Urban fear. Страх і безпека у великому місті

Досі багато хто вважає, що жити в сільській глибинці безпечніше, ніж у місті з його хаосом на дорогах, нестачею якісного житла та можливістю підхопити грип або COVID у переповненому вагоні метро. Але виявляється, статистично ризик смерті від насильницьких злочинів або внаслідок нещасного випадку в сільській місцевості на 20% вищий, ніж у місті. Оскільки медичні заклади та поліцейські дільниці розташовані переважно в урбанізаціях, то людині, яка отримала травму в селі, доведеться довше чекати на допомогу. Коли йдеться про серйозне поранення, хвилини вирішують усе. В цьому сенсі медична реформа в Україні, що скоротила кількість сільських лікарень і амбулаторій, зробила життя людей за містом ще небезпечнішим, ніж 20 років тому.

Епідемії чуми, віспи, дизентерії в тісних міських нетрях залишилися в минулому, як і традиція оточувати міста фортечними мурами. Неоліберальні міста цифровізовані, вони пропонують людям багато можливостей для самореалізації, а також охорону поліції та цілодобову медичну допомогу.

Згідно з нещодавнім опитуванням, проведеним Управлінням Організації Об’єднаних Націй щодо зменшення небезпеки лих, містян у різних країнах світу найбільше турбують такі проблеми: автомобільні корки (46%), забруднення повітря (42%), злочинність і насильство (42%), корупція (40%), безробіття (34%), зростання населення та ущільнення міст (34%).

Для вимірювання безпеки міста та складання рейтингів використовується індекс безпечних міст (SCI), який розраховує Economist Intelligence Unit.

 

---

Десятка найбезпечніших міст світу в рейтингу 2022 є такою:

• Токіо, Японія (92,0);
• Сінгапур (91,5);
• Осака, Японія (90,9);
• Амстердам, Нідерланди (88,0);
• Сідней, Австралія (87,9);
• Торонто, Канада (87,8);
• Вашингтон, округ Колумбія, США (87,6);
• Копенгаген, Данія (87,4);
• Сеул, Південна Корея (87,4);
• Мельбурн, Австралія (87,3).

---

 

 

Поліція Токіо — найефективніша у світі, а люди — законослухняні. І так: Токіо найбільш густонаселений. Там проживає 37,4 млн осіб, а щільність населення становить 6224 особи на квадратний кілометр! У Токіо майже неможливо зробити щось протизаконне і залишитися непоміченим.

Але з урахуванням різниці в менталітеті та культурі з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону для українців найцікавішим є досвід європейських сусідів — Амстердама та Копенгагена (щільність — 4908 та 4400 осіб на 1 кв. км).

Амстердам — провайдер у сфері застосування цифрових технологій для безпеки та управління містом. У мерії навіть є посада digital urban planner, і цей спеціаліст очолює досить численну мультидисциплінарну команду. Роль команди — гармонізувати розвиток міста та запобігати маргіналізації його районів. Міські цифрові планувальники створюють цифрові двійники районів та експериментують, моделюючи будівництво, трафік, освітлення, враховуючи при цьому проблеми та побажання мешканців.

Населення Амстердама дуже толерантне, туристи та гості міста відзначають, що навіть у густому натовпі люди не виявляють агресії один до одного й налаштовані дуже доброзичливо. Це також створює столиці Нідерландів імідж безпечного місця.

Копенгаген — також лідер цифровізації. Ще тут приділяють велику увагу профілактиці злочинності шляхом щільного співробітництва між школами, молодіжними клубами, соціальними службами та поліцією. Загалом 87% населення міста почуваються в безпеці вдень та 77% уночі — і це дуже високі показники. Дослідження Epinion у Копенгагені наприкінці 2022 року не виявило зростання занепокоєння навіть після заходів щодо економії на вуличному освітленні.

У муніципалітеті вважають, що висока соціальна згуртованість, відсутність розриву на рівні добробуту теж грають роль. Лорд-мер Копенгагена Софі Хесторп Андерсен каже: «Можливість вільно пересуватися своїм районом — незалежно від того, чи живете ви в Норребро чи Нордвесті — не побоюючись насильства чи жорстокого поводження, — це основа доброго життя». Найбільше мешканці Копенгагена незадоволені крадіжками велосипедів — 28% опитаних назвали це наразі найбільшою проблемою.

Статистика vs почуття

Сьогодні практично кожне місто розробило чи розробляє власну концепцію безпеки, пов’язану з використанням цифрових можливостей. Ще один загальний момент — це впевненість, що комерційний і бізнес-розвиток формують безпечне та комфортне середовище. Але насправді розробники стратегій спотикаються вже на першому кроці, намагаючись намацати точку відліку, з’ясувати, наскільки місто безпечне зараз і на які критерії орієнтуватися. Проблема в тому, що реальна безпека та почуття безпеки у людей можуть сильно відрізнятися.

Нью-йоркське метро вже років десять як відмили від графіті, і тепер воно видається не менш безпечним, ніж підземка в Копенгагені. Але міф про те, що використовувати підземку — це доля маргіналів та невдах, як і раніше, живий. У 2022 році в Нью-Йорку сталося 433 вбивства, і це другий найнижчий показник за всю історію міста (2017 — усього 414 убивств). У мерії оголосили, що Велике Яблуко з населенням 8,5 мільйонів мешканців — тепер одне з найбезпечніших місць у США. Натомість результати соціологічних опитувань говорять про те, що самі мешканці — іншої думки. 70% містян кажуть, що почуваються менш безпечно, ніж до пандемії COVID. Це загрозлива ситуація для мера Нью-Йорка Еріка Адамса — його рейтинг упав через страх мешканців перед насильством. Сьогодні його підтримують лише 29% містян, а решта вважають, що під його керуванням місто розвивається в неправильному напрямку.

Дослідження феномена, коли реальна безпека місця та почуття безпеки у мешканців сильно відрізняються, — одне з найактуальніших завдань. Люди переоцінюють реальну небезпеку через страх, спровокований надлишком інформації про злочини, смерті, погрози; страх, викликаний недовірою до поліції та влади. З’явився навіть термін urban fear, і сьогодні в міських концепціях безпеки з’являються окремі розділи, присвячені тому, як його подолати та заспокоїти людей.

Наприклад, у Ліверпулі мер і комісар поліції ініціювали створення на автобусних станціях й у туристичних місцях по всьому регіону спеціальних центрів безпеки. Будь-яка людина, яка налякана чи опинилася в небезпеці, може звернутися до такого центру, де їй нададуть першу допомогу і підтримають в очікуванні приїзду поліції чи знайомих. Ця ініціатива є частиною програми LCR Pride Foundation «Тут ви в безпеці». Сам факт існування таких пойнтів уже психологічно заспокоює людей. Раніше подібну роль виконували церкви, але в країнах, що пройшли процес секуляризації, двері церкви в неурочний час найімовірніше опиняться на замку.

Для девелоперів досить вигідною є ситуація, коли люди гіперзанепокоєні питаннями безпеки.

Це допомагає рекламувати та продавати кондомініуми, будувати закриті квартали, а також нав’язувати додаткові, надмірні послуги сек’юріті — таку думку висловила канадська дослідниця Леслі Керн у книзі Selling the scary city. Вона вивчила ринок нерухомості в Торонто, що об’єктивно входить до десятки міст світу з найнижчим рівнем злочинності, і виявила, що люди готові переплачувати за квартири, сек’юритизовані на рівні банківських або військових об’єктів. Urban fear перетворюється на загальну проблему, яка підсилює негативні процеси джентрифікації (зростання цін на нерухомість і соціальне розшарування).

Завдяки політикам, що використовують страх як інструмент управління людьми, міські страхи часто масштабуються. Сьогодні, наприклад, багато жителів США та Європи почуваються як у період Холодної війни XX століття. «Безпека? Її нема ніде. Коридор I-25 починається як мінімум у Денвері і тягнеться на південь через Колорадо-Спрінгс, Пуебло та Трінідад. Вздовж нього військові бази, NORAD, військово-повітряна академія, велике водосховище/водопостачання, густонаселеність тощо. Основні цілі в разі ядерної атаки», — пише мешканка Денвера в соціальній мережі Quora.

Безпека та міський дизайн

60-ті та 70-ті роки XX століття ознаменувалися низкою проривних досліджень про зв’язок міського дизайну та безпеки. Джейн Джейкобс запровадила термін «очі вулиці»; кримінолог Рей Джеффрі сформулював концепцію «Запобігання злочинності за допомогою теорії екологічного дизайну» (CPTED); архітектор Оскар Ньюман у книзі «Захищений простір» доповнив концепцію Джеффрі практичними конструктивними прикладами; Крістофер Александер опублікував книгу «Мова шаблонів», де перераховує елементи в дизайні, здатні запобігати злочинності та знижувати страх.

Рей Джеффрі вважав, що середовище має бути таким, щоб заохочувати бажану поведінку із самого дитинства, створюючи середовище, сприятливе для дитини та її потреб у розвитку, пізнанні тощо. Саме перша стратегія CPTED акцентувала увагу проєктувальників на ролі вуличного освітлення та на небезпеці неосвітлених місць. Ідеї сучасних перформансів у занедбаних будівлях чи промзонах також натхнені ідеями Джеффрі про деактивацію негативної атмосфери місця за допомогою якихось масових дій. Наприклад, ярмарки на автопарковках, хоч і створюють певні незручності автомобілістам, але роблять цей простір публічнішим, привертаючи погляди. Тому у зловмисників менше шансів залишитись непоміченими. Недоглянуті місця провокують злочинців.

Ньюман розвинув ідею транспарентності та опублікував результати дослідження, які говорили про те, що висотна забудова більш криміногенна, ніж малоповерхова. Він вважав, що лише в малих і середніх спільнотах люди можуть відчувати територіальність — відповідальність за територію — і контролювати свій квартал, двір, будівлю. Навіть бюджетне житло має бути побудоване з якісних матеріалів і мати гарний дизайн, щоб візуальний контраст між будинками й вулицями для бідного та середнього класу не був таким сильним.

Крістофер Александер закликав до контролю за природою та апелював до акуратності та якості благоустрою. Він вважав якість проявом внутрішньої краси, що резонує з людською потребою.

У США та багатьох європейських країнах ідеї Александера про підтримку в порядку газону перед входом до будинку доведені до абсолюту.

Подальші дослідження про взаємозв’язок між дизайном та безпекою наприкінці XX ст. вже були не настільки революційними, зрештою, навіть сформульована в 1982 році теорія розбитих вікон Джорджа Келлінга та Джеймса К. Вілсона про те, що технічне обслуговування будівлі та швидкий ремонт життєво важливі для запобігання подальшому вандалізму, — це також розвиток ідей Рея Джеффрі.

Сучасний погляд на теорії XX ст.

У 2011 році інститут UNICRI (Міжрегіональний інститут досліджень злочинності та правосуддя ООН) опублікував концепцію CPTED третього покоління. Автори концепції наголошують на важливості технологій, можливостей бездротового зв’язку, а також переосмислюють тези Рея Джеффрі та звертаються до ієрархії потреб Абрахама Маслоу, яку той створив ще 1943 року. Вони виходять із того, що, задовольнивши потреби базового рівня, люди неминуче почнуть думати про якість інтернет-зв’язку, кількість культурних заходів і можливості проявити себе у громадських ініціативах.

У кожному місті сьогодні є квартали трьох типів: базового, середнього та високого рівня. Глухі фасади, високі паркани, одноманітна архітектура, погані тротуари, відсутність велодоріжок, невпорядковане паркування — це ознаки базових кварталів. При цьому велика кількість житла, достатня кількість магазинів і фітнес-центрів відіграють незначну роль, адже їжа та здоров’я — це базові потреби. Але такі райони непривабливі для прогулянок і для туристів, тут рідко проводяться культурні та громадські заходи, сусіди не знайомі між собою. Окремі мешканці можуть захоплено займатися садовим дизайном, але їхні палісадники переживають набіги мисливців за квітами, а роботи місцевих художників і скульпторів, виставлені у громадських просторах, стають жертвами вандалів.

Залежність від державного чи корпоративного втручання — також ознака того, що район посідає нижні позиції в рейтингу. Знесення будинків через прокладання магістралі, закриття лікарні чи школи — люди не беруть участі у плануванні житла та інфраструктури або їхня думка абсолютно не враховується.

Квартали середнього рівня відрізняються благоустроєм і дизайном. Проїзди та паркування тут захищені шлагбаумами, а парки та дитячі майданчики обгороджені. Загальноміські заходи в них проводяться рідко, мешканці не люблять шуму, сміття та нашестя сторонніх. Фактично такі території замкнуті для нерезидентів і міста загалом. Їхні жителі пишаються своїм місцем існування і захищають свою приватну власність, але не готові витрачати сили й час на вирішення загальноміських проблем.

У кварталах високого рівня — жваві публічні простори, популярні кафе та магазини, на вулицях проходять виставки, ярмарки, вистави, парки — з лужками для відпочинку та пікніків, є пішохідні зони та велодоріжки. Характерна риса — відсутність візуальних бар’єрів. Ці місця ніби кажуть: «Ласкаво просимо всіх, хто приходить із добрими намірами». Не високі паркани охороняють благополуччя та порядок, а самі мешканці. Це не означає, що вони напружено стоять на варті, просто на будь-який прояв антисоціальної поведінки люди моментально відреагують викликом поліції чи негайною протидією порушникові, оскільки внутрішньо консолідовані захищати свою територію.

CPTED третього покоління передбачає, що містам майбутнього потрібна якість життя, що перебуває на третьому, найвищому рівні. При цьому деякі принципи пів столітньої давності можуть і мають бути переглянуті. Автори CPTED другого покоління вбачали основу безпеки в колективізмі, автори переробленої концепції ставлять на перше місце можливості для саморозвитку та самовираження людини. Але загалом усі три покоління концепції CPTED доповнюють одне одного.

Постулат Джейн Джейкобс про «очі вулиці», що все бачать і цілодобово пильнують, теж піддається критиці. Фраза, повторена незліченну кількість разів, часто розуміється надто буквально. Перетворення сусідів на очі та вуха поліції може заважати інтеграції нових мешканців району до соціуму. Особливо, якщо ці очі дивляться недобро та підозріло. Токсічна атмосфера, коли сусіди стежать за кожним твоїм кроком, навряд чи зробить життя людини щасливішим і безпечнішим.

Ми далеко не завжди хотіли б перебувати на очах, під перехресними поглядами. Тому сьогодні архітектори передбачають у громадських ландшафтах як відкриті, так і порівняно відокремлені місця для відпочинку.

Крістофер Александер, нагадаємо, був одержимий ідеєю, що саме акуратність і доглянутість середовища є превенцією злочинів, зокрема й акуратність та боротьба з природним хаосом. Критику на свою адресу та деконструктивістський стиль в архітектурі він пояснював зіпсованим смаком. Але відтоді акуратистський підхід уже втратив свою свіжість. Люди все частіше говорять про те, що хотіли б восени бачити листя на траві, а не зібране в купи. А кудлаті злакові зарості і яскрава суміш лугових трав здаються нам кращими за акуратні газони. Густі ділянки лісу, що збереглися серед забудови, звичайно, повинні бути доступними для прогулянок, але побоювання, що за кожним кущем може сховатися маніяк, — це не привід проріджувати зелень до повної прозорості. Крім того, частка природного хаосу екологічно виправдана.

Ідея максимізації вуличного освітлення також піддана перегляду. Сьогодні архітектори пропонують робити освітлення вулиць делікатним і вибірковим, таким, що забезпечує безпроблемну навігацію, але не порушує біоритми людини, тварин і комах. Світлочутливість сучасних камер спостереження дозволяє контролювати територію навіть за відсутності ліхтарів.

Ініціативи щодо спільного облагородження мешканцями вулиць та занедбаних ділянок, як і раніше, популярні, перетворюються на добру традицію та отримують усе нові підтвердження своєї ефективності. Наприклад, у 2011 році дослідження у Філадельфії виявило зв’язок між озелененням пустирів і зменшенням кількості нападів із застосуванням вогнепальної зброї.

Тривають дискусії щодо оптимальної щільності міської забудови та населення. Урбаністи рекомендують високу щільність, яка забезпечує достатню кількість денного освітлення, сонячного світла, повітря і придатної для використання відкритої площі. Але що є достатнім? Психологи вважають, що кожен із нас має індивідуальне сприйняття масштабів простору.

Україна: нова безпека

На карті глобальної насильницької смертності, яку складає міжнародна агенція Small Arms Survey, розташована в Женеві, Україна і до 2022 року не була осередком спокою та безпеки. Показник 2020 (це останні доступні дані) — 10,79 насильницьких смертей на 100 тисяч населення. Не порівняти з Афганістаном (80,47), але більше, ніж в Іраку (6,87). https://smallarmssurvey.shinyapps.io/gpw_2022/

Широкомасштабна агресія рф у підсумку може стати найсмертоноснішою війною XXI століття. І хоча точні дані засекречені, Small Arms Survey замовило дослідження організації Ipsos Ukraine, співробітники якої опитували українців про кількість їхніх загиблих родичів чи знайомих. За результатами дослідження, лише у перший рік війни, 2022-й, загинуло 88 тисяч українців, комбатантів і цивільних. Ці цифри перевищують дані ООН, які також були зібрані не офіційно, а з відкритих джерел, фактично — підрахунком некрологів і цифр зі щоденних уривкових зведень. Реальні цифри втрат із лютого 2022 року можуть бути трагічно приголомшливими. Тим більше, якщо порахувати з 2014-го.

До широкомасштабного вторгнення українці мало чим відрізнялися від європейців, визначаючи маркери безпеки міста.

«Зі всіх міст України найкомфортніше я почуваюсь у Львові, оскільки там багато уваги приділяють створенню безпечного міського простору, — каже урбаніст Максим Головко. — Ти можеш бути впевнений, що у твій пішохідний простір машина фізично не зможе заїхати на великій швидкості. Навколо є активні фасади з ресторанами та кафе, завдяки чому багато людей перебуває на вулиці, і ти відчуваєш себе безпечно разом із ними.

Найнебезпечніше почуваюсь у Києві, оскільки знаю, що місто робить вкрай мало для того, щоб зробити його безпечним і комфортним для містян. Якщо місто з повагою ставиться до всіх містян, то і тротуари зручні в користуванні для маломобільних: рівна плитка без фаски, понижені пішохідні переходи, відсутність ям, розмежовані потоки пішоходів, велосипедистів і автомобілів. Тоді видно, що місто турбується про найслабших і тих, кому потрібна допомога. В інакшому випадку місто розвивається лише для тих, хто має здоров’я, щоб спускатися в підземні переходи, і статки, щоб придбати автівку».

Олексій Шершень, директор ТОВ «Сігніфай Україна», як спеціаліст з архітектурного освітлення насамперед звертає увагу на таку деталь: «Безпечне місто: перше, що спадає на думку, — це збірний образ історичної частини європейських міст, яка зазвичай освітлена теплим кольором білого. У Львові теж так. Тепле світло створює атмосферу затишку, комфорту, безпеки. Освітлення холодними кольорами білого, навпаки, сприяє концентрації, яка згодом спричиняє дискомфорт».

Ярослав Корніяченко, CEO компанії Vlasne Misto, не вважає, що українські міста сьогодні так уже однозначно безпечніші за сільську місцевість: «Безпечно в рідних місцях, де прожив тривалий час, це повʼязано зі знанням середовища, соціуму, усвідомленням, що тебе теж тут знають; для мене це моє рідне село Засулля, місто Жашків, де народилась моя кохана дружина, а також село Дмитрівка, де ми реалізовуємо перший в Україні містоутворюючий проєкт.

У містах, якщо я — в ролі туриста, я передусім оцінюю якість пішохідних звʼязків і простоту доступу. Якщо відвідую міста по роботі, мене цікавить наявність паркомісць у центрі або поряд із готелями та бізнес-центрами. За цими пунктами видно, хто в пріоритеті. Також дуже важливо, який вигляд мають громадський транспорт і зони рекреації загального користування, як працюють сервіси».

«Для мене важливі якість благоустрою та дружелюбність вулиць щодо пішоходів. Якщо на вулицях багато людей і незручно автомобілям, то для мене це показник, що місто — комфортне», — каже Ігор Райков, засновник девелоперської компанії «Спільнота» та школи професійного девелопменту UrbanLand.PM.

Можна палко і щиро любити Київ, але назвати столицю України безпечною можна лише з великою натяжкою. Навіть у довоєнний час.

«Найбільш комфортно я почуваюся в Києві на вулицях Подолу та на трикутнику Софіївська — Михайлівська — Ярославів Вал, частково на Володимирській вулиці. Ще непогано почуваюся в районі станції метро Арсенальна, там, де фудмаркет. А вже починаючи з колишньої вулиці Льва Толстого, на Саксаганського, Жилянській — почуваюся вкрай небезпечно через кількість автомобільних смуг і ширину вулиць. На Оболоні та Позняках те саме, через масштаби вулиць, які є агресивними до пішоходів. Як уявиш, що доведеться подолати перешкоди у вигляді 150-метрової проїжджої частини у спеку чи в холод, з підземними переходами, та навіть із наземними — ну це жах!» — так описує свої відчуття Ігор Райков.

«Києву гостро бракує грамотного “розрулювання” транспортних і пішохідних потоків, усунення пріоритетів від домінування автомобілів до верховенства пішоходів, — каже архітектор Антон Черкашин. — Нам треба вирішити проблему відсікання магістралями міського простору від Дніпра, основної водної артерії міста. Можна, як це роблять у Європі, з’єднати місто повітряними зеленими переходами: створити пішохідні зв’язки від Київських пагорбів та мікрорайонів Лівого берега до води. Ну і життєво важливою є проблема рівня та якості освітленості міського середовища — житлових кварталів, парків, магістралей».

І знову дискусійне питання: а що вважати якісним і безпечним освітленням? Для когось це максимальна освітленість усіх пішохідних і транспортних коридорів. Комусь у воєнний час видається більш доречним режим світломаскування. Але те, що повний блекаут на вулицях міста смертельно небезпечний і для пішоходів, і для водіїв, кияни відчули на власному досвіді.

«Дуже незвично було їздити знайомими вулицями Києва, коли освітлення майже не було чи не було взагалі, — згадує Олексій Шершень. — В інших містах подібну ситуацію можна було зустріти і до війни. Втративши щось, що завжди було, починаєш це цінувати. В темну пору доби кожен, звісно, оцінює місто за якістю освітлення, як функціонального, так і архітектурного. Освітлення створює особливе сприйняття! Погодьтесь, будь-яке місто вдень і вночі відрізняється».

Ярослав Корніяченко: «Світломаскування не працює для безпеки, воно не стосується систем РЕБ, це більше впливає на дестабілізацію настроїв населення і рівень безпеки на вулицях, збільшує можливості дій для внутрішнього ворога, особливо мародерів. Вулиці мають бути достатньо освітлені для тієї ж безпеки, але раціонально використовувати баланс енергосистеми».

«Максимальне освітлення вулиць непотрібне і в звичайний час. Освітлення повинно бути достатньо для комфортного та безпечного користування міським простором. Зараз часто маємо ситуацію, коли центр світиться, як під час новорічних свят, а на межах міста навіть не всі вулиці освітлені», — вважає Максим Головко.

Війна вивертає навиворіт усе — і старі уявлення про безпеку летять шкереберть. Якщо місто окуповане, то ніяка сек’юритизація не захистить людину, її будинок і майно. Який сенс у камерах спостереження, якщо паркан вибивають танком, а двері разом із луткою — пострілом із гранатомета…

Образ воєнного Києва разюче відрізнявся від Києва мирного. Особливо різким був контраст у перші дні вторгнення. Вимерлі вулиці, заклеєні скотчем хрест-навхрест вікна, металеві їжаки, заховані в мішки з піском чи у фанерні ящики пам’ятники — все це сприймалося як ознаки та символи тотального лиха й загрози.

Але як тільки на вулиці повернулися люди, сприйняття всіх цих елементів змінилося: дбайливо загорнуті пам’ятники викликали розчулення, уламки вікон ставали основою для художніх інсталяцій, а їжакам архітектори придумали нове застосування — запропонували перетворити на вуличні меблі. Війна не закінчилася, змінилося сприйняття.

Дарина Скрипник, архітектурний консультант/архітектор ТОВ «Компанія Вікна-Стар», зізнається, що широкомасштабне вторгнення в Україну глибоко змінило особисте та професійне сприйняття безпеки: «Як архітектурний консультант у компанії “Вікна-Стар”, я завжди цінувала естетику та функціональність у наших проєктах. Однак тепер щоразу, проходячи повз високі будівлі зі скляними фасадами, я не лише захоплююся їхнім дизайном, але й аналізую їхню стійкість і безпеку. Думки звернені до пошуку потенційних сховищ і оцінки ризиків від розриву ракет та ударної хвилі.

Новий контекст війни вніс корективи в моє уявлення про архітектуру та міське планування. Він стимулював нас, у “Вікна-Стар”, зосередитися на створенні віконних конструкцій, які можуть витримати екстремальні умови, включно з ударними хвилями. У співпраці з нашими партнерами — Winkhaus, Reynaers Aluminium Ukraine та Glas Trösch Ukraine — ми розробили віконні системи, які не тільки архітектурно привабливі, але й забезпечують критично важливий рівень захисту. Безпека, на наш погляд, — це не лише імператив сьогодення, але й фундаментальний елемент містобудування майбутнього, який ми вже зараз активно втілюємо в наших проєктах».

«В 90% випадків рухаюсь на авто, часто звертаю увагу на наявність паркінгів, особливо підземних, — розповідає Ярослав Корніяченко. — Буває, аналізую місцевість на наявність арок, бетонних стін. На скло не зважаю, більше звертаю увагу на стратегічні обʼєкти, щоб якнайшвидше відʼїхати чи відійти від них».

«Зараз критично не вистачає безпечних просторів, якими можна користуватись у повсякденному житті. Повинні бути громадські простори, що працюють як укриття, але мають додаткові функції. Потрібно створювати громадські простори, в яких містяни можуть знайти прихисток, отримати необхідну допомогу, центри, які будуть центрами для потреб громад», — упевнений Максим Головко.

Металеві їжаки із центральних вулиць Києва зникли, але деякі елементи радикального самозахисту перших днів війни залишилися й досі. Фотографія з колючим дротом на паркані одного з найвідоміших київських ЖК — знаменитого різнокольорового Комфорт Тауна — розлетілася соцмережами, викликавши безліч реакцій. Здебільшого негативних. Але дуже багато коментаторів заявляли, що поділяють готовність мешканців терпіти колючий дріт по периметру території, аби всередину не проникли чужі. В цьому випадку «чужі» — це не окупанти, а такі ж українці.

У своєму прагненні до радикальної безпеки багато українців, як не дивно, виявилися прихильниками комендантської години навіть у мирний час. Справа не у шпигуноманії, пояснюють вони, а в маргіналах і вандалах, які безкарно порушували спокій і порядок уночі. Присутність озброєних патрулів на вулицях, що так гостро тригерило в мирний час, зараз теж швидше заспокоює киян.

«Військовий патруль — ознака й важливе нагадування навколишньої реальності. Захист приватного житла в мирний і воєнний час має відмінності, але є й багато спільного. Головне завдання — вберегти людей і майно від атаки грабіжника, — вважає Іван Богдан, генеральний директор Winkhaus Україна. — Українська та європейська концепції захисту житла відрізняються за своєю суттю та наслідками. В українському та пострадянському варіанті головна надія — на датчики тривоги та швидкість мобільної групи охорони. Як ілюстрація неефективності такої системи — стара добра фраза “Зберігайте гроші в ощадній касі”. Європейський підхід передбачає перетворення віконних і дверних конструкцій на непрохідний барʼєр для потенційного грабіжника. Сучасна інженерія давно дозволяє реалізувати RC2 — зламостійкі можливості для приватного та комерційного житла. Зламостійкі системи працюють 24/7 і не залежать від фаховості, сміливості чи сонливості найманого охоронця».

«Це більше питання соціальної безпеки, оскільки не паркан і не патрулі гарантують рівень безпеки, а соціальна свідомість і рівень економічної рівноправності, безпечності та безбар’єрності наших вулиць, єдності в національних цінностях, — упевнений Ярослав Корніяченко. — Довіра до правоохоронних органів, до військових формується на взаємоповазі. Патрулі роблять важливу справу, але захист наших домівок і навіть держави потрібно забезпечувати на технологічному рівні, а не життями людей».

Війна змусила по-новому оцінити важливість зелених міських просторів — уже не просто як оаз для відпочинку та спорту, а як порівняно безпечних місць під час повітряних атак.

Ярослав Корніяченко: «Потрібен баланс зелених зон і забудови: всі військові використовують зелені маскувальні сітки, щоб не виділятися з ландшафту, дерева також створюють тепловізійні перешкоди більшу частину року. Під час тривог навіть військових виганяють із будівель у парки, якщо поблизу немає сховища. Звісно, в кожної армії свої тактики, хтось прикривається жителями, цілить у житловий будинок під виглядом військового обʼєкта, але навіть на полі бою лінії оборони організовують в озеленених локаціях та рельєфних особливостях».

Але Ігор Райков не згоден: «Якщо порівнювати забудову та зелені зони в аспекті безпеки, то програє і те, й інше. Неможливо сховатися від уламків чи вибухів. Безпечні виключно підвали. Ось у підвалі ти можеш почуватися в безпеці».

Максим Головко: «Міста здаються безпечнішими за приміські території. І вони повинні бути щільними, щоб ефективно працювати. Проблема в тому, що щільність наших міст досягається будівництвом багатоповерхівок, навколо яких нічого немає. Тієї ж щільності можна досягти будівництвом малоповерхової забудови, якою набагато комфортніше користуватись. І завдяки подібному плануванню створювати навкруги зелені простори. Так ми отримаємо безпечні будівлі і якісний зелений простір навколо».

Втім, пропозиції щодо створення нових зелених скверів чи парків та й загалом міркування щодо комфортності життя сьогодні часто викликають реакцію відторгнення серед широкої аудиторії.

Чи мають міста зберігати зовнішню привабливість навіть у воєнний час, чи сьогодні можна пожертвувати заходами з благоустрою, як цього, до речі, вимагають багато волонтерів і активістів?

Іван Богдан категоричний: «У воюючої країни, яка живе на закордонних фінансових інʼєкціях, має бути єдине завдання: вижити та перемогти. Державні гроші, вкладені сьогодні в привабливість наших міст, — це інвестиція в нашого ворога».

Ігор Райков: «Дрони точно важливіші за благоустрій. Більшість благоустрою зроблена ще 20 років тому Ми всім цим якось уже користувалися, і це нас сильно не хвилювало. Відповідно, якщо ставити на ваги купівлю дронів, які забезпечують життя, та фінансування благоустрою, то очевидно, що насамперед мають бути дрони».

Максим Головко: «Проблема в тому, що заходи з благоустрою у нас зазвичай виконуються лише для прикрашання міст: заміна старої бруківки, висаджування однорічних рослин, встановлення дизайнерських лавок у парках. Благоустрій повинен виконувати інші функції: робити міста комфортнішими, безпечнішими та зручнішими для містян. Ми не повинні жертвувати безпекою містян, а навпаки, маємо працювати над безпекою активніше.

Ми повинні робити місто доступним: опускати бордюри, зонувати вуличними меблями простір, щоб уникати конфліктів між пішоходами й автівками, додавати наземні переходи. Нам треба висаджувати багаторічні рослини та дерева, щоб робити вуличний простір комфортним улітку, та збільшувати зелені зони, щоб зливи не спричиняли масштабного руйнування інфраструктури. З такими цілями благоустрій матиме корисний вплив».

Антон Черкашин підтримує цю думку: «Благоустрій у загальноприйнятому розумінні, наприклад заміна бруківки, сьогодні можна вважати нерозумними та навіть злочинними діями. А ось усе, що пов’язане із забезпеченням рівня безпеки транспортної, пішохідної інфраструктури, — це необхідно. Той самий ямковий ремонт. Війна — це не причина, щоб залишити вулиці брудними та запорошеними, це не привід, щоб припинити робити місто кращим і безпечнішим. Війна не повинна бути виправданням бездіяльності. “Біденько, але чистенько” — напевно, зараз це розумний компроміс воєнного часу».

Дарина Скрипник звертає увагу на важливість психологічного та морального стану містян, які другий рік (а в східних регіонах України десятий!) живуть у перманентному стресі. Вчені поки не вигадали, як заміряти urban fear, але немає сумніву: у нас він був би вкрай високим. Звідси й прагнення радикальних сек’юріті-мерів.

«Воєнний час, безперечно, накладає свій відбиток на пріоритети міського планування та благоустрою. Проте я вважаю, що зовнішня привабливість міста і його благоустрій не повинні бути повністю відкинуті навіть у такий складний період. Збереження естетики міського простору, догляд за зеленими зонами, чистота вулиць і підтримка загального порядку матимуть позитивний психологічний вплив на мешканців, підвищуючи їхній моральний дух та почуття нормальності в умовах кризи, — підкреслює архітекторка. — Однак безпека мешканців завжди має бути на першому місці. Це означає, що заходи з благоустрою не повинні заважати заходам безпеки, як-от встановлення укриттів, зміцнення будівель і створення безпечних маршрутів переміщення. В той же час міста можуть шукати способи інтеграції заходів безпеки та благоустрою таким чином, щоб вони доповнювали один одного. Наприклад, укріплені зелені зони можуть служити як місцями відпочинку, так і ефективними засобами приховування та захисту.

Врешті-решт навіть у воєнний час ми повинні прагнути до збереження та розвитку наших міст, не забуваючи про їхню красу та комфорт для жителів. Це не лише підтримує дух спільноти, але й надає нам відчуття стабільності та надії на краще майбутнє».

Ярослав Корніяченко: «Якщо говорити про містобудівні форми, паспорти вулиць, висотність, рух до безбар’єрності, екологічності, енергоефективності — однозначно усім цим треба займатись і сьогодні. Потрібно фокусуватись на допомозі ЗСУ, але є сенс виконувати ті роботи, які були розпочаті раніше, і ті, від яких залежатиме рівень безпеки в межах міста чи поселення: укриття, освітлення, водозабезпечення, очищення води, енергогенеруючі об’єкти, заходи з енергоефективності та раціональна утилізація сміття».

Нещодавно уряд ухвалив рішення про перерозподіл частини дорожнього фонду на військові потреби. Але це не означає, що зупиняться роботи з відновлення та благоустрою. Голова комітету ВР із питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Олена Шуляк вважає, що естетика міст має бути стратегічним пріоритетом розбудови для місцевої влади. Ось як вона мотивує свою думку: «Насамперед Україні зараз необхідна перемога. А тому слід правильно розставляти пріоритети. Відновлення критичної інфраструктури, компенсації за житло, щоб людям було де жити — пріоритет. Заміна бруківки чи будівництво естетичних пішохідних мостів для прогулянок — не зовсім.

Слід розуміти, що відновлення України буде відбуватися відповідно до європейських стандартів і норм. Бо процес відновлення та євроінтеграції нашої країни — синхронний.

Тому в зовнішній привабливості українських міст не сумніваюся, ми все відбудуємо за принципом «Build Back Better». До речі, вже сьогодні у відбудові багатьох українських міст погодилися взяти участь знакові українські та світові архітектори (наприклад, всесвітньо відомий британський архітектор Норман Фостер погодився на участь у відновленні Харкова). Соціальний та інтелектуальний потенціал міста забезпечує глибину його перспектив. Саме тому вкрай важливо на всіх рівнях уже зараз фокусуватися на тому, щоб залучати найкращі вітчизняні та закордонні практики, постійно підвищувати рівень вимог до стратегії відбудови, а також відновлення наших міст.

Справа не в естетиці сприйняття, точніше, не лише в прямому її розумінні, тобто візуальній складовій частині. Це ще й питання безпеки та ергономіки простору, стимулювання економічного зростання, створення умов для накопичення соціального капіталу та перемоги в боротьбі за людей. Люди мають любити місто і хотіти там жити, розвивати його, допомагати своєму місту ставати кращим. Естетика міст має бути стратегічним пріоритетом розбудови для місцевої влади. Це про підтримуюче лідерство, передусім уміння зійти з пʼєдесталу, сісти за стіл з усіма і стати рівним серед рівних.

Звичайно, зараз розмір амбіцій має вимірюватися питанням безпеки та перемоги, тобто дельтою між “хочу” та “маю”. Але в перспективі мрії та здорова амбіція ставати кращим середовищем для життя мають бути потужним джерелом розвитку українських міст».

Щоб займатися всім перерахованим, зокрема й естетикою, архітекторам і урбаністам необхідна не лише підтримка всередині ком’юніті та серед містян, їм потрібна щільна партнерська взаємодія з місцевою та центральною владою. Коли йдеться про безпеку міського середовища, то сьогодні влада перебуває в опозиції до архітектурної спільноти, вважає архітектор Антон Черкашин: «Ці стосунки не можна назвати партнерськими. Якщо раз у раз відбуваються конфлікти, то щось необхідно змінювати. Зараз взаємодія побудована не на належному рівні. Щось треба міняти».

Але насамперед треба визначити роль архітектора під час війни: чи має він бути керованим виключно державою, чи це «вулиця із двостороннім рухом»?

«Формулювання “бути керованим державою”, мабуть, віджило своє. Бо справді якісні зміни відбуваються не за умов керування чи строгого нагляду держави, а за умови спільного діалогу, — стверджує Олена Шуляк. — Мені б дуже хотілося, щоб усі учасники ринку налагодили між собою чесний і прозорий діалог задля досягнення спільного результату. Переконана, що сенси в плануванні відіграють важливу роль, створюють основу для єдиного розуміння майбутнього. Вони виконують роль цементу, фокусуючи прагнення всіх учасників процесу в єдиному напрямку. Тому дизайн сенсів є важливою частиною роботи архітекторів сьогодні, які не мають це робити на самоті. Спільне планування — це унікальна можливість для архітекторів, громадськості, представників влади та профільного середовища створити залученість для великої кількості громадян і дати їм можливість стати співавторами візії».

В урбаністичних «бібліях» ідеться про те, що без активної комунікації між усіма бенефіціарами навіть найперспективніший проєкт чи стратегія приречені на провал. Хоча європейські урбаністи не припускали, що українцям доведеться обговорювати подібні теми, постійно перериваючись через повітряні тривоги. Якими мають бути взаємини гравців будівельного ринку та представників влади в умовах воєнного часу?

«Ключове слово “ринок”. Ринок — це структура, що саморегулюється. Я не думаю, що чимось цей процес повинен відрізнятися в умовах воєнного чи мирного часу. У будь-якому разі ринок тримається на попиті та пропозиції. Так, є інертність влади, запізнілі рішення, запізнілий попит, як і неадекватні пропозиції з боку архітекторів, девелоперів та інших учасників», — пояснює свою думку Антон Черкашин.

«На мій погляд, відносини влади та гравців будівельного ринку мають бути однаковими як у воєнний, так і в мирний час: влада розробляє стандарти, яким мають відповідати об’єкти забудовників. Ці стандарти мають бути прозорими та відомими. Наприклад, мало які міста мають майстер-план освітлення, що вказує, як саме має бути освітлена та чи інша частина міста, яким системам керування підпорядковуватись. Тож у такій ситуації виникають клаптикові рішення, місто втрачає цілісність», — упевнений Олексій Шершень.

Ярослав Корніяченко: «Представники влади мають не заважати, навіть навпаки, створювати умови для розвитку, спонукати та підтримувати розроблення нових містобудівних документів, стратегій просторового розвитку для підвищення економічного, енергетичного, екологічного рівня регіонів, залучення інвестицій у напрямки, що найбільше постраждали, а також нові, спрямовані на розвиток освіти, медицини, виробництва та експорту готової продукції й послуг. Налагоджувати комунікацію між стейкхолдерами, контролювати виконання норм і дотримання законів. У процесі творення нової України корупція повинна бути знищена. Потрібне створення тісних довготривалих корпоративних зв’язків, державно-приватних партнерських програм, кластеризація. Рецепт: конкурентна етика та співпраця, об’єднання, обмін досвідом на взаємовигідних умовах, усе для підвищення рівня міжнародної конкуренції».

«Взаємодії будівельного ринку та влади в умовах воєнного часу, як я їх уявляю — це не тендери за зачиненими дверима, а реальна воєнна економіка, подібна до тієї, що була у Великій Британії в роки Другої світової війни, — вважає Ігор Райков. — Британці збудували плавучу гавань Малберрі-Харбор, яка забезпечила союзникам перемогу. Це чудовий приклад. Було безліч секретних заводів і виробництв. Ось що потрібно, а не тупе освоєння коштів, як, наприклад, заходи щодо захисту енергетики… Начебто виглядає як необхідна річ, а насправді це — розпил бабла. А нам необхідно підземні заводи для дронів збудувати!».

Олена Шуляк стверджує, що в уряді є стратегічне бачення майбутнього українських міст, і тема безпеки в ньому займає чи не найважливіше місце: «Завдяки нашим законодавчим ініціативам уже сьогодні громади розпочали розроблення Програм комплексного відновлення — стратегічних документів, які дозволять проаналізувати всі виклики та потенціали населених пунктів, а також стануть основою для нової містобудівної документації. По суті, Програми — початкові документи для відновлення, які визначають головні пріоритети: слабкі та сильні сторони кожної територіальної громади. У них громади інвентаризують усі наявні ресурси, включаючи людський потенціал, обсяг пошкоджень і руйнувань на території, додаткові негативні фактори, зумовлені повномасштабною збройною агресією, інші чинники, які впливають на розвиток. Зокрема, ідеться про економічні, демографічні, екологічні чинники, а також необхідність збереження культурної спадщини. Все це дозволить передбачити і спланувати по-справжньому якісний подальший розвиток, що міститиме як покращення інвестиційного клімату, так і забезпечення необхідної безбар’єрної та безпечної інфраструктури, яка буде комфортною для проживання та забезпечення всіх необхідних потреб громади.

Щодо залучення архітекторів та й загалом усіх бажаючих до процесу, то під час створення цих Програм ми передбачили проведення обов’язкових громадських обговорень, які і є реальною можливістю вказати на проблеми й запропонувати власні рішення та ідеї. Як показує практика, цей інструмент дієвий і є частиною справжньої демократії. До речі, саме завдяки залученню громадян до обговорень і консультацій нині ми покращуємо програму єВідновлення, яка передбачає компенсацію за зруйноване та знищене житло. Завдяки консультаціям нам вдалося зібрати сотні вартісних думок зі всіх куточків України, і зараз вони лягають в основу покращення процесу компенсацій. Так буде і з Програмами комплексного відновлення — кожен, кому є що сказати, зможе активно долучитися до процесу. Мова і про архітекторів, і про інших представників будівельної сфери, громадськості, експертного середовища».

Урбаністика — це політика. Урбаністика під час війни — воєнна політика.

Європейські урбаністи, незважаючи на їхню досвідченість, зазвичай намагаються триматися подалі від політики. Або заплющувати очі на те, що у випадку, якщо влада в країні чи місті опиняється в руках «поганих хлопців», то більшість із плюсів стратегій перетворюється на жирні мінуси.

Наприклад, та ж цифровізація, використання систем спостереження для пошуку політичних опонентів, учасників демонстрацій і всіх незгодних із політичним курсом — це практика тоталітарних режимів. Страх репресій — один із найбільш задушливих, коли навіть повітря ніби стає токсичним. Еміграція з країни, а за неможливості — втеча з упорядкованого середовища до технологічно відсталої глибинки сільської місцевості, де немає навіть натяків на міський дизайн, здаються єдиним виходом. Із 24 лютого 2022 року українцям будь-який, навіть найбожевільніший, сценарій майбутнього не видається таким уже й неможливим. Війна та окупація можуть обнулити будь-які добрі наміри. Безпека під час війни — це звучить як оксюморон. Але обговорювати її зараз означає не розгубитися, коли настане мир.