Уламки пам’яті. Як ми втрачаємо те, що можна врятувати

Святогірська лавра, церква Різдва Пресвятої Богородиці 1862 року, Національний музей Григорія Сковороди, будівля краєзнавчого музею в Охтирці, кінотеатр Щорса в Чернігові — це мізерна частина з переліку пам'яток, які були частково або вщент зруйновані російськими ракетами. Чи вдасться нам під таким тиском зберегти культурне надбання? Чи можемо ми подбати про історію та культуру сьогодні, аби відродити та відбудувати її завтра? Чи доречно переймати досвід післявоєнної відбудови інших країн? І головне — що насправді відбувається з уламками нашої історії?

Від Варшави до Мостара

Після Другої світової війни Варшаву майже повністю зруйнували: 85% історичного центру міста лежало в руїнах. Містяни негайно розпочали відновлення свого міста, використовуючи при цьому навіть щебінь із колишнього району гетто, з якого було виготовлено нову цеглу для сучасного кварталу. Архітектурні деталі знесених будівель у Старому місті були поміщені на реконструйовані фасади.

Зруйновані будинки Варшави на початку Другої світової війни, вересень 1939 року

Як і Варшава, німецьке місто Дрезден було зрівняне із землею після трьох днів бомбардувань у лютому 1945 року. Однією зі зруйнованих будівель була відома протестантська церква Фрауенкірхе, яка десятиліттями лежала в руїнах, поки жителі Дрездена не сформували спеціальний комітет для її відновлення. Реконструкція почалася 1994 року, і в ній використовувалася більшість оригінальних матеріалів будівлі.

Уламки зруйнованих будівель в Дрездені під час Другої Світової війни. Фото: AFP/Getty Images

Ще один приклад — жорстокі громадянські війни 1990-х років, що вибухнули після розпаду колишньої Югославії. Вони супроводжувалися безжалісним ставленням до об’єктів культурної спадщини. Старий міст у Мостарі, зведений османським архітектором Мімаром Хайраддіном ще в середині XVI століття з білого вапняку, був навмисно зруйнований як утілення мусульманської спадщини. Ретельний процес реконструкції пам’ятки було здійснено на основі планів XVI століття з використанням каменю з місцевого кар’єру та традиційних османських технологій будівництва. Із дна річки водолазами угорської армії було піднято частини старого мосту, що впали. І їх також вдалося використати під час реставраційних робіт, відновивши автентичність зруйнованої споруди.

Старий міст у Мостарі. Фото: Alessandro Giangiulio

Але є і протилежні приклади. Коли головною метою був обраний шлях не реконструкції минулого, а будівництва нового. Так сталося з Роттердамом. Місто було вщент зруйноване німецькими бомбардуваннями 1940 року. Проте місцева влада вирішила не відновлювати історичну забудову. Консерватори намагалися організувати протестний рух, але він не переріс в активізм. Їм вдалося зберегти церкву Святого Лаврентія та кілька інших споруд у центральній частині міста, і тільки. Зонування міста було вирішене таким чином, що центр призначався насамперед для роботи, торгівлі й розваг, житлові квартали були перенесені в райони на околицях міста і в нових садових передмістях на півдні.

Підприємства та фабрики також були перенесені в спеціальні промислові райони за межами центру. При цьому навіть частково пошкоджені або майже цілі будинки були повністю знесені для втілення планів перебудови міста. Те саме пропонували зробити і з готичним собором Святого Лаврентія, проте всі пропозиції були відкинуті королевою Вільгельміною. 1952 року розпочалася реконструкція собору: тоді відновили та створили каталоги всіх знахідок, відремонтували історичні підвали, відбудували західний фронтон, створили п’ять галерей і опалубку для арок та склепінь.

Сучасний Роттердам. Фото: Steshka Willems/Unsplash

Ці кілька прикладів демонструють різні підходи і ставлення влади та громадськості до відновлення й відбудови чи то окремих об’єктів, чи то цілих міст. Відбудова — це цілий симбіоз чинників, і фінансових, і етичних, які в підсумку призведуть або до реставрації важливих для людей будівель, або до їхнього зникнення зі сторінок історії. І сьогодні для України постало дуже важливе запитання: чи вдасться зберегти спадщину та чи можливо це взагалі?

Зруйнована церква в Маріуполі, 10 березня 2022 рік. Фото: Євген Малолєтка/AP

Неможливе можливо

Експерти вважають, що в сучасних умовах відбудувати можна будь-який об’єкт, незалежно від рівня пошкоджень. Відновити можна навіть такі складні лінійні об’єкти, як мости. Проте наразі є інша проблема: автентичні елементи забудови, деталі декору мають бути зібрані та збережені задля їхнього використання під час подальшої реставрації. Саму будівлю мають оглянути фахівці, здійснити первинну фіксацію стану пам’ятки та вжити заходів щодо її консервації. Особливо важливо зробити це перед початком зими, коли сніг та дощі завдадуть не меншої шкоди, ніж ракетні обстріли.

1965 року була створена міжнародна організація ІКОМОС (Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць), діяльність якої присвячена збереженню й охороні культурно-історичних місць у всьому світі. Організація здійснює свою діяльність і в Україні. Так, за словами, членкині Українського Національного комітету ІКОМОС Ольги Рутковської, нині має місце проблема, що зруйновані пам’ятки не консервуються, а комунальні служби просто збирають уламки будинків, як сміття, тоді як ці будинки є пам’ятками.

Ольга Рутковська, членкиня Українського Національного комітету ІКОМОС

«У Харкові колеги (Фахівці ІКОМОС. — Прим. ред.) намагаються реагувати на комунальників і місцеву владу, щоб вони врахували, що не можна ставитися як до сміття до деталей пам’яток. За словами колег, неодноразово були зафіксовані об’єкти, на яких після атак просто збирали та вивозили деталі декору з високим ступенем якості архітектури», — каже Рутковська.

Місцева влада, за її словами, мала отримати чіткий і прямий інструктаж від Міністерства культури та інформаційної політики України, як поводити себе з усіма об’єктами культурної спадщини. І якщо не вистачає досвіду, додає Рутковська, і немає можливості маркувати уламки й узгодити порядок дій, то треба було зібрати всі деталі і сховати їх у надійному місці.

Пошкоджені фасади, вікна та дах будівлі колишнього магазину «Люкс» внаслідок влучання російської ракети. Фото: Павло Бебешко

«Усе-таки у нас є дуже гарне підґрунтя. Пам’ятки, які будувалися у XVIII та XIX століттях, якщо вони до воєнних дій були в більш-менш нормальному стані, то в разі мінімальних пошкоджень мають шанси пережити цю зиму. Якість будівництва була незрівнянно вищою, ніж те, що ми маємо в сучасний період. Вони можуть потерпіти. Але у випадках прямих влучань, ситуація гірша, оскільки нічого не робилося і почалася зима», — зазначає членкиня ІКОМОС.

Ольга Рутковська: «Зберігаючи своє культурне надбання, ми зберігаємо себе»

«Нас знищує російська федерація за те, що ми інакші, ми маємо власну культуру та власну історію. Наша культура й історія значно багатші. За це нас ненавидять, за це нас намагаються стерти з лиця землі. І в цій ситуації нічого не робити задля порятунку пам’яток — це як свідоме потурання тим самим окупантам», — каже Рутковська.

Михайлівська церква, с. Мостище, Чернігівська область. Фото: Максим Дяченко / Unsplash

Пам’ятка — не вирок

Рутковська вважає, що для того, щоб запобігти ситуації, коли пам’ятку буде втрачено, потрібен чіткий інструктаж місцевої влади з боку центрального органу. Має бути виважений план і алгоритм дій, коли місцева влада разом із правоохоронними органами, власником чи балансоутримувачем зруйнованої будівлі ознайомлюються з її поточним станом. А далі вони мають забезпечити роботу фахівців, які оцінять ситуацію та нададуть попередній план дій, щоб пам’ятка зберіглася.

«У перші місяці війни з’явилася постанова, яка регулює порядок дій і реакцій на наслідки військових дій. Це стосується всіх об’єктів нерухомості, крім пам’яток. Відповідно, можливо, планувалося розробити окремий порядок дій для пам’яток. На жаль, це не відбулося й досі», — каже членкиня ІКОМОС.

Олександр Кумейко, співзасновник та головний архітектор студій «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс»

Архітектор-реставратор Олександр Кумейко і собі зазначає, що кожен об’єкт повинен мати охоронний договір, який має містити паспорт пам’ятки. В паспорті описуються всі елементи і конструкції, що перебувають під захистом.

«У чому зараз може бути проблема в таких випадках? Або ці елементи об’єкта не під захистом, або на певний об’єкт узагалі цей паспорт втрачений. На основні пам’ятки національного значення розроблені всі ці паспорти, при цьому на більшість пам’яток місцевого значення взагалі паспорт і охоронний договір відсутні. Тоді не зрозуміло, що знаходиться під захистом. Зараз потрібно розробляти всі ці документи. Якщо це комунальна власність, то замовником розроблення документів має бути громада. Якщо власник приватний — то необхідно зобов’язати власника розробити документи. Це не дуже дорого, при цьому одразу можна прибрати будь-які маніпуляції щодо наявності чи відсутності необхідності зберігати той чи інший елемент», — говорить Кумейко.

На його думку, за останні роки замовники стали більш свідомими. «Вони бачать у наявності пам’ятки у власності плюси, а не мінуси. Раніше, ще 15–20 років тому, ми бачили, що пам’ятки доводили до того стану, щоб їх зносити, щоб забути про пам’ятку і побудувати щось інше», — каже архітектор-реставратор.

Олександр Кумейко: «Зараз, реставрувавши пам’ятку, можна створити більшу додану вартість, ніж якщо побудувати щось нове»

Водночас Кумейко підкреслює: якби в Україні ще до війни було здійснене 3D-моделювання всіх пам’яток, то питання їхньої ймовірної втрати взагалі б не стояло. «Нам варто цифровізувати хоча б ті пам’ятки, які мають давню історію. Консервація — це дуже дорогий процес. Зрозуміло, що наразі немає ані сил, ані фінансів на нього. Втім, 3D-сканування та 3D-моделювання можуть допомогти, щоб коли і сили, і фінансування з’являться, за наявною моделлю пам’ятку вже можна буде відтворити і відбудувати», — зазначає архітектор-реставратор.

Французький архітектор, партнер Штабу порятунку спадщини, Еммануель Дюранд у Чернігові. Фото: Богдан Пошивайло

3D-сканування дає змогу максимально повно зафіксувати та проаналізувати пошкодження. Фото: Богдан Пошивайло

Суспільство як рушійна сила

Збереження пошкоджених частин будівель — це болюче питання. Будівля може належати приватній особі, перебувати в комунальній або державній власності, і саме її власник відповідає за стан пам’ятки та має здійснювати всі заходи задля її збереження.

Як зазначає архітекторка, мистецтвознавиця та народна депутатка Ганна Бондар, найбільша проблема може виникнути з приватними будинками, де не створені ОСББ, але квартири приватизовані. В таких випадках може бути незрозумілим, кому належить, наприклад, фасад.

Ганна Бондар, архітекторка, мистецтвознавиця та народна депутатка України IX скликання

«Закон передбачає можливість відновлення пам’ятки. Тобто її можна відбудувати в попередніх формах, як, наприклад, відбудували в Києві Успенський собор або Михайлівський золотоверхий монастир. Вони були зруйновані, потім у 2000-х роках їх вирішили заново відбудувати. Але у світі такі приклади вважаються моветоном, бо якщо втратили — значить, втратили. І пам’ять за цим місцем якось по-іншому проявляється. У вигляді викладених фундаментів або інформаційних таблиць. Як діяти в нашій ситуації — це залежить від знаковості пам’ятки. Якщо її в місті знають і люблять, і вона має громадське значення — вона буде відбудована. В іншому разі люди можуть встати і сказати “ні”», — каже архітекторка.

Успенський собор. Київ. Фото: з відкритих джерел

Показовим є нещодавній випадок із житловим будинком на вул. Жилянській у Києві. Зруйнований російським дроном будинок Йосипа Лева є частиною київської історичної забудови. Він побудований у стилі історизму з елементами неоренесансу на межі XIX–XX століть. Мер міста Віталій Кличко після огляду місця зазначив, що будівля не підлягає відновленню, тому її буде знесено. Місцеві жителі й активісти були категорично не згодні з таким підходом, і за 6 днів зібрали необхідну кількість голосів для розгляду петиції, в якій вимагають залучити фахівців і відновити будинок у первісному вигляді.

Зруйнований будинок на Жилянській. Київ. Фото: Юлія Мельник

«Будинок купця Йосипа Лева є цікавим прикладом київського цегляного стилю. Використовуючи як зразок ліву частину будинку (Що лишилася неушкодженою. — Прим. ред.), можна відтворити всі необхідні деталі й відновити будинок», — зазначає дослідник київської архітектури й автор петиції Семен Широчин.

Хоча Київрада відкинула ідею відбудови об’єкта і наполягає на знесенні, очевидно, що громадянська позиція, ставлення людей до своєї історії мають потужний вплив на те, чи зможе країна зберегти свою культурну спадщину. Тут має спрацювати синергія кількох факторів: і належне фінансування, і залученість суспільства, і підтримка органів місцевого самоврядування.

Обстеження будівлі лісодослідної станції у Тростянці експертами гуманітарної ініціативи «Штаб порятунку спадщини». Фото з архіву Національного музею Революції Гідності, автор Богдан Пошивайло

Зберегти не можна зруйнувати

Проте є й інші проблеми, з якими зіткнеться Україна під час відбудови історичних і культурних об’єктів, — законодавчі. За законом об’єкти культурної спадщини підлягають не реконструкції, а саме реставрації, відновленню в первісному вигляді. Так заведено в усьому світі.

В Україні реставрація, з одного боку, є видом будівництва і регулюється законом «Про регулювання містобудівної діяльності» (відповідальне Міністерство регіонального розвитку), а з іншого — вона зафіксована як практично єдиний вид робіт, прийнятний для пам’яток архітектурної спадщини, і підлягає куруванню згідно із законом «Про охорону культурної спадщини». За реалізацію цього закону відповідає Міністерство культури. І фактично ця сфера опинилася між двома відомствами, коли реставраційні роботи потрібно узгоджувати у двох міністерствах: проєкти узгоджуються в органах охорони культурної спадщини, а дозвіл на будівництво отримується в органах містобудівної діяльності.

«Це нормальний робочий конфлікт між Мінрегіоном і Мінкультом, тому що одне міністерство має зберігати, а інше — розвивати. Такі конфлікти завжди будуть, але ця сфера залежить від взаємодії двох міністерств, і це призвело до того, до чого призвело… Фактично це унеможливлює нормальне розроблення підзаконних актів», — зауважує Ганна Бондар.

Інший, не менш важливий момент: наразі в Україні працювати на пам’ятках може будь-який архітектор. Бондар зазначає, що зараз у державі відсутня сертифікація для архітекторів-реставраторів.

Фрагменти нині поруйнованого росіянами міста Ізюм. Фото: Володимир Мацокін

«Це хибна практика, оскільки реставрація пам’яток архітектури має свою специфіку, починаючи від розуміння та знання технологій і закінчуючи більш глибоким знанням історії, культури, мистецтва й архітектури. Все це призводить до відсутності в цій сфері підзаконних актів. Що робити з пам’ятками історії, монументального живопису — взагалі немає жодної підзаконки й навіть немає порядку розроблення, погодження і затвердження цієї науково-проєктної документації. Мені здається, для того, щоб ця сфера почала працювати, її потрібно віддати одному міністерству. Я не буду говорити якому, я маю свою суб’єктивну думку. Але реставрація має бути зафіксована як окремий вид діяльності, притаманний саме пам’яткам. І відповідати за це має один окремий орган», — каже вона.

На думку Бондар, якщо цей момент вирішити, то він дасть подальший поштовх і розвиток усій сфері.

 

Brain drain

Донедавна в архітектурних вищих навчальних закладах видавали диплом, у якому було написано: спеціальність «архітектор-реставратор». 2015 року постановою Кабміну цю спеціальність видалили. Кафедри все ще існують, студенти навчаються, отримують освіту архітектора-реставратора. Проте в дипломі у них значиться спеціальність просто «архітектор». У середовищі фахівців скасування урядом спеціальності вважають хибним. «Якщо б спеціальність була, було б простіше просувати тему сертифікації. А як ти будеш отримувати сертифікат, якщо у тебе в дипломі просто «архітектор», а не «архітектор-реставратор»? Це спричинятиме подальше зменшення цих кадрів, нівелювання професії», — зазначає Бондар.

На фото – Ольга Сало, членкиня Штабу порятунку спадщини, в оточенні пошкоджених половецьких баб під час рятувальної експедиції на гору Крем’янець. Фото з архіву Національного музею Революції Гідності

Окрема проблема — відтік кадрів. Через військові дії приватні замовлення призупинилися, а державні сконцентровані на відбудові критичної інфраструктури, яка сильно страждає через постійні обстріли.

«Зараз складний час для тих, хто розробляє науково-проєктну документацію, і відповідно для будівельників, які займаються безпосередньо реставрацією. Що буде далі — сказати складно. Професійних будівельників-реставраторів майже не залишилося. Раніше була така організація «Укрреставрація», яку не дуже законним чином розвалили, і де дійсно були майстри-реставратори, будівельники, що дуже багато вміли, вони знали старовинні технології й могли з ними працювати», — каже Ганна Бондар.

Ганна Бондар: «Зараз складний час для реставраторів. Професійних будівельників-реставраторів майже не залишилося»

Нині будівельні компанії можуть отримати ліцензію на реставрацію, але це не дає жодної гарантії, що там дійсно є професійні реставратори. Це своєю чергою може призводити до невдалих прикладів реставрації, коли архітектурною пам’яткою займається звичайний архітектор, і під час виконання робіт він не враховує важливі моменти.

Водночас архітектор-реставратор Олександр Кумейко говорить, що в деяких архітекторів нині є ідея створити Гільдію реставраторів. Це буде щось схоже на Національну спілку архітекторів — професійна спільнота, яка надає право на роботу фахівцям у сфері реставрації. Така спілка повинна зібрати спеціалістів, які можуть і мають право працювати з об’єктами культурної спадщини та контролювати й підвищувати якість цих робіт.

Наразі, за даними Міністерства культури, постраждали 171 об’єкт зі статусом пам’ятки, 146 об’єктів цінної історичної забудови, 58 пам’ятників і творів мистецтва, 44 музеї.

Статуя Григорія Сковороди у музеї-меморіалі на Харківщині після влучання у будівлю російського снаряду, травень 2022 року. Фото: Сергій Козлов

Ще в червні заступниця міністра культури та інформаційної політики з питань європейської інтеграції Катерина Чуєва в ефірі «Українського радіо» розповіла, що міністерство співпрацює з міжнародними й українськими фахівцями. Зокрема, міністерство культури Латвії підтримало візит в Україну фахівця з 3D-сканування. Так само була робота волонтерів із Франції. Втім, чи просувається процес 3D-сканування, консервації або інші дії щодо збереження зруйнованих об’єктів культурної спадщини, нині невідомо. На момент публікації PRAGMATIKA.MEDIA так і не отримала жодного коментаря від Мінкульту.

 

 

Читайте також:

Шрами війни: як лікувати міста і душі

На лінії вогню. Слобожанщина: локальна ідентичність і шляхи майбутнього розвитку

Не відпускати схід. У пошуках кращого сценарію для складних регіонів