Антона Коломєйцева призначили головним архітектором Львова 2019 року — тоді він змінив на посаді Юліана Чаплінського, який за 4 роки роботи заклав вагомий фундамент змін. На каденцію Коломєйцева, одначе, припала ціла низка викликів: спочатку пандемія коронавірусу, а згодом — повномасштабне вторгнення. Та всупереч усьому Львів усе одно зберіг амбітний вектор: навіть у часи війни місто впроваджує сталу міську політику, змінює підходи до роботи з публічними просторами, адаптує модерністську спадщину до сучасних вимог, робить місто інклюзивним та вдумливо працює з меморіальним складником.
Коломєйцев удосконалив і відшліфував процедуру архітектурних конкурсів: тепер це не бюрократична формальність, а реальний інструмент архітектурного відбору, завдяки якому у Львові вже з’явилось чимало якісних проєктів із виразною архітектурною мовою. Про те, як досвід архітектурних конкурсів впливає на міське середовище й формує нові принципи, в нещодавньому інтерв’ю PRAGMATIKA.MEDIA розповів архітектор Андрій Лесюк — один із найсильніших представників львівської конкурсної сцени.
Втім, досвід Коломєйцева виходить далеко за межі локального контексту: у 2023 році він ініціював Lviv Urban Forum — перший масштабний урбаністичний форум в Україні. Платформа об’єднала провідних архітекторів і містопланувальників з усього світу, серед яких — лауреати Прітцкерівської премії Анн Лакатон і Шигеру Бан, а також один із найвпливовіших європейських урбаністів Кіс Крістіансе. Організація події такого рівня в умовах війни є не лише символічним актом стійкості, а й чітким сигналом: Львів прагне бути головним майданчиком для переосмислення урбан-візій в українських містах — навіть в епоху криз.
Антон Коломєйцев — головний архітектор Львова з 2019 року. Фото: Ольга Климук
Тож хто він — головний архітектор Львова та як він зберігає баланс між формальними обов’язками та місією культурного медіатора, що переосмислює міське середовище? Як архітектурна політика міста балансує між розвитком і традиційним звучанням, як приборкує апетити девелоперів, та водночас не гальмує економіку? Відповіді — у великому профайлі PRAGMATIKA.MEDIA про головного архітектора міста Лева.
Куди рухається Львів: стратегічні пріоритети, виклики війни та безбар’єрність
PRAGMATIKA.MEDIA: Почну з тривіального: хто у Львові сьогодні головний?
Антон Коломєйцев: Львів’яни. У нас фантастичні люди.
P.M.: На початку війни у 2022 році Львів став найбільшим тиловим хабом-прихистком для людей з усієї країни. Минуло три роки. Яка місія у Львова тепер?
А. К.: Ця місія не змінилась, Львів і досі залишається гуманітарним хабом для всієї країни. Тут знайшли прихисток не тільки тисячі переселенців, це місто стало домом і для сотень поранених, військових, людей із різних куточків країни, які отримують підтримку й допомогу. Львів — це місто, де сьогодні найбільше реабілітаційних ініціатив та активностей.
P.M.: Що зараз із модульними містечками, які на початку вторгнення прийняли понад 1000 переселенців?
А. К.: У Львові загалом відкрили чотири модульних містечка — чеверте, найбільше, ми побудували на Сихові. Взимку 2023 року туди переїхали мешканці з трьох інших, й деякі — досі живуть там. Інші містечка ми законсервували, але вони використовуються, наприклад, як тимчасове житло для мешканців, дім яких постраждав унаслідок ракетних обстрілів.
Панорама історичного центру Львова, краєвид на міську ратушу та Львівську телевежу. Фото: Ольга Климук
P.M.: За три роки війни через Львів пройшло понад 5 мільйонів людей, а наприкінці 2024 року в місті все ще офіційно перебувало 150 тисяч переселенців — числа, які назвав міський голова Андрій Садовий. Як міграційний потік вплинув на стратегічні пріоритети? Чи не бачите ви загрози розширення міста?
А. К.: Якщо порівняти Львів із західними містами Європи, у нас плюс-мінус така сама щільність населення, як у них. Водночас за кількістю житла в нас справді дефіцит. У Львові на одну людину припадає приблизно 23 кв. м житла, а, наприклад, у Відні чи інших містах Європи в середньому — 40–45 кв. м. Тобто фактично в європейських містах удвічі більше житла, ніж у нас. Так само у них в рази більше офісів і різної інфраструктури: наприклад, у Кракові близько 2 млн кв. м офісних площ, а у Львові — 300–400 тисяч кв. м.
P.M.: То виходить, що розширення неминуче?
А. К.: В тому й річ, що ні. Ми вже давно йдемо іншим шляхом, використовуючи просторові ресурси всередині міста: ділянки й території, які не працюють, які стояли пусткою роками. Це, наприклад, колишні промислові підприємства, комунально-складські зони. Ці території сьогодні переосмислюються під житло, офіси, громадські зони, та навіть бульвари й сквери. Так зараз відбувається в районах Підзамче, Замарстинів, у колишній промзоні в межах вулиць Пасічної та Зеленої.
Це не означає, що ми тупо викидаємо всю промисловість — ні, сьогодні змінилась специфіка й підхід до індустрії: у радянський час ми мали ситуацію, коли люди натовпом ішли вранці на завод, а ввечері натовпом поверталися додому. Великі промислові підприємства були сконцентровані в межах міської тканини. Сьогодні це працює по-іншому: великі фабрики можна винести на периферію, а дрібні мануфактури, ремісничі майстерні, які не шкідливі для людей, можна інтегрувати в житлову забудову. Це нормальне явище. Цього ресурсу Львів має навіть із запасом, і наш вектор — не розширення, а максимально ефективне використання внутрішніх територій.
Головний архітектор Львова Антон Коломєйцев на оглядовому майданчику Меморіалу Героїв Небесної Сотні. Фото: Ольга Климук
P.M.: За подібним сценарієм розвиваються так звані shrinking cities — «міста, що скорочуються». Ви теж передбачаєте подібний сценарій для Львова?
А. К.: Ні, зважаючи на контекст, Львів буде стабільним або матиме невелику, але все ж певну динаміку росту. Але багатьом українським містам на сході дійсно загрожує перетворення на shrinking cities, їм уже сьогодні треба думати про те, як адаптуватись до цих викликів. Як, наприклад, робить німецьке місто Котбус? Колись це був великий промисловий центр, де видобували вугілля. Та вугільний кар’єр припинив роботу, й населення стрімко скоротилось. Щоб кар’єр не стояв пусткою, на його місці вже зараз планують облаштувати озеро, цей процес триває буквально сьогодні — там уже будують поромні станції та маяки. Пізніше вони під’єднають дренаж, почне надходити вода, і мешканці матимуть велетенську рекреаційну зону.
Буровугільний кар’єр у німецькому місті Котбус поступово перетворюють на озеро, наповнюючи його прісною водою з річки Шпрее. Джерело фото: © picture alliance / Andreas Franke
Однак, якщо говорити про інші європейські міста, то вони не розповзаються, а навпаки, концентруються на ущільненні районів. От, скажімо, в Цюриху: ще 10 років тому вони збудували житловий район «Новий Ерлікон», виділивши для цього велику ділянку в передмісті. Зараз вони діють інакше: зносять, наприклад, старі триповерхові будинки й на їхньому місці будують шестиповерхові. Це дозволяє створити щільніше, ефективніше середовище — але в них це можливо з погляду права власності. У нас же в цьому аспекті зовсім інша історія, це як дві паралельні реальності.
«Мене дуже бентежить підхід, коли ми щоразу вигадуємо велосипед. Спробували з квадратними колесами — не їде. Спробували з трикутними — не їде. Так ось же з круглими, увесь Копенгаген їздить!»
P.M.: Львів має і генплан, й інтегровану концепцію розвитку. Яка принципова різниця між цими документами? Чи враховані в них ті підходи, про які ви кажете?
А. К.: Інтегрована концепція розвитку — це неформальний, але стратегічно важливий документ, який допомагає місту окреслити свої пріоритети в просторовому розвитку. У Львові вона має унікальний статус, адже 2021 року була офіційно включена до законодавчого поля. Відтоді цей документ став частиною процесу розроблення детальних планів територій і впливає на формування політики міського розвитку.
Але фактично ця концепція завжди була про одне: про візію компактного міста, міста коротких відстаней. І саме ця компактність — ключова ідея, про яку в українському урбан-дискурсі практично взагалі не говорять. Адже в генпланах українських міст «намальовані» абсолютно відірвані від реальності речі: десятки мостів через річку або, як у випадку Львова, — гігантські тунелі завдовжки в десятки кілометрів, естакади, об’їзні магістралі та подібні інфраструктурні фантазії. Навіть якщо не порушувати питання доцільності такого інтенсивного розвитку автомобільної інфраструктури й дивитися лише з погляду бюджету, ці проєкти є абсолютно утопічними. Це перспектива навіть не 10–20 найближчих років — це плани на пів тисячоліття, якщо виходити з реальних можливостей міст і сьогоднішніх реалій.
Пішохідна інфраструктура як базовий елемент історичного центру Львова. Фото: Ольга Климук
P.M.: Багато сучасних архітекторів називають генплан рудиментарним інструментом, який в умовах ринкової економіки взагалі недоцільний. Ви так не вважаєте?
А. К.: Ні, ці речі потрібно розділяти. Генплан — формальний, тобто обов’язковий документ. Без нього ми не можемо видавати нові дозволи на будівництво, оцінювати, чи відповідають проєкти містобудівній документації. В Німеччині генплан відіграє ту ж саму роль, що й у нас. Інтегрована концепція у нас та у них — документ неформальний, але не менш важливий, бо визначає візію майбутнього розвитку міста, узгоджує взаємозв`язки різних сфер міського життя. Я добре орієнтуюся у німецькому містобудівному середовищі — як воно працює, як формується, бо є членом Німецької академії містопланування та регіонального планування. Тож чую багато речей із перших вуст.
P.M.: Ви часто апелюєте до європейського досвіду. Чи не вважаєте, що переймання скандинавських або німецьких підходів може перетворитися на карго-культ — коли ми копіюємо їхні практики, але вони у нас не працюють? Можливо, нам треба зважати на власний контекст?
Головний архітектор Львова Антон Коломєйцев пересувається велосипедом центральною частиною міста. Коломєйцев критикує відсутність людиноцентричного й сталого підходу в українському містоплануванні. Фото: Ольга Климук
А. К.: Я не пропоную бездумно копіювати. Я бачу проблему у нас і кажу: дивіться, рішення може бути ось таке або таке. Мене як фахівця дуже сильно бентежить підхід, коли ми щоразу вигадуємо велосипед. Спочатку спробували з квадратними колесами — не їде. Спробували з трикутними — теж не їде. Так ось же є з круглими! Увесь Копенгаген їздить! Я, звісно, іронізую, але писати нові закони з нуля — не завжди ефективно. Як на мене, дивитися на закордонний досвід — це ок. Треба переймати ті речі, які реально працюють, але пам’ятати, що вони працюють не самі по собі, а як частина системи.
P.M.: А наша система готова до того, щоб переймати європейські підходи?
А. К.: Якщо ми вже почали про велосипед — я щодня ним користуюся й щодня на власному досвіді бачу дуже багато проблем. Ми намагаємось їх виправляти, але зустрічаємо спротив системи: річ у тому, що на глобальному рівні країна не ставить у пріоритет людиноцентричні міста, з безпекою для всіх, а не лише для автовласників. Коли затверджуєш банальну схему дорожнього руху, ти не можеш потрапити у всі ці ДСТУ, вони написані для того, щоб автомобілям було максимально комфортно, а людям — уже як вийде.
На передньому плані — Львівська міська ратуша та інклюзивний маршрут, який пролягає площею Ринок уздовж трамвайних колій. Фото: Ольга Климук
P.M.: Одвічне питання: чи на часі це все? Чи на часі людиноцентричний розвиток міст — із безбар’єрністю, із зеленими зонами, зі сталою мобільністю — в умовах війни?
А. К.: Це непросте питання. Коли знаєш, що хтось боронить країну в окопах зі зброєю в руках, у тебе природно виникає бажання бути максимально корисним і в тилу. Тому наш фокус — це підтримка поранених, реабілітація, відновлення. Але що далі? Як повернути до життя тих, хто втратив мобільність: наприклад, ветеранів зі спінальними травмами, які тепер усе життя пересуватимуться в кріслі колісному? Одного разу я бачив, як на площі Ринок ветеран на кріслі віз дитину на колінах. По бруківці, сам, із наплічником. Хіба після побаченого може виникати питання — на часі чи ні? Очевидно, що наше завдання — дістати тут бруківку, стесати, зробити простір доступним. Ми почали формувати інклюзивні маршрути в центрі Львова мінімальними коштами, але з максимальною повагою до людської гідності. Це не про завтра, це потрібно вже сьогодні.
Головний архітектор: відповідальність, візія, амбіції
Кабінет головного архітектора Львова. Фото: Ольга Климук
P.M.: Як влаштована робота Департаменту архітектури та просторового розвитку, який ви очолюєте? Які у вас цілі та стратегічні пріоритети?
А. К.: Департамент об’єднує три управління: архітектури, просторового планування та формування середовища, а також одне комунальне підприємство «Інститут просторового розвитку».
Структуру реорганізували у департамент рік тому, тож кожен вектор нашої діяльності набув більш самостійної форми. Тепер ми займаємось просторовим розвитком системно: архітектурне управління відповідає за містобудівні обмеження, паспорти фасадів, МАФи та архітектурні конкурси, управління просторового розвитку — за містобудівну документацію, кадастр та стратегічні просторові плани. А управління формування середовища відає міськими ландшафтами та візуальним середовищем міста. Інститут просторового розвитку безпосередньо проєктує нові вулиці й простори: наприклад, Двірцева площа біля вокзалу — це їхніх рук справа.
«Є один скажений хлопець, який каже, що потрібно будувати шість поверхів, там де ми хочемо десять»
Для нас дуже важливим є питання правильно структурованого міського середовища. Ми сприймаємо вулицю не просто як транспортний коридор, а як найважливіший громадський простір — від фасаду до фасаду, з усіма деталями: кондиціонерами, вивісками, озелененням та хідниками. Традиційно наше місто мало ось ці громадські простори, але й мало також подвір`я, яке належало спільноті мешканців. Саме така міська композиція забезпечувала сталість розвитку протягом століть.
Головний архітектор Львова Антон Коломєйцев у власному кабінеті в міській ратуші. Фото: Ольга Климук
Проте у ХХ столітті прийшли модерністи й це все поламали. І хоча світ уже давно переосмислив ці помилки, в Україні досі проєктують за модерністською логікою. Тому ми почали впроваджувати рекомендації: ми зустрічаємося з архітекторами, громадами, девелоперами й пояснюємо, як структурувати міський простір за новітніми підходами, повертаючи давно забуті традиції міської граматики. Ми не закликаємо повертатись лише до квартальної забудови як такої, а говоримо радше про необхідність створювати логічно зібране, зрозуміле й людяне середовище. У ньому є місце різним урбаністичним формам та типологіям.
P.M.: Скільки людей працює в команді департаменту, як ви координуєтесь?
А. К.: Загалом у нас 75 фахівців, але насправді — це дуже мало. Для порівняння: у Франкфурті-на-Майні команда відповідного департаменту складає 650 працівників, хоч за населенням це місто дещо менше.
Управління формування середовища розглядає вулиці міста не як транзитні коридори, а як громадський простір — з озелененням, впорядкованими фасадами та просторами для людей. Фото: Ольга Климук
P.M.: Формально — ви чиновник, але неформально — будуєте нову візію та урбаністичну парадигму Львова. Що вас драйвить? Як вам вдається поєднувати управлінську роботу та велику місію?
А. К.: Мені просто не байдуже моє місто. Пам’ятаю, ще коли був студентом, тоді головним архітектором Львова був Юрій Криворучко: я вже тоді бував у нього із колегами та різними делегаціями, спостерігав за процесами. Мені було цікаво, як місто працює, які є механізми впливу, як можна щось змінювати. Та банально коли бачив, що замість хідника облаштовують паркінг, — писав скарги до міськради або намагався якось достукатись до відповідних служб. Відтоді, як у 2008 році закінчив університет, я постійно заглиблювався в міські процеси й намагався зробити місто кращим, реформувати систему. Я не до кінця розумів, як правильно це робити — й досі постійно вдосконалююсь, але мені й далі хочеться впливати, змінювати, вдосконалювати.
Діалог епох: взаємодія сучасної архітектури та історичних фасадів на центральних вулицях Львова. Фото: Ольга Климук
P.M.: У вас є реальні важелі впливу?
А. К.: Скажу відверто: я б не пішов на цю посаду, якби не було підтримки від керівництва міста, якби у міста не було розуміння цінності всіх цих речей. В інакших умовах я б не працював. Я бачив роботу мого попередника, Юліана Чаплінського (головний архітектор Львова у 2015–2019 роках. — Прим. ред.), бачив, що містобудівну й архітектурну сфери в місті цінують, розуміють, поважають і так — дають можливість впливати на процеси.
«Головний архітектор завжди між двох вогнів»
P.M.: Забудовники у Львові бояться головного архітектора?
А. К.: Колеги з інших міст часто питають мене, чи варто йти в головні архітектори. І я кажу — зайдіть до міського голови й поставте йому просте питання: «Уявіть, приходить забудовник і каже: там є один скажений хлопець, який каже, що потрібно будувати шість поверхів, там де ми хочемо десять». Що він відповість? Є два варіанти. Перший — скаже вам: «Не заважай бізнесу, нехай будують десять». Другий — скаже забудовнику, що «той скажений хлопець — головний архітектор міста, і йому видніше». У Львові другий варіант. На жаль, у багатьох містах — перший.
«Головний архітектор завжди між двох вогнів» — Антон Коломєйцев. Фото: Ольга Климук
P.M.: Головний архітектор має бути «восьминогом» — щоб знайти рішення, яке водночас влаштує і громаду, і владу, і девелоперів. Так сказав данський архітектор Педер Бальтцер Нільсен, який консультував українську команду з відбудови. Вдається бути цим «восьминогом»?
А. К.: Особливість роботи головного архітектора в тому, що ти майже завжди «поганий». Поганий для мешканців — бо там, де була руїна чи пустир, тепер з’являється будинок, і це вже викликає спротив. Поганий для забудовника — бо він хотів звести десять поверхів, а довелося погодитися на п’ять. І так постійно: ти вічно між двох вогнів, намагаєшся втримати баланс і не зіпсувати рідне місто, але для багатьох усе одно залишаєшся умовним «злом».
Але якщо йти в конфронтацію — у тебе нічого не вийде. Головний архітектор точно має бути людиною небайдужою. Треба любити людей і намагатися почути їх. Тому що 95–99% нашої роботи головного архітектора — це спілкування з дуже різними людьми. У когось тече дах, хтось прийшов просто поскаржитись на умови, на які ти не можеш навіть вплинути. Під час війни люди дуже психологічно виснажені, й інколи їх треба просто вислухати. Буває, приходить хтось із мешканців і каже: хочу на 9-му поверсі добудувати 5-поверховий балкон на консолях — він щиро хоче цього й не розуміє, чому це погано. І ти маєш по-людськи почути й пояснити йому, чому цього робити не можна.
Після закінчення Львівської політехніки у 2008 році Антон Коломєйцев займався викладацькою діяльністю. Фото: Ольга Климук
P.M.: Не плануєте повертатись до архітектурної практики? Немає амбіцій побудувати щось «велике»?
А. К.: Я точно не сприймаю роботу в міській раді як справу «до пенсії» та сивої старості. Але, мабуть, у мене немає такого класичного архітекторського его. Архітектор — він як шеф-кухар: для нього важливо, щоб саме його ім’я закарбувалось у міській тканині. А я спокійно ставлюся до того, що мого імені не буде на фасадах. Це для мене речі відносні: ми всі якісь піщинки, що крутяться на великій планеті десь там, навколо Сонця. Я люблю архітектуру. Я люблю урбаністику. І стараюся робити максимум, щоб місто ставало комфортнішим. Єдине, чого справді боюся, — що колись усе відкотиться назад, що з’являться рішення, які нашкодять місту. Особливо боляче було б бачити це — і не мати можливості на це вплинути.
Про конкурси, сучасну архітектуру та Меморіал на Марсовому полі
P.M.: За останні 10 років у Львові помітно покращилася якість нової архітектури — великою мірою це пов’язано з архітектурними конкурсами, які місто почало активно проводити з 2015 року. Багато об’єктів уже реалізували, деякі з них стали знаковими для всієї України, наприклад Меморіал Героїв Небесної Сотні. Як вдалося зробити конкурсну практику такою впливовою?
А. К.: Перші кроки в цьому напрямку зробили Юліан Чаплінський та Мар’ян Кардаш (керівник комерційного проєкту Contest. — Прим. ред.), який долучавсч як організатор. Саме вони заклали цю основу, і їм слід віддати належне. А сьогодні місто проводить муніципальні конкурси самостійно, ми дійсно відточили цю процедуру до рівня, який уже має публічне звучання. Тут важливими є дві складові частини: безпосередньо організація та відбір проєктів. До організації ми підходимо дуже скрупульозно, ретельно складаємо технічне завдання, це не протокольні речі, це цілий процес — процес осмислення й аналізу на глибокому архітектурному та містобудівному рівні.
Головний архітектор Львова поблизу стели Меморіалу Героїв Небесної Сотні — проєкт Меморіалу авторства бюро Guess Line Architects переміг в архітектурному конкурсі 2017 року й був реалізований 2019-го. Фото: Ольга Климук
У нас не було жодного прецеденту скасування конкурсу — це свідчить про те, що все відбувається чесно й прозоро. Саме тому нам довіряють команди архітекторів, які беруть участь у конкурсах. Але ми намагаємось не перевантажувати їх, тому робимо інтервали між змаганнями. Треба бути реалістами: наш архітектурний ринок не настільки глобальний. Якщо ми почнемо організовувати конкурси на все підряд, то це буде просто профанація.
P.M.: Відбір найкращих робіт — це колективний розум чи останнє слово за головним архітектором?
А. К.: Усе вирішує фахове журі, яке обирається відповідно до кожного конкурсу. У мене ніколи немає заготовлених відповідей, я завжди слухаю колег, ми дискутуємо, сперечаємось, іноді засиджуємось до першої години ночі. Буває, наступного дня знову йдемо на ділянку, з’ясовуємо деталі й раптом бачимо, що проєкт, який уже відкинули, насправді був найбільш влучний. Тоді повертаємо його в обговорення. У нас бувають такі бурхливі й глибокі дискусії, що їх можна було б видавати окремою книжкою — це була б цікава література. Тому я свою думку як член журі завжди формую в цьому діалозі.
Антон Коломєйцев у своїй приймальні. Фото: Ольга Климук
P.M.: Навіть коли конкурси проводять якісно, їх усе одно часто критикують — особливо в соцмережах. Чому так?
А. К.: Коли ми запроєктували школу, в соцмережах написали, що вона схожа на крематорій. Згодом оголосили конкурс на крематорій — люди написали: «схоже на в’язницю». Потім був конкурс на в’язницю — й нам сказали, що вона нагадує елітне житло. Це вже стало мемом.
Це весело, але це радше про нестачу комунікації й відсутність архітектурної тематики в загальнокультурному дискурсі протягом десятиліть. Тому я постійно намагаюсь бути в діалозі з містянами. Не кажу, що ми знаємо краще, — я пояснюю. Намагаюсь бути відкритим. Власне, тому я й запустив YouTube-канал — щоб говорити про архітектуру простою мовою й пояснювати, чому ми робимо саме так.
P.M.: Ви згадали про крематорій. Його проєкт теж обрали на архітектурному конкурсі, який провели ще 2021 року. Коли почнеться реалізація?
А. К.: Ми вже почали його будувати, це буде перший крематорій у Львові.
Антон Коломєйцев на фоні готельного комплексу на вулиці Дорошенка, побудованого за проєктом архітектурного бюро Guess Line Architects. Проєкт Guess Line Architects переміг у конкурсі 2020 року з-поміж понад 70 робіт. Фото: Ольга Климук
P.M.: Мабуть, один із найбільш резонансних проєктів Львова, який обрали на конкурсі, — це готель на вулиці Дорошенка, який спроєктувала команда Андрія Лесюка Guess Line Architects. Ви сказали, цитую: «Це однозначний претендент на пам’ятку архітектури XXI століття». Чим цей проєкт такий унікальний?
А. К.: Ця архітектура цілком відповідає рівню Мілана 1950-х років, який сформували Маріо Аснаґо і Клаудіо Вендер. Їхні проєкти — витончені, раціональні, глибоко вкорінені в контекст, вони заклали основу того Мілана, який світ знає сьогодні. Це була золота доба архітектури — не просто масове будівництво, а якісні мінімалістичні проєкти з глибоким розумінням матеріалів, традицій і тяглості. В проєкті на Дорошенка я бачу щось подібне: стриманий мінімалізм, делікатність форм, актуальні типології, тонкий діалог між історією й сучасністю. І хоча завжди можна знайти щось, що хочеться вдосконалити, в цілому це дуже вдалий приклад того, як архітектура може бути і контекстуальною, і позачасовою.
На фото праворуч — будівля на вулиці Альбріччі в Мілані, спроєктована архітектурною компанією Asnago e Vender. Автор фото: © Filippo Poli
P.M.: Цей кейс став прецедентним ще й у тому сенсі, що місто фактично змусило впливового девелопера будувати об’єкт через конкурс. Для Києва, наприклад, це щось нечуване.
А. К.: Це знову повертає нас до першого питання — хто головний у Львові?
P.M.: Містяни? Але ж у громади значно менше важелів впливу, ніж у міської влади.
А. К.: Насправді, якщо місто ставить собі за мету наводити лад, — завжди знайдуться способи, як це зробити. Так, є ризики, що хтось почне кричати про тиск. Але якщо почитати закон про корупцію, то виходить, що ми як чиновники взагалі мали б підписувати все, що нам дають. Але якби ми так рухались, то в центрі Львова давно б виросло декілька хмарочосів — тож із бізнесом ми намагаємося розмовляти, все будується шляхом діалогу, без тиску. Ми пояснюємо: це історична частина міста, тут важливо обрати гармонійне архітектурне рішення, відповідно до контексту.
«Навіть якщо забудовник не дуже горить бажанням йти на конкурс, ми завжди маємо один переконливий аргумент: краще мати кілька якісних варіантів, ніж один»
P.M.: Правильно розумію, що в майбутньому всі нові проєкти в місті будуть іти через конкурси, зокрема й девелоперські?
А. К.: Конкурси насамперед для складних і чутливих локацій: сакральних споруд, меморіалів, об’єктів у межах історичного центру. У таких випадках не має значення, хто є замовником — місто чи приватний девелопер. Навіть якщо забудовник не горить бажанням йти конкурсним шляхом, ми завжди маємо один переконливий аргумент: краще мати кілька якісних варіантів, ніж один. Бо конкурси допомагають знайти рішення, до яких ні ми, ні замовник не дійшли б самі.
Так було, наприклад, із проєктом реновації лікарні для мережі реабілітаційних центрів Unbroken. Ми довго шукали рішення, жоден варіант не працював. А завдяки конкурсу студія Бєляєвих запропонувала настільки круту ідею, що вона перевернула з ніг на голову всю технологічну схему споруди — це й дозволило нам вийти на оновлений реабілітаційний центр в Брюховичах, який доповнить перший осередок екосистеми від abmk, побудований на базі радянської лікарні.
Національний реабілітаційний центр Unbroken у Львові, ідею якого сформувала архітектурно-інжинірингова компанія abmk. Фото: Юрій Ферендович
Тож великі забудовники тепер самі приходять й просять про конкурс. Наприклад, компанія Avalon мала конкурсний досвід із проєктом на Коновальця: там була непроста локація, потрібно було зберегти історичну віллу, і завдяки конкурсу, в якому перемогла команда Sulyk Architects, ми знайшли рішення. Зараз Avalon викупила нову ділянку й сама звернулись до нас: мовляв, хочемо провести конкурс, допоможіть сформувати завдання, організувати процес.
P.M.: Архітектурні конкурси якось впливають на професійне середовище, бачите зростання рівня архітекторів?
А. К.: Деякі студії справді зростають через конкурсну практику: бюро Guess Line Architects Андрія Лесюка — яскравий приклад, вони пішли цим шляхом, експериментують, пропонують нестандартні рішення. Та не варто недооцінювати архітекторів, які обрали інший шлях. Є команди, які не беруть участі в конкурсах, але створюють нішеву, глибоко осмислену та якісну архітектуру.
P.M.: Хто, наприклад?
А. К.: A44 — команда, яка робить дуже класні приватні будинки й витончено працює з інтер’єрами. Є також бюро, що мають дуже багато реалізацій поза конкурсами, але й у конкурсах полюбляють взяти участь і мають чимало перемог. Це команда Replus Bureau, яка спеціалізується на створенні концептуальних закладів, вони завжди дуже цікаво поєднують тему спадщини, повторного використання матеріалів, реставрації й сучасного дизайну.
У Львова багато сильних архітекторів. Є і такі гіганти як AVR, з неймовірною кількістю унікальних проєктів офісів, навчальних закладів, житла, а є колективи, що складаються з двох-трьох людей. Для мене цікаво стежити за розвитком кожної з львівських студій. Вони усі для мене певною мірою є супер-зірками.
Антон Коломєйцев на фоні готельного комплексу на вулиці Дорошенка, побудованого за проєктом архітектурного бюро Guess Line Architects. Фото: Ольга Климук
P.M.: Як вважаєте, наскільки на локальне архітектурне ком’юніті вплинув переїзд до Львова Олега Дроздова?
А. К.: Ну, по-перше, Харківська школа архітектури — це справді відчутний вплив на архітектурну освіту у Львові. Наша Політехніка — теж сильний заклад, але поява приватної, більш нішевої школи — це великий плюс. Тим паче, що тепер у ХША з’явилась магістерська програма.
По-друге, Олег Дроздов дійсно дуже якісно доповнив нашу архітектурну сцену, взявся за реалізацію уже кількох хороших проєктів, зокрема й соціального житла на Миколайчука, знову ж таки перемігши в архітектурному конкурсі. Дроздов входить до містобудівної ради, засідає в конкурсних журі, для мене дійсно цінно мати такого колегу поруч. Але я не хочу виділяти когось конкретного — дуже приємно мати у місті також проєкти архітекторів, які тут не мешкають. Наприклад, Меморіал на Марсовому полі проєктували Дмитро Райфшнайдер із Хмельницького і Віктор Голубєв, який проживає у Нідерландах.
P.M.: Проєкт Райфшнайдера та Голубєва, який переміг в архітектурному конкурсі 2024 року, різко розкритикували. Зокрема, через те, що в меморіалі був акцент на громадському просторі, водночас, на думку містян, самим похованням приділили мало уваги. В нещодавньому інтерв’ю ви казали, що фактично цілий рік погоджували цей проєкт із родинами загиблих героїв — чи правильно я розумію, що його повністю змінять?
А. К.: Не зовсім. Це місце дуже чутливе, тому ми намагаємося знайти консенсус. Фактично весь рік ми доопрацьовували проєкт: для цього ми сформували фахову команду, яка фундаментально працює з темою меморіальної культури. Фахівці й справді багато працювали з родинами загиблих воїнів — врахували усі їхні побажання й рекомендації. Але крім цього, вони вичали також меморіальну традицію в Україні — відвідували поховання міжвоєнної доби, могили інших українських героїв.
Проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Мечникова у Львові, який переміг у конкурсі 2024 року. Автори проєкту — Дмитро Райфшнайдер та Віктор Голубєв. Візуалізація: Львівська міська рада
Проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Мечникова у Львові, який переміг у конкурсі 2024 року. Автори проєкту — Дмитро Райфшнайдер та Віктор Голубєв. Візуалізація: Львівська міська рада
Перші ідеї трансформованої концепції ми вже презентували для вузького кола експертів, куди входить й ініціативна група родин загиблих. Найбільш суперечливим було питання, який вигляд матиме кульмінаційне місце Меморіалу — після презентації оновлених ескізів ми отримали схвальну реакцію. Зараз архітектори готують уже фінальні візуалізації й дуже скоро, буквально за декілька тижнів, ми покажемо остаточний результат громаді.
P.M.: Коли почнеться реалізація?
А. К.: Це відкрите питання. Реалізовувати цей меморіал можемо поступово, але важливо насамперед мати візію. Теоретично частину робіт ми можемо почати вже цього року. Насправді це місце вже давно має сакральний підтекст — будь-хто, проїжджаючи чи проходячи повз, не може бути байдужим. Меморіал там уже є. Нам залишилось тільки увічнити його у відповідній формі.
Urban Forum у Львові як новітня платформа обміну досвідом
Львів формує міське середовище навколо принципів сталої мобільності: на світлині — трамвай в історичному центрі. Фото: Ольга Климук
P.M.: Ви — один з ініціаторів Lviv Urban Forum, який уже став щорічною платформою, де збираються архітектори, урбаністи, мешканці та представники влади, щоб говорити про майбутнє міст в умовах війни. Як сформувався запит на цей форум, чому саме такий формат і чому саме тоді?
А. К.: На початку війни інформаційний простір заполонили гасла — «Відбудуємо швидше, вище, сильніше!». Але мені здавалось, що замість гасел нам слід повчитися, нам бракує досвіду. А міжнародна спільнота максимально відкрита до нас, великі архітектори та урбаністи, попри обстріли, готові приїжджати, ділитися, навчати. Ми маємо можливість дотягнутися до найкращих у світі, гріх не скористатись цим. Тож ми вирішили, що Львів як більш безпечне місто може стати саме такою платформою, майданчиком, де можна обговорювати і вчитись, як покращувати наші міста. Це в жодному разі не піар Львова — мета в тому, щоб стати координатором цих процесів.
Головний архітектор Львова Антон Коломєйцев — один з ініціаторів всеукраїнського урбаністичного форуму Lviv Urban Forum. Фото: Ольга Климук
А ще було б несправедливо всі лаври присвоїти собі. Urban Forum — це не лише я, це командна робота, проєкт не відбувся б без координаторки Марічки Закалюжної, ця людина зробила просто масштабну роботу. За організаційною машиною насправді стоїть багато людей, які тримають усе це в ритмі.
P.M.: Перший Urban Forum відвідала зірка світової архітектури, японський архітектор, лауреат Прітцкерівської премії Шигеру Бан. Після форуму стало відомо, що він спроєктує хірургічний корпус для центру реабілітації Unbroken. Це була його ініціатива?
А. К.: Так. Коли він відвідав центр «Незламні», то зауважив, що для нормальної роботи центру бракує окремого хірургічного корпусу. Але будувати нову споруду в реабілітаційному центрі — дуже складне завдання. Закрити його ми не можемо, а вести шумні будівельні роботи нереально, це несумісно з реабілітацією поранених. Через місяць Шигеру Бан зателефонував мені й запропонував концепт дерев’яного корпусу, повністю зібраного з префабрикованих елементів. Це дозволило б не лише звести будівлю швидко й без важкої техніки, а й зробити це екологічно та з мінімальним втручанням у вже наявний простір.
Проєкт хірургічного корпусу для реабілітаційного центру «Незламні» у Львові, запропонований Shigeru Ban Architects. Візуалізація: Shigeru Ban Architects
P.M.: На якому етапі проєкт зараз?
А. К.: Ми координуємо розробку цього проєкту з профільним міністерством. З українського боку проєктантами виступає команда abmk. Паралельно велика кількість колег з команди Unbroken складає фінансову модель реалізації, шукає додаткових донорів. Вже цього літа розпочнуться підготовчі роботи. Далі – будівництво.
P.M.: Гасло цьогорічного Lviv Urban Forum — «Будуємо тяглість». Про що будете говорити?
А. К.: Враховуючи всі наші політичні й історичні потрясіння, в Україні ми маємо лінію розвитку, схожу на телеграфний код: тире, крапка, тире, крапка. Хочеться, щоб ця пряма лінія нарешті потривала трішки довше.
Головний архітектор Львова Антон Коломєйцев. Фото: Ольга Климук
Досвід накопичений архітекторами-модерністами в радянський час, нехай і не завжди вдалий, був майже втрачений у 90-ті. А потім прийшло нове покоління, яке навчалось уже на європейських виставках, не стільки розуміючи, скільки копіюючи. Щоразу ми маємо щось схоже на розривання цієї фахової лінії, певної тяглості.
При цьому в архітектурі є процеси, які тривають століттями, попри те, що інколи змінюється влада та навіть світоглядні орієнтири. Готичні собори будувалися багатьма поколіннями протягом століть — і процес рано чи пізно завершувався, бо всі розуміли: є ціль, є сенс, є надідея. Так виникає простір, що вписує архітектуру в контекст спільного минулого та прийдешнього — це і є тяглість. Вчитись будувати її в часи війни, як на мене, дуже важливо.
Є й інша оптика щодо цієї теми. У драматичні часи сьогодення ми, українські архітектори, шукаємо твердий ґрунт європейської традиції — ідей, що надають відчуття неперервності, приналежності до високої архітектурної культури континенту. Це також питання інституцій та механізмів, здатних забезпечити досягнення чогось неймовірно видатного та важливого протягом дуже довгого періоду часу.
*Для обкдадинки матеріалу використано фото Ольги Климук
