Наш головний інструмент — мобільний застосунок Sadolin Visualizer App (доступний для iOS та Android). Він дозволяє не лише переглядати палітри, але й «приміряти» будь-який колір на ваші стіни в режимі реального часу за допомогою технології доповненої реальності. Достатньо увімкнути камеру й навести її на об’єкт, що вас цікавить, — чи то історичний фасад, чи елемент пейзажу. Завдяки спеціальному рухомому пензлику можна пальцем вказати на зображенні конкретний елемент, після чого застосунок визначить спеціальний код кольору і запропонує вам фарби з різних серій. Аналогічні маніпуляції можна виконувати з уже збереженими на телефоні фотографіями.
Мобільний застосунок Sadolin Visualizer приміряє на стіну колір за допомогою технології доповненої реальності. Зображення: Sadolin
Коріння та міфи
Запоріжжя як регіон тісно асоціюється в багатьох українців із часами козацької звитяги, з розвиненою промисловою галуззю та пейзажами довкола Хортиці. Та яким насправді є сьогодні місто Запоріжжя як окрема географічна одиниця зі своїми унікальними рисами, характером та закладеними урбаністичними ідеями? Про те, із чого воно «зшите» і як воно себе мислить, ми дізнаємось, поспілкувавшись із нашими спікерами: запорізьким істориком Павлом Кравчуком та архітектором Артемом Ічетовкіним.
Павло Кравчук, історик архітектури, куратор Музею архітектури Запоріжжя
«До 1921 року місто називалося Олександрівськ, і для онуків перших його мешканців не було ніякої таємниці в обставинах і часі виникнення тут міського поселення. За звичаєво-правовою традицією, відображеною в документальній спадщині ратушного управління, засновниками міста — “пєрвоначальними основателями” — вважалися вихідці з Лівобережної України, що прибули в пошуках торгового щастя на поселення при першій митниці на Великому чумацькому шляху, відомому також як Кримський соляний шлях. Ця інфільтрація торгового, як правило, чумацького елемента відбувалася впродовж 1770-х–1780-х років. Осівши в межиріччі Мокрої та Сухої Московки, торгова громада поступово починає розмежовувати землі за правом заїмки. Власне, це і стало початком міського поселення, відомого сьогодні як Запоріжжя. Історики ХІХ та ХХ ст., засліплені блиском “цивілізаторської місії” російських імператорів, наввипередки виводили родовід міста від однойменної Олександрівської фортеці. Насправді ж спільність долі міста й фортеці полягала головним чином у спритному поглинанні земляних фортечних валів одним із передмість Олександрівська. Це супроводжувалося нівелюванням відповідної території. Тобто місто радше було гробарем фортеці, аніж вдячним спадкоємцем. Назагал боротьба культурних кодів імперії та Гетьманщини розгортається із самого народження торгового міста. Українська парафіяльна спільнота не бажала користуватися зведеним за казенний кошт дерев’яно-кам’яним храмом, що уособлював російський синодальний устрій. Об’єднавшись під орудою ктитора Андрія Драгана, власника великого чумацького промислу, містяни вибороли собі право на будівництво нового дерев’яного храму в питомих для Гетьманщини традиціях. Цей храм постав у 1789 р. і був головною громадською спорудою міста до кінця ХІХ ст.», — пояснює Павло Кравчук.
Національний заповідник «Хортиця». Фото: Запорізька ОДА
«Насправді ж спільність долі міста й фортеці полягала головним чином у спритному поглинанні земляних фортечних валів одним із передмість Олександрівська», — Павло Кравчук
На сьогодні, за словами історика, феномен Хортиці як сакральної складової частини національної історії майже не резонує з повсякденною ідентичністю сучасних запоріжців. Павло Кравчук переконаний: попри те, що місто радо використовує образ «Дніпрової перлини» як візитівку для гостей, для самих мешканців вона перетворилася на таку собі «заїжджену архаїку», подібну до київського архангела Михаїла.
Символічний капітал острова так і не став невід’ємною частиною міської емоції. Моментом істини в цьому відчуженні стала нещодавня реконструкція музейного комплексу. Замість омріяного поколіннями монументального твору Владлена Дубініна «Козаки на чатах», який мав стати потужним смисловим якорем, у 2021 році на кургані Єдності встановили гігантське металеве кільце. Для культурної спільноти міста цей об’єкт став символом «дірки від бублика» — порожнечі там, де мав бути сенс.
Інсталяція «Коло» заввишки сім метрів на Пагорбі Єдності, острів Хортиця. Фото: Олександр Поздняков
Як наслідок, Хортиця дедалі більше сприймається не як осередок національного духу, а як звичайний культурно-розважальний атракціон чи заповідна паркова зона. Ситуацію погіршує й суто прагматичний чинник: відсутність сталого транспортного сполучення робить острів територіально відірваним від житлових масивів. Більшість запоріжців просто не відчуває Хортицю частиною свого життєвого простору, зазначає пан Павло.
Артем Ічетовкін, архітектор, інженер та експерт у будівельній галузі
Та все ж Хортиця доповнює візуальний образ Запоріжжя. Саме острів першим спадає на думку архітекторові Артему Ічетовкіну, коли він уявляє краєвиди рідного міста. Загальний візуальний код він описує так: «Це передусім контрастне поєднання суворої геометричної естетики індустріалізму та конструктивізму з органічними формами природи та історичними символами козацтва. Найкращий приклад візуалізації, на мою думку, — це ДніпроГЕС. Вона розташована таким чином, що поєднує всі вищезазначені фактори».
Дніпровська ГЕС, одна з найбільших і найпотужніших гідроспоруд України. Фото: Укргідроенерго
Унікальні риси
Запоріжжя — це багатошарове архітектурне полотно, тож розділимо його на декілька важливих площин: Старе середмістя, Соцмісто й колишнє менонітське селище Розенталь. Ми стисло опишемо ці райони, щоб виділити їхні цікаві об’єкти та панівний колір.
Запорізький обласний історико-краєзнавчий музей. Фото: Євгеній Усов
Старе середмістя обмежується вулицями Академіка Амосова, Фортечною, Університетською та Земського лікаря Лукашевича. Тут розташовано чимало цікавих будівель. Одна з них — неоампірна будівля колишньої Олександрівської земської повітової управи (нині — Запорізький обласний історико-краєзнавчий музей). Управа зведена впродовж 1913–1915 рр. за проєктом земського техніка Володимира Смирнова. Напроти розташований прибутковий будинок Хаїма Біленького (1908–1910), виконаний у дусі раціонального модерну. Лискуча жовтогаряча клінкерна цегла ефектно контрастує із цоколем, опорядженим у грубо оброблений граніт.
Прибутковий будинок Хаїма Біленького на розі Троїцької та Олександрівської. Фото: zv.gov.ua
На проспекті Соборному, 52/25 знаходиться перша триповерхова будівля Олександрівська — прибутковий будинок Янкеля Лящинського. Його збудували в 1901 році, однак через єврейські погроми 1905-го він був зруйнований та відновлений вже в 1908 році. Вуличні фасади рясніють різноманітними декоративними елементами. Весь декор виділили білим на фоні теракотового тинькування.
Прибутковий будинок Янкеля Лящинського. Фото: відкриті джерела
Будівлі, в яких на початку ХХ століття розміщувалися освітні установи, зберегли своє функціональне призначення і в ХХІ столітті. Зокрема, перший і третій корпуси Запорізького національного університету розташовані в історичних будинках колишніх чоловічої та жіночої гімназій Олександрівська, тоді як головний корпус національного університету «Запорізька Політехніка» міститься в приміщенні колишнього Олександрівського механіко-технічного училища. Постачальником цегли для навчальних закладів та багатьох інших об’єктів будівництва були цегельні заводи братів Мінаєвих. Ця цегла охоплює майже всю теракотову палітру.
Третій корпус Запорізького національного університету. Фото: Ядвига Вереск
Залишивши Старий Олександрівськ, ми рухаємось центральною магістраллю Запоріжжя — проспектом Соборним. Його архітектура — це поєднання різноманітних стилів, де можна побачити зразки конструктивізму та сталінської неокласики, другого модернізму та сучасної еклектики. Тут ми бачимо характерну рису Запоріжжя, про яку говорить Павло Кравчук: «У мене особисто місто асоціюється із золотавим кольором керамічної плитки, в якій виконано ансамбль площі Митців та парну групу “Брама міста”. Аналогічну плитку “МК” можна зустріти в оздобленні будинків на Хрещатику. Проте в Запоріжжі вона має більш насичені тони з виразним градієнтом, що пояснюється спеціальним добором рецептури глини.
Та сама золотава керамічна плитка в оздобленні ансамблю площі Митців. Фото: Михайло Мордовський
На жаль, будинки, для яких дбайливо виготовлялося це вишукане архітектурне вбрання, дедалі більше потерпають від невпорядкованої господарської діяльності містян. Водночас великою бідою для міста стало влучання російської ракети в один із чільних будинків ансамблю площі Митців (проспект Соборний, 151). Загибель багатьох людей і невтамоване горе, здавалося б, мали спонукати до належної організації реставраційних робіт. Однак, на превеликий жаль, реставрація, виконана малокваліфікованими робітниками під наглядом недосвідчених інженерів, призвела до справжньої художньої катастрофи. Замість плитки за оригінальним рецептом будинок оздобили контрастним блідим керамічним матеріалом, що створює стійке враження малоцінного “новоділу” та відверто спотворює ансамблеве рішення. Те саме стосується пофарбованого архітектурного ордерного лиття, яке втратило свою кам’яну прожилкову фактуру. Загалом сучасні архітектори та будівельні керівники здебільшого не знають, як працювати з натуральним каменем та керамічними виробами. Така безпорадність іноді призводить до відвертої негації пам’яток попередніх епох, заперечення їхньої цінності. Скажімо, адміністрація однієї з державних компаній, наслухавшись байок від своїх інженерів-будівельників, вже не перший рік намагається позбавити правобережну машинну залу Дніпровської ГЕС охоронного статусу. Ця компанія мріє нарешті розібрати виконаний у рожевому вірменському туфі корпус та застосувати “більш сучасний” матеріал. І таких випадків чимало, тому навіть високим керівникам треба роз’яснювати, що патерни людського сприйняття усталені і, наприклад, оброблений камінь або шамотна плитка — навіть забруднені — сприймаються людським оком як щось поважно віковічне, тоді як “більш сучасні” матеріали (окрім скла й бетону) часто створюють враження тимчасовості та малоцінності».
«У мене особисто місто асоціюється із золотавим кольором керамічної плитки, в якій виконано ансамбль площі Митців та парну групу “Брама міста”», — Павло Кравчук
Ансамбль площі Митців, як і «Браму міста», спроєктував знаковий архітектор Георгій Вегман. Його підхід в умовах радянських обмежень на використання художніх прийомів дозволив уникнути повторів та одноманітності в забудові головного проспекту. Він запропонував не запозичувати окремі універсальні класичні форми, а відтворювати образність конкретної архітектурно-художньої доби в цілому. У випадку з площею Митців це доба Високого Відродження. В Україні це, мабуть, єдиний твір соціалістичного періоду, заснований на послідовному освоєнні ренесансної спадщини.
Житловий будинок, що формує ансамбль площі Митців. Запоріжжя, Соборний проспект, 151. Фото: відкриті джерела
Проспект Соборний закінчується унікальною за своїм значенням комплексною пам’яткою містобудування — Шостим селищем, яке також називають Соцмістом. «Попри давні амбіції Харкова вбратися в тогу столиці українського конструктивізму, єдиним цілісним містобудівним рішенням цього історико-архітектурного періоду є Шосте селище в Запоріжжі. Сповідуючи принципи інтернаціонального руху Neues Bauen, автори селища зразково поєднали типову житлову забудову з кварталами громадського призначення, давши для України перший приклад комплексної міської забудови. По суті, це прообраз сучасних мікрорайонів, в яких до війни мешкала більшість українського населення. І головною цінністю такої комплексної забудови було й лишається розв’язання житлової кризи на основі обґрунтованих санітарно-технічних, соціально-побутових і культурно-освітніх норм. Це не вигадка радянської влади. Подібні селища активно зводилися у 1920-х у Німеччині, Австрії, Нідерландах та інших європейських країнах. Середовище більшості таких житлових одиниць за своїми якісними параметрами значно переважає деяку сучасну забудову, де не створюється жодних умов для пішохідного й культурного дозвілля. Натомість у Шостому селищі маємо окрему поліклініку, школи, два клубні заклади, кіноконцертний зал, великі паркові зони, дві бібліотеки тощо. Власне, йдеться про стандарти повноцінного міського життя, що почали запроваджуватися в Україні саме з будівництвом Шостого селища, де, окремо відзначу, розселення відбувалося не за комунальним, а за індивідуально-квартирним принципом. Зведений у 1932 р. будинок-комуна радше був даниною сміливим пошукам нової типології жител. У загальному обсязі житлового фонду Шостого селища його частка мізерна. Повертаючись до вітчизняного конструктивізму загалом, знову мушу розчарувати харків’ян, бо цей архітектурний напрям ґрунтувався не на принципах стильової доцільності. Тобто Держпром Сергія Серафимова та Самуїла Кравця дійсно є зразком українського модернізму, однак не конструктивізму. Для останнього характерний функціональний метод проєктування, яким ні Серафимов, ні Кравець не володіли. Головною пам’яткою чи, точніше, канонічним взірцем українського конструктивізму була й лишається машинна зала Дніпровської ГЕС, що похитнула традиційні уявлення про архітектурну тектоніку», — розповідає Павло Кравчук.
Один із двох житлових будинків-пропілеїв (проїзд Дружний, 11 і 12), який розташований у Шостому селищі. Фото: Михайло Мордовський
Серед найбільш упізнаваних об’єктів Соцміста — «круглий будинок», будинки Орлова та вежа Козлінера. Архітектурною особливістю також є використання рожевого вірменського туфу — він є практично на всіх будівлях навколо сучасного Будинку культури металургів.
Одна зі споруд амбулаторного містечка Соцміста оздоблена вірменським туфом. Фото: Михайло Мордовський
Соцмісто (Шосте селище) — один із найцікавіших прикладів містобудівних експериментів першої половини ХХ століття в Україні
Продовжуючи тему визначних матеріалів, Артем Ічетовкін виділяє такі: «Метал (сталь, чавун) і бетон є двома основними матеріалами, які асоціюються з кодом Запоріжжя, символізуючи його промислову міць та архітектурну спадщину авангарду. Місто є потужним металургійним центром, зокрема, комбінат “Запоріжсталь” виробляє гарячекатаний і холоднокатаний прокат, сталеву стрічку, чавун та іншу супутню металопродукцію. Ці матеріали є візитівкою індустріальної потужності регіону. Масштабне використання бетону було характерним для будівництва ДніпроГЕСу — грандіозної споруди початку XX століття».
Будинок коксохімічного заводу з вежею. Фото: Михайло Мордовський
Завершує полотно архітектура колишнього менонітського селища Розенталь. Це правобережна частина сучасного Запоріжжя. Артем Ічетовкін розповідає, що поселення були засновані наприкінці XVIII ст. переселенцями-фризами. Їхні селища мали свою унікальну архітектуру. «Досі в Запоріжжі можна побачити збережені будівлі з червоної цегли в югендстилі (модерн), які належали промисловцям-менонітам, зокрема відомий “Замок Вальмана” та школу для дівчаток Медхеншуле. Ці будівлі вирізняються якістю виконання та оригінальними архітектурними рішеннями, тому я би окремо виділив матеріали, які характерні для Запоріжжя: червону керамічну цеглу й червону керамічну дахівку менонітського виробництва», — додає Ічетовкін.
Будинок учительської семінарії, вул. Розенталь, 4. Фото: Михайло Мордовський
Наостанок експерт доповнює опис архітектурного різноманіття ще одним важливим аспектом — природними аналогіями. «У ландшафті та архітектурі Запоріжжя можна знайти яскраві паралелі в колірній гамі, наприклад, природне оточення острова Хортиця та індустріальний міський простір. Основна паралель полягає в діаметрально протилежних колірних палітрах, які, однак, існують пліч-о-пліч, створюючи унікальний візуальний код. Теплі, природні тони острова Хортиця, плавні та скелі — землисті відтінки (коричневий, охра, бежевий відтінок гранітних скель); насичений зелений — ліси, степи, плавні; глибокий синій/бірюзовий — води Дніпра, а холодні, штучні кольори Соцміста — сталевий сірий, бетонний сірий, білий і кремовий (фасади конструктивістських будівель), іноді червона цегла. Паралелі також можна знайти в самій естетиці. Як природа Хортиці функціонально забезпечує екосистему, так і конструктивістська архітектура Запоріжжя була максимально функціональною та раціональною, без зайвих прикрас. Сувора геометрія інженерних споруд міста (мостів, греблі) дивовижним чином поєднується з природною, але чіткою геометрією скелястих урвищ і ліній берегів Дніпра. Це напружена, але гармонійна взаємодія між холодними, суворими кольорами індустрії й теплими, живими кольорами багатої природи Хортиці», — описує пан Артем.
Замок Вальмана, вулиця Розенталь, 7. Фото: Михайло Мордовський
Інфраструктура, проблеми та майбутнє
Головним архітектурним та інженерним досягненням Запоріжжя за останні півтора десятиліття Артем Ічетовкін вважає завершення будівництва нових мостів через річку Дніпро: «Це найбільший інфраструктурний проєкт в історії незалежної України, що вирішив багаторічну транспортну проблему міста. Будівництво тривало близько 20 років, але його завершення (зокрема, відкриття руху найвищим вантовим мостом України) значно розвантажило місто, покращило логістику та стало візитівкою сучасного Запоріжжя. З архітектурного погляду вантовий міст є складною, сучасною та естетичною інженерною спорудою».
Мости через Дніпро. Фото: Офіс президента
На тлі інфраструктурного тріумфу найгострішою проблемою міста залишається ставлення до його архітектурного минулого. Ічетовкін вважає найбільшою помилкою «поразку в питанні занедбаності історичної забудови»: «Протягом останніх 15 років місто не змогло системно підійти до збереження своєї унікальної історичної спадщини — будівель менонітських колоній кінця XIX ст. та архітектури конструктивізму. Багато історичних будівель руйнуються або їхній стан погіршується».
Головним архітектурним та інженерним досягненням Запоріжжя за останні півтора десятиліття Артем Ічетовкін вважає завершення будівництва нових мостів через річку Дніпро
Незважаючи на минулі помилки, війна стала каталізатором змін у підході до управління міським середовищем. Професійна архітектурна спільнота та громадськість активно долучаються до обговорення майбутнього розвитку Запоріжжя, особливо в контексті опрацювання стратегій відновлення. Хоча ефективність діалогу між архітекторами, владою та мешканцями «залишається предметом дискусій», його існування є позитивним сигналом.
Міський молодіжний центр Запоріжжя на території Соцміста. Фото: Михайло Мордовський
Історик Павло Кравчук бачить у цих змінах шанс для міста, вважаючи, що потрясіння призвело до «примусової ротації еліт», завдяки чому «у владі з’явилися люди розумні та з розвиненим художнім смаком»: «Просто треба поглянути, що сьогодні відбувається з історичним середовищем. Демонтуються ларьки, усувається незаконна реклама, окремі об’єкти взірцево відновлюються. І в цьому смислі треба визнати правоту Віолле-ле-Дюка, що реставрація — це покликання для розумних. Подивіться на бібліотеку Шостого селища та проєкт реставрації Ділового клубу — і ви переконаєтесь, що Запоріжжя поволі, але впевнено стає на шлях відродження й більше не марнує свою долю. Сподіваюся, це назавжди, а втім, я великий мрійник».
