Архітектурна вернакулярна революція, якої ми не помітили

Починаючи досліджувати тему вернакулярної архітектури, ми були певні, що розповімо читачам про збереження історичних пам’яток народного будівництва та традиційні техніки, які сучасні фахівці можуть після значної модернізації використати в роботі чи хоча б перетворити на власне джерело натхнення. І ці теми справді стали важливою частиною матеріалу, але не ключовою, адже виявилося, що сьогодні термін «вернакулярна архітектура» використовують як на позначення старих чи навіть сучасних будівель, зведених без архітекторів, так і для опису популярного нині підходу до будівництва, актуального і для повоєнної України. А отже, саме із цього варто почати: значення спадку минулого стає зрозумілішим тоді, коли ми дивимося на нього через призму сучасності.

Вернакулярний підхід — це комплекс цінностей, що дозволяють вирішувати злободенні сучасні архітектурні проблеми за допомогою старих народних технік і стратегій. Вернакулярні цінності — це орієнтація на кліматичні реалії місцевості, використання тільки недорогих місцевих матеріалів і традиційних для певної локації методів будівництва й стилістик. Наталія Янковська, науковиця, французько-українська архітекторка та учасниця кількох проєктів із повоєнної відбудови України, додає: «Вернакулярний підхід також передбачає переміщення фокусу зсередини назовні, коли зовнішній простір стає частиною простору життєвого, та застосування прийомів, орієнтованих суто на місцевий ландшафт: наприклад, чернігівські чи сумські будівлі неможливі в Одесі й навпаки».

Експертка підсумовує: на цьому етапі важливо відмітити, що коли ми у ХХІ столітті кажемо «вернакулярний», то маємо на увазі одне з трьох явищ:

• стару етнічну архітектуру, характерну для конкретної місцевості: українські хати з глини, японські будинки з розсувними перегородками, африканські мазанки тощо;
• сучасні будівлі, збудовані без архітектора;
• підхід — будівництво за участі професіонала, але на базі вернакулярних цінностей (у цьому значенні вернакулярна архітектура — це будинки, збудовані в межах вернакулярного підходу).

Вернакулярний підхід як сучасна європейська тенденція

Як науковиця й архітекторка, що вивчає народну архітектуру, Наталія Янковська переконана: нині дуже важливо розповідати фахівцям саме про третій із вимірів цього поняття, а саме — вернакулярний підхід. Адже, впевнена вона, в Європі це явище вже набуло характеру архітектурної революції. Його популярність стала помітною в останнє десятиліття, коли європейські архітектори зіштовхнулися з різким і значним стрибком кількості замовлень на будівництво в сільській місцевості та передмісті. Причому клієнтами ставали не місцеві жителі, а люди, які переїздили туди з мегаполісів.

Нині про тенденцію переїзду в малі населені пункти вже говорять як про нову політичну динаміку Європи: «Ідеться про дуже велику людську хвилю. Це явище зумовлене низкою переломних історичних факторів, що зійшлися в одному десятилітті: травма ковідного періоду, коли людям доводилося місяцями майже постійно перебувати у своїх квартирах, зростання популярності віддаленого формату праці, стрімка зміна клімату і її прямий наслідок, коли міста, закуті в бетон і камінь, влітку перетворюються на пекельні сковорідки. Не варто забувати і про зростання рівня злочинності в містах країн Західної й Північної Європи та, зрештою, настання епохи військового й політичного хаосу. Люди, втомлені цими речами й настрахані перспективою подальшого погіршення, почали тікати до малих міст».

Наталія Янковська пояснює: архітектори, які приїздили до клієнтів у села та містечка, рано чи пізно доходили висновку, що будувати з дешевих місцевих матеріалів та у звичній для населеного пункту стилістиці практичніше і зручніше. Зрештою вони почали вивчати традиційні технології будівництва локацій, у яких будували, надихатися старою архітектурою та орієнтуватися на праці етнографів. Усе це в підсумку сформувало розуміння нового європейського явища — вернакулярного підходу в архітектурі.

Наталія Янковська: «Архітекторам, які працюють у містах, дуже важко перебудуватися на цей запит і зрозуміти, чому ми так каверзно працюємо. Вернакулярна архітектура — це вимоглива архітектура. Зокрема й технічно»

Наталія вважає, що із часом «народний» напрям ставатиме популярнішим, адже всі, хто будь-коли хотів переїхати в сільську місцевість, зроблять це під тиском обставин, а містяни, які вирішать лишитися, почнуть формувати альтернативу великим ЖК із закутими в бетон дворами, тобто застосовувати принципи вернакулярного підходу безпосередньо в мегаполісах: це будуть невеличкі ЖК із місцевих матеріалів із великими зеленими зонами. Фахівчиня впевнена, що мода на такий підхід «завершить цикл» і повернеться у великі міста. А отже, починати переорієнтовуватися на майбутні реалії варто вже зараз.

І України, наголошує Наталія, це теж стосується, адже, хоч до початку повномасштабної війни місцева тенденція на втечу з міст до сіл була малопомітною, нині, коли багато представників середнього класу з окупованих територій придбали житло в селах і малих містах порівняно безпечних областей, вернакулярний підхід стане значно популярнішим.

Головна нова вимога, до якої доведеться пристосуватися архітекторам, полягає в тому, що вернакулярність передбачає суворе обмеження у фінансах, матеріалах і навіть кольорі. Наталія Янковська пояснює: якщо з універсальних скла, бетону та металу можна будувати в будь-якій точці світу, то традиційна архітектура завжди локальна, тому її неможливо перемістити в інший кліматичний чи економічний контекст: «Якщо ви хочете побудувати з деревини, але вона не продається в наближених до вашого об’єктау містах, слід змінити свій вибір. Тут важливе розуміння біорегіоналізації — життєвого периметра проєкту».

Друге, на що слід звернути увагу, — це той факт, що контекст вернакулярного підходу передбачає наявність особливого виразного урбаністичного складника: «Мова про те, настільки широкими чи вузькими будуть вулиці, чи близько розташовуватимуться будівлі та як ми зонуємо територію. Народне не означає хаотичне». На перший план, уточнила Наталія, виходять зниження щільності забудови й адаптація структури ділянок до сільських звичок. «У селі всі найголовніші життєві процеси відбуваються десь між вулицею й коридором. Дивовижно, але цей підхід чудово вписується в контекст життя IT-фахівця, який проводить свої дні за ноутбуком на терасі».

Експертка вважає, що архітекторам, які звикли будувати з бетону в мегаполісах, також буде нелегко звикнути до принципу локалізації: будинок щоразу доводиться вписувати в місцевий ландшафт та адаптувати до кліматичних особливостей локації. «Розуміння структури ділянки та специфіки конструкції будівлі завжди змінюється локально, наприклад, біля річки слід врахувати перспективу зсувів ґрунту, а в містечку в гірській долині — рух тіні протягом доби. Архітекторам, які працюють у містах, дуже важко перебудуватися під цей запит, адже вернакулярний підхід — це вимогливий підхід. Зокрема й технічно. Не всі компанії, які проєктують величезні ЖК, можуть швидко на це переорієнтуватися — доведеться пройти спеціальне навчання. Втім, ідеться про напрям, побудований на принципах sustainable, тому їм точно варто це зробити».

Архітекторка ілюструє цю тезу прикладом французького комплексу в місті Saintes, Ilot de l’Arc de Triomphe, 1995 архітекторів Тібо Баблед, Марк Рейно, Арман Нуве, 1995, Ilot de l’Arc de Triomphe, Saintes. Авторові довелося вписати будівлю в горбистий ландшафт: «Тут 100 квартир, але всього 3 поверхи й дуже велика площа — багато переходів, складна схема циркуляції та щільність. Такими були вимоги компанії-забудовника — потрібно було максимально збільшити майбутній дохід, щоб компенсувати інвестиції, адже це складний проєкт: житло довелося інтегрувати в майже середньовічну архітектуру».

Битва між академічним і вернакулярним підходами розпочалася задовго до того, як сформувалося розуміння принципів вернакулярності, — в середині ХХ століття, коли бельгійський архітектор і урбаніст Люсьєн Крол несподівано для всіх раптом оголосив хрестовий похід проти тогочасного підходу до архітектурного процесу. Тоді не існувало практики вивчення думки майбутніх мешканців будинків чи жителів районів — Крол же вважав орієнтацію на об’єктивну функціональність без урахування побажань людей архітектурним фашизмом (дослівно). Він і його прихильники заявляли, що фахівець має спиратися не на власну експертну позицію, а на бачення користувача, а також на досвід психологів, соціологів та етнологів.

Битва між класичним і вернакулярним підходами розпочалася в середині ХХ століття, коли архітектор і урбаніст Люсьєн Крол несподівано для всіх раптом оголосив хрестовий похід проти модернізму

Наталія Янковська коментує: «Крол і його прихильники ввели термін “жива архітектура”. Це те, як ми ставимося до простору: як будівля включає вулицю і що людина відчуває, коли йде до будинку та заходить у нього. Крол говорив про тонкі інтимні взаємини психіки індивіда з простором… Тоді його заяви були сприйняті як єретичні — архітектори в один голос відповіли, що все це несерйозно».

Фахівчиня додає: хоч Крол і не знайшов у тодішньому архітектурному середовищі авторитетних спільників, зрештою дискусійний процес, який він ініціював, призвів до впровадження партисипативних практик — архітектори почали контактувати з місцевими жителями та базувати свою роботу не лише на архітектурній доцільності, але й на законах психологічного сприйняття. «Не буде перебільшенням сказати, що всі антропологічні, соціологічні та етнологічні технології, якими користуються сучасні архітектори-постмодерністи, прийшли в архітектуру саме завдяки демаршеві групи Люсьєна Крола».

Одним із перших, хто зважився розвивати теорії Крола, став архітектор простору, теоретик культури, історик архітектури та засновник лендарту (творчого підходу до ландшафтного дизайну) Чарльз Дженкс. Цього архітектора вважають одним із батьків-засновників постмодернізму: «Дженкс написав тридцять книг про простори різних типів, розробив класифікацію вулиць і тим самим продовжив традицію Крола. У його працях також є міркування про парадигму економного використання матеріалів — одну з найпопулярніших нині тенденцій».

Зрештою саме ці наукові пошуки й привели наступне покоління архітекторів до нового-забутого-старого — вернакулярного підходу. Перші його провісники, розповіла Наталія, з’явилися ще у 80-х. Це були маленькі проєкти у великих містах, що в принципі не було типовим для вже популярного тоді постмодернізму: «Однією з перших спроб утілення вернакулярного підходу в центрі Лондона стали окремі житлові об’єкти в комплексі London Barbican — це квартири на першому поверсі з окремими виходами, внутрішній простір яких є продовженням зовнішнього зеленого двору. Початок був покладений».

Втім, коли у 2000-х у Франції та Бельгії активно розвивалися компанії, що займаються «народним» будівництвом у невеликих містах, в Україні цей напрям лишався ідеєю, яка витала в повітрі, але не поспішала приземлитися: забезпечений середній клас інвестував у котеджні відпочинкові екомістечка в «локальному стилі», дизайнери загравали з модою на етніку — і на цьому справа закінчувалася. Втім, усе змінилося після початку повномасштабної війни у 2022-му.

Вернакулярний підхід в українському контексті

Є вірогідність, що централізовані інвестиційні програми відбудови зруйнованих війною регіонів не спрацюють чи спрацюють лише частково. Якщо це станеться, чудовим рішенням стане саме вернакулярний підхід і навіть подекуди вернакулярна відбудова як така — будівництво без архітекторів. Експерти впевнені: ці рішення будуть корисними навіть у разі, якщо держава виконає своє завдання на 10 балів із 10, адже, по-перше, у зруйнованих громад не буде коштів на гонорари для фахівців, по-друге, завдань буде значно більше, ніж архітекторів, по-третє — це дозволить суттєво зекономити час: «Ми вже побачили, настільки швидкими можуть бути згуртовані українські громади. Особливо — за підтримки спеціалістів хоча б середнього рівня кваліфікації».

Наталія Янковська додає: звісно, в таких масштабах вернакулярна відбудова в чистому вигляді (тобто неконтрольований процес узагалі без участі архітекторів) неможлива. Але комбінований варіант, коли, наприклад, спеціаліст допомагатиме маленькому містечку відбудовуватися, лишаючи на розсуд мешканців усі ті завдання, з якими вони цілком можуть упоратися самі, цілком допустимий: «Буде чудово, якщо громади найматимуть недорогих архітекторів середньої кваліфікації. Такий спеціаліст зможе розробити для конкретного міста чи села кілька простих типових проєктів приватних будинків, за якими містяни самостійно побудують собі нове житло».

Експертка пояснює: вернакулярна відбудова — це природний процес, тому вона здійсниться незалежно від рішень архітекторів і місцевих адміністрацій. Втім, і державі, і підприємницькому кластеру, і архітектурній спільноті варто буде включитися якнайшвидше, адже в іншому разі ці інституції просто проґавлять момент і втратять: держава — можливість запобігти хаотичній забудові, а бізнес-гравці — потенційну бізнес-нішу. Зрештою, пізніше процес повоєнної вернакулярної відбудови стане частиною ширшого явища — моди на вернакулярний підхід, що нині швидко поширюється Європою. А це означає, що боротися з хвилею, яка вже накочується, немає сенсу.

Першим кроком до швидкого запуску процесу відновлення із застосуванням «народного» підходу має стати переорієнтація ринку на нові потреби. «Спочатку це мають бути маленькі крафтові підприємства й пілотні регіональні проєкти, які дозволять залучити кошти та створити інфраструктуру, наприклад, громадські пилорами. Потім — створення сприятливих умов для фахівців середньої кваліфікації, які працюють у межах конкретних ареалів». Нині Наталія Янковська саме допомагає фахівцям Луцька організувати роботу першої громадської пилорами.

Одним із базових етапів формування нового ринку, впевнена експертка, має стати популяризація екологічних будматеріалів. На жаль, в Україні цей процес, стверджує Наталія Янковська, лише запускається, а от у Європі перехід на «еко» — це питання кількох років: «Екологічні моделі швидко поширюються й легко масштабуються, тому це справа найближчого майбутнього —  за 3–5 років подібні речі стануть нормою. Наприклад, у французькому місті Нант уже з’явилася багатоповерхівка із зовнішнім дерев’яним каркасом. Це проєкт 2018 року від Atelier Maxime Schmitt Architecte. Скоро всі зрозуміють, що екологічність допомагає економити!».

В Україні житло в багатоповерхівці сприймається як актив, тому відродження народних технологій буде розвиватися не всупереч, а паралельно з інвестиційним ринком житла

Ще один важливий елемент формування вернакулярного архітектурного ринку — це організація системи динамічного навчання: «Наприклад, це може бути серія воркшопів. Люди щоразу просто приходитимуть, спостерігатимуть за майстром і потім ітимуть додому, щоб утілити вивчене на практиці». Наталія Янковська переконана, що за гострого браку коштів можна буде обійтися навіть і без цього — базою стане формат самонавчання.

Третій елемент формування нової системи — державна підтримка. «Варто почати з регіональних програм розвитку вернакулярної архітектури. Наприклад, у Франції зараз діє регіональна програма “Petites villes de demain”, розрахована на 2021–2027 роки. Це яскравий зразок підтримки малих селищ, де є запит на розвиток, але немає локальних компетенцій і коштів на оплату роботи архітекторів із великих міст».

До речі, щодо архітекторів із великих міст. Експерти впевнені: навіть якщо відбудова зруйнованих війною територій відбудеться за принципом вернакулярного підходу, девелопери та їхні ЖК не втратять своєї ніші. В Україні житло в багатоповерхівці сприймається як актив, тому відродження народних технологій буде розвиватися не всупереч, а паралельно з інвестиційним ринком житла. А на ту мить, коли настане час повернення тренду на «народність» із сіл до міст, девелопери вже будуть готові до переходу на нову модель — будівництво невеликих проєктів за участі архітектора, але з орієнтацією на місцеві матеріали та локальні кліматичні реалії.

«У Франції нині активно розвивається ринок, що комунікує тільки з архітекторами, які працюють за принципами вернакулярного підходу. Відбувається поступова заміна стандартів: від ідеалів девелоперів, які мислять великими масштабами, до ідей покоління архітекторів, які орієнтуються на локальність та по-іншому ставляться до ринку й щільності. Клієнтура теж змінюється: все популярнішим стає запит на маленькі sustainable-проєкти на 30–50 квартир, що мають багато спільного простору. В Україні цей процес тільки починає розвиватися, тому у ринку ще є час підготуватися».

Наталія додає: щоб компенсувати відставання від європейських реалій, нам слід зробити ставку на вивчення етнічних архітектурних технік. Іншими словами, час запросити на велику сцену тих, чию роботу ми завжди вважали суто теоретичною, а саме — дослідників етнічної архітектури.

Вивчення та збереження української вернакулярної спадщини: виклики та рішення

Вернакулярність — це прості форми й традиційні технології будівництва, тому завдання архітекторів, які підтримують «народний» напрям, полягає в тому, щоб адаптувати старі методи до нових реалій і зробити їх економічно зручними. Необхідна умова для цього — знання давніх технік.

Наталія Янковська вважає, що раніше українську архітектурну етніку майже не вивчали, оскільки вона вважалася вторинною та «шароварною»: «На жаль, старовинна вернакулярна архітектура довгий час вважалася виключно справою етнографів. І в Україні, й у світі. Як дослідниця можу сказати, що будівельна спадщина — це скарб неоціненний. Вивчіть її, і ви відкриєте для себе таку кількість технік та ідей, що вистачить на десятиліття роботи».

До приходу совєтів на Чернігівщині були популярними будинки на дубових палях: повітряний проміжок чудово захищав будівлю від вологи та гризунів

Анатолій Новак, історик і активний дослідник етнічної архітектури, стверджує: в цій сфері єдиними ґрунтовними є праці, написані Стефаном Таранушенком у 30-х роках ХХ століття, — вони містять археографічні зображення, детальні описи та фотографії. Щодо локацій, то найкраще вивчено Буковину й Галичину. «У 20-х–30-х роках радянська влада не змогла туди дістатися, тому пощастило. Натомість збереглося дуже мало інформації про етніку нашого Сходу — Слобожанщини й Донеччини». Українська народна архітектура, пояснює науковець, постраждала не лише через брак уваги з боку архітекторів, але й від дій окупантів: і у ХХ столітті, і нині, у 2020-х.

Зокрема, господарська діяльність радянської влади на землях України — це окрема сумна тема. Наприклад, до приходу совєтів на Чернігівщині були популярними будинки на дубових палях: повітряний проміжок чудово захищав будівлю від вологи та гризунів. Радянські архітектори замінили підпори звичайними бетонними підмурками, але виявилося, що така інновація не ізолює ні від вологи, ні від мишей. Подібні спроби покращити місцеві традиції не припинялися ще довго, причому в усіх областях України.

На щастя, до окремих зразків старої традиційної архітектури радянські архітектори все ж не дісталися, тому нині ми таки знаємо, які оселі були характерними для тої чи іншої місцевості: «Карпатському та західному регіонам притаманні змішані техніки — тут будували з дерева з підмурком і цокольним поверхом із каменю. На Півночі зводили виключно з дерева, яскравий приклад — це будинки в стилі “Чернігівське дерев’яне мереживо”». Дослідник додає: у Центрі була поширеною техніка будівництва із саману — соломи, змішаної з глиною й антисептиком (у давнину його роль виконували кінські екскременти). В стінах із такого матеріалу не розвивалися ні грибок, ні пліснява.

Зразки архітектури західного й центрального регіонів представлені в Музеї під відкритим небом у селищі Пирогів. Класична карпатська гражда також представлена в музеї «Хата-гражда» в селищі Криворівня Івано-Франківської області. Будинки в стилі чернігівського дерев’яного мережива можна побачити безпосередньо на вулицях Чернігова та на сайті онлайн-музею «Дерев’яне мереживо Чернігова», де також представлено кілька екскурсійних маршрутів.

Анатолій Новак пояснює: всі ці техніки довгий час були забутими, адже в радянські часи скрізь будували однакові багатоповерхівки. «На щастя, нові покоління архітекторів відходять від колективізму, модернізму та практики зводити малометражну забудову, що підозріло нагадує “гостинки” й комуналки. Ми поступово повертаємося до традицій, тому років за 10–20 наші міста стануть іншими».

Подальше вивчення цінних зразків старовинної вернакулярної архітектури, що ще лишилися, — це важливий сприятливий фактор на шляху до відродження старих традицій. Втім, тоді як у багатьох країнах ЄС будинки певного періоду автоматично отримують захисний статус, в Україні із цим досі проблеми. Павло Білик, експерт фонду Arch4UA, коментує: «У нас статус присвоюють тільки після процесу погодження. Втім, до слова, європейський варіант теж має підводні камені: якщо коштів на відновлення конкретної споруди немає, то згідно з Венеційською хартією її просто консервують. І щоразу виявляється, що на подальше її утримання потрібні шалені кошти… Альтернативним рішенням може бути ревіталізація».

Експерт додає: в Україні є окремі кейси надання старим будівлям нового значення, наприклад, один із відділів Чернігівської бібліотеки для юнацтва розміщений у старовинному будинку в стилі «дерев’яне мереживо», а дерев’яний дім цього ж стилю по вулиці Шевченка, 51 у місті Чернігів функціонує як реабілітаційний центр. Втім, результати семи експедицій із вивчення вернакулярної спадщини Чернігова, в яких узяв участь Павло Білик, свідчать, що більшість старовинних споруд розташовані в селах та перебувають у приватній власності, і їхні власники не можуть дозволити собі ремонт зі збереженням зовнішнього вигляду будівлі. Умовно кажучи, обшити дім утеплювачем ззовні дешевше, ніж зняти шар матеріалу, почистити його, утеплити стіну зсередини й знову відновити фасад.

Павло Білик: «Усього ми не порятуємо, бо коли дійдемо до середини списку, об’єкти з другої його половини вже лежатимуть у руїнах»

Фахівець підсумовує: щоб зберегти вернакулярний спадок, в Україні слід створити спеціальний реєстр із чіткою пріоритетністю. «Всього ми не порятуємо, бо коли дійдемо до середини списку, об’єкти з другої його половини вже лежатимуть у руїнах. І це треба прийняти. Багато часу втрачено, і кінцевий результат буде залежати від того, чи піде держава назустріч».

Сучасні тенденції розвитку вернакулярного підходу в Україні

Поки що активного руху в напрямку захисту архітектурної «народної» спадщини з боку держави не спостерігається. Але з державною участю чи без ідея вернакулярного підходу все одно змінює український інформаційний простір: цьогоріч на Венеційському бієнале Україна представить проєкт «DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore», присвячений переосмисленню вернакулярності як засобу відновлення української ідентичності.

На прикладі української етнічної архітектури фахівці розповіли авдиторії про те, як народні методи та принципи будівництва можуть стати в нагоді під час повоєнної відбудови — і не лише в Україні, але й в аналогічних ситуаціях інших країн.

Серед кураторів української групи — Богдана Косміна, онука відомої етнографки Тамари Косміної.

Також цьогоріч Україна буде представлена у французькому павільйоні: на нашому прикладі колеги з Франції продемонструють, як сучасна архітектура повинна реагувати на екологічні, економічні та культурні виклики.

Ще один яскравий вияв нового підходу — проєкт команди архітекторів balbek bureau: фахівці відвідали різні етнічні регіони України та розробили безкоштовний конструктор, що дозволить звичайним людям створити для себе повноцінний, готовий до реалізації проєкт будинку.

Програма передбачає можливість обрати варіант із типовими для певної місцевості конструкцією, декором, набором матеріалів і навіть екстер’єром. При цьому всі параметри мають кілька варіацій на будь-який смак. На кінцевому етапі роботи формується готовий проєкт із точними розрахунками, який можна скачати в зручному форматі.

Програма доступна для користувачів без будівничих чи архітектурних знань, тому скористатися нею може кожен.

Нині тенденція до вернакулярності схожа на зародок цунамі: у повній тиші вона набирає силу, аби вже за 3–5 років перетворитися на вал, що здивує не яскравістю чи інноваційністю, а глибиною та міццю, — наснажений нездоланною силою історичних, демографічних і природних факторів, що його породили, він назавжди змінить ландшафт, яким прокотиться.

---

У матеріалі використано скриншоти з лекції фонду Arc4UA