Захід у Просторі BUDZIRKA складався з двох тематичних частин: представлення експозиції фіброцементних панелей швейцарського бренду Swisspearl і власне панельної дискусії, участь у якій взяли такі спікери: архітекторка, заступниця голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України Анна Кирій, архітектор і містопланувальник у компанії BURØ, співзасновник експертного центру з універсального дизайну Pro.UD Євген Борисенко, а також київський пам’яткоохоронець і активіст Дмитро Перов. Модерував обговорення журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Олександр Дмитрук. Ми зафіксували основні тези дискусії та переповідаємо їх у цьому матеріалі.
Трикутник смутку чи драйву?
Анна Кирій уже близько 20 років працює в архітектурно-будівельній сфері. Окрім професійної практики («Архітектурно-проєктна група Анни Кирій»), вона активно долучається до захисту спадщини та виступає як амбасадорка прогресивних міських змін у Києві й не тільки. На питання журналіста Олександра Дмитрука, чи довелось за свою кар’єру виступати так званим соціальним модератором і проявляти «архітектурну владу», Кирій відповідає:
Учасники дискусії, зліва направо: журналіст PRAGMATIKA.MEDIA Олександр Дмитрук; заступниця голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України Анна Кирій; київський пам’яткоохоронець та активіст Дмитро Перов; архітектор і містопланувальник у компанії BURØ, співзасновник експертного центру з універсального дизайну Pro.UD Євген Борисенко. Фото: Максим Дробіненко
«Я передусім архітекторка, це найважливіша частина моєї ідентичності, але водночас є представницею громади. І так само я, як представниця народу, є носієм державної влади. Тобто фактично я уособлюю всі ці іпостасі, але в мене немає роздвоєння чи розтроєння, я себе комфортно почуваю і в ролі архітектора, і громади, і влади».
Анна Кирій: «Щоб архітектора сьогодні сприймали як модератора, потрібно його роль у суспільстві підвищувати»
На думку Анни Кирій, процес комунікації між архітектором, громадою та владою не варто називати «трикутником смутку», навпаки, взаємодія цих трьох стейкхолдерів — драйвова й активна, а її наслідком часто є оптимальні для громади рішення.
У цю геометричну фігуру справедливо додати ще одного стейкхолдера — девелопера, зазначив архітектор Євген Борисенко: «Адже бізнес, як на мене, — це найбільший і найвпливовіший стейкхолдер всіх міських процесів сьогодні. І, на жаль, ми, архітектори та громада, не можемо повноцінно впливати на ці процеси, бо дуже часто умови диктує саме бізнес, тобто забудовники».
Заступниця голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України Анна Кирій. Фото: Максим Дробіненко
Анна Кирій підтримала тезу Борисенка: на її думку, впливовість забудовників у Києві та решті міст України сьогодні безпрецедентна, натомість роль архітектора в суспільстві нівельована: «Наша роль зведена до мінімуму. Вибачте, але об нас ноги витирають. Щоб архітектора сьогодні сприймали як модератора, потрібно його роль у суспільстві якось підвищувати. Нам потрібно, щоб архітектор знову мав вагу. Для цього забудовники повинні цінувати інтелектуальну професію та працю. Зараз я такого, на жаль, не спостерігаю».
Борисенко додав, що одним зі способів реінкарнації впливу архітектурного фаху є ініціювання та адвокатування правильних міських процесів самими ж архітекторами. Робити це можна через діяльність громадських організацій — як приклад він навів проєкт Urban Reform, який очолила архітекторка Олександра Нарижна. Urban Reform співпрацює з різними містами та робить їх сучаснішими й комфортнішими для життя.
Думка громади, яку неможливо ігнорувати
«Трикутник смутку» та дискредитація статусу архітектора в Україні з’явились не одразу. Анна Кирій пояснює, що до цього призвела так звана містобудівна реформа, ухвалена 2011 року за часів Януковича. Саме ця реформа стала першим найбільшим ударом по демократичних процесах містотворення, адже скасувала обов’язкові містобудівні ради та погодження проєктів з містом, запровадила приватні експертизи та наклала персональну відповідальність за проєктні рішення на архітекторів. Відтак забудовники отримали більше впливу та важелів для ухвалення рішень, натомість архітекторам дісталась роль утилітарних інженерів.
Реформа 2011 року до того ж тільки підвищила рівень корупції в містобудівній сфері, вважає Кирій. А стало все це можливим завдяки потужному девелоперському лобі в парламенті, переконана архітекторка.
Дискусія «Трикутник смутку: архітектор, громада, влада» пройшла в Просторі BUDZIRKA, де також відбулась експозиція фіброцементних панелей швейцарського бренду Swisspearl. Фото: Максим Дробіненко
«Я ще застала ті прекрасні часи до 2011 року, коли для відведення земельної ділянки в Києві треба було розробити містобудівне обґрунтування разом з архітектурним рішенням, надрукувати його й винести на містобудівну раду, щоб колеги та влада міста подивилися, а що ж забудовник планує робити на цій земельній ділянці? І це тільки на етапі відведення землі; на етапі проєктування відбувалися містобудівні ради, й кожен киянин міг прийти та подивитись, як буде проєктуватись і будуватись той чи інший об’єкт у місті», — розповідає Кирій і додає, що саме «реформа Януковича» запустила антизабудовні протести як явище. Фактично вони стали альтернативним волевиявленням громадськості. Адже про будівництво нового об’єкту громада дізнається тільки після того, як з’являється будівельний паркан. Інформування та усі запобіжники на попередніх етапах — від відведення земельної ділянки до отримання дозволу на будівництво — у законодавстві фактично відсутні.
Громадський активіст, юрист і співзасновник ГО «Спадщина» Дмитро Перов захищає історичну спадщину в Києві з 2015 року. Фото: Максим Дробіненко
То чи є місце в «трикутнику смутку» для громади і як вона може впливати на те, що сьогодні відбувається в місті? Це питання модератор адресував активісту, юристові та співзасновнику ГО «Спадщина» Дмитрові Перову, який захищає історичну архітектуру в Києві з 2015 року. Дмитро переконаний, що навіть попри скасування обов’язкових громадських обговорень комунікація між громадою та девелоперами є, однак в іншому «форматі»:
«Думка громадськості буде врахована завжди. Питання, у якій формі: у формі діалогу, коли це громадські слухання, процес збору думок і спроби знайти порозуміння, чи у формі агресії, протесту, як, наприклад, це трапилося з “Квітами України”, коли забудовник установив паркан, нікого не спитавши, й почав руйнувати будівлю. Тоді прийшла громадськість і зупинила екскаватор. Насправді це теж форма комунікації, це теж відповідь і запит суспільства. Є випадки, коли громада перемагає, є випадки, коли перемагає забудовник. Але все одно цей громадський інтерес знаходить свій вияв. Або в діалозі, або в спротиві».
Мешканці Києва оточили будівельну техніку під час демонтажу модерністської будівлі «Квіти України», липень 2021 року. Фото: Wikimedia
Теперішній комунікативний процес у Києві Перов називає «світоглядною війною». А єдиний реальний інструмент у цій «війні», який зберігся у громади, — петиції до міської влади чи до президента України. Перов каже, що петиції насправді — потужний інструмент, адже вони показують суспільний запит, який стає дедалі більш вагомим аргументом для забудовників: «Збереження якоїсь будівлі в центрі міста — це не мій приватний правовий інтерес, не інтерес якоїсь купки маргіналів. Це суспільний запит щонайменше шести тисяч киян. Якщо це петиція до президента — то 25 тисяч громадян. Це величезні спільноти, які таким чином показують свою позицію й декларують свої цінності. І коли забудовники кажуть, мовляв: “Ой, там створили петицію, може бути проблема, хто ж за цим стоїть?” За цим стоїть громада».
Дмитро Перов: «Думка громадськості буде врахована завжди. Питання, у якій формі: у формі діалогу чи у формі агресії, протесту?»
До «багатокутника» міських процесів, на думку активіста, окрім архітекторів і мешканців, сьогодні варто доєднати й урбаністів — саме вони можуть бути тими модераторами, які вивчають та досліджують запити громади й транслюють їх для архітекторів і влади. Загалом міська політика має бути багатовекторною й спрямованою не лише на будівництво нових об’єктів, вважає Дмитро. А взаємини всіх учасників — девелоперів, архітекторів, урбаністів, містян і міської влади — активіст усе ж радить поєднувати в гармонійному симбіозі, тобто повернути громадські слухання.
На фото: Олександр Дмитрук, Анна Кирій, Дмитро Перов та Євген Борисенко. Анна Кирій: «Зараз наш трикутник дуже розбалансований у бік забудовника». Фото: Максим Дробіненко
Щоб усі ці сторони могли знайти між собою спільну мову, нам слід перезавантажити містобудівне законодавство, додає Анна Кирій. Це завдання у 2023 році взяли на себе розробники Містобудівного кодексу на чолі з народною депутаткою Ганною Бондар. Анна Кирій також долучена до розроблення документа як членкиня Спілки архітекторів. Вона акцентує, що головне завдання Кодексу — зробити головним у місті не девелопера, а кожного мешканця.
«Зараз наш трикутник — чи багатокутник, неважливо, — дуже розбалансований у бік забудовника. І тому його треба збалансувати, надавши дійсно більше прав для архітекторів, зокрема, підсиливши роль головних архітекторів міст, але ключовим стейкхолдером у Містобудівному кодексі визначений мешканець, громадянин, українець», — підкреслює Кирій.
Інклюзія та культурні контрасти
Війна як ключовий драйвер змін у містах і в соціумі породжує ще один запит — на інклюзію та безбар’єрність громадських просторів. За останні роки з початку вторгнення ця тема стала фактично центральним дискурсом більшості офіційних подій навіть на найвищому рівні. Проте реальних зрушень у міському просторі поки що не бачимо. Чому так?
Євген Борисенко вважає, що бізнес випереджає державу в питаннях інклюзивності. Фото: Максим Дробіненко
Євген Борисенко, співзасновник експертного центру з універсального дизайну Pro.UD, вважає, що для впровадження повної інклюзії в нас ще не вистачає системного й експертного досвіду: саме зараз триває акумуляція цієї бази знань, з якою потім усі будуть працювати. Водночас Борисенко визнає, що держава, порівняно з бізнесом, дійсно пригальмовує в цьому питанні:
«До нас як до громадської організації першим почав стукатись саме бізнес. Бо бізнес рахує гроші й розуміє: якщо працівники чи клієнти, зокрема й ветерани, які повертаються з війни з пораненнями, не матимуть безбар’єрного доступу, то бізнес втрачатиме кошти, а тепер ще й репутацію. Підприємці дійсно великою мірою стимулюють розвиток безбар’єрності, — каже Борисенко й додає, що позитивним винятком серед українських міст є Львів. — Там давно почалися зміни саме у фізичному просторі міста, бо там, по-перше, активніше громадянське суспільство, а по-друге, у Львові сконцентровано значно більше інституцій, зокрема реабілітаційних центрів, які є саме тими драйверами інклюзивних перетворень. Також, як на мене, у Львові працівники міського управління дійсно займаються питаннями безбар’єрності, а виконують роботу “для галочки”, як у багатьох українських містах».
«Ми повинні пройти все те, що наші сусіди проходили в період із 1918 по 1939 роки, за два, три, чотири, максимум п’ять років», — Дмитро Перов
Тема контрастів між агресивним і недоступним Києвом та історичним і культурним Львовом підвищила градус дискусії та знову порушила важливе питання ролі архітектора в місті. Анна Кирій вказала на ще одну разючу відмінність між Львовом і Києвом, а саме — на проблему майнових авторських прав архітекторів. Київський забудовник, за її словами, прагне привласнювати ці права собі, натомість девелопери у Львові — ні.
«Звідки у нашого забудовника таке бажання обов’язково забрати собі авторське право архітектора? Розберімось у природі цієї історії. Як на мене, проблему слід розглядати передусім у культурному контексті. Цю різницю, як на мене, зумовило те, що ми (Київ. — Прим. ред.) трохи довше були під “совком”, ніж Львів, і це справді наклало непростий культурний відбиток, зокрема й на питання авторських прав».
Інклюзивний транспортний хаб на перехресті вулиць Степана Бандери та Генерала Чупринки у Львові. Фото: Львівська міська рада
«Якщо ми хочемо, щоб у нас пам’ятки не тільки зберігались, а й створювались нові, то кожен архітектор має проєктувати свій об’єкт так, щоб він потім став пам’яткою. А це можливо тільки при повазі до авторського права архітектора», — підкреслює Анна Кирій.
Фіналізуючи дискусію, модератор попросив кожного спікера озвучити ту візію чи сценарій, який би допоміг нашому місту розірвати «трикутник смутку» та побудувати функціональну фігуру, що символізує здорові відносини.
Анна Кирій вважає, що «нам треба подолати минуле» й відрефлексувати нашу посттоталітарну травму, працюючи з культурними та соціальними аспектами містотворення. Також, на її думку, слід навести лад у містобудівному законодавстві — це головне завдання Містобудівного кодексу, який зараз розробляється.
«Кожен на своєму місці має добре робити свою роботу. Архітектори — не проєктувати погані об’єкти, не йти на угоду із совістю. Бізнес теж має розуміти, що якісна, хороша архітектура — це про гроші. А побудувати якнайшвидше і якнайдешевше — це не те, що принесе довгострокові інвестиції. Я вважаю, що у нас є представники бізнесу, які усвідомлюють цінність естетики й хорошої архітектури. Нам усім треба пам’ятати, що є гідність і гідний шлях», — відзначила Кирій.
Євген Борисенко: «Забудовник не зможе диктувати свої умови, коли на ринку будуть декілька гравців, які матимуть суб’єктність». Фото: Максим Дробіненко
Євген Борисенко апелював до європейського досвіду: він вважає, що українцям слід переймати досвід міст ЄС, в яких житло будують не лише девелопери, а й муніципалітети й так звані кооперативи: «Це не ті кооперативи, які ми знаємо з радянського минулого. Це не ті ОСББ, які ми зараз створюємо. Це кооперативи, коли люди згуртовуються для того, щоб побудувати собі житло. Вони шукають ділянку, архітектора й фактично самостійно модерують усі ці процеси задля себе. Тобто вони теж певною мірою стають девелоперами, щоб побудувати собі житло. Отже, на ринку є декілька гравців: і держава будує житло, і кооперативи, і будівельні компанії. І тоді забудовник не може диктувати свої умови. Це про суб’єктність».
Дискусія «Трикутник смутку: архітектор, громада, влада» пройшла в Просторі BUDZIRKA, де також відбулась експозиція фіброцементних панелей швейцарського бренду Swisspearl. Фото: Максим Дробіненко
Активіст Дмитро Перов висловився більш радикально: на його думку, нам потрібні швидкі зміни тут і зараз, адже в умовах війни у нас немає часу на еволюційні природні процеси.
«Ми можемо розвиватися тільки революційно, тому що ми бачимо, яка сьогодні загроза нависла над українською державністю. Ми повинні пройти все те, що наші сусіди проходили в період з 1918 по 1939 роки, за два, три, чотири, максимум п’ять років. Тому що просто не буде української державності. Мій футуристичний прогноз: у найближчі 5 років має з’явитись один гравець, який буде відрізнятися від інших, який буде намагатися створювати якусь концептуальну архітектуру і концептуальний девелопмент. Поки що у нас таких немає», — резюмував Перов.
