PRAGMATIKA.MEDIA обговорила з архітектором, у портфоліо якого понад десяток успішно реалізованих проєктів із реставрації та реконструкції історичних і суспільно значущих будівель, не лише кейс Річкового вокзалу, а й нюанси реставраційного процесу назагал. А також перспективність мансардних поверхів та специфіку конструктивного діалогу з громадськістю.
Олександр Кумейко, головний архітектор студій «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс». Фото: Максим Дробіненко
PRAGMATIKA.MEDIA: Ви реалізували кілька великих проєктів, пов’язаних із реставрацією та реконструкцією будівель, зокрема об’єктів, що мають охоронний статус. Які з цих проєктів були для вас найбільш цікавими або складними в реалізації?
Олександр Кумейко: Складно виділити певний проєкт, оскільки кожен з них чимось цікавий. Із найбільшими викликами стикаєшся в роботі зі старими будівлями, які були створені на межі XIX–XX століть, вони потребують повної заміни перекриттів. Якщо ви помітили, гнилі підлога і стеля, що провалюються, — це найбільш чутлива проблема історичного фонду. Старі київські будівлі мають досить надійні каркаси, товсті, часто багатокамерні стіни зі знаменитої жовтої «київської» цегли, стійкі фундаменти із запасом міцності, але зовсім ненадійні перекриття та простінки.
У старих будівлях ми завжди маємо справу з численними культурними та побутовими нашаруваннями різних часів, які не дозволяють оцінити реальний стан будівлі з першого погляду. Коли розчищаєш шари, від будівлі іноді залишається один скелет, цегляна шкаралупка. І це виглядає дуже сумно, це лякає, особливо людину, яка не розуміється на суті процесу реставрації, але готова голосно закричати: «Дивіться, вони зруйнували історичну будівлю!» Насправді ж відбувається нормальний робочий процес відновлення.
Реставрація будівлі Річкового вокзалу в Києві проводилася відповідно до охоронного договору. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Говорячи про специфіку старої київської забудови, я маю на увазі всі будинки, навіть ті, що заселені та експлуатуються. У деяких зробили якийсь ремонт, поміняли вікна, пофарбували стіни, але все це косметика, яка дуже далека від повноцінної реставрації/реконструкції. Одна з будівель виглядає трохи ліпше, сусідня — трохи гірша, але треба усвідомлювати, що «начинка» у них одна. І там, під шарами фарби та штукатурки — гнила дранка та, можливо, аварійні перекриття. Якщо будівля перебуває під охороною, ми робимо реставрацію, якщо закон дозволяє, то, безумовно, найкраще рішення — це реконструкція.
В Україні статус пам’ятки — немов якийсь вирок безперспективності. Повсюдно і девелопери, і архітектори бідкаються, що в разі, якщо будівля охороняється законом, будувати плани її використання під успішний бізнес-проєкт — безнадійна справа. Це не так. Насправді реставрація пам’яток — специфічний процес, який потребує професіоналізму, проте він реально дозволяє повернути будівлі до життя. Біда в тому, що в нас не так багато архітекторів, замовників, експертів та виконавців, які вміють якісно працювати зі спадщиною так, як це роблять у Європі.
P.M.: У Європі цілком нормальною є практика реставрувати фасад, але повністю оновити всю начинку, замінити і перекриття, і комунікації на сучасні. Так чинять зокрема й з об’єктами історичної спадщини. Чому для нас це якийсь винятковий сценарій?
О. К.: Не такий уже він винятковий. Практично те саме ми зробили в процесі реставрації будівлі Річкового вокзалу в Києві. Об’єкт житиме новим життям — із новими комунікаціями, надійним дахом, укріпленим каркасом. Все нове, все відповідає сучасним вимогам безпеки та енергоефективності. Але при цьому ми зберегли пам’ятку архітектури, всі її візуальні характеристики та ключові елементи, проаналізували всі історично цінні перетворення.
У кожної пам’ятки архітектури є, точніше, мають бути свій охоронний договір та паспорт пам’ятки. Це документи, в яких чітко окреслені частини та елементи будівлі, що знаходяться під охороною, а також критерії їх захисту, періоди проведення ремонтів (реставраційних) тощо.
Реставрація із пристосуванням до сучасних вимог — це насамперед бізнес-процес, метою якого є збереження об’єкта культурної спадщини та реалізація успішного бізнес-кейсу
По-перше, містобудівною цінністю будівлі Річкового вокзалу є його розташування на площі та взаємозв’язок із об’єктами навколо. По-друге, охороняється сам об’єм будівлі, його зовнішні параметри, усі монументальні образотворчі елементи — і на фасаді, і в інтер’єрах. Усі стежили за процесом консервації мозаїчних панно, причому на цьому етапі робіт люди могли вільно відвідувати об’єкт, там проводилися артвиставки та інші культмасові заходи. Процес був максимально відкритим.
Охороняється також сама структура тримальної конструкції, малюнок заповнення віконних і зовнішніх дверних прорізів. А ще — огорожі та центральні сходи. І все це ми повністю реставрували. Також точно відновили малюнок металевої огорожі на покрівлі. Можливо, хотілося б додати сучасну ноту, замінити цю огорожу на прозоре скло, але охоронний договір це виключає. Тому ми досліджували старий малюнок огорожі та відтворили його в оригінальному вигляді.
P.M.: Яким чином у жорстких рамках реставрації вам вдалося збільшити функціональну площу будівлі Річкового вокзалу більш ніж на 2 тис. кв. м?
О. К.: Частково завдяки унікальним особливостям самої будівлі. Вона була збудована так, що фундаменти знаходяться на п’ять метрів нижче першого поверху. Думаю, це зумовлено гідрогеологічними аспектами та відсутністю тогочасних технологій щодо подолання складнощів з експлуатацією цих приміщень. І ці п’ять метрів просто були засипані піском, шматками бетону, будівельним сміттям.
Ви ж розумієте, що для будь-якого бізнес-проєкту дуже важливою є можливість отримати додаткову площу. А реставрація із пристосуванням до сучасних вимог — це насамперед бізнес-процес, метою якого є збереження об’єкта культурної спадщини, заклавши в нього нову функцію і життя, та реалізація економічно успішного бізнес-кейсу. Тому, коли ми побачили підвал і вивчили старі креслення — зрозуміли, що у нас є реальний шанс отримати додатковий простір.
Реставрація будівлі Річкового вокзалу в Києві, проєкт і реалізація. Проєктування під наглядом головного архітектора Олександра Кумейка. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Реставрація будівлі Річкового вокзалу в Києві, проєкт і реалізація. Проєктування під наглядом головного архітектора Олександра Кумейка. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Окрім підвалу, ми виявили ще один резерв площі — верхній технічний поверх. Піднялися подивитися і побачили простір площею 1200 кв. м! Виглядав він, звичайно, не дуже естетично: все у смітті, відходах життєдіяльності птахів. Основна проблема полягала в недостатній висоті стель — лише 1,95 м. Начебто божевільна площа «гуляє», але й використовувати її неможливо. Ми вирішили все ж таки вивчити можливості якось підняти стелю. Надбудовувати нічого не можна, заборонено змінювати конфігурацію обсягу будівлі.
Але ми знайшли вихід із ситуації. Покрівля являла собою монолітну конструкцію з довгими балками і залитими по них перекриттями. Коли ми зробили обмірні креслення, виявилося, що товщина пирога покрівлі становить майже 90 см. Мабуть, коли дах вокзалу ремонтували, будівельники просто додавали туди шари руберойду — шар за шаром. А високий парапет закривав усі нашарування, котрі із часом набули загрозливої товщини та ваги.
Ми опрацювали питання заміни цього товстого бутерброду на тонке, енергоефективне перекриття по металевих балках. Профлист плюс тонка стяжка — все разом близько 15 см. Паралельно опрацювали використання сучасного утеплювача, оскільки підвищення енергоефективності будівлі є невід’ємним завданням будь-якого проєкту.
І в результаті з’явилася утеплена покрівля, яка відповідала всім вимогам щодо коефіцієнту опору теплопередачі. Заміна покрівлі дозволила нам «взяти висоту» — підняти стелю до 2,5 м. Це мінімально комфортна для людини висота приміщення. Таким чином замість п’яти робочих рівнів у нас з’явилося сім.
P.M.: Мета комерційного використання об’єкта змінювалася: спочатку в Річковому вокзалі хотіли розмістити фуд-зону з коворкінгом, а рік тому з’ясувалося, що в будівлі розташується університет, якщо точніше, філія American University. Це вимагало від вас певної проєктної еквілібристики? Наскільки будівля, в принципі, підходить під розміщення університету?
О. К.: Хоча заміна мети і була несподіванкою, але в результаті все вийшло дуже добре. Так, спочатку передбачалося, що будівля Річкового вокзалу буде пристосована під розміщення фудкортів і коворкінгів. Простір підвалу та першого поверху ми планували використовувати для розміщення фудкортів із загальними залами. Ця типологія вже добре знайома всім на прикладі Kyiv Food Market чи Odesa Food Market.
Ідея була продиктована тим, що фактично вся зона набережної Дніпра в районі Поштової площі зайнята фудкортами на основі тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності. І якщо всю цю історію перенести всередину будівлі, то можливо, по-перше, звільнити пішохідну зону, а по-друге, зробити цей бізнес таким, що працює за будь-якої погоди і в будь-який сезон.
Реконструкція будівлі «Дім із фотографіями» в Києві з облаштуванням мансарди. Проєктування під наглядом головного архітектора Олександра Кумейка. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Але в якийсь момент з’явилася перспектива розміщення університету. На Подолі вже сформувався освітній кластер, і новий університет добре вписується в загальну структуру району. Коли прорахували можливість розподілу аудиторій та розсадки всередині будівлі, виявилося, що все підходить. У будівлі є різні за площею простори, зокрема досить великі — по 170 кв. м, що ідеально підходить для аудиторії. Тож нова мета абсолютно органічно і без натяжки вписалася в цей об’єкт.
З погляду транспортної логістики все вийшло навіть краще. Фудкорт орієнтований не лише на тих, хто перебуває поруч, але й на клієнтів, що приїжджають, тому паркінг слід розташовувати перед об’єктом, щоб водій, у якого виникла ідея заїхати пообідати або повечеряти, відразу бачив автостоянку. Це, до речі, є справедливим практично для всіх об’єктів HoReCa та ритейлу.
У нашому випадку паркінг розташований за будівлею Річкового вокзалу. Для об’єкта сфери освіти принцип розміщення паркінгу може бути таким. Невеликий розмір паркінгу теж не проблема, враховуючи безпосередню близькість метро. Таким чином, розміщення автостоянки не перекриває видові точки та фронти сприйняття об’єкта культурної спадщини, що у свою чергу для нас як проєктувальників було дуже важливим.
P.M.: Вам вдалося зберегти колишній обʼєм будівлі. А чи не виникало все-таки спокуси поекспериментувати?
О. К.: Наголошую на важливому моменті — ми не просто «не експериментували з об’ємом», ми навіть не мали права думати про це. І наш кейс є ідеальним прикладом того, що зовсім необов’язково щось добудовувати, зводити кілька поверхів зверху. Можна подарувати будівлі нове життя, лише грамотно перерозподіляючи простір зі збереженням історичних об’ємів.
Перетворення горищ на експлуатовані мансарди дозволяє отримати тисячі функціональних квадратних метрів площі в історичній частині міста, не жертвуючи культурною спадщиною
Хтось скаже зараз: «У тебе була можливість додати два поверхи! А зазвичай цієї можливості немає!» Та насправді весь історичний центр Києва — це справжній клондайк із величезним резервом площі. У багатьох будівель горищні простори у висоту досягають півтора-двох поверхів! Це унікальна можливість облаштувати житлові мансарди як у Брюгге, Страсбурзі чи Парижі.
P.M.: У вашій практиці була реконструкція будівлі за адресою Ярославів Вал, 15. Це те, що жителі звикли називати «Домом із фотографіями», оскільки на торці у віконних отворах були розміщені старовинні світлини. І ось там на даху з’явився новий об’єм — мансарда…
О. К.: Передусім «Будинок із фотографіями» відрізняється від Річкового вокзалу тим, що не є пам’яткою, яка охороняється. Це ми з’ясували на першому етапі, перш ніж приступити до проєктування. Але оскільки будівля перебуває в історичному середовищі і, безумовно, взаємозалежна з усією архітектурою Золотих воріт, вона має бути підпорядкована культурному спадку, зі збереженням першочерговості її сприйняття.
Тому ми принципово не піднімали висотну позначку — відносно коників покрівлі вона залишилася такою самою. В цьому разі ми мали можливість реконструювати дах. Раніше будинок мав шатрову покрівлю, що досягала майже 5 м у висоту. Конструкція із самого початку була проблемною — широкий карниз збирав дощову воду, і з цим треба було щось робити.
Після нашого втручання простір горища, який ніяк не використовувався, набув функціональних ортогональних пропорцій. З’явилася відкрита тераса із видом на Ярославів Вал. При цьому для перехожих, які йдуть вулицею, вид на будинок залишився таким самим, як раніше. Вони просто не бачать цієї мансарди під зоровим кутом сприйняття пішоходів.
Олександр Кумейко, головний архітектор студій «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс». Фото: Максим Дробіненко
До речі, коли йтимете Подолом або Старим Києвом — зверніть увагу на дахи. Ви виявите резерв площ, які сьогодні не використовуються. Перетворення горищ на мансарди, що експлуатуються, дозволяє отримати тисячі функціональних квадратних метрів площі в історичній частині міста, не жертвуючи ні висотністю, ні фасадами, ні історичним середовищем загалом та сприйняттям культурної спадщини зокрема.
А які квартири можна зробити в цих мансардах! Це просто мрія реставратора! Безумовно, необхідна експертиза фундаментів і тримальних конструкцій, інженерних мереж та комунікацій — чи здатні вони витримати навантаження, чи підлягають заміні або підсиленню.
P.M.: А вони здатні?
О. К.: Ми працювали з мансардами не лише на Ярославовому Валу, а й на інших об’єктах. Переробляли покрівлю, зокрема й багатоквартирних житлових будинків, де мешканці вирішували на рівні ОСББ питання реконструкції/реставрації з пристосуванням горища під облаштування мансарди. І якщо судити з нашого досвіду, то мережі, спроєктовані десятиліття тому, розраховувалися з достатнім запасом і легко витримують ще один житловий поверх. Особливо якщо замінити всю інженерію на енергоефективну та сучасну, як ми це зробили під час реставрації Річкового вокзалу. Але, звичайно, в кожному разі потрібний індивідуальний підхід.
P.M.: До будівлі за адресою Ярославів Вал, 15 прилягає колишня садиба родини Сікорських, де виріс український авіаконструктор Ігор Сікорський. Проте вона перебуває у вкрай плачевному стані. Ви у чому бачите причину цього?
О. К.: Основна причина того, що будівля з історією, розташована в такому привабливому місці, перебуває в настільки жалюгідному стані — це відсутність бажання власника (а, можливо, і фінансування, оскільки вона стоїть на балансі Міністерства оборони України) займатися реставрацією подібного об’єкта. Це явно не вирішить проблеми з наданням житла військовослужбовцям.
Конкурсний проєкт реконструкції будівлі «Дитячого світу» в Києві «Едельбург Архітектс» із фасадами від Dmytro Aranchii Architects. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Можливо, якби цей об’єкт був переданий в управління місту, процес реставрації зрушив би з мертвої точки за рахунок фінансування з бюджету міста Київ (є маса успішних прикладів), і ми мали б можливість споглядати пам’ятку у відреставрованому вигляді та з гордістю проводити екскурсії для гостей столиці.
Але в тому й біда, що у чиновників центрального апарату влади відсутня політична воля та розуміння, що це питання потребує термінового вирішення. Негайного, бо якщо не вжити протиаварійних заходів зараз, то цю будівлю Київ теж втратить. І, звісно, необхідно конкретизувати функцію. Що там буде: музей і громадські простори? Обговорення в соцмережах не замінять реальних дій і громадських слухань, проведених відповідно до законодавства.
P.M.: В Україні не так багато архітекторів, які вміють працювати в жорстких рамках законодавства з охорони історичної спадщини. І є два шляхи: підтягувати рівень проєктувальників або ж лібералізувати законодавство, робити його більш лояльним до питань втручання в історичну спадщину. Який шлях ви вважаєте правильним?
О. К.: Я вважаю, що наше законодавство абсолютно не орієнтоване на інвестування у сферу охорони культурної спадщини, і замість того, щоб чітко обмежити можливість втручання, воно вимагає повної заборони на будь-які зміни та працює лише як фактор стримування й покарання. Сучасні норми санітарії та безпеки експлуатування будівель безпосередньо суперечать ДБН із реставрації, і навпаки. Безумовно, надаючи будівлі нову сучасну функцію, необхідно забезпечити безпеку експлуатації, інклюзивність, енергоефективність тощо.
Архітектор-реставратор повинен спочатку оцінювати бажання інвестора, зіставляти їх із нормативно-правовою базою та надавати відповідні рекомендації. Рекомендації ЮНЕСКО та інших авторитетних організацій світу у сфері охорони культурної спадщини мають бути не просто ратифіковані, але й імплементовані в наше законодавство. Інакше ж ситуація, що має місце сьогодні, ставить на межу законності рішення, ухвалені чиновниками, архітекторами та інвесторами, призводить до виникнення конфліктних ситуацій у соціумі.
Костянтин Ковшевацький, шеф-редактор PRAGMATIKA.MEDIA, та Олександр Кумейко, головний архітектор студій «Кумейко Архітектс» і «Едельбург Архітектс». Фото: Максим Дробіненко
На превеликий жаль, це завдає шкоди самим об’єктам культурної спадщини, оскільки інвестори бояться вкладати кошти у відновлення наших прекрасних будівель, споруд та надавати їм нові функції. Способи та методи, програми стимулювання, популяризації взагалі відсутні. Як відсутні і пільгові орендні ставки на землю чи приміщення для інвестора, державна чи міська програма з реставрації фасадів житлових будівель для ОСББ та хоча б елементарне відновлення кованих і окремих архітектурних елементів. Нема зовсім нічого!
Ми ж не можемо приїхати у старовинний замок і сказати: «так, у нас норми щодо енергоефективності змінилися, давайте ми закриємо прорізи, утеплимо стіни пінопластом та замінимо всі вікна». Насправді такі казуси трапляються досить часто. Фахівці, які займаються охороною спадщини, про такі конфлікти знають, знають про них і в організаціях, де видають дозвільну документацію. У кожному такому випадку питання розглядається індивідуально. Але оскільки єдиної логіки рішень немає, то щоразу це як рулетка.
Стосовно дефіциту досвіду в архітекторів, я вважаю, що практичний досвід набагато важливіший за теорію. Але як ти його отримаєш, якщо замовлення на реставрацію поодинокі? Щоб таких проєктів було більше, мають з’явитися замовники, які готові працювати в рамках закону зараз, а не чекати, поки будівля завалиться. Замовник реставрації Річкового вокзалу від самого початку мав намір повністю дотримуватися вимог охоронного договору та паспорта пам’ятки. Не зімітувати його дотримання, а чітко і чесно дотримуватися букви закону.
Нам дуже пощастило, це чудово, коли людина відповідально підходить до справи і свідомо сприймає слова архітектора-реставратора про те, що можна робити, а що ні. Такий підхід слід популяризувати на державному рівні. Або стимулювати, як це роблять у європейських розвинених країнах, де продають замки та палаци за копійки під зобов’язання їх відновлення. Я впевнений, що й у нас є люди, які хочуть відновлювати старовинні будинки і мають для цього фінансові можливості. Просто їм потрібні ясні та зрозумілі правила гри.
P.M.: Стосовно відсутності єдиної логіки рішень у дозвільних органах, чому б не виробити модель вирішення цього питання як мінімум на рівні Спілки архітекторів? В архітектурному співтоваристві теж немає єдиної думки про межі дозволеного в поводженні з об’єктами спадщини?
О. К.: Дискусії точаться, але в нас окремо дискусії серед архітекторів, а окремо — рішення законодавців. І ті, хто розробляє закони, не завжди дивляться на ситуацію з позиції архітекторів. Як показують останні події, щоб у принципі на думку архітекторів звернули увагу, треба мало не до революційних дій вдаватися.
P.M.: Є ще «фактор вулиці», громадська думка. Громадський резонанс — це добре чи погано, на благо чи на зло?
О. К.: Я думаю, що всі архітектори, пов’язані з проєктуванням у міському середовищі, неодноразово відчували на собі вплив громадської думки. У цьому є свої плюси та мінуси. Мінус — це ризики використання ситуації, що склалася, на благо тієї чи іншої політичної сили (влада/опозиція) і те, що за голосами громадськості часто проглядаються чиїсь бізнес-інтереси. Ми розуміємо, що без громадських обговорень не сформується ні демократичне суспільство, ні органічний розвиток міського середовища.
В усіх містах світу є активісти, які висловлюють громадську думку, зокрема й у формі вуличних протестів, у цьому Україна не є унікальною. Це ознака того, що суспільство демократичне, волелюбне, мислить вільно. Але до чого мають бути готові сторони? До конструктивної критики, доказових аргументів. Будь-який крок має бути підкріплений та обґрунтований нормативами, законами, контекстом. А не базуватися на суб’єктивних смаках, власній думці та міцності голосових зв’язок.
Конкурсний проєкт реконструкції будівлі «Дитячого світу» в Києві від «Едельбург Архітектс» передбачав будівництво нового обʼєму, який розширює комерційну площу. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Наприклад, люди висловилися щодо проєкту реконструкції будівлі «Дитячого світу» на Дарниці, який ми розробляли для Edelburg Development. «Нам не подобається різнобарвний фасад “Дитячого світу”!» — заявили мешканці. Ми блискавично відреагували на зворотний зв’язок, одразу вийшли на діалог з усіма — і активістами, і депутатами. Непорозуміння полягало в тому, що активісти припускали, що ми задумали замінити фасад оригінальної будівлі на кольорові панелі, тоді як насправді це був ескіз нового об’єму, розширення.
Але ж ми не можемо дискутувати за принципом «хто кого перекричить». Тому замовник пішов шляхом розумного діалогу: провів конкурс, Архітектурна палата визначила переможця. Але знаєте, що мене особисто вразило? Враховуючи, яким гарячим і гучним було обговорення, на конкурс подали 22 заявки на участь. При цьому робіт було подано лише 5! У результаті журі обирало лише з п’яти проєктів. А десятки активістів банально зникли, зокрема й архітектори, які так переживали.
Чому вони не подали проєктів? Якщо тобі так важлива доля об’єкта, необхідно подавати своє бачення будівлі, що проєктується. Це не вимагало за умовами конкурсу ані складного моделювання, ані створення складних візуалізацій. Достатньо було створити ескіз. І заявити про свою позицію, представити свою думку професійно, а не голослівно. Ще одна дивина — це відмова автора проєкту співпрацювати та брати участь у конкурсі як член журі.
Для мене залишилося незрозумілим таке рішення Володимира Залуцького: спочатку виступити на підтримку проєкту реконструкції і самоусунутись у момент проведення конкурсу, відхиливши пропозицію стати професійним арбітром у цьому архітектурному конкурсі. Мені здається, що коли йдеться про суспільно значущий об’єкт, то особисті амбіції та образи необхідно визнати другорядними, такими, що замість внесення резонансу в ситуацію служать на краще для соціального розвитку суспільства.
Конкурсний проєкт реконструкції будівлі «Дитячого світу» в Києві від «Едельбург Архітектс» передбачав будівництво нового обʼєму, який розширює комерційну площу. Джерело зображення: «Едельбург Архітектс»
Незважаючи на те, що я, як і раніше, вважаю наш проєкт реконструкції виправданим і таким, що повністю відповідає завданням на проєктування, ми визнали рішення суспільства та журі за концепцією, розробленою майстернею Dmytro Aranchii Architects, таким, яке втілюватимемо в проєкті. Хоча я читав, що вже й цей проєкт (результат архітектурного публічного конкурсу фасадів) багатьох не задовольняє.
P.M.: Історія з «Дитячим світом» все ж таки вирішилася, вона не патова. Але дуже часто дискусія між представниками громадськості та замовником заходить у глухий кут. Що робити в такому разі?
О. К.: Власник (інвестор) дуже часто забуває про потреби та пріоритети містян. Тут дуже важливий діалог між владою, інвестором, городянами. З досвіду проєктування в місті Києві можу сказати, що місцевий Департамент охорони культурної спадщини завжди налаштований на конструктив і перемовний процес. Усі кияни знають про гучний скандал навколо реконструкції будівлі «Квіти України».
Можу резюмувати, що місто, аналізуючи аргументи громадськості, продовжує шукати механізми взаємодії з інвестором об’єкта. Так, на сьогодні ми маємо чергову руїну в центрі міста. Так, ситуація складна, але якщо всі сторони конструктивно налаштовані, вихід завжди можна знайти. Ресурс міста обмежений, тому не завжди вони власними силами можуть досліджувати потенційно цінні об’єкти міста.
Для цього й залучається громадськість, із якою, на мою думку, налагоджений досить прямий діалог. Я б не назвав тут ситуацію патовою, мені здається, що за достатнього рівня комунікації реставрація цього об’єкта займе значну та успішну позицію в кейсі девелопера. Хоча якраз зараз громадський резонанс необхідний — із цієї історії треба винести урок усім нам.
Спілкувались Костянтин Ковшевацький та Дана Балашова
