Різноманіття інтелектів: як DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore знаходить співзвуччя з темою бієнале
Архітектурну бієнале 2025 уже називають найбільш амбітною за всю історію проведення — як за кількістю учасників (65 країн, з яких чотири беруть участь вперше), так і за глобальністю тематичного дискурсу. Куратор бієнале, архітектор Карло Ратті, обрав центральною темою виставки різноманіття форм інтелекту — природного, штучного та колективного. «Intelligens. Natural. Artificial. Collective» — так звучить офіційна назва бієнале. Цьогорічна подія запрошує дослідити, як ці форми інтелекту допомагають адаптуватися до нових викликів — як для спільнот, так і для довкілля.
Відкриття українського павільйону DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore на бієнале 8 травня. На зображенні — архітекторки Оксана та Богдана Косміни. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
Український проєкт DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore також працює в діалозі з основною темою: окрім головної експозиції, команда представила віртуальний ШІ-аватар Тамари Косміної (1936–2016) — бабусі Богдани Косміної, архітекторки та етнографки, яка десятиліттями досліджувала архітектуру та інтер’єри українського селянського житла. Це дослідження було систематизоване в «Атласі традиційного народного житла» — масштабній праці родини Косміних, яку продовжила сама Богдана Косміна та її мати Оксана. Атлас картографує локальні етнографічні й будівельні практики по всій Україні — саме це дослідження фактично й лягло в основу концептуальної ідеї проєкту DAKH. Попри свою значущість, атлас так і не був раніше опублікований, тож презентація архіву на бієнале фактично стала його першим публічним оприлюдненням.
Матеріали з «Атласу українського традиційного житла», над яким працювали Тамара й Оксана Косміни. Фото: © Maxime Faure
Загалом український павільйон складається із шести елементів, ключовий з яких — центральна інсталяція у вигляді очеретяного даху з металевою «короною» нагорі.
Ідея використати прообраз вернакулярного українського даху як основу композиції належить Богдані Косміній: вона розповіла, що розробила концепт проєкту фактично за три дні. Співавторами концепції стали кураторка з Дніпра Катерина Русецька та британський антрополог і дослідник архітектури Міхал Муравськи — їхня участь дозволила розширити ідеологічну рамку проєкту, а також сформулювати його символічну та критичну частину. Український павільйон працює на перетині архітектури й документалістики: окрім головної інсталяції та етнографічного дослідження, представляє також фотопроєкт художниці та письменниці Євгенії Бєлорусець, присвячений працівникам Миколаївського водоканалу, які з 2022 року відновлюють систему водопостачання регіону.
Богдана Косміна під час монтажу українського павільйону в Арсенале. На задньому плані — фотопроєкт «Місця» авторки Євгенії Бєлорусець. Фото: © Maxime Faure
Експозицію також супроводжує імерсивна звукова інсталяція «Купол дронів», куратором якої став американський художник Клеменс Пул — цей проєкт пов’язаний із нішевою волонтерською спільнотою «Клин», яка виготовляє дрони для захисту будинків від ворожих атак у населених пунктах, наближених до лінії зіткнення. Таким чином, аудіоінсталяція не тільки розширює межі павільйону, поєднуючи архітектуру з мистецтвом звуку, а й демонструє, як дрони стають частиною середовища населених пунктів.
Присутність України на бієнале: досвід попередніх років
На художній бієнале у Венеції Україна була представлена майже регулярно з 2001 року, а от на архітектурній виставці ми вперше взяли участь лише у 2014-му році. Вдруге у Венецію на архітектурну бієнале Україна приїхала через 9 років — у 2023-му, з павільйоном Before the Future. Відтак, у цьому році ми беремо участь у La Biennale di Architettura втретє.
Особливої уваги у ретроспективі нашої участі заслуговує павільйон Before the Future — як перше архітектурне висловлювання України у часи повномасштабного вторгнення. Кураторську групу тоді сформували співзасновники київського архітектурного бюро «ФОРМА» Ірина Мірошникова та Олексій Петров, а також арткритик Борис Філоненко. Їхній проєкт поєднав загальну тему бієнале «Лабораторія майбутнього» з українським досвідом першого року вторгнення.
2023 року автори створили в садах Джардіні рельєфну копію Змієвих валів — стародавніх укріплень Х століття, що проходять кількома областями України. Ця інсталяція поєднувала історичні символи захисту з актуальним досвідом війни, коли вали, блокпости та інші фортифікації знову стали частиною нашої повсякденної реальності.
Before the Future — павільйон України на Венеційській бієнале архітектури у 2023 році, створений співзасновниками бюро «ФОРМА» Іриною Мірошниковою та Олексієм Петровим. Фото: Олександр Курмаз
Окрім інсталяції в садах Джардіні (центральній та найбільш знаковій локації бієнале), український павільйон також представили в залі Арсенале, яку команда перетворила на простір, що нагадував укриття. Інтер’єр навмисне адаптували: занизили стелю, приглушили освітлення, створюючи атмосферу захисту й водночас тривожності. Окрім основної експозиції, українська команда представила ще п’ять проєктів, які досліджували теми замінованих територій, комеморації та відновлення через архітектурні практики. Загалом український павільйон 2023 року отримав схвальні відгуки та був відзначений серед найцікавіших учасників бієнале за версією Dezeen.
Before the Future — павільйон України на Венеційській бієнале архітектури у 2023 році, створений співзасновниками бюро «ФОРМА» Іриною Мірошниковою та Олексієм Петровим. Фото: Олександр Курмаз
Україна також взяла участь у ювілейній мистецькій бієнале 2024 року з проєктом «Плетіння сіток», який через історії досвіду війни досліджував тему інакшості та пошуку нових форм присутності в інших спільнотах. Зрештою, участь України у цьогорічній архітектурній бієнале стала вже четвертим поспіль проєктом нашої країни на головних подіях у Венеції, починаючи з 2022 року.
Тематична рамка українських павільйонів незмінна: війна, відбудова та адаптація до кризових викликів. Ці болючі точки системно артикулюються через роботи українських художників, архітекторів і кураторських груп.
Невидима робота: про роль комісара та організаційні виклики бієнале
Кураторський проєкт і концепція павільйону — лише верхівка айсберга. Чи не найбільш важливим складником успішної участі в бієнале є організаційний процес, за яким стоїть комісар. В Україні цю роль традиційно виконував Мінкульт для мистецького павільйону, а з 2023 року — Міністерство розвитку громад і територій — для архітектурного.
Загальний вигляд українського павільйону DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore у залі Арсенале. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
Та майже кожен національний відбір на бієнале супроводжувався труднощами: виникали скандали, які оголювали відсутність прозорої процедури, чітких критеріїв і стабільного фінансування. На ці проблеми неодноразово вказували куратори проєктів попередніх років — як у мистецькому, так і в архітектурному павільйонах. 2025 рік не став винятком: процедура відбору національного павільйону відбулась у дуже стислі строки й була недосконалою.
Саме тому, щоб нарешті реорганізувати ці процеси, цьогоріч фактично вперше в історії України роль комісара павільйону передали Українському інституту, який спеціалізується на культурній дипломатії та міжнародних культурних зв’язках. Таким чином Україна, подібно до інших країн-учасниць, тепер має «нормальну» практику, коли комісаром національного павільйону виступає профільна культурна інституція.
Комісаркою українського павільйону 2025 року обрали креативну директорку Українського інституту Тетяну Філевську. Вона взяла на себе координацію проєкту та побудову комунікації між усіма залученими сторонами, насамперед — з італійською командою. Вирішальною стала її участь у мистецьких бієнале в попередні роки.
Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту та комісарка українського павільйону на Венеційській бієнале архітектури 2025. Фото: Данило Павлов
«Комісар павільйону — це як директор фільму, — коментує Філевська для PRAGMATIKA.MEDIA. — Це найбільш відповідальна роль — зробити так, щоб проєкт відбувся. На практиці це означає, що я вела перемовини з італійськими колегами у Венеції, з Міністерством розвитку громад і територій, Міністерством закордонних справ, адже ми підпорядковані МЗС та маємо залучати його до всіх процесів. Зокрема, ми підписали меморандум між трьома інституціями, за яким Український інститут відповідає за український павільйон протягом наступних шести років».
«Венеція — це дуже дороге задоволення, і цей проєкт потребує значного фінансування», — Тетяна Філевська
Окрім комунікації, Філевська також відповідала за відбір проєкту — це завдання, за її словами, стало найбільшим викликом. Річ у тому, що Тетяну призначили комісаркою за кілька днів до дедлайну подання заявок на участь у виставці. Для порівняння: в інших країнах відбір проєктів відбувається щонайменше за пів року, а часто й за рік до відкриття бієнале. Реалізовувати проєкт за два місяці до виставки — надто ризиковано, це стадія, коли всі команди учасників мають працювати на своїх локаціях, монтуючи павільйон.
«А я в цей час тільки почала займатись відбором. Я погодилась на цю роль у такі терміни тільки тому, що була добре знайома з командою бієнале — я працювала з ними у 2022 і 2024 роках. Хоч я не була тоді комісаркою, але добре розуміла процес і мала особисті контакти. Це дало мені можливість пояснити партнерам наші обставини, попросити відтермінувати певні дедлайни», — додає Філевська.
ШІ-аватар Тамари Косміної, авторки масштабного етнографічного дослідження українського народного житла, яке лягло в основу українського павільйону. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
У дуже стислі строки Український інститут організував закритий відбір проєкту-учасника: запросили тих, хто представляв Україну на бієнале в попередні роки (як мистецьку, так і архітектурну спільноти), долучили Спілку архітекторів, профільні університети та інституції. Ситуацію пояснили відверто: часу на нову концепцію з нуля просто немає. Шукали проєкт, який уже мав сформовану ідею, розповідав про Україну та водночас перетинався з темою бієнале. Було важливо, щоб ідея резонувала з принципами циркулярної економіки — працювала з темами ресайклінгу, екологічної відповідальності. Враховували також фактор новизни — щоб проєкт був не тривіальним, а несподіваним для міжнародної аудиторії.
Комісарка українського павільйону Тетяна Філевська під час відкриття павільйону 8 травня. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
У межах закритого відбору Інститут загалом отримав понад десять пропозицій. Їх переглядали за тими самими критеріями: відповідність темі бієнале, контекстуальність щодо нашого досвіду й готовність до реалізації без складних доопрацювань. «Фінально ми зупинилися на трьох кураторських групах і провели з ними перемовини. Запитали прямо: чи готові вони представляти Україну зараз і взятися за реалізацію в таких умовах. Безперечним лідером за всіма критеріями став проєкт DAKH від команди Богдани Косміної, Міхала Муравськи та Катерини Русецької — в їхній концепції зійшлись усі ключові елементи: від ідеї до готовності втілювати її швидко», — розповіла комісарка українського павільйону.
Бюджети бієнале та цінність участі: чому для України важливо бути у Венеції
Участь у Венеційській бієнале — задоволення недешеве. Бюджет національного павільйону становить близько пів мільйона євро, з яких лише оренда локації для публічної програми забирає майже 200 тисяч, розповідає Філевська для PRAGMATIKA.MEDIA. Цього року, як і в 2023-му, Італія пішла назустріч українській команді: оренду павільйону та простору для подій повністю покрила бієнале та італійські колеги. Проте всі організаційні та виробничі витрати залишилися на боці України.
Центральний павільйон бієнале в садах Джардіні, який планують закрити на ремонт у 2025 році. Фото: © Francesco Galli / ArchDaily
«Венеція — це дуже дороге задоволення, і цей проєкт потребує значного фінансування, з яким у нас проблеми», — констатує комісарка українського павільйону.
За попередніми підрахунками, загальні витрати на реалізацію павільйону та логістику становлять близько 300 тисяч євро, каже Філевська. В цю суму входить виробництво інсталяцій, виготовлення та доставка всіх елементів, що мають відповідати суворим технічним стандартам і сертифікації. До цього додаються інженерні роботи, які можуть виконувати виключно ліцензовані компанії, що працюють безпосередньо у Венеції.
Павільйон Бахрейну, який отримав «Золотого лева» за найкращу національну участь на Венеційській бієнале архітектури 2025. Фото: © Andrea Avezzù / ArchDaily
«Ми зробили в Україні максимум із того, що могли. Але все одно весь проєкт мав пройти місцеву сертифікацію: документи на безпеку, стійкість конструкцій, відповідність пожежним нормам. Це окрема велика частина бюджету. Плюс логістика — треба доставити конструкцію до Венеції, перевезти на острів, підняти на другий поверх павільйону. Це зовсім інший масштаб витрат, непропорційний до наших українських реалій. Але для бієнале це норма: там своя екосистема, зі своїми правилами та бізнес-моделлю».
Головним спонсором та співкомісаром українського павільйону став фонд Ribbon International, який покрив майже половину загального бюджету — зокрема, частину витрат на продакшн, роботу команди та підготовчі етапи. Решту коштів залучали через донорські та спонсорські програми, а також шляхом партнерських внесків. Залучили також UNESCO та кілька невеликих грантів, які закрили окремі бюджетні статті.
Тетяна Філевська: «Нам важливо бути присутніми, заявляти про себе, демонструвати, що ми стоїмо, боремося й закликаємо світ підтримувати нас»
«Проте пошук фінансування триває, адже проєкт розрахований на шість місяців і потребує стабільної підтримки, — каже комісарка. — Коли бюджет проєкту обчислюється сотнями тисяч євро, знайти всю суму в одному місці майже неможливо. Це складний процес, який потребує залучення багатьох джерел».
Дах із соломи та очерету — центральна композиція українського павільйону. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
Загалом італійська сторона залишається прихильною до України: вже третій рік поспіль нам надають простір в оренду безкоштовно — і це суттєва підтримка. Проте з кожним роком, як відзначає Філевська, підтримка стає все більш формальною: наприклад, у 2022 році італійські партнери не лише покривали оренду, але й організаційні витрати, включаючи технічні та логістичні послуги. «Цього року ситуація змінилася. Це пов’язано, зокрема, зі зміною керівництва бієнале: новий президент має дещо інші погляди, і вони, скажімо так, не зовсім проукраїнські», — коментує Тетяна й нагадує, що коли у 2023 році президентом Венеційської бієнале призначили П’єтранджело Буттафуоко, у мистецькій спільноті, зокрема, обговорювали його «праві погляди».
Саме тому, наголошує Філевська, так важливо, щоб Україна була присутня на бієнале і продовжувала транслювати свої меседжі. «Нам важливо бути присутніми, заявляти про себе, демонструвати, що ми стоїмо, боремося й закликаємо світ підтримувати нас. Ситуація знову набуває критичного забарвлення з багатьох причин, зокрема геополітичної, і ми не можемо дозволити собі бути відсутніми на таких платформах», — підкреслила вона й додала, що саме це розуміння стало для команди Українського інституту ключовою мотивацією взятися за реалізацію павільйону попри стислі терміни.
«Нам дуже важливо продовжувати говорити про нашу спроможність боротися, і проєкт DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore, власне, й про це — про те, що реальна боротьба, реальна дія виникають не з авторитарного примусу і спускаються зверху, а навпаки — це про спроможність спільнот об’єднуватись, боротися, захищати себе й продовжувати життя», — підсумовує Тетяна Філевська.
Вернакулярний хардкор і мова спротиву: інтерв’ю з кураторами проєкту DAKH
Архітекторка Богдана Косміна, кураторка Катерина Русецька та британський антрополог Міхал Муравськи були знайомі й раніше, але об’єднались в одну команду в лютому цього року (на етапі закритого відбору на бієнале), щоб розпочати роботу над проєктом DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore.
Як уже відомо, центральну ідею проєкту сформувала Богдана Косміна, а Русецька й Муравськи доопрацювали його концептуальне ядро та змістову частину. PRAGMATIKA.MEDIA поспілкувалася з кураторським колективом й дізналася, як формувалася концепція павільйону, як куратори інтерпретують поняття «вернакуляр» і «хардкор» у контексті проєкту DAKH та який меседж команда прагнула донести до архітектурної спільноти у Венеції.
Кураторська команда проєкту DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore: кураторка Катерина Русецька, британський антрополог Міхал Муравскі та архітекторка Богдана Косміна. Фото: Назар Фурик
PRAGMATIKA.MEDIA: Богдано, розкажіть, коли саме почала формуватися ідея DAKH? Ви одразу бачили цей проєкт як потенційну заявку для бієнале? Чи спершу це було радше особисте дослідження, яке згодом набуло міжнародного масштабу?
Богдана Косміна: Ще у 2023 році, коли я почала працювати з архівом «Атласу традиційного народного житла», я зрозуміла, що ця тема стане основою для українського павільйону — чи на архітектурній, чи на художній бієнале. Атлас, над яким працювала моя бабуся, складається з десятків карт, але він містить також сотні ілюстрацій. Коли я побачила оригінали цих ілюстрацій — зрозуміла, що хочу далі досліджувати тему. Але сама ідея проєкту сформувалась буквально за кілька днів до того, як прийшло запрошення до участі в закритому відборі. Тоді з’явилось розуміння, що саме дах як елемент захисту може стати головним фокусом, з яким варто працювати. А потім воно все якось магічно поєдналось: і розроблення концепції, і кураторська допомога.
Ілюстрації з «Атласу традиційного народного житла», що надихнули Богдану Косміну на створення проєкту DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore. Фото: © Maxime Faure
P.M.: Катерино, Міхале, розкажіть, як саме ви доповнили концепцію павільйону? За що відповідали?
Міхал Муравськи: DAKH як простір і як концепт дійсно вже мав достатньо чітку форму — Богдана провела велику підготовчу роботу. Ми ж із Катею сформували концептуальні рамки: розробили позиціювання проєкту, ключові смисли. Власне, це ми генерували назву Vernacular Hardcore. Але справді — це все органічно виросло з того матеріалу, який уже мала Богдана. Ми скоріше допомогли його відшліфувати як куратори.
Катерина Русецька: Так, це була така класична робота над концептуальним фреймом, який ми з Міхалом просто допомогли структурувати. Головна ідея, зокрема й поєднання з темою спротиву, вже була: Богдана вже працювала з ініціативою «Лівий берег», а ми почали розширювати цю ідею, залучаючи й інші команди: KHARPP, «Клин», який вийшов із «Лівого берега». Також ми допомогли розвинути звукову частину павільйону: спочатку ми думали використати лише звук дрона, але потім разом почали думати, як цей звук можна перевести в більш метафоричну площину. Так з’явилась ідея запросити американського митця й куратора Клеменса Пула, засновника лейбла Kyivpastrans Records, який живе в Україні. Він створив для нас звукову композицію, що використовує звуки дронів: у цьому контексті дрони постають як метафора «летючого даху» — ще однієї форми, яка трансформує уявлення про захист.
Кураторка Катерина Русецька та художник Клеменс Пул під час відкриття павільйону. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
Б. К.: Насправді над проєктом працював великий колектив людей: Ілона Демченко — наша продюсерка, яку ми називали другою комісаркою, без неї нічого б не відбулось; художники й консультанти — Євгенія Бєлорусець, Ада Уордсуорс, Ксенія Кальмус, Ігор Окунєв, Владислав Шарапа, картограф Дмитро Вортман. Уся команда доклала чимало зусиль, адже реалізувати цей проєкт за три місяці було непросто: місяць пішов на бюрократію, місяць — на концептуалізацію та місяць — на продакшн.
P.M.: Що було найскладнішим в організаційному плані та в комунікації з урядовим сегментом?
Б. К.: Скажімо так, високий рівень непрозорості та відсутність чіткості. Спочатку нам давали гарантії й подавали ситуацію так: мовляв, усе чітко, все організовано, є фінансування. А потім виявилось, що все не так: не організовано, не чітко, фінансування може й не бути. Нам сказали, що проєкт реалізується за британські кошти, а потім виявилося, що їх немає, — це був дуже неприємний сюрприз. Добре, що в Каті був зв’язок із Ribbon International — вони фактично врятували цей проєкт.
К. Р.: Ribbon International узяв на себе основну частку фінансування українського павільйону. Це платформа і фонд, який підтримує різні мистецькі проєкти, документальні фільми чи створення незалежного кіно. Насправді вони були давно зацікавлені у співпраці з Богданою, а я мала з ними контакт, адже колись працювала в іншому проєкті. Вони дійсно вчасно прийшли нам на допомогу.
«Це дуже важливий поінт, який ми хочемо підіймати в архітектурній спільноті: той багаж знань, який виробляється під час такого масштабного проєкту, як бієнале, не повинен зникати», — Богдана Косміна
P.M.: Українські павільйони на бієнале мають складну історію, починаючи ще з 2001 року, коли наша країна представляла мистецьку експозицію в «курені». З вашого досвіду — які уроки слід винести, щоб змінився підхід?
Б. К.: Дуже важливо, щоб на майбутні відбори й консультування комісарів запрошували тих, хто вже пройшов цей шлях і має практичне розуміння організації павільйону — концептуально, просторово й фінансово. Саме таке розуміння зазвичай мають куратори, які безпосередньо брали участь у процесі. Ми тісно спілкувалися зі співзасновниками бюро «ФОРМА», які представляли Україну на бієнале у 2023 році, і отримали цінний досвід із перших вуст. Ці знання дуже важливо зберігати та передавати далі. Це дуже важливий поінт, який ми хотіли б підіймати в архітектурній спільноті: що саме той багаж знань, який виробляється на реалізації такого масштабного проєкту, як бієнале, не повинен зникати, а має бути десь закріплений.
P.M.: Міхале, до повномасштабного вторгнення ви певний час працювали в росії, досліджуючи тамтешній контекст. Мушу запитати: ви долучились до створення павільйону як незалежний фахівець чи маєте чітку позицію щодо російського вторгнення?
Куратор павільйону Міхал Муравськи, антрополог архітектури, доцент Школи слов’янських і східноєвропейських досліджень Університетського коледжу Лондона. Фото: Назар Фурик
М. М.: Ні, я давно й абсолютно свідомо обрав український бік, без вагань. Але важливо сказати, що мої дослідження ніколи не фінансувалися російськими інституціями, це були кошти британського фонду Leverhulme Trust, що покривали мою академічну діяльність — спочатку в Лондонському університеті королеви Марії, а згодом в Університетському коледжі Лондона (UCL). Звісно, після 24 лютого 2022 року, я розірвав усі професійні зв’язки з будь-якими російськими освітніми закладами та колегами, які там працюють.
Нині я вивчаю процеси відбудови в Україні, зокрема — незалежні ініціативи, які займаються відновленням. Частиною цього дослідження є й так звана «темна відбудова» — оприявнення проєктів, що реалізуються росією на окупованих українських територіях. Скажімо так, я продовжую досліджувати російський контекст, але з глибоко русофобської позиції.
P.M.: Міхале, розкажіть, як саме ви трактуєте архітектурні категорії Vernacular та Hardcore — що вони символізують і як доповнюють ідею Богдани?
М. М.: Вернакуляр ми використовуємо в його традиційному розумінні, що буквально означає «архітектура без архітекторів». Насамперед ми використовуємо це поняття в контексті етнічних підходів до спорудження українських дахів, які були досліджені бабусею та матір’ю Богдани — Тамарою й Оксаною Косміними в «Атласі традиційного народного житла». Але також ми апелюємо до стихійної вернакулярної архітектури в контексті відбудови та війни. Тобто ми говоримо про два вернакуляри: традиційний та екстрений, який відсилає до діяльності таких проєктів, як «Лівий берег» і KHARPP, що займаються відбудовою будинків у прифронтових регіонах.
Зображення з архіву «Атласу українського традиційного житла». Покриття даху соломою, Київщина, 1911 рік. Фото: Олексій Макаренко
Але також є третє значення — це вернакулярний спротив. І тут важливо підкреслити роль проєкту «Клин», який вийшов із «Лівого берега» і сконцентрувався на тому, щоб захищати від російських дронів будинки на прифронтових територіях, використовуючи для цього дрони. Тобто в Україні вже народжується аспект вернакулярного спротиву, фактично так званий вернакулярний ВПК, який є інноваційним явищем у сфері спротиву.
Якщо повернутися до визначення хардкору — ми також звертаємося до первинної етимології цього слова, яка буквально означає уламки, брухт, фрагменти цегли, що разом становлять основу, фундамент. Ми акцентуємо на хардкорі саме у вернакулярній архітектурі, відбудові — важливо розуміти, що це слово було вперше вжите не архітекторами, а звичайними робітниками, які будували ще в ХІХ ст. Вже потім з’явилися похідні значення, пов’язані з музикою чи з іншими сферами.
Міхал Муравськи: «Ми не фетишизуємо низові ініціативи. Ми просто намагаємося зрозуміти, як можна змінити економіку відбудови на основі їхнього досвіду»
P.M.: Як поняття хардкору стосується сьогоднішнього контексту відбудови?
М. М.: З одного боку, хардкор — це буквально уламки, брухт, руїни внаслідок атак. А з іншого — хардкор є метафорою на нову фундаментальну основу українського суспільства, яке зараз заново народжується через болючий процес відбудови і спротиву. Хардкор символізує досвід спільнот на зразок KHARPP, «Клин», «Лівий берег», які стихійно почали відновлювати житло та захищати людей. Ми хочемо підкреслити, що в основі глобального процесу відбудови має бути досвід цих спільнот, а не лише інтереси великих фондів чи девелоперських компаній. Ми акцентуємо, що вернакулярні практики відбудови краще знають, як треба відновлювати Україну, аніж менеджери великих компаній, які зустрічаються з українськими чиновниками на конференціях у Лондоні чи Римі.
Зруйнований будинок у селищі Слатине, Харківська область. Фото: Олег Галайдич / KHARPP
К. Р.: KHARPP і «Лівий берег» — дійсно круті команди, ми вважаємо, що саме їхній досвід має бути в основі державних рішень щодо відбудови житла. Це ті організації, які одразу зайшли на територію деокупованих регіонів, коли туди ще не заходив ніхто: ні великі фонди, ні держава. Вони ж зайшли через декілька тижнів після деокупації, почавши спілкуватися з громадами й безпосередньо на місцях, розуміючи потреби людей, залучаючи їх до процесу відбудови.
М. М.: Але важливо підкреслити, що ми не фетишизуємо низові ініціативи й не романтизуємо горизонтальні процеси. Ми просто намагаємося зрозуміти, як можна змінити економіку процесів відбудови на основі досвіду таких ініціатив. Адже якби все працювало коректно, то таких спільнот не виникало б узагалі. Вертикальна структура також важлива: саме тому на символічному рівні композиція «Даху» відображає значущість вертикальної структури, щоб показати, що цей процес важливий на горизонтальному й на вертикальному рівнях рівноцінно.
Авторка проєкту DAKH Богдана Косміна, художниця та мультидисциплінарна архітекторка, співзасновниця простору «Джерело» та членкиня кураторської групи «Худрада». Фото: Назар Фурик
Б. К.: Ми хочемо донести, що сильніші й більші громади мають підтримувати менші. Найцінніше для будь-якої спільноти — це її зв’язок із землею, із власним простором, із незалежністю, яку люди втілюють через прагнення зберегти своє житло. Те, що вдалося вибудувати за роки діяльності «Лівого берега» та KHARPP, — це якраз зв’язок із громадами, формування підтримки й передача ресурсів на місця, щоб мешканці могли самі створювати власні «вернакулярні бригади», які згодом стають корисними й для інших регіонів. Це, власне, і є ключовим підходом до відбудови сьогодні — стихійні практики мають сенс, ми повинні спиратись на місцевий досвід та ініціативи.
P.M.: Дякую, Богдано. Хотілось би також зупинитися на ключовому елементі павільйону — власне інсталяції «Даху». Розкажи, як створювалася його композиція, з яких матеріалів вона складається та як просторово сформована?
Б. К.: В основі конструкції — солома й очерет, матеріали, які традиційно використовували для дахів у Херсонській, Одеській, Миколаївській областях від середини XIX до початку XX століття. Водночас для вернакулярної відбудови в деокупованих громадах сьогодні часто використовують металочерепицю. Так народилася ідея матеріального контрасту: поєднати метал, солому й очерет, зшивши традиційний принцип стріх з екстреним вернакуляром. Ми поєднали ці матеріали й композиційно утворили вернакулярний дах, який відсилає до традиційного матеріалу покрівель і водночас увінчується металевою «короною» — символом захисту та спротиву.
Металева «корона», яка символізує захист прифронтових регіонів за допомогою дронів. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
Ще один важливий аспект — відсутність стін у павільйоні. Вона підкреслює оголеність наших будинків і житла після російських атак. Те, що раніше було приватним, захованим, — стає відкритим, вивернутим назовні. Приватний простір тепер ніяк не обмежений, усе інтимне — буквально на долоні.
P.M.: Конусоподібна форма даху та очерет — це характерна ознака вернакулярної архітектури Малі та Камеруну.
Б. К.: Так, центральна частина проєкту — абсолютно інтернаціональна. Вона деконструює принцип прямокутника, квадрата й констатує циркулярність вернакулярної архітектури планетарного масштабу.
P.M.: Як «Дах» працює з іншими елементами павільйону: як поєднується з матеріалами атласу, фотопроєктом Євгенії Бєлорусець та документацією про стихійну відбудову?
Б. К.: «Дах» розташований у центрі павільйону, а експозиційні столи по периметру встановлені спеціально дещо нижче, на одному рівні. Цей підхід підкреслює горизонтальність низових вернакулярних процесів, символізує «архітектуру без архітектора». Під «дахом», до речі, можна сісти: він утворює простір, що нагадує «острів майбутнього», де можна заспокоїтись, зробити паузу, помріяти про перспективи, дистанціюватись. Адже матеріали на столах — це переважно документальні, етнографічні дослідження і свідчення процесу відбудови, яка триває зараз. А щоб подумати про майбутнє, потрібна певна дистанція.
Відвідувачі українського павільйону лежать усередині інсталяції DAKH. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
P.M.: Як вважаєте, чи можуть вернакулярні підходи до відбудови й загалом вернакулярні практики бути релевантними саме в урбаністичному контексті, впливаючи на переосмислення підходів до містобудування?
Б. К.: Це також один із наших меседжів: містам слід брати приклад із низових ініціатив, учитись людяності та чутливості на горизонтальному рівні, де подібне ставлення до контексту є органічним. Це принципово відрізняє такі практики від вертикальної моделі управління, де рішення часто спрощуються, пришвидшуються, а людський вимір відходить на другий чи третій план. У нас узагалі відсутнє явище урбаністики як таке, відсутні методи зв’язку з громадами, спілкування з ними — а це ж і є базові урбаністичні основи: аналіз, діалог, дослідження. На жаль, усього цього просто немає в нашому полі.
Експозиція матеріалів з «Атласу українського традиційного житла» в українському павільйоні на бієнале. Фото: Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
Якщо подивитись на те, що відбувається, скажімо, в Києві, то ми бачимо абсолютну відірваність від реальності: корупція, інвестиції в показові мости, фонтани й подібне. Але водночас місто залишається без дійсно потрібних рішень: чутливих, людяних, яких так потребує мешканець. І це при тому, що бюджет Києва перевищує 80 мільярдів гривень. Якщо ж поглянути на менші міста, то там це відчуття дефіциту базових, необхідних рішень ще гостріше, ресурси на нагальні потреби там розподіляються ще жорсткіше.
Богдана Косміна під час монтажу ключової фігури проєкту DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore. Фото: © Maxime Faure
P.M.: Як гадаєте, який ефект матиме присутність українського павільйону на бієнале? Чи може він вплинути на глобальний контекст?
Б. К.: Наш павільйон, мабуть, є одним із найбільших у залі Арсенале — з великою кількістю просторових і концептуальних елементів. Ми сподіваємося, що він принаймні задасть певну планку на майбутнє і, що важливо, поставить питання про концептуальну архітектуру, про те, як із нею працювати далі, як це може наслідувати наступне покоління. Дуже хочеться вірити, що цей проєкт матиме своє відлуння й стане імпульсом для змін. Адже архітектурне середовище в Україні досі перебуває у стані формування — у нас не так багато студій чи бюро, які мають досвід роботи з громадами, з локальними контекстами. Для нас було стратегічно важливо порушити саме ці питання й репрезентувати цей досвід.
Катерина Русецька, співзасновниця та кураторка програм Дніпровського центру сучасної культури (DCCC) та громадської організації «Культура Медіальна». Фото: Назар Фурик
К. Р.: Мені також здається, що український павільйон дає не наївний, а дуже тверезий погляд для глобальної архітектурної спільноти. Він проливає світло на масштаби того, що відбувається зараз у світі, не лише в Європі. І це дуже важливо — наша присутність на бієнале й сам факт, що ми можемо говорити про те, що відбувається у нас, про наш спротив, говорити про це без романтизації, без ілюзій, а радше зосереджуючи увагу на тих реальних загрозах, які фактично нависли не лише над Україною, а й над Європою.
«Український павільйон дає не наївний, а дуже тверезий погляд для глобальної архітектурної спільноти», — Катерина Русецька
P.M.: Чи плануєте продовжити життя «Даху» після завершення бієнале? Чи з’явиться експозиція в українських містах — у Києві, наприклад?
Б. К.: Поки що не можемо це гарантувати, але намагаємося зробити все можливе, щоб це сталося. У наших планах — привезти «Дах» не лише до Києва, а й до Дніпра. Ми також спілкуємося з різними інституціями та організаціями, щоб продовжити експозицію в Італії, а також у дружніх країнах Європи. Водночас для нас стратегічно важливо, аби павільйон доїхав і до України, щоб ця розмова мала продовження в нас удома.
Бекстейдж, кураторський колектив: Міхал Муравськи, Катерина Русецька, Аміна Ахмед (комунікаційна менеджерка команди) та Богдана Косміна. Фото: © Maxime Faure
К. Р.: Паралельно з експозицією павільйону ми розпочали нашу міжнародну публічну програму Planetary Hardcore — вона передбачає серію подій як у Венеції, так і в Україні. Ми точно плануємо заходи в Києві, Дніпрі та інших містах, де будемо представляти концепцію та матеріали павільйону.
Коментар комісарки Тетяни Філевської у відповідь на заяву кураторів щодо недоліків організаційного процесу
PRAGMATIKA.MEDIA попросила комісарку українського павільйону Тетяну Філевську прокоментувати слова кураторки Богдани Косміної щодо «непрозорості» процесу організації та проблем з фінансуванням. Тетяна Філевська відповіла:
«Через те, що мене дуже пізно призначили і підготовка до бієнале розпочалась буквально за три місяці до відкриття, а жодних коштів на проєкт не було в бюджеті заброньовано, фінансування треба було шукати в екстремальні терміни. При перемовинах з усіма кураторами, проєкти яких я як комісарка розглядала, ми обговорювали цю складність. Водночас ми вели перемовини з потенційними партнерами, які мали інтерес і намір підтримати, але не з усіма був успіх. Організація продакшену та менеджмент проєкту були завданням кураторської групи і вони шукали усю команду для проєкту, в той час, як ми з колежанками з Українського інституту Ольгою Юрковою та Валерією Плєховською займались координацією з бієнале, італійськими партнерами, посольством, нашими міністерствами».
«Зрештою, павільйон успішно відкрився, але за цим стояло багато надзусиль та стресу. Ми вже плануємо наступний цикл, де виправимо цю ситуацію і заплануємо досить часу на усі підготовчі етапи», — додала комісарка українського павільйону Тетяна Філевська.
*Для обкладинки матеріалу використано фото авторства Valentyna Rostovikova, PRYZM photography
