Давид Бородій. Від ескізу до бетону: чому університет не вчить архітекторів реальності
У звичній картині академічної підготовки архітекторів є одна системна дірка: студента вчать вигадувати, але не доводити процес до результату. Університет — як інкубатор «великої ідеї», де концепт цінується вище за серійну працездатність. Це виховує покоління, яке мислить образами та рендерами, але часто не уявляє, з яких реальних матеріалів ця картинка складеться, хто підключить інженерні мережі та як усе це працюватиме в бюджеті та за нормативами.
Є речі, яким не навчить жоден куратор в аудиторії. Реальний об’єкт моментально протверезить від ілюзій: труби десь треба розкласти, а не просто сказати, що вони є і забезпечують комфорт. Для молодого архітектора це болісно, але саме такі ситуації закладають розуміння, що проєкт живе в діалозі із сотнями людей та обмежень і що на кожному етапі треба приймати рішення, виходячи не з ідеальної картинки, а з реальної логістики, технологій і бюджету.
Давид Бородій, молодий практик з Archimatika та рефаундер архітектурної освітньої платформи ArchiLife, розповів PRAGMATIKA.MEDIA про різницю між навчальним концептом і реальною роботою. Його спостереження — не претензія, а констатація дефолту навчального підходу: реальний проєкт потребує дисципліни, комунікації та «практичної мускулатури», яким у більшості архітектурних і будівельних вишів просто не навчають.
Давид Бородій, архітектор в Archimatika та рефаундер архітектурної освітньої платформи ArchiLife
PRAGMATIKA.MEDIA: Які прогалини в сучасній архітектурній освіті ви відчули, коли зіткнулися з реальними завданнями?
Давид Бородій: Головна проблема в тому, що в університеті архітектурні проєкти ніколи не доходять до наступних стадій. Ти робиш проєкт на основному предметі — архітектурне проєктування — і зупиняєшся на концепції. Трохи деталізуєш, умовно розставляєш конструктив, але інженерні комунікації майже завжди ігноруєш. У підсумку виходить щось на кшталт стадії ескізного проєкту, і далі ніхто не йде. Причому навіть ця концепція часто нереалістична, бо викладачі самі рідко мають практичний досвід: багато хто випустився з магістратури, пішов в аспірантуру і став викладачем, не працюючи з реальними інженерними завданнями.
Конструктив ще можна зрозуміти завдяки типовим рішенням. Раніше архітектори часто виконували частину роботи конструктора, особливо з панельним чи збірним залізобетоном. З появою моноліту здавалося, що все стало простіше, але інженерку багато викладачів узагалі не розуміють. У нас були такі предмети, як основи теорії споруд, опір матеріалів, теоретична механіка та основи інженерних систем, але все зводилось до відірваних від основного проєкту завдань — ніхто не пропонував довести навчальний проєкт до робочої документації. За весь час навчання лише один раз запропонували зробити конструкції до власного проєкту — котеджу, і то завдяки викладачці, яка вважала це правильним, але системно це не беруть за правило в освіті.
Студент ніколи не проходить стадію «П» (проєкт) чи «Р» (робоча документація) — це просто «помальовки» вузлів для серйознішого вигляду аркуша з кресленнями проєкту, де ти насправді копіюєш картинки, схожі на вузли, із сайтів або методичок, не розуміючи суті. Ось головна прогалина: студенти малюють стіну як дві лінії, не думаючи про матеріали, товщину чи кратність розмірів. Немає відчуття, що все — реальні фізичні предмети.
Комбінація дерева, металу та залізобетону в конструкції надає кожному з об’єктів Vlasne Misto індивідуального характеру. Фото надане Vlasne Misto
Ще одна прогалина — економіка. Ніхто не вчить рахувати доцільність: наприклад, галерейний будинок здається цікавим, але 20–40% площі йде під транзити, які не продаються, знижуючи коефіцієнт «продажна площа / загальна площа». Проєкти не окупаються. Я не розумію, чому доводилось навчати викладачів аналізові контексту — робив це для себе, а потім переконував їх. За чотири роки бакалаврату лише одна викладачка реально розуміла принципи і пояснювала їх. І це дуже показово.
«Якщо молодий архітектор без досвіду зробив цікавий концепт і його вирішили реалізовувати, — тільки тоді, коли тебе залучать до співпраці з практиками, ти зможеш отримати реальні навички», — Давид Бородій
P.M.: Як конкурси, організовані девелоперами, можуть допомогти молодим архітекторам перейти від концепцій до практичної реалізації?
Д. Б.: Якщо чесно, конкурси, мабуть, не допоможуть перейти від концепцій до практичної реалізації. Бо зазвичай конкурси роблять саме на стадію концепту. А робити конкурс на стадію «П» немає сенсу, бо стадія «П» — це завжди багато часу та ресурсів, тоді вже треба тендер, а не конкурс. Коли ти готуєш роботу для конкурсу, на виході завжди отримуєш концепцію. Щоб вона стала реалістичною, доведеться все одно співпрацювати з тими, хто має досвід практичної реалізації.
І ось якщо ти, молодий архітектор без досвіду, зробив цікавий концепт, і його вирішили реалізовувати, — тільки тоді, коли тебе залучать до співпраці з практиками, ти зможеш отримати реальні навички. Але часто буває інакше. Для реалізації студентської концепції замовник може взяти компанію, яка просто працює дешевше. І вона, швидше за все, не буде шукати цікаві шляхи, щоб зберегти вигляд твого проєкту. Коли почнеться насичення конструктивними елементами, інженерними мережами, коли почнеться «спрощення» — усе швидко скотиться до традиційних методів. І тоді естетика концепції або розмиється, або стане неможливою, або взагалі зникне.
Приклад будівлі зі сміливою консоллю: житловий комплекс WoZoCo в Амстердамі, спроєктований архітектурним бюро MVRDV. Джерело фото: MVRDV
Ось, наприклад, історія: раніше, коли робили залізобетонний виліт плити, і він виходив занадто великим, додавали колони. А зараз можна замість цього використати металеві ферми — так консоль виходить більшою, легшою, естетичнішою й технічно ефективнішою. Але досі не всі про це знають; дехто навіть каже, що це «фотошоп».
От ти можеш спроєктувати сміливу консоль, а в підсумку отримаєш звичайне перекриття на колонах, просто тому, що виконавці не вміють або не хочуть реалізовувати складні речі. Тому якщо конкурси організовані без залучення якісної команди, яка вміє втілювати складні рішення і має сучасний досвід, то концепція до практики просто не дійде.
Конкурси можуть відкрити шлях до співпраці, показати, що ти є, що ти амбітний і на тебе варто звернути увагу. Але для реалізації потрібен досвідчений спеціаліст, який готовий покреативити на стадії «Р» і відгукнутись на молоду амбіцію, щоб концепція стала реальністю.
IV. Анатолій Нємцов та Михайло Карнаухов: практика без прикрас, або як працюють архітектори в реальних умовах
Коли концепція залишає сторінки презентацій і починає втілюватися на будівельному майданчику, архітектор стикається з новою реальністю: нормативи, бюджетні рамки, інженерні вимоги й десятки узгоджень. Для одних це — перелік обмежень, для інших — можливість перетворити кожен виклик на частину архітектурної ідеї.
Про те, як інтегрувати творчість у жорсткі технічні та економічні умови, зберегти авторське бачення й водночас підвищити капіталізацію проєкту, ми говоримо з Анатолієм Нємцовим, керівником in-house студії LAWA Architects девелопера Vlasne Misto, та Михайлом Карнауховим, архітектором майстерні KUDIN architects і колишнім викладачем Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.
Вони відверто розповіли про освітній вакуум, через який випускники архітектурних факультетів потрапляють у професію без достатньої підготовки, і про конкурсні ілюзії, що часто розбиваються об практику. А ще — про ті інструменти й принципи роботи, які допомагають архітекторам не лише виживати у світі обмежень, а й використовувати їх для створення якісного та впізнаваного середовища.
Анатолій Нємцов, керівник in-house студії LAWA Architects
PRAGMATIKA.MEDIA: Як ви інтегруєте економічні та інженерні обмеження в архітектурний процес, щоб створювати проєкти, які не лише мають естетичний вигляд, а й реалізуються в межах бюджету та підвищують капіталізацію?
Анатолій Нємцов: Комунікація із замовником додає візію проєкту — розуміння, куди він має рухатися. Ми зі свого боку намагаємося цю візію підтримувати й не суперечити їй. Якщо ж ми пропонуємо певні рішення, то тільки ті, що підсилюють концепцію, і тоді інтегруємо їх у проєкт.
Що стосується нормативної бази — вона не створює перепон, коли хочеш зробити якісно. Є, звісно, попередньо погоджені «червоні лінії», межі ділянок тощо, але якщо це об’єкт одного власника, ми можемо змінювати їх відповідно до нашої концепції та погоджувати на рівні детального плану території.
Ми втілюємо вже наявні напрацювання: приблизно на 80% спираємось на попередні концепції детального плану, а там, де вони нам суперечать, — адаптуємо чи змінюємо. Наприклад, якщо за планом на певному місці має бути проїзд, ми погоджуємо його з тим, що це буде пішохідна зона з можливістю проїзду лише для спецтранспорту — пожежних машин, швидкої допомоги тощо. Так регулюємо трафік відповідно до потреб проєкту.
«Зараз дуже поширена культура інформаційного фастфуду: всі хочуть швидких результатів. І виникає спокуса повірити, що архітектурна робота — це легко: просто натиснути кнопку чи написати промпт», — Анатолій Нємцов
Це не зовсім консенсус у класичному сенсі, де кожна сторона поступається. Тут радше відсутність розбіжностей — є лише процедури, яких треба дотриматися за законом, щоб вийти на спільний результат. По суті, у межах своєї ділянки ти можеш робити, що вважаєш за потрібне, якщо дотримуєшся вимог щодо інфраструктури: забезпечуєш потрібну кількість шкіл і садочків, дотримуєшся радіусів доступності, відстаней, пожежних розривів.
Зазвичай детальні плани територій на початковому етапі креслять, виходячи з бачення проєктанта, який робить поділ на свій розсуд. Коли ж ділянка доходить до архітекторів, виконавців і замовників, вони можуть бачити її інакше. Тоді ми пропонуємо своє бачення, і відбувається перепогодження. У підсумку план залишається в загальних межах, але з окремими лініями чи зонами, скорегованими під реальну концепцію.
Михайло Карнаухов, архітектор майстерні KUDIN architects
Михайло Карнаухов: Чесно кажучи, всі ці рамки та обмеження — це, звісно, виклик, але ми завжди намагаємося перетворити їх на переваги. Кожне обмеження може стати додатковим бонусом, деталлю, яка зробить об’єкт унікальним. Бо, знаєте, вигадати щось без жодних рамок — це іноді навіть складніше. Абстрактна свобода часто паралізує, а чіткі параметри задають точку відліку для пошуку рішень.
Тому наше завдання — не обходити обмеження, а інтегрувати їх у проєкт так, щоб вони працювали на його цінність. І саме це, на мою думку, є показником майстерності архітектора: перетворити складність на перевагу, а обмеження — на виразну архітектурну рису. Це може бути додаткова функція, унікальний елемент чи навіть новий спосіб організації простору.
Обмеження існують усюди, і не лише у вигляді наших ДБН. У кожній країні є свої специфічні правила, іноді логічні, іноді дивні, а часом навіть абсурдні. Але вони є частиною нашого професійного ландшафту, і вміння працювати з ними — це невід’ємна частина архітектурної практики. Це не щось, що заважає творчості, а швидше середовище, в якому вона розквітає.
Всі об’єкти Vlasne Misto — як житлові, так і інфраструктурні — спроєктовані з урахуванням контексту та концепції кластерного міста. Фото надане Vlasne Misto
P.M.: Які зміни в архітектурній освіті потрібні, щоб підготувати архітекторів до ефективної співпраці з девелоперами та інженерами, як це відбувається у Vlasne Misto? Що сьогодні заважає молодим фахівцям одразу зануритися в реальні практичні завдання?
А. Н.: Насамперед молодим фахівцям бракує вміння «сидіти на п’ятій точці». Тобто вміння концентруватися, працювати глибоко й довго. Зараз дуже поширена культура інформаційного фастфуду: всі хочуть швидких результатів. Бачать в інтернеті, як щось робиться, — умовна схемка, повзунок, який змінює все в реальному часі, або алгоритм, що генерує красиву картинку. І виникає спокуса повірити, що архітектурна робота — це легко: просто натиснути кнопку чи написати промпт.
Проблема в тому, що така «спрощена» архітектурна думка поступово каструє критичне мислення. Люди, які обирають цей шлях, у підсумку стають виконавцями, а не авторами. Натомість ті, які працюють над розвитком мислення, над собою як особистістю, більше контактують із матеріалом і розуміють глибинні процеси — саме вони із часом стають людьми, які формують візію, визначають завдання й керують процесом. А вже інші реалізовують їхні ідеї.
Анатолій Нємцов: «Конкурс — це чудовий інструмент, щоб хоча б трохи зіткнутися з реальністю і спробувати себе в ролі архітектора, відчути справжні рамки завдання й рівень конкуренції»
М. К.: Проблема освіти справді існує. Я сам багато років викладав у Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури і бачив, що випускники архітектурних факультетів часто виходять у професійне середовище недостатньо готовими до його темпу й вимог. Як практикуючий архітектор, я намагався пояснити студентам, із чим вони реально стикнуться, і донести, що архітектура — це не лише творчість, а й уміння працювати в межах конкретних умов і обмежень.
Але університет не завжди може відтворити реальні завдання девелоперського чи інженерного проєкту. І тут ми з колегами дійшли висновку: головне завдання освіти — навчити студента мислити та вирішувати проблеми, з якими він ще ніколи не стикався. Бо сьогодні одні ДБН, завтра — інші; норми змінюються постійно, і треба вміти орієнтуватися в цьому полі.
Мова не про механічне виконання нормативних пунктів «А», «Б», «В», а про вміння знаходити потрібну інформацію, адаптуватися до нових вимог і при цьому зберігати архітектурну ідею. Тому навіть під час навчання ми іноді ставили студентам завдання в напівігровій формі: вони не завжди повністю відтворювали реальні умови, але змушували замислитися, шукати рішення, працювати з нестандартними ситуаціями. І це, на мій погляд, найкраща підготовка до справжньої роботи.
Котедж вільного планування Vlasne Misto — один із варіантів житла для нових мешканців. Фото надане Vlasne Misto
P.M.: Чи можуть архітектурні конкурси стати для молодих архітекторів трампліном у професію, допомогти їм заявити про себе та закріпитися на ринку? Чому, на вашу думку, такі конкурси рідко закінчуються імплементацією поданих рішень?
А. Н.: Так, конкурси завжди можуть допомогти. Якби їх було більше і якби вони дійсно призводили до реалізації, ефект був би значно відчутнішим. Конкурс — це чудовий інструмент, щоб хоча б трохи зіткнутися з реальністю і спробувати себе в ролі архітектора, відчути справжні рамки завдання й рівень конкуренції.
Я бачив чимало прикладів, коли навіть імениті бюро вигравали конкурс, а далі відбувалося щось дивне: або переможцю не оплачували роботу, або говорили: «молодець, але ми реалізуємо рішення, яке зайняло друге чи третє місце». Це знецінює сам сенс перемоги. У Львові, наприклад, був конкурс, який виграли, але проєкт так і не реалізували через відсутність бюджету. А через 20 років на тій самій ділянці провели новий конкурс, фактично обнуливши результати попереднього. Але це не лише українська проблема, хоча в нас вона трапляється частіше. Європа теж не ідеальна.
М. К.: Архітектурні конкурси — це трохи інша історія, адже в них інші завдання та динаміка, але я можу сказати, що чимало наших студентів брали участь у цілком реальних конкурсах. І це завжди безцінний досвід: коли є відкритий конкурс, де можуть подаватися і професіонали, і студенти, ти раптом отримуєш можливість порівняти свій рівень, свої навички та підхід із роботами іменитих архітекторів.
Котедж вільного планування Vlasne Misto — один із варіантів житла для нових мешканців. Фото надане Vlasne Misto
V. Андрій Бідаков: технічний бекенд архітектурного успіху
У сучасному будівництві межа між «красивою ідеєю» та її технічною реалізацією часто виявляється тоншою, ніж креслення на папері. Саме на цій межі працює інженер і науковець Андрій Бідаков — доктор технічних наук, розробник державних будівельних норм і міжнародний експерт із проєктування дерев’яних конструкцій. Досвід стажувань у провідних європейських університетах, участь у розробленні стандартів і створення власного програмного забезпечення дали йому рідкісну здатність говорити з архітекторами однією мовою, при цьому мислячи категоріями точності, економічної доцільності та довговічності.
Андрій Бідаков, доктор технічних наук, розробник державних будівельних норм і міжнародний експерт із проєктування дерев’яних конструкцій
У проєкті Vlasne Misto Бідаков відповідає за синхронізацію роботи архітекторів та інженерів в окремих проєктах, які будуються на базі дерев’яних конструкцій. Його мета — зробити так, щоб на стадії реалізації не виникало проєктних «розривів» і щоб жодна гарна ідея не зникла через технічні непорозуміння, а етап узгоджень перестав нагадувати, за його словами, «стрибки на на граблях, як на батуті», коли кожна невчасно помічена помилка призводить до нових витрат і затримок.
У цій розмові ми зосередимося на двох ключових темах: синхронізації роботи команд і сучасних інженерних рішеннях, які допомагають Vlasne Misto знижувати витрати, не зраджуючи архітектурним задумам.
«Наявність певних проблем не є перешкодою, якщо реалізована правильна кооперація досвідчених конструкторських груп з архітектором на первинних стадіях проєктування будівель», — Андрій Бідаков
PRAGMATIKA.MEDIA: Як вдається синхронізувати роботу інженерів і архітекторів, зменшуючи помилки та прискорюючи будівництво?
Андрій Бідаков: Сьогодні інженери-конструктори, інженери з мереж та архітектори працюють дуже тісно, бо відкривають одну модель, у якій паралельно можуть працювати, хоча фізично перебувають на великих відстанях. Сучасні інструменти проєктування дозволяють значно прискорювати процеси розроблення каркасу будівель і зменшувати помилки через правильне адміністрування та правильну взаємодію команд інженерів і архітекторів під час розроблення проєкту. З одного боку, сукупність програмних комплексів прискорює проєктування й будівництво, але з іншого — потрібна висока кваліфікація операторів (інженерів, архітекторів) цих програм об’ємного моделювання будівель, щоб відбулась очікувана «магія» швидкого та безпомилкового будівництва як кінцева мета кожного забудовника. Такої «магії проєктування» важко досягти через низку проблем, і стиль роботи іноді має гасло «by suffering comes wisdom» або «на граблях, як на батуті». Серед основних перешкод правильній синхронізації архітекторів і конструкторів є:
- базові знання: дуже часто вони мінімізовані й ґрунтуються на тому, що є у випадних вікнах або меню програм моделювання. Університетський рівень підготовки деградував стрімко. Викладати почали не ті, не про те й не так. Мабуть, через це й виникла ХША (Харківська школа архітектури, перший приватний заклад вищої освіти в Україні, який пропонує бакалаврську й магістерську програми з архітектури та урбанізму. — Прим. ред.) як альтернатива для тих, хто шукає якісну архітектурну освіту;
- отруєння даними: розроблені архітектурні проєкти часто базуються на запозичених прикладах і рішеннях без урахування інженерних умов і технологій, за якими були зроблені. Об’єкти, збудовані в умовах відсутності снігового навантаження, зледеніння тощо, не можна повторити у вітчизняній практиці з урахуванням культури будівельних робіт та експлуатації будівлі;
- короткозорість рішень: архітектурні та інженерні рішення часто базуються на простих алгоритмах і висновках щодо можливості виробити елементи каркасу, змонтувати їх із мінімальними похибками; розширюється перелік механізмів, необхідних для зведення, й подовжуються терміни реалізації, що часто призводить до космічної вартості об’єкта будівництва, яка випливає вже під час його зведення.
Приклад будівлі зі сміливою консоллю: житловий комплекс WoZoCo в Амстердамі, спроєктований архітектурним бюро MVRDV. Джерело фото: MVRDV
Наявність певних проблем не є перешкодою, якщо реалізована правильна кооперація досвідчених конструкторських груп з архітектором на первинних стадіях проєктування будівель, а саме на стадії розроблення ескізного проєкту. Успіх такої комунікації сильно залежить від профілізації конструктора, який супроводжує архітектора, тобто під час розроблення будівлі з деревини слід залучати конструктора дерев’яних конструкцій, а не залізобетонщика, який наче не проти спробувати щось запроєктувати з дерева. Профільність спеціаліста забезпечує не тільки варіативність інженерних рішень, але і їхню лаконічність, наприклад, вузлові з’єднання, які теж дуже часто є частиною інтер’єру, як це буває в будівлях зі скла чи дерева. Європейські архітектурні бюро на своїх світлинах, як правило, зазначають назви компаній-конструкторів, мережників, будівельних компаній, з якими реалізований проєкт. Це є не лише правилом ділової етики, але і вказує на те, що за комбінації зусиль саме таких колективів стала можливою реалізація того чи іншого об’єкта. Або іноді навіть можна почути від іноземних колег, що сміливість та оригінальність проєкту залежить від рівня конструкторів, які перебувають у кооперації і світогляд яких не обмежується знанням нормативних документів; це можуть бути ті, хто їх розробляє й має науково-дослідницькі компетенції для впровадження чогось іноваційного. Серед таких потужних інженерних компаній світового рівня є, наприклад, Arup, співробітників якої можно зустріти як на робочих засіданнях груп науковців із розробки Єврокодів (європейських норм проєктування будівельних конструкцій), так і на науково-технічних конференціях на майданчиках різних університетів. Іноді, дивлячись на фото деяких будівель, вгадуєш почерк конструкторських бюро.
Під час суміжної роботи аргументи конструктора на поставлені запитання від архітектора часто зустрічаються з реакцією у вигляді зустрічних питань: «А що, так можна?», «А хіба так буває?», що прибирає на початковому етапі низку помилок і зайву роботу зі створення варіацій можливого рішення. Ба більше: аргументація певних архітектурно-інженерних рішень погоджується чи відхиляється з урахуванням технологічних умов ділянки будівництва, швидкості зведення конструктиву або встановлених термінів зведення будівлі. Навіть погодження деяких моментів щодо конструкцій відбувається за принципом, який вигляд це буде мати в інтер’єрі і які ще варіанти вузла чи ферми можна прийняти як альтернативу. Все частіше можна почути про 5D-проєктування, яке, окрім об’ємної моделі будівлі, дає змогу отримати дані про терміни реалізації та вартість, що вкрай важливо для інвестора. Виховання інженерної інтуїції у архітекторів як прихованої компетенції здійснюється в провідних світових університетах за рахунок збільшення годин із технічних предметів і шляхом поєднання студентів-архітекторів і будівельників у змішані команди під час виконання курсового завдання та дипломного проєктування, як це відбувається в Мюнхенському технічному університеті, і приємно вражає досвід роботи зі студентами в такому форматі. У Швейцарській вищій технічній школі Цюриха взагалі рівень технічної підготовки архітекторів захмарний, і виникає враження, що навіть вищий за рівень випускників українських вишів із будівельного напряму.
Будівельна галузь сьогодні задля прискорення будівництва та зменшення помилок прийшла до формату префабу (частин будівель, фасадних елементів тощо) як відповіді на цей запит у сучасному будівництві через новий вид або новий рівень інженерно-конструкторських рішень. Префаб як нова реальність постійно еволюціонує і є загальним рішенням системи рівнянь із великою сукупністю змінних та можливістю пріоритезації кожної з них залежно від умов і вимог постійно змінного ринку.
Загалом сьогодні співпраця архітекторів і конструкторів показує стійкий тренд, коли важливо не що проєктувати, а з ким.
P.M.: Ваша спеціалізація — екологічно чисті дерев’яні конструкції. Які конкретні сучасні інженерні рішення у Vlasne Misto допомогли знизити витрати на будівництво та експлуатацію, задовольнивши задум архітектора?
А. Б.: Під час роботи над каркасами будівель у Vlasne Misto приймались комплексні інженерні рішення, які стосувались не лише питань міцності елементів каркасу і їхніх вузлів; також ураховувались не менш важливі аспекти: надійність, довговічність і безпека запроєктованих конструкцій. Як правило, останні критерії на ринку України часто нехтуються або навіть нецікаві й не впливають на додану вартість будівлі. Сучасність прийнятих інженерних рішень у Vlasne Misto передусім базувалась на принципах оптимізації матеріалоємності конструкцій будівлі через складання ефективних статичних схем і на влучно визначених сценаріях роботи просторової системи елементів будівлі як первинному й важливому кроці. Деякі рішення погоджувались після отриманих результатів статичних лабораторних випробувань конструкцій і вузлів, що дало змогу точно розуміти, як працює та руйнується конструкція, а не вгадувати, як працює нове інженерне рішення. Звісно, це в певному сенсі розкіш, але відповідає чинним вимогам європейських країн, коли впровадження нових розробок неможливо імплементувати без виконання верифікаційних лабораторних і аналітичних досліджень будівельних конструкцій чи їхніх складових частин.
Проєкт ринкової площі Vlasne Misto: будинки будуть зведені з матеріалів, що мають низький рівень вуглецевого сліду. Зображення надане Vlasne Misto
Отримані результати випробувань нових ідей дали змогу створити новітні конструктивні інноваційні рішення, як-от дерев’яні PRX-панелі (нові легкі плити перекриття) або легкі клеєфанерні панелі із жорсткими Х-подібними зігнутими фанерними ребрами. Такі панелі мають не лише низьку матеріалоємність та незначну вагу, але й дають змогу швидко перекривати прольоти 20–24 метри. Можливість повторного використання конструкцій, екологічність і простота утилізації є не менш важливими факторами для визнання цієї захищеної патентом розробки закордонними колегами та підтверджує її сучасність і актуальність.
«Посадка будівлі на рельєф і мінімізація дорогих земляних робіт завжди є суттєвою економією ресурсів і часу за умови правильної роботи конструктора й архітектора», — Андрій Бідаков
Інноваційність інженерних рішень базується не тільки на технологічності виробництва, але й має на меті:
- спрощувати витрати на будівництво, мінімізуючи терміни монтажних робіт;
- зменшувати кількість і потужність механізмів для зведення каркасу;
- створювати фінальний рівень поверхні, який стане частиною інтер’єру і скасує опоряджувальні роботи та витрати на них часу й коштів (високий рівень виробничої готовності);
- бути простою в монтажі та експлуатації, щоб це давало можливість залучення непрофільних спеціалістів для зведення чи заміни під час реконструкцій.
Мінімізація експлуатаційних витрат є особливою цінністю для сучасних будівельних конструкцій і вузлових з’єднань. Дуже часто експлуатаційні витрати визначають долю нового конструктивного рішення чи оптимальний термін експлуатації або гарантії. У Vlasne Misto архітекторами чітко відзначалося використання природних будівельних матеріалів як гарантія якості будівлі з прогнозованими властивостями й зрозумілими змінами за тривалої експлуатації. Наприклад, дерев’яні конструкції можуть працювати навіть 700 років, тоді як залізобетон — відносно «молодий» матеріал, якому не більше 200 років, і його зміни за тривалої експлуатації поки невідомі.
Окремою стратегією з мінімізації витрат було знаходження однакових груп конструктивних елементів для серії будівель (15 типів приватних будинків, 10 типів таунхаусів), що давало змогу мати не лише однакові габарити, наприклад, монолітних колон, але й зводити їх до близького армування чи армування арматурними стрижнями однакового діаметра. Мінімізація типологій опалубки та залишків арматури суттєво зменшувала бюджет і помилки через одноманітність деталей каркасу будівлі, при цьому не порушуючи архітектурні планувальні рішення. Іноді приймались рішення щодо використання префаб-залізобетону (якщо дозволяла статична схема будівлі), наприклад фундаментних блоків, які взагалі скасовували опалубку, арматуру, очікування гарної погоди та інші витрати, характерні для робіт із монолітним залізобетоном.
Особливе місце займали рішення з енергоефективності через усунення містків холоду шляхом створення спеціальних вузлів із потрійним функціоналом і розривами. До речі, багато німецьких компаній пропонують різні варіанти таких рішень і попереджають, що для реалізації потрібні чесні спеціалісти високої кваліфікації. Розроблені нами рішення більш прості й тому універсальні.
Комбінація дерева, металу й залізобетону в каркасах будинків теж потребувала врахування їхніх механічних властивостей, а саме різного ступеня деформації, крихкості та відповідно обґрунтування доцільності під час оптимізації будівель, виходячи з архітектурної концепції та бачення архітектора. Посадка будівлі на рельєф і мінімізація дорогих земляних робіт завжди є суттєвою економією ресурсів і часу за умови правильної роботи конструктора й архітектора, особливо в масштабних будівлях типу школи чи житлового кварталу, де перепади на ділянці сягають 3–7 метрів.
Легкі, міцні, екологічні: будівельні матеріали нового покоління дозволяють архітекторам, які проєктують для Vlasne Misto, не стримувати фантазію. Фото надане Vlasne Misto
До тектонічного зсуву в українському девелопменті
Через призму експертних голосів ми спробували висвітлити механізми, що перетворюють архітектурні концепції на функціональні структури: Ярослав Корніяченко як стратег Vlasne Misto акцентував на балансі між творчим потенціалом і експертним контролем, де помилки слугують інструментом удосконалення; Мар’ян Кардаш, фахівець із конкурсних платформ, підкреслив роль прозорості в уникненні циклічних невдач, де перемоги лишаються теоретичними; Давид Бородій, представник молодого покоління, вказав на освітні дефіцити, коли ескізи рідко переходять до деталізованої документації, а практичний досвід стає ключем до інтеграції норм і логістики; досвідчені архітектори Анатолій Нємцов і Михайло Карнаухов дали свою оцінку системі освіти та розставили пріоритети на шляху становлення фахівців; Андрій Бідаков, доктор технічних наук та інженер із фокусом на дерев’яних конструкціях, висвітлив, як рання кооперація між архітекторами та конструкторами мінімізує ризики, оптимізуючи матеріали та вузли для економічної стійкості.
Формула ефективного конкурсу випливає із цих інсайтів: стартуйте з усеосяжного технічного завдання, що охоплює повний цикл, — від контекстного аналізу до сценаріїв експлуатації; формуйте авторитетне журі для довіри й оцінок; розтягуйте терміни для глибокого опрацювання; забезпечуйте викуп і втілення переможних пропозицій, інтегруйте інженерів на етапі концепції, конвертуючи потенційні суперечності в раціональні інновації.
Запровадження таких конкурсів на системному рівні могло б трансформувати українську архітектуру, як тихий зсув тектонічних плит: стимулювати еволюцію від ізольованих візуалізацій до екосистем, де естетика переплітається з енергоефективністю, а бачення нових поколінь вливається в досвідчені команди. Врешті-решт це сприятиме тому, що на таких глобальних форумах, як-от MIPIM, Україну позиціонуватимуть не як периферію, а як лабораторію, де ідеї еволюціонують у простори, адаптовані до людських потреб і викликів.
