активні в інфопросторі. Є ті, хто абстрагується від реальності, закривається і намагається жити так, ніби нічого не змінилося. Як, на вашу думку, людина, містянин може максимально допомагати країні й армії, бути ефективним?
О. Г.: Донати — дуже важлива річ, особливо стосовно таких фондів, як «Повернись живим» або «Фонд Притули», вони молодці. Возити щось, допомагати в логістиці — це просто супер. Але працювати теж дуже важливо. Я зараз приїхав у Київ, і хтось каже: «Ой, у місті забули, що таке війна». Так це і класно, якщо вони забули, що це таке. Бо нами все і робиться для того, щоб люди забували. Не в сенсі зробити видимість, ніби війни немає, в інфопросторі це постійно має бути. Але місто має жити своїм життям! Життя продовжується, і ми всі тут про життя, а не про смерть, тому це нормально.
У нас дуже класні люди, у нас можна переймати великий досвід самоорганізації. Більшість українців вкладаються в армію, допомагають самостійно, хочуть знайти, шукають і знаходять можливість підтримки фронту. Я це бачу постійно. Це було і в 2004 році на Майдані, і в 2014. В екстремальній, небезпечній ситуації наші люди починають гуртуватися і поводити себе як один організм. Ми вже є нацією завдяки цьому!
P.M.: Як вам здається, зважаючи на геополітичні та історичні контексти, чи був у нас шанс не стикнутися з військовою агресією росії? Чи могли ми цьому запобігти, якби були в чомусь більш активні?
О. Г.: Мені здається, могли б це унеможливити. Якщо б одразу після набуття незалежності почали наш шлях до Європи, до НАТО, стали б більш активно боротися з корупцією, але…
На мою думку, шлях до повноцінної незалежності і самостійності від росії став би коротшим, якщо б першим президентом ми обрали Чорновола. Його загибель поставила великий хрест на цьому всьому. Ну і взагалі ми можемо обрати когось на свою голову, як колись Януковича або київського мера Черновецького. На жаль, таке буває в демократії. Ми пішли трішечки іншим шляхом, за це, в принципі, зараз всі і розраховуємося. Це вже зрозуміло. Але принаймні у нас є демократія, адже свобода — це найцінніше, що може бути.
P.M.: Чи часто вдається бачитися зараз із колегами, спілкуватися з ними? Ви берете участь в обговореннях реконструкції країни?
О. Г.: Так, я тримаю руку на пульсі, все ж таки я архітектор! Коли ми переможемо, я повернуся до архітектури. Звісно, я в курсі всіх рухів, що відбуваються, спілкуюся з колегами, коли приїжджаю в місто.
P.M.: Поділіться своїми думками й оцінками планування і концепцій відбудови, наприклад, участі в ній інших країн і залучення міжнародних спеціалістів.
О. Г.: У мене є чітка позиція щодо іноземних архітекторів — вони обов’язково повинні бути залучені до відбудови України. Це важливий момент, і я думаю, дуже корисний для наших архітекторів. Як не крути, більшість українських архітекторів, як я це уявляю, беруть приклад з іноземних колег. Раніше, до 2014–2015 року, це відбувалося майже під копірку. Спочатку копіювали російських архітекторів, я бачив, наскільки це було поширено. Ті ж і собі копіювали європейських. Таким чином ми копіювали скопійоване. На щастя, після 2014 року тенденція змінилася — ми почали напряму спілкуватися з європейськими колегами і набувати свого досвіду. Тому європейський досвід і реалізовані приклади сучасної архітектури на нашій території, в наших реаліях нам конче потрібні.
Я не суджу, гарні чи погані наші архітектори. У нас є різні. Але обмін досвідом, відкриті кордони, зокрема й культурні, — мають бути обов’язково. Певні знакові споруди повинні побудувати архітектори зі світовим ім’ям, це абсолютно нормальна практика. Наприклад, коли після падіння Берлінської стіни в Берліні будували Sony Сenter, у проєкті брали участь кілька архітекторів, і не тільки німецьких. Тобто це нормальний досвід, і ми маємо його прийняти. Роботи в Україні буде багато для всіх, це абсолютно точно — і для європейських архітекторів, і для українських. Світовий досвід у реалізації відбудови нашої країни нам конче потрібен.
P.M.: Не пригадаю, де саме, але траплялась така думка, що іноземні фахівці професійні, втім, можуть більш відсторонено ставитися до проєктів. Скажімо, вкладаючи розум, але не душу, тому що вони не пережили персональної втрати. Тому важливо консультуватися з місцевими архітекторами і краєзнавцями, бо вони ліпше знають історію краю та вихідні дані, ми більш емоційно ставимося до того, що було пошкоджено або зруйновано.
О. Г.: Можу запропонувати подивитися на пейзаж будь-якого міста, наприклад, на пейзаж Києва, який забудували наші київські архітектори. І в принципі все стає зрозумілим. 30 років вони забудовують Київ своїми спорудами, і тільки в останні вісім років почали з’являтися притомні та більш-менш нормальні будівлі, які мають сучасний вигляд і не дисонують із середовищем. Тому ставлення залежить виключно від професіоналізму. Будь-який архітектор-професіонал, український чи ні, починає з контексту, в якому хоче творити, з досліджень місцевості, з опитувань мешканців.
P.M.: Ви були на Майдані, зараз захищаєте Україну від ворога. Можна також пригадати ваш маніфест і боротьбу проти незаконного розміщення МАФа-каплиці біля фундаменту Десятинної церкви (на Олександра Горбаня тоді було відкрито кримінальну справу, наразі закриту, судовий процес про законність установлення МАФа триває досі. — Прим. ред.). Багато енергії ви віддаєте, щоб змінювати світ навколо вас, покращувати дійсність. Не можете інакше?
О. Г.: Взагалі так. Я намагаюся робити суспільно важливі, корисні речі — і з погляду архітектури, і в цілому. Наприклад, ми спільно з архітектором Юрієм Ковальовим розробили концепцію сходинок на Пейзажці, і завдяки цьому згодом почалася загальна реконструкція Пейзажної алеї. Хотілося б, звичайно, робити більше, активніше. Попереду велике майбутнє!
P.M.: До речі, який проєкт викликає особливі теплі відчуття, а за яким, можливо, шкодуєте або він не був реалізований?
О. Г.: Улюбленим реалізованим проєктом залишаються сходи на Алеї художників, усе ж таки це повноцінне моє авторство: я розробляв і концепцію, і проєктну документацію. Завдяки їхній появі перед Андріївською церквою зверху замість заднього двору сусідньої будівлі утворився пішохідний простір із панорамою міста. Важливим прагненням було зберегти якомога більше зелених насаджень схилу, тому сходи збирались як конструктор LEGO. На монтаж привозили крупні частини — сходові марші, площадки, і вони монтувалися безпосередньо на колони. Це будівництво було настільки «ювелірним», що під кожне дерево спеціально підрізали перила.
Велосипедно-пішохідний міст, на мою думку, залишається одним із найефектніших. Я працював над ним у складі архітектурного бюро «Проектні системи» на чолі з Андрієм Миргородським (Project Systems LTD), доробляли проєкт уже без мене. Але якщо зіставити 2 зображення — мою візуалізацію і побудований міст, — то значних змін він не набув.
Сходи на Алеї художників, Київ. Фото з особистого архіву Олександра Горбаня
Щодо проєктів, які не були здійснені, то, думаю, у кожного архітектора таких багато. Згадаю один: багатофункціональний офісно-готельно-житловий комплекс у Києві, де наче і багато всього, але при цьому він дуже компактний і, як мені здається, гарно доповнює навколишній простір. Сподіваюся, ми його реалізуємо, а наскільки він вдалий — оцінку дасть суспільство, воно у нас активне.
Висловлювати свої думки, обговорювати я вважаю правильним. Це для архітектора дуже корисно, щоб не закриватися у своїй мушлі. У нас така професія, що ми можемо замкнутися від усіх і щось напроєктувати. Постійно мати контакт зі світом, чути думки громади — дуже важливо. До речі, повертаючись до теми європейських архітекторів, наскільки я знаю, вони постійно мають цей контакт із громадськістю.
Велосипедно-пішохідний «скляний» міст у Києві, фрагмент. Фото: Max Bovkun / Unsplash
Незважаючи на те, що довколишні «декорації» далеко не розслаблюючі, а кількість особистого вільного часу обмежена, Олександр Горбань справді тримає руку на пульсі сьогоднішніх архітектурних подій. Обговорюючи останні дискусії, конференцію про відновлення, яка була проведена в Лугано, він констатує: обговорень ще буде дуже багато. Стала конкретика, на його думку, почнеться тільки після завершення війни. До того треба обговорювати стратегії.
За словами Олександра, умова, за якої будь-яка відбудова стане можливою, тільки одна: це перемога України. Але і тут можуть бути варіанти: чи це буде повноцінне звільнення всіх територій у межах 1991 року, чи території Криму та Донбасу залишаться тимчасово окупованими, і тоді процес буде більш тривалим. Та й новий військовий конфлікт із росією може відбутися знову. Виходячи з такого контексту, треба розробляти стратегії, і вони повинні бути гнучкими.
«Не починати проєктувати «доміки», хоча, можливо, десь у звільнених регіонах уже конче потрібне житло, але в цілому розробляти глобальну стратегію відбудови України, починаючи з концепції, як це робити в різних випадках», — зазначає архітектор.
«Ми розуміємо, що для нас є лише один варіант — перемога. Але росія не розвалиться, ми це розуміємо. Контекст агресора й контекст кацапні, яка нам постійно буде допікати, — теж фактор впливу. Якщо всі ці фактори зібрати докупи, стає зрозумілим, де ми знаходимось і що далі робимо. Чи потрібні бомбосховища, укріплені житлові райони, домівки. Як ми будемо будувати, чи підемо за сценарієм Ізраїлю, чи за іншим. Чи будемо евакуювати населення, якщо будуть ракетні обстріли… Тут багато моментів, які треба спочатку проговорити, покопирсатися, а тільки потім почати проєктувати», — констатує Олександр Горбань.
Обтяжуючою обставиною він також називає високий рівень корупції в держзамовленнях. На думку архітектора, в інтересах України, щоб ці ієрархії і позаконкурсні неформальні домовленості з комунальними структурами відійшли в минуле, і доступ до замовлень і бюджетного проєктування отримували не тільки «кишенькові архітектори», як це стається, за словами Олександра, у 80% випадків.
«Не потрібно ділити архітекторів на якісних і неякісних — бо незрозуміло, як це зробити. Але, наприклад, якщо ти проєктуєш у BIM, то, значить, уже розумієш щось в архітектурі»
Олександр Горбань: «Архітектори повинні зараз відкрито казати, що є дірки в системі, що це потрібно міняти. Мають бути публічні слухання, обмін досвідом, потрібен контроль якості. Експертиза це ок, також важливою є електронна документація. У проєкті закону № 5655 («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери містобудівної діяльності». — Прим. ред.), попри його скандальність, є і нормальні речі — перехід до BIM-стандартів, електронний документообіг, що дає змогу створювати більш якісний продукт. Потрібно, щоб експерти розумілися на сучасних технологіях, принаймні не тільки на інженерних, але й на проєктуванні. І все автоматично перейде на новий якісний рівень.
Не потрібно ділити архітекторів на якісних і неякісних — бо незрозуміло, як це зробити. Але, наприклад, якщо ти проєктуєш у BIM, то, значить, уже розумієш щось в архітектурі» (сміється).
P.M.: Корупція, зловживання поки нікуди не поділися, і зараз «під шумок» зносяться історичні будівлі, тому що увага людей прикута до іншого. Як вам здається, чи може війна навчити дбайливіше й чесніше ставитися до спадщини?
О. Г.: Якийсь відсоток людей навчить, а якийсь — ні. Наприклад, … (Називає ім’я відомої публічної та медійної особи. — Прим. ред.), це точно не навчить, він яким був — таким і залишиться.
Я багато поїздив по Київщині, потім ми приїхали на Миколаївщину, і глибше зрозумів, яка в нас красива й різноманітна країна. Я так думав і до цього, але карта моїх подорожей була точкова: Карпати, Київщина, Одещина, раніше Крим. А так, щоб в кожне село заїжджати, — цього не було. Багато людей зараз це відчули. Ті, хто евакуювався, як мої родичі, наприклад. Вони кажуть: ми так любимо цей Київ. Мої діти, які першу активну фазу атак були в Києві, а потім виїжджали на деякий час у Карпати й дуже хотіли повернутися додому, я їх називаю «моїми геройками».
Ми знову починаємо цінувати те, що у нас є. Тому — так, ставлення буде більш трепетним, я б сказав так. І більшість активного населення буде берегти те, що в нас є.
Щодо зловживань чиновниками або бізнесом, то всі ці окремі люди, чинуші, — вкушені «совком». Як я сказав на початку бесіди, ми пішли більш довгим, але все ж демократичним шляхом. І тому не можемо всіх чиновників із радянським і пострадянським вихованням просто прибрати. Себе у свої 37 я також, наприклад, відношу до людей із радянським вихованням. Тож ми маємо йти тим демократичним шляхом, який у нас є, вимиваючи весь непотріб із влади, із життя, і це, на жаль, тривалий процес. До речі, у нас він відбувається досить добре. Якщо дивитися з історичного погляду, то з дуже швидкою прогресією.
P.M.: Якщо задуматися про «після війни», скоріше за все, буде запит на нові пам’ятники, меморіали вшанування, міське мистецтво. Імпульс створення йтиме і від держави, будуть і приватні ініціативи. Як уберегти міста від сирих проєктів та ідей або навіть несмаку? Якщо тема дуже популярна, її може бути скомпрометовано?
О. Г.: Допоможуть конкурси. В мене був певний досвід після Майдану, коли родичі загиблих та їхні друзі, кожен із них, хотіли поставити пам’ятник, несли пропозицію. Скульптори малювали всі ці пам’ятники буквально «на колінці». Це було впорядковано тільки завдяки оголошеному конкурсу. Реакція цих людей зрозуміла: це відлуння їхнього горя. Вони прагнуть вшанувати пам’ять полеглого, і ця реакція заслуговує поваги. Але треба розуміти, що йдеться саме про громадський простір, тому такі ситуації треба вирішувати тільки через організацію конкурсів.
P.M.: Серед зруйнованих об’єктів і пам’яток є і радянська спадщина. Що нам із нею робити в рамках відбудови?
О. Г.: Це має бути щось на кшталт «залишити в одиничному варіанті». Радянська спадщина проєктувалася під радянський світогляд, де людина — ніщо, а влада — все. І я б залишив її в мінімальній кількості. Була класна ідея, чомусь ніхто її не реалізував: зробити для цих пам’яток заповідник, на ВДНГ це, наприклад, узагалі ідеально. На цій території можна було б зробити музей радянського терору під відкритим небом. А взагалі до будівель я б ставився більш унітарно.
Ми зараз будуємо нове, тому що в нас усе старе позабирали: українська культура була 80 років бита-перебита радянською культурою. Те, що залишилося від радянської архітектури, дуже мале, і якщо воно нейтральне, не натякає на «радянськість», — можливо, його можна залишити. Але сталінські теми повинні бути прибрані. Я не транслюю ідею, що все треба просто взяти і знести, але ця архітектура не може бути в такій кількості, як зараз. Це ненормально, я вважаю.
І взагалі, наприклад, оця наша «Родіна-Мать», — вона ж Родіна, а не Батьківщина. Батьківщина у нас Україна, а Родіна — радянський наратив.
Монумент «Батьківщина-мати» у Києві. Фото: Denis Zalevskiy / Unsplash
P.M.: Ми давно не шукаємо «хороших русскіх», але розуміємо, що спільний кордон у нас залишиться, і це може далі впливати на Україну в більш довгому проміжку часу. Чи є в росіян шанс звільнитися від пропаганди і зрозуміти реальний стан речей? Чи повинно кілька поколінь змінитися, щоб це сталося?
О. Г.: Я думаю, що вони самі цього не хочуть, і не хочуть поколіннями. Навпаки — хочуть, щоб ними поганяли: «Дайте нам царя, цар знає, як що робити». Це відбувалося століттями, і цього, мені здається, не змінити. Може змінитися тільки, якщо росія розпадеться на багато маленьких країн. Можливо, їхні діти чи онуки щось зрозуміють, колись, коли зміниться режим. Або воно дійсно припинить існування, тому що це не нація, а утворення з різних людей, у яких немає ані мотивації, ані ідеї взагалі. Їх зазомбували по тєліку й наказали йти кудись і воювати. В багатьох мозок до кінця буде працювати за радянським наративом.
P.M.: Тож нам треба своє робити і не думати про майбутнє «сусіда»?
О. Г.: Так, треба їх відкинути, випхати геть за наш кордон. Нам самим не треба нікуди бігти — ні в той Бєлгород, ні на ту Москву. Побудувати рів, окопи, бетонну стіну, коротше — будь-яким чином відгородитися і займатися своїми справами. Мати сильну класну армію, мати офігенну ППО, мати багато боєприпасів, і щоб вони при слові «Україна» взагалі тєрялися. От тоді буде все нормально. Так дійсно має бути. Час жити своїм життям.
