Expert opinion. Кирило Степанець: Тренд на urban exploration не врятує старі будинки

Що таке urban exploration, наскільки цей тренд розвинений в Україні й чому ностальгічна симпатія городян до спадщини, що руйнується, ще не означає, що суспільство готове виділити ресурси на його відновлення? Контраверсійна думка про майбутнє історичних архітектурних артефактів — в інтерв'ю з київським екскурсоводом і міським дослідником Кирилом Степанцем, що було опубліковане в нашому лютневому довоєнному томі PRAGMATIKA.MEDIA.

Коментар Кирила Степанця до матеріалу “По лезу тренда. Як міста й люди обертають глобальні проблеми на благо“.

 

PRAGMATIKA.MEDIA: Чи можна стверджувати, що в Україні є субкультура urban exploration — міських дослідників — і вже сформувався відповідний тренд?

Кирило Степанець: Так, звичайно, ця спільнота — частина світового тренду — є й в Україні. У нас вона не така численна, але різноманітніша. Наприклад, ми називаємо людей, які спускаються під землю, дигерами, а на Заході цей термін ніхто не використовує, і коли ти говориш I am a digger, то на тебе дивляться з подивом. Немає й поняття «руфер».

Усе це називається urban exploration. На Заході ця субкультура дуже розвинена й охоплює людей різного віку, тобто це не є прерогативою підлітків, що шукають екстриму. Міських дослідників дуже багато в усьому світі, вони пишуть книги, знімають фільми. Блоги — само собою, це вже явище тривіальне.

Кирило Степанець, міський дослідник, екскурсовод

P.M.: Якщо я правильно розумію, невід’ємним елементом залучення людей є певна інтрига: ви не проводите екскурсій очевидними локаціями, ви показуєте приховану частину міста. Як багато провідників, подібних до вас, є в Україні?

К. С.: Досить багато, навіть більше, ніж хотілося б. Популяризація має як позитивні сторони, так і негативні. Що таке urban exploration? Насамперед це проникнення в місця, недоступні для загалу. Наприклад, на територію якогось заводу, і хоча він зачинений і вже не працює, проте охороняється. І ось залізла одна людина, виклала фото, і всі рвонули через паркан на цю закриту територію. І місце втратило свою чарівність.

Є також етична проблема: багато людей починають займатися дослідженнями заради інтересу й емоційного підживлення, а потім їм спадає на думку, що на цьому можна заробити. У часи моєї юності, коли я ні про що інше не думав, тільки про те, щоб кудись залізти, ми могли витягти й продати пару гнилих протигазів. А зараз наші послідовники полюють за металом, будматеріалами, можуть порушити конструкцію будівель — словом, намагаються заробити.

P.M.: Наскільки великим є фонд занедбаних будівель і споруд і чи можна його вважати своєрідним резервом для розвитку міст?

К. С.: Можна сприймати його швидше як майновий і культурний резерв або як резервне місце. Знесли — збудували нове. Зрозуміло, що всі напівзруйновані будинки можна відновити, але в нас склалася традиція зносити.

P.M.: Як ви вважаєте, чому в нашому суспільстві не сформувалося розуміння цінності автентичних будівель і артефактів?

К. С.: Попит народжує пропозицію. Суспільству не потрібен цей кластер. Населення Києва дуже неоднорідне. Щоб сформувалася певна міська культура, потрібний високий відсоток урбанізованого населення, коли кілька поколінь поспіль прожили в одному місті.

А в нас населення великих міст зростає за рахунок внутрішньої міграції з маленьких селищ, ці люди не розпещені й не дуже вимогливі щодо естетики. Їх навряд чи порадують руїни, їм набагато більше до вподоби якась яскрава реклама. Поки ми не доросли до розуміння ситуації, але не виключаю, що мине років десять — і щось зміниться.

P.M.: У вас часто з’являються ідеї, що ось ту чи іншу будівлю чи об’єкт можна було б чудово пристосувати під кав’ярню, громадський центр, житло тощо?

К. С.: Ні, абсолютно. Колись у Києві існувала практика сквотів — несанкціонованого заселення. Але це мені не близьке. Мені подобаються наші об’єкти в стані занедбаності, такі, якими вони є зараз. І ідея про те, щоб дати руїнам друге життя, мені не близька.

P.M.: Але ж очевидно, що час і байдужість здатні зруйнувати найміцніше каміння, і рано чи пізно старовинні стіни впадуть?

К. С.: Я часто читаю під моїми фотографіями в блозі коментарі людей, які засмучені плачевним станом тієї чи іншої будівлі. Вони журяться: «Занапастили красу!». Але стривайте, хіба мало красивих будинків навколо, які цілі й неушкоджені? Потрібно, щоб були і зруйновані.

P.M.: Яке з українських міст максимально насичене занедбаною архітектурою й артефактами?

К. С.: У нас у країні великих міст усього штук п’ять, решта — це радше містечка. Тому, звичайно, столиця найцікавіша в цьому плані. І помилково вважати, що лише в Україні багато зруйнованих будівель. У Європі теж немало закинутих споруд. Нещодавно я подорожував Італією, і під Міланом виявив неймовірних розмірів занедбаний лікарняний комплекс, де серед корпусів стоїть костел із розмальованими стінами та розбитими вітражами. Усе занедбане, засмічене.

Або містечко Льєж під Брюсселем: там я бачив величезний костел, який за розміром більший за наш Миколаївський. Він стоїть із забитими віконними отворами, а всередині — пташиний послід на старовинному органі. Тому вмирання та руйнування архітектури — це загальносвітова тенденція, і наївно вважати, що тренд на urban exploration щось змінить.

Звичайно, є ще одна причина, мабуть, головна: комерційна. Реставрація та реновація старих будівель не дозволяє в рази збільшити кількість квадратних метрів, які можна вигідно продати. Одна річ — малоповерховий старовинний будинок, а інша — 20‑поверховий бізнес-центр, який можна побудувати на його місці. Звісно, є різниця!

P.M.: Вам здається, що подібна зміна архітектурних шарів — це природний цикл?

К. С.: Так, як життя та смерть. Можливо, я в дитинстві надто надихнувся фільмом Тарковського й образом занедбаної таємничої Зони.

P.M.: А тим часом у Таллінні на місці занедбаних промислових територій, де знімали «Сталкер», з’явився модний район Rotermann City, архітектори якого змогли знайти баланс між збереженням старого та новою архітектурою.

К. С.: Цікаво, я там ще не був.

P.M.: Люди на ваших екскурсіях цікавляться власне архітектурою?

К. С.: Я не перевантажую людей розповідями про архітектурні деталі, а намагаюся показувати їм місто в усіх його проявах: не лише безлюдні руїни, а й жваві колоритні місця в центрі. Гарна екскурсія — це компіляція. Щоб догодити широкій аудиторії, необхідно мати знання про місце й місцевість, про маловідомі факти. Також потрібна історія від себе та розповіді про людей. Тільки Києвом у мене більше сотні маршрутів, розроблених особисто, але я б не сказав, що мої екскурсії можна назвати «архітектурними».

P.M.: Чи справедливо називати забудову Києва хаотичною?

К. С.: Так, це повна еклектика, вінегрет стилів. Раніше мені це не подобалося, потім я змирився й навіть почав знаходити в цьому позитив. Коли я подорожую Європою, то помічаю, що мене більше «чіпляють» уже не старовинні будівлі, а сучасна архітектура, зокрема хмарочоси. Можливо, це якийсь синдром провінціала, оскільки Київ мого дитинства, кінця 80‑х — початку 90‑х років ХХ століття, був досить провінційним містом.

Але останнім часом я переосмислив своє сприйняття нової архітектури. Незважаючи на те, що я, як і раніше, люблю старовину, я вважаю, що мої симпатії повинні корелювати з інтересами суспільства, а в суспільстві є запит на будівництво висотних будівель і активне ведення бізнесу. Це показник, що люди мають гроші, і це вже добре.

 

 

Читайте також

Олександр Столовий: Архітектура — це теж про експеримент

Микола Коцюруба: Прослідковується очевидний тренд на покращення якості девелоперських проєктів в умовах конкуренції

Микола Чепелєв: Усе, що нам залишається, — копіпаст і карго-культ