Іван Вербицький, директор Cedos
Іван Вербицький вважає, що війна внесла свої корективи, тож, думаючи про які-небудь зміни і впроваджуючи їх, ініціаторам треба бути більш чутливими, щоби врахувати різність досвідів: «Різні люди мають різний досвід і різноманіття перспектив. Важливо бути дуже чутливими до цих різних досвідів. Подекуди людям важливо зберегти те, що вони мають, і вони починають звертатися, наприклад, до спадщини, яка для них стала важливою. Подекуди вони стали більш відкритими до нового, бо побачили нових людей, які до них приїхали, які мають інші звички, традиції».
Проте тенденція до подальшої урбанізації та збільшення населених пунктів загалом зберігається. Як і зростає запит на комфортніші умови життя, вважає експерт.
«Рівень життя в селах покращується, якість адміністрування громад покращується. Цьому сприяє реформа децентралізації, різні галузеві реформи теж на це впливають. І це тенденція: з одного боку, ніби укрупнення населених пунктів, а з іншого боку — прагнення до більшої якості.
Новобуди змінили колись пасторальний вигляд села Крюківщина Бучанського району Київської області. Сьогодні населений пункт має статус міста, а населення за кілька років зросло втричі — з 3509 осіб у 2001 р. до 11846 осіб у 2018 р. Джерело фото: OLX
Значна частина сіл пов’язана з великими містами, навколо яких вони існують. Люди їздять на роботу, за освітніми, медичними, культурними послугами. Це ілюзія, що є таке пасторальне українське село, яке живе своїм повністю сільським незайманим життям. Село саме взаємодіє із містом. Наявність міста поруч впливає на якість життя, на доходи. Очевидно, що сільські поселення навколо великих міст поступово стають радше містечками, ніж селами. Люди звикли, що вони мешкають біля великого міста, тому мені здається, що якоюсь мірою вони теж готові до якихось елементів міського способу життя».
Проблема в тому, що процеси урбанізації, ініційовані не зсередини, а великими девелоперами ззовні, часто ігнорують не лише думки мешканців, а й власні обіцянки девелоперів, навіть якщо вони оформлені юридично. Це підриває і без того тендітну довіру.
«Ми бачимо навколо Києва села, де виростають багатоповерхівки. Щось схоже відбувається навколо інших великих міст. Але це радше міські жителі переїжджають у села, ніж це зсередини село вирішує, що “нам зараз для наших власних мешканців треба в Крюківщині кілька десятиповерхівок”. Я не впевнений, чи достатньо ці проєкти обговорюються в громадах і наскільки вони партисипативні.
Проблема із цими так званими діалоговими (чи партисипативними) форматами — у тому, що не вистачає довіри. Тому що дуже багато випадків, коли хтось щось пообіцяв і не виконав. Хтось мав би слідкувати за тим, щоби обіцянки виконувалися, але не зробив це. Тому як тільки в нас з’явиться механізм контролю, щоб обіцянки виконувалися, з’явиться і можливість довіру розбудувати. До того моменту, поки в нас цього механізму не буде, і це буде просто добре слово, меморандум якийсь, воно не буде працювати. Зараз немає довіри, бо немає механізму інфорсменту домовленостей (комплексу заходів, спрямованих на примус до виконання законних вимог. — Прим. ред.). Ми про щось домовилися, але ніхто тебе не вдарить по руках, якщо ти порушиш ці домовленості. А хтось має вдарити».
Елітне котеджне містечко на березі річки Козинка в селі Козин Обухівського району Київської області. Джерело фото: bild.ua
У ролі арбітра та контролера Cedos бачить державу та державні органи.
«Роль держави зараз недостатня для того, щоб бути гарантом домовленості. Роль держави — створювати правила гри і створювати структури, які б допомагали різним групам громадян не перегризтися між собою.
Пам’ятаєте, була гіпотеза, що треба все лібералізувати, дерегулювати, і воно якось саме вирішиться, система сама врегулюється? Але воно не вирішилося. Роль держави має бути сильнішою. Але це означає, що держава повинна мати більше влади обмежувати зокрема й забудовників.
Усім потрібно трошки обмежити свій ступінь свободи й передати його цьому арбітрові-регулятору, але при цьому розуміти, що арбітр-регулятор теж буде виходити передусім із вищих суспільних інтересів, які можуть бути різними. Десь цей суспільний інтерес полягає в тому, що дійсно потрібно більше житла. Десь — у тому, що міста загалом мають бути компактними й не розростатися безкінечно, знищуючи природні зони. Десь — у тому, що потрібно зберегти цю пам’ятку або потрібно уникнути конфлікту і прислухатися до позиції громади. І тут у кожному конкретному кейсі якась зі сторін може бути незадоволена. Питання в тому, щоб був спосіб пояснити позиції, врахувати їх».
Котеджне містечко «Вітаград» на території археологічного комплексу та заповідної зони в селі Ходосівка Обухівського району Київської області. Джерело фото: inventure.com.ua
Україна бере участь в опитуваннях глобальних досліджень цінностей European Values Study (EVS) та World Values Survey (WVS) із 1999 року. Останній (WVS) проводився влітку 2020 року компанією Info Sapiens та ГО «Центр “Соціальний моніторинг”».
Лише 30% українців погодилися з тим, що один одному можна довіряти, а 67% вважають, що у відносинах з іншими слід бути максимально обережними. Найбільшою довірою серед організацій і громадських інститутів України користуються Збройні сили України (74,3%) і релігійні організації (72,6%). Бізнес-корпораціям і компаніям (зокрема девелоперським) довіряють 43,9%, а ось судовій системі, Кабміну, політичним партіям і Верховній Раді — менше 20%, тобто приблизно одна людина з п’яти опитаних. Оцінки ефективності державних інституцій були мізерними: лише 1,3% опитаних визнали дії українського уряду компетентними та ефективними. Як може держава бути арбітром, якщо влада не має авторитету та довіри?
Але Іван Вербицький пропонує поглянути на ситуацію в динаміці.
«Після 2022 року довіра до держави суттєво зросла. Наприклад, до таких інституцій, як Укрзалізниця, коли люди побачили, як ця інституція працює в екстремальних умовах. Довіра до поліції теж змінювалася за останні 10 років.
Якщо ми подивимося на довіру до місцевих органів влади, до мерів, до міських рад, то вона дуже залежить від того, хто мер. І ця динаміка дуже різна в Харкові, у Львові, в Києві, в Сумах, у Чернівцях, в інших містах. У Львові міська рада фактично починає виконувати роль арбітра, але в неї за законом не більше повноважень, ніж у Київської міської ради. Маючи авторитет чи якісь неформальні зв’язки, влада у Львові намагається модерувати процеси. І це починає працювати якоюсь мірою.
Палацова забудова в Кончі-Заспі перетворила історичну назву місцевості на загальне поняття. Джерело фото: commeilfaut.com.ua
Побудова довіри до держави — це цілеспрямоване зусилля, яке потребує законодавчого оновлення, практики, грошей. У тих країнах, на які ми зараз рівняємося, судова система, до якої є довіра, утворилася внаслідок того, що люди зрозуміли, що інші практики погано працюють. Ми теж зараз перебуваємо в процесі такого усвідомлення.
Буквально 10–15 років тому здавалося, що потрібно щось лібералізувати й дерегулювати. Десь це справді важливо, але десь є межа. Потрібно відкалібрувати цю межу. Зрозуміло, що в процесі трансформації від системи, де не було приватної власності й усе робила держава, важко перейти до ситуації, де все ж таки люди мають домовлятися поза межами держави. Це потребує часу, і нормально, що ми не завжди потрапляємо з першого разу в ідеальний компроміс».
Докладніше про те, як вибудувати довірчі взаємовигідні стосунки між жителями громади та девелоперами, ми поспілкувалися з Ярославом Корніяченком, СЕО Vlasne Misto, і Тарасом Дідичем, головою Дмитрівської ТГ для нашого матеріалу «Екосистема добросусідства Vlasne Misto. ТГ, девелопери та культура довіри»
