«Замки» Лівобережжя — герої із сумної казки. Історія реставрацій, які (поки) не здійснилися

Як козаки жили в палацах

Як на Лівобережжі з’явилася пишна «палацова» архітектура і в чому її особливість?

За часів існування козацької держави Гетьманщини Україна було розділена по Дніпру між Річчю Посполитою та московією. На Правобережжі козацький устрій було скасовано, але Гетьманщина деякий час продовжувала існувати на Лівобережжі й виконувала роль своєрідного рубежу між московією та її тодішніми країнами-суперниками. Це був час великих політичних змін.

Гетьманщина, будучи старшинсько-козацьким державним формуванням, народила нові еліти саме серед козацтва. Шляхта Гетьманщини — військові старшини, міські посадовці — мала статус привілейованих осіб. Частина з них стала дворянами. Існувало поняття рангової маєтності — земельних володінь, які передавалися старшинам відповідно до чину, згодом вони могли передавати їх у спадок. Наприклад, такі роди, як Ґалаґани, Дарагани чи Лизогуби, — саме поміщики з козацьких старшинських родів. Вони були заможними землевласниками і мали свої маєтки.

Наприкінці ХVІІІ сторіччя Гетьманщина остаточно втратила суб’єктність і була ліквідована російською імперією. Території трансформувалися в імперську губернію, маєтності стали приватною власністю козацьких старшин та їхніх родин чи були повернені в казенну власність і передані російським поміщикам. На Лівобережжя переїжджали інші поміщики — вихідці з дворянських родів і представники тодішньої влади.

Землевласники заробляли гроші, організовуючи у своїх маєтностях товарне землеробство, мануфактури — гуральні, гути, де працювали наймані робітники та закріпачені селяни. Виробництво пізніше стало централізованим, після технічної революції в регіоні почали розвиватися нові промисли, наприклад пилорами або цукроваріння. Українські території забезпечували 90% виробництва цукру в імперії. Про заможних людей, які зробили свої статки на цукровому бізнесі, в цьому матеріалі ми ще згадаємо.

З індустріальним освоєнням Сходу російською імперією тут почали з’являтися фабрики та заводи, власники яких були як українського, так і іноземного походження. Виробництво вимагало розвиненої інфраструктури.

Тож на Лівобережжі у ХVІІ–ХІХ століттях заможні верстви активно будували громадські споруди, храми, резиденції та родинні маєтки, зокрема й великі палацово-паркові комплекси. Вони розташовувалися не лише в містах, а й за місцем мешкання — у невеликих селищах і хуторах.

Сьогодні вони розпорошені по територіях кількох областей, часто віддалені від великих населених пунктів, що робить туристичні маршрути до них дуже локальними, а частину об’єктів — маловідомими або маловивченими. Про деякі з них, особливо якщо рухатися на схід, даних дуже мало. Інколи всі відомості — що це панський маєток або занедбана садиба, архітектор чи власник яких невідомі.

Ця спадщина великою мірою з’явилася на вказаних територіях за панування імперії, але не завдяки їй, а через те, що саме вона тоді мала владу. росія та пізніше радянщина завжди ставилися до східних теренів України як до своєї кишені й ресурсу (навіть назва Донбас це красномовно демонструє). Наші уявлення про минуле та національна пам’ять інтенсивно перековувалися пропагандою. Беручи до уваги тяглість цього процесу в часі, це скоріше очікуваний результат, ніж несподіванка.

Проте самі будівлі — об’єкти матеріальної спадщини не мають стати заручниками важкого минулого. Не варто вважати їх небажаним посагом або «імперськими» пам’ятками. Ми можемо осмислювати, досліджувати їх та дбати про них сьогодні. Доки ще є те, щодо чого можна розгортати дискурс.

Наприклад, сприйняття Сходу вже має «пунктик» індустріальної території, де літопис загалом «новіший», а кількість яскравих пам’яток менша. Якщо ж матеріальні докази історії, що залишилися, будуть втрачені — це буде втратою правди про життя поколінь українців.

Недостатньо оцінений спадок

Про те, що тема ландшафтної архітектури та об’єктів палацово-паркового мистецтва Лівобережного регіону є недостатньо вивченою, говорить у своїй монографії кандидат архітектури Володимир Дударець. Він виділяє кілька стилістичних характеристик садибних комплексів Лівобережжя: це українська народна архітектура (поч. ХVІІІ ст.), ранній класицизм (середина ХVІІІ ст.), розквіт класицизму (кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст.), пізній класицизм і народний романтизм (середина — кінець ХІХ ст.). Спершу українська еліта повторювала в облаштуванні маєтків рідні мотиви. Садибам козацької старшини були притаманні форми народної української архітектури та бароко. Козацьке бароко є унікальним варіантом барокової архітектури, притаманним саме нашій країні.

Пізніше вподобання власників змінюються під впливом західних і російських архітектурних трендів та усвідомлення свого статусу. З’являється інтерес до класицизму, деякі маєтки перебудовуються за новою модою.

Авторами проєктів часто виступають європейські архітектори, які прибувають через російську імперію, проте в Україні формуються індивідуальні прийоми й бачення, які відрізняють місцеве палацово-паркове мистецтво. Можна сказати, вони менш суворі й допускають відхід від непорушних канонів.

У маєтків цієї доби ми можемо побачити ознаки стилю бароко, елементи дерев’яного зодчества, класицистичні форми. Використовуються візантійські й готичні мотиви, асиметрія, стилістичні спрощення. Для головного палацу та прилеглих флігелів, господарчих приміщень і храмів одного комплексу могли використовувати різні стильові рішення. Розвиваються пейзажні парки, адже парадні алеї, що ведуть до будівлі, добре демонструють соціальний статус і заможність власника маєтку.

Тепер, коли ми визначилися з характеристиками архітектури та її стилістичною унікальністю й цінністю, час перевірити сьогоднішній стан цінних об’єктів і що відбувається довкола їх збереження.

Чернігівські архітектурні перлини та їхні проблеми

Історик і організатор екскурсій Чернігівщиною Володимир Пилипенко розповідає: в області маєтків та палацово-паркових комплексів порівняно небагато, і більшість із них є пам’ятками національного значення.

«Еталонною» палацовою пам’яткою Чернігівщини, за його словами, можна вважати «Качанівку». Вона добре збережена, має статус національного історико-культурного заповідника й перебуває під опікою Мінкульту. Але вціліти пощастило не всім маєтностям. Наприклад, у Тростянецькому дендропарку від архітектури мало що лишилося, будинок козацького роду Скоропадських зруйнували ще більшовики. Проте працює доглянутий дендропарк, наразі підпорядкований Національній академії наук. Туристи доїжджають у парк-пам’ятку рідко, бо розташований він далеко від популярних стежок.

Екстер’єр палацу Ґалаґанів у Сокиринцях, що за Прилуками, зберігся в досить непоганому стані, об’єкт ремонтують поточно:

«Я відвідував це місце не так давно. Палац уцілів зокрема й тому, що тут тривалий час працювали навчальні заклади, нині — аграрний ліцей. Але парку фактично немає. Він займає десь із 50 гектарів і колись був розкішним. На мапах досі навіть позначені алеї, але це хаща».

Ліцей не може опікуватися величезним парком, банально не вистачає штату, а працю учнів використовувати не можна. За іронією, в закладі вони навчаються зокрема й садівництву та лісовому господарству.

«Юридично все одно, чи прийду я забивати гвіздок у стару понівечену Покорщину в Козельці чи в мозаїку Оранти в Софії. Вони мають однаковий статус захисту, і за законом це однакова відповідальність», — Володимир Пилипенко

Історик говорить: на Чернігівщині досі збереглися кілька унікальних козацьких садиб. Їх було більше, але, зведені з дерева, вони переважно не дожили до нашого часу. Найсумніша доля серед існуючих — у Покорщини в Козельці. Збудована наприкінці ХVІІІ ст., вона є найдавнішим нині наявним садибним комплексом Лівобережжя і має охоронний статус пам’ятки національного значення. Втім, стан її настільки поганий, що ми ризикуємо втратити Покорщину вже незабаром.

«Ця садиба київського козацького полковника Дарагана в жахливому стані. Туди їздили історики та екскурсоводи, прибирали територію, вирубували кущі. Видно, що починали якісь роботи, у 2021 році обласна рада ухвалила програму фінансування для реставрації пам’яток, у ній була і Покорщина. Але зараз усе відкладено, і навіть якщо пофантазувати, що перемога станеться завтра, скоріше за все, на роки. Бо коштів на це не буде».

У седнівській садибі Лизогубів свого часу бували Тарас Шевченко, Леонід Глібов, Борис Грінченко, інші видатні українці. Зараз її будівлі використовуються Чернігівським обласним історичним музеєм ім. В. Тарновського.

Володимир Пилипенко пригадує, як кілька років до того стан території був безгосподарним, усе заростало травою. Активісти з Чернігова збирали людей через соцмережі і приїжджали сюди громадським транспортом, щоб упорядкувати територію.

«Ситуація із Седневом особлива, в Чернігові це містечко всі знають і дуже люблять», — каже він.

На думку історика, ситуація з пам’ятками, які руйнуються, могла б змінитися завдяки, наприклад, бізнесу або меценатам. Але із цим теж питання — як оформити ці відносини юридично, адже йдеться про пам’ятку архітектури.

«Пам’ятки національного значення є надбанням народу. Вони перебувають у полі впливу міністерства, обласних органів охорони спадщини, їх непросто взяти в оренду. Це велика проблема, тому що потім згадані надбання народу просто розвалюються. Держава ж у них не може вкласти кошти — їх немає, — зазначає історик. — Якщо ж об’єкти взагалі не мають статусу пам’ятки, вони просто “провисають”. Так, вони чиїсь, але ні держава, ні місцеві органи самоврядування не можуть диктувати, що з ними робити. Наприклад, чернігівські дерев’яні будинки, з якими зараз працюють активісти проєкту “Дерев’яне мереживо Чернігова” та Стас Іващенко. Вони роблять величезну роботу, але наразі у цих будівель ніякого особливого статусу».

У селі Вишеньки Новгород-Сіверського району розташована архітектурна пам’ятка національного значення — палац Рум’янцева-Задунайського. Збудований у 1787 р. для вельможі й посадовця Рум’янцева-Задунайського, маєтковий комплекс складається з кількох будівель, поряд також розташована церква. Стилістика комплексу зі складним планом головної будівлі — неокласицизм і романтизм з елементами готики, східних мотивів, які повторюються також і в інтер’єрах. Будівлі мають цікаву симетрію та багато декоративних елементів. Пилипенко розповідає: місцевість, у якій розташований палац, мальовнича, але віддалена від Чернігова та великих міст. Дорога не в найкращому стані і пролягає селами.

Палац у Вишеньках у дуже поганому стані, влітку в приміщеннях кілька років поспіль працював дитячий табір. Будівля начебто довгостроково орендується громадською організацією, проте активної діяльності й догляду за пам’яткою немає. Всередині ще збереглося оздоблення, втім, зайти до будівлі й перевірити її стан пересічному відвідувачеві не можна.

«Коли ми приїжджали з туристичною групою у Вишеньки, я як екскурсовод не міг запропонувати багато. Ми можемо пройтися понад Десною, довкола гарного палацу, але не зайти всередину. Лише в церкву, якщо вона відкрита. Походимо та й поїдемо. Хто на цьому заробить? Перевізник, гід, але не місцева громада. І поки цього не станеться, люди не розумітимуть, нащо все це треба, — говорить Пилипенко. — Крім ентузіастів, які будуть намагатися донести свої ідеї до обласної чи місцевої ради, але це винятки. В тому ж селищі поряд із пам’яткою міг би працювати хоча б невеличкий фермерський ринок. Усе це можна робити по-різному. Наприклад, у “накатаному” турі Чернігів — Седнів у кінці екскурсії ми заїжджали в містечко, а там нічого немає. Люди казали — ми приїхали в село, хоч би яблук купили. Натомість коли відвідуємо Тростянець, там завжди великий вибір натурального меду та продуктів. Місцеві починають перейматися цим, наприклад, під час карантину запитували, коли відновляться тури, чому до них не їдуть».

«Успішний кейс, який захисники пам’яток можуть узяти собі на озброєння, — перетворення Малієвецького палацу на Хмельниччині, яке стало можливим завдяки наполегливості конкретної людини», — Володимир Пилипенко

На думку історика, ключем до зміни ставлення користувачів до об’єктів спадщини може стати їхня дохідність. Це прагматичний підхід, проте і для власників, і для місцевих мешканців унікальність такої архітектури не завжди очевидна, і саме можливість заробітку може зіграти певну роль.

«Музеї — особлива сторінка, але, погодьтеся, головним завданням музеїв не є заробляти гроші. Це науково-дослідна установа, вони зберігають, популяризують, досліджують. Я не маю на увазі, що музеї не треба створювати. Але що, як зі старого палацу зробити, наприклад, готель? Є прекрасний іспанський досвід мережі Parador, коли старі монастирі або палаци перетворюються на ексклюзивні готелі. Проте такою роботою мають займатися виключно архітектори-реставратори високої кваліфікації».

Володимир Пилипенко говорить: допомогти зробити так, щоб про пам’ятки знало й цікавилось їхньою долею якомога більше звичайних людей, можуть інформаційні кампанії, організовані міськими радами або локальними департаментами культури та туризму.

«Пояснювати людям, чому це важливо, чому це гарно, мають саме вони. Вони отримують фінансування, ставки, приміщення, якусь матеріально-технічну базу, але чому ж тоді приватні фірми-перевізники возять туристів, працюють приватні екскурсоводи, приватні готелі, кафе… А ви навіщо? Тоді в цій схемі ви зайві. До честі сказати, Чернігівський департамент туризму дуже активно працює в цьому напрямку. У місті був створений туристично-інформаційний центр, який став першим ліцензованим за європейським стандартом в Україні. Чернігів багатьом цікавий саме тим, що тут дуже багато давньоруських автентичних пам’яток. Але не треба забувати про решту. Місто зберегло частинку дерев’яної архітектури кінця ХІХ — початку ХХ століття, є міські садиби, наприклад садиба або замок Глібова, будинок Остапенка. Такі муровані міські маєтки в місті одиничні. Хоч їх не можна назвати палацами, але вони не менш цінні».

Історія маєтку Катериничів, м. Бобровиця, Чернігівщина

Історична садиба в містечку Бобровиця, можливо, так би і доживала свого віку, читаймо — потихеньку занепадала. Проте на неї звернула увагу архітекторка Оксана Хорошавіна. Наразі вона опікується тим, щоб у будівлі з’явився повноцінний охоронний статус і реальні можливості для відродження.

Експертка розповідає: перебуваючи на Чернігівщині під час карантину, як і багато хто, почала досліджувати місцеві маршрути для прогулянок. «Я провела там дитинство, але не знала, що в Бобровиці в 7 кілометрах від будинку бабусі є цей палац, — згадує вона. — Коли зараз починаю говорити з мешканцями, часто вони теж гадки не мають про нього або хто там жив. Радянська влада якось знівелювала його значення в місцевому культурному житті, до того ж фасадом будівля розвернута в бік парку, а не дороги».

Родині Катериничів належало два маєтки, крім бобровицького, був ще один у сусідньому селі Марківці. Голова роду Петро Андрійович Катеринич брав участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва, пізніше поет відвідував Марківці та написав кілька портретів членів родини. Чотири нині зберігаються в Національному музеї Шевченка в Києві.

Петро Петрович Катеринич успадкував маєтності від батька, побудував цукровий, спиртовий, цегляний заводи. Він відрізнявся ліберальними для свого часу поглядами, був співзасновником і скарбником «Товариства імені Т. Шевченка для допомоги вихідцям із України», приділяв час меценатству. Так, частину землі роздав селянам, а зазначену садибу в Марківцях передав громаді для облаштування школи та бібліотеки.

Збудований у 1895 році з місцевої цегли, маєток має риси неоготичного стилю, його крила увінчані кутовими баштами-еркерами. Ефектна деталь — чавунний литий декор, що прикрашає критий ґанок і галерею. Площа прилеглого парку, в якому ще можна розрізнити центральну алею та два ставки, становить 5 гектарів. За радянської влади до націоналізованого маєтку зробили прибудову. В ньому розміщувався заводський клуб, пізніше — початкова і спортивна школи, бібліотека (працює досі). Наразі власником будівлі є територіальна громада в особі Бобровицької міськради.

«Для збереження будівлі, може, і добре, якби її викупили. Але це могли бути лихі люди, які, не розуміючи цінності, просто б її знищили. Вона повинна лишатися в комунальній власності, але має заробляти собі на життя», — Оксана Хорошавіна

Оксана Хорошавіна розповідає, що в 2011 році маєток набув статусу цінного об’єкта. Пам’ятку під номером 8029 ЧР внесли до переліку об’єктів культурної спадщини Чернігівської області (№ 8029а ЧР — садибний будинок, № 8029б ЧР — парк садиби).

«Відповідно до законодавства, далі мали відбутися певні кроки. Щоб завершити внесення в Держреєстр пам’яток України, протягом місяця мав бути укладений охоронний договір, далі — подання в Міністерство культури. На жаль, цього не було зроблено дотепер, — пояснює вона. — Тому зараз я, перебуваючи в контакті з міською радою, місцевим відділом культури й туризму, готую ці документи».

Пам’ятку, яка перебуває в комунальній власності, хочуть перетворити на музей, який буде розташований в старішій, автентичній частині приміщення, а іншу частину використовувати для потреб громади. «За нашою задумкою, в маєтку може працювати мистецько-культурний центр, у певному його приміщенні — кав’ярня або ресторація. Місце має стати окупним, саме для себе заробляти кошти», — пояснює архітекторка.

Оксана Хорошавіна: «Зараз одна й та сама пам’ятка може перебувати в кількох реєстрах під різними назвами або взагалі не бути в жодному з реєстрів»

Усі дослідження Оксана Хорошавіна виконує на безоплатних волонтерських засадах, також відвідує заходи, присвячені охороні культурної спадщини в Україні, щоб привернути увагу до будівлі, яку хоче захистити, та заручитися підтримкою колег-архітекторів і памʼяткоохоронців.

Вона зазначає: під час роботи над обліковою карткою стикнулась із нормою закону, згідно з якою історичну та архітектурну довідки має підписувати відповідний кандидат наук. Для маленьких громад, як-от Бобровиця, це доволі складно організувати. Наразі ця норма обговорюється.

«Було б добре підкорегувати це в законі (ЗУ «Про охорону культурної спадщини». — Прим. ред.). Щоб архітектор, який має сертифікат та може оцінити стан будинку, також міг це зробити. Бо немає цього кандидата, і документи застопорилися, виходить», — розповідає архітекторка.

«Під час зустрічей, які я відвідую, зазначаю — було б добре мати зрозумілий алгоритм, що робити громаді для захисту обʼєктів. По пунктах: перше, друге, третє… Все це описано в законі, але не всі володіють міністерською мовою. Наразі треба бути юристом, щоб зрозуміти, що робити. До оцифрування даних про пам’ятки, яке відбувається зараз, у мене й колег із фахового кола є побажання, щоб цей реєстр став робочим інструментом. Наразі це рядок тексту про пам’ятку. Як архітектор, я хотіла б бачити корисну інформацію, опис, що я можу або не можу робити, наприклад проєктувати. Цього поки що немає».

«Велика проблема і в тому, що наразі архітектурні пам’ятки в полі двох міністерств — Міністерства культури і Мінрегіону. А де два хазяїни, порядку немає», — Оксана Хорошавіна

За радянських часів інтер’єри маєтку були знищені, зберігся декор сходів, деякі елементи оздоблення, але вони перекриті десятками шарів олійної фарби та подекуди пошкоджені через підтікання даху. Каміни та груба-пʼєц, майже всі двері, підлога та більшість столярки дожили до наших часів. Ключовим питанням є покрівля, в деяких частинах будівлі її стан вимагає невідкладних дій.

Оксана Хорошавіна говорить, що в дослідженнях для облікової картки об’єкта є офіційна цифра — 39% руйнувань. Порівняно з багатьма історичними будівлями, які зачекалися на реставрацію, вона невелика. Тому за маєток Катериничів варто боротися зараз, поки це підйомна справа.

Історія палацу Шидловських, с. Старий Мерчик, Харківщина

Краєзнавець, директор приватного Музею міської садиби Андрій Парамонов розповідає: на території Харківської губернії станом на 1917 рік нараховувалося більше 1500 маєтків. На початку 2000-х у Харківській області їх залишилось не більше декількох десятків.

«Палац у Старому Мерчику розташований лише за пів години їзди від Харкова, туди ходять маршрутки. В ньому могла бути розміщена культурна резиденція чи адміністрація. В палаці потужний акустичний зал для музичних виконавців. Можна було б створити музей живопису або музей історії маєтку, виставковий комплекс. Паркова зона могла б слугувати родинам, які приїдуть із Харкова, місцем для сімейного відпочинку», — пояснює Парамонов. Старомерчанський палац, розташований за 30 км від Харкова, — особлива для нього тема, він присвятив дослідженню пам’ятки багато часу.

Андрій Парамонов говорить: палацово-парковий комплекс є знаковим об’єктом не тільки в масштабі області чи колишньої Харківської губернії, а всієї Слобідської України й Лівобережжя. Будівля, зведена наприкінці ХVІІІ століття талановитим, але досі невідомим архітектором, має унікальні риси. Авторство проєкту приписують кільком місцевим архітекторам, проте їхній рівень майстерності не дозволив би його реалізувати; так, у деяких джерелах є натяки на губернських архітекторів Олександра Палицина та Петра Ярославського або також на російського Василя Баженова чи когось із його школи, втім, підтверджень цьому немає. Краєзнавець зазначає: в історичній розвідці завжди є можливість похибки в датуванні чи авторстві через неправильну інтерпретацію архівних даних іншими дослідниками.

«Ми весь час говорили, що це найкращий палац на території Сходу України. Що треба докласти всіх зусиль, щоб його зберегти, писали про це листи адміністрації», — Андрій Парамонов

Він розповідає, що чотири брати з родини Шидловських отримали перший дерев’яний маєток у спадок від свого батька Романа Шидловського. Після розділу майна він відійшов Григорієві Шидловському, який обіймав посаду Слобідсько-Українського віцегубернатора та дійсного статського радника. Він і розпочав на успадкованій землі будівництво великого палацово-паркового ансамблю.

У 1790-х роках маєток був повністю завершений, комплекс становили сама двоповерхова палацова будівля, флігель, гостьовий будинок, бібліотека та величезний парк із каскадами, сходами, видовими майданчиками.

Стилістично Старомерчанський палац тяжіє до пізнього бароко — так званого стилю Луї XVI, зародженого у Франції й рідкісного для України, та до раннього класицизму.

Останнім власником був Євген Духівський, він плекав палац і переймався його долею настільки, що зробив його заповіданим — нащадки не могли його продати по частинах або розділити між собою. Духівський був людиною із жилкою підприємця та розвинув економіку маєтності до неперевершеного стану, його завзятість можна порівняти з тим, як вели свої справи більш відомі землевласники Кеніг або Харитоненки. Після революції 1917 року його землею та обладнанням заволоділи більшовики.

На світлинах 1914 року, зроблених мистецтвознавцем Георгієм Лукомським, ми бачимо колишню красу палацу — розкішні фасади з пілястрами та ліпниною, доглянуті алеї і гроти, інтер’єри з витонченими меблями та оздобленням. Лукомський зробив детальний опис маєтку в Старому Мерчику та опублікував нарис в одному з тодішніх видань. Він став відомим далеко за межами Харківщини.

У ранні радянські роки в будівлі розташовувалися навчальні заклади, згодом — ветеринарний технікум, який припинив діяльність у 1997 році. Відтоді будівля стояла порожньою й поступово згасала.

Питання про реставрацію палацу кілька разів підіймалося ще в 40-х–60-х роках ХХ століття, робилися обміри та дослідження, проте роботи не відбулися.

Андрій Парамонов: «Коли іноземні журналісти запитують, скільки будинків знищила росія — безумовно, житлового фонду вони зруйнували дуже багато. Але щодо історичного фонду, скільки зруйнували ми з початку 2000-х? Самі, без допомоги росіян, своєю байдужістю, недбалістю, нерозумінням із боку власників»

Андрій Парамонов зазначає: у 2004–2005 рр. Музей міської садиби виступив з ініціативою довгостроково орендувати палац і територію колишнього парку. «Ми мали проєкт, тоді й палац, бібліотека, флігель, парадні в’їзні ворота ще були в доброму стані, частково збереглися каретні сараї, залишки одного з паркових павільйонів, був дуже добре збережений город, — розповідає він. — Проте парк став каменем спотикання, тому що не можна отримати і садибу, і парк. Вони в різній власності. Будівлями опікувалося Управління архітектури та містобудування, а зараз — Департамент культури, а колишній парк підпорядковується лісовому господарству, лісництву. Його нам не дали одразу, але в оренді палацу теж відмовили з якихось причин, можливо, очікували кращих пропозицій. До того ж у маленьких будинках поряд мешкали люди».

Краєзнавець розповідає, що місцеві мешканці підтримували його ініціативу відродити палац.

«Разом із журналістом Олександром Зінченком ми влаштували акцію — “Похорон Старого Мерчика”, якою хотіли привернути увагу до стану маєтку. Влаштували виставку, зібрали деякі гроші та хотіли законсервувати будівлю, у співпраці зі студентами архітектурного вишу закрити дах. Але нам заборонити цим займатись, — констатує Парамонов. — Змога вдихнути життя в пам’ятку була. У 2005 році ми виграли один цікавий проєкт і мали можливість розробити повноцінну проєктну документацію для реставрації парку й палацу. Були інвестори із США, які теж зацікавилися цим проєктом. Але адміністрація того часу не пішла назустріч».

16 квітня 2018 року в палаці спалахнула пожежа. Електрики там не було, тож, імовірно, його підпалили навмисне чи через необережність. Андрій Парамонов згадує, що пожежна команда, яка приїхала на виклик із Валок, не поспішала гасити вогонь. Вони лише впевнилися, що він не розповсюджується за межі будинку. Однієї пожежної машини було недостатньо, щоб ліквідувати займання на великій площі двоповерхового палацу. Внаслідок пожежі розплавилися металеві перекриття між поверхами.

«По тріщинах на стелі першого поверху ми бачимо, що треба розбирати поверх і відновлювати ці зв’язки, і тільки після цього працювати з другим рівнем. Відновлювати палац сьогодні можливо, але кошти, яких би потребував цей процес у 2004–2005 році й зараз, — зовсім різні. Стан пам’ятки погіршується. Останній раз я був там навесні цього року».

Андрій Парамонов: «Ми бачимо, що це планомірне знищення старовини XVІІІ–ХІХ століття, яка прикрашала нашу землю. Передусім — просто байдужість чиновників»

Харківський архітектор-реставратор, доцент кафедри реконструкції та реставрації архітектурних об’єктів ХНУБА Володимир Лопатько теж брав участь у долі палацу в Старому Мерчику. Він розповідає: у тому ж таки 2005 році вони зі студентами з кафедри відвідували його під час практики.

«Тоді ми прожили там місяць, здійснювали роботи: прибрали територію, укріпили будівлю, заклали вікна. Проводили з місцевими бабусями “переговори”, впевнили їх, що пам’ятку треба зберігати, бо завжди хтось туди лазить, щось забирає, витягує. В кінцевому підсумку сталася пожежа, і все всередині вигоріло. Я підготував пропозицію про його консервацію, була розроблена певна документація. Але потім сталася пандемія коронавірусу, повномасштабна війна, все зупинилось і перебуває у тому ж стані, як і після пожежі. Поступово, під впливом температури, дощу, снігу будівля руйнується. Колосальний парк теж є об’єктом національного значення».

«Розпорядникові коштів і дозволів з охорони культурної спадщини — департаменту культури — треба перебудуватися й почати працювати хоча б над моніторингом стану об’єктів», — Володимир Лопатько

Володимир Лопатько, як і Андрій Парамонов, згадує, що палац розташований близько до Харкова, там можна було б проводити багато заходів. Його студенти неодноразово захищали дипломи, темою яких були варіанти пристосування цієї пам’ятки.

Архітектор зазначає: стосовно палацу в Старому Мерчику є проблеми з власністю, але вони поки ще в рамках доступних рішень на рівні області. Водночас позитивних зрушень щодо його долі немає. «З 1 вересня цього року всі пам’ятки архітектури нашої області передали обласному департаменту культури й туризму. Це означає, що тепер усі проблеми будуть вирішуватися в одному місці. Раніше за деякі речі відповідав департамент культури, за інші — департамент архітектури, зараз це все в одних руках. Я б також створив організацію при обласному департаменті культури, де б набрали хоч по два фахівці, які могли б моніторити стан цих садиб, готувати якісь пропозиції, попередні розрахунки ремонтних робіт».

Володимир Лопатько розповідає, що на сьогоднішній день практично всі садиби Харківщини, які вважаються збереженими або напівзбереженими, перебувають в аварійному стані. За словами архітектора-реставратора, процент їх втрати становить близько 70%.

«За туристичним маршрутом по лініях Мерчик — Шарівка і далі Наталівка всі перебувають у такому стані, що завтра або згорять, або розваляться, і ми їх втратимо через ті чи інші причини. Сьогодні новому розпорядникові і коштів, і дозволів з охорони культурної спадщини, зокрема ось цих садиб, — департаменту культури — треба перебудуватися й почати працювати хоча б над моніторингом стану цих об’єктів. Я розумію, що зараз не той час для цієї роботи. Але треба хоча б з’ясувати й описати проблему місцевій владі, що відбувається з охоронними договорами, щоб вони контролювали ці справи. А якщо ні, то через прокуратуру подавати до суду».

Історія Шарівського палацу, с. Шарівка, Харківщина

Палацово-парковий комплекс у Шарівці має статус пам’ятки національного значення; білосніжний палац, стиль якого тяжіє до неоготики з елементами ренесансу, було збудовано поміщиком Ольховським у 1836 році. Проте він не був його найбільш дбайливим власником і, подейкують, програв маєток у карти. Наступні власники, Гебенштрейти, розбудували інфраструктуру маєтку — оранжереї і великий парк із рідкісними рослинами, додали в’їзні ворота, господарчі приміщення. Надалі власником маєтності став підприємець Леопольд Кеніг, який заробив статки на виробництві цукру, спирту та лісопильнях і був відомою людиною того часу.

Дослідник історії Слобожанщини Андрій Парамонов розповідає, що Кеніг придбав у Дмитра Гебенштрейта (Син Х. І. Гебенштрейта. — Прим. ред.) величезну ділянку у близько 5 тис. десятин землі, яку тоді порівнювали з невеликим графством. Зокрема його цікавили й сучасні винокурні попереднього власника. Сам палац був скоріше доповненням до цієї економічно вдалої угоди. Головною українською резиденцією Кеніга тоді була маєтність у Тростянці на сучасній Сумщині, в Шарівці жив спочатку його син Фрідріх, а потім Юлій.

Відвідувачам Шарівка нагадує справжній замок: віддаючи данину неоготичному напряму, будівля має вежі та шпиль, склепінчасті вікна, оздоблена зубцями, схожими на фортечні. В головному палаці більше 20 кімнат і 3 зали, витончені інтер’єри, у внутрішньому оздобленні приміщень були використані білий та рожевий мармур, цінні породи дерева, різьблення, розписи.

З 1925 до 2008 року в маєтку працював протитуберкульозний лікувальний заклад.

При палаці створений «народний» музей, який очолює місцева мешканка Наталія Твердохліб, проте офіційного статусу він не має.

Наразі стан пам’ятки залишається дуже вразливим.

Архітектор-реставратор Володимир Лопатько пригадує, що Шарівкою цікавилися не раз. За його словами, ще в 1980-ті роки в тогочасної влади були плани проводити відновлювальні заходи, але вони закінчувалися тяганиною про виділення коштів.

«У часи, коли працював диспансер, якась робота велася: ремонтували фасади, дах, підпірні стіни, та цього було дуже мало. У 2000-х роках тубсанаторій закрили, і об’єкт перейшов у володіння обласного управління архітектури, де виділяли кошти на протиаварійні консерваційні роботи, які були мізерними. Приміщення було повністю звільнене, згодом там організували комунальне підприємство, поставили охорону, виполювали траву, роботи обмежувалися цим».

Директор Музею міської садиби Андрій Парамонов згадує, що в часи, коли область очолював Арсен Аваков, до Шарівки на «суботники» приїжджали службовці обладміністрації й розчищали територію. Проте як саме вони це робили в старовинному парку — залишається тільки здогадуватися. До процесу не були залучені ані фахівці із садівництва, ані з ландшафтного дизайну.

До Шарівки виявляла певний інтерес компанія BASF (Badische Anilin- & Soda-Fabrik). Виготовляючи олію з української місцевої сировини, бізнес виділяв із прибутків кошти на відновлювальні роботи, але рівень їх виконання був низьким, бо фахівців-реставраторів до них не залучили. Володимир Лопатько зазначає, що через це палац зазнав пошкоджень. Він додає: перед пандемією виконував аналіз стану комплексу на запит нової місцевої влади, яка планувала комплексні протиаварійні роботи. Проте ініціатива згасла, ця документація досі в Харківському департаменті капітального будівництва.

«Всередині будівлі збивають дерев’яні панелі, ламають мармур. Така “охорона” ні до чого хорошого не приведе. Я повідомляв про це в Департамент культури», — Володимир Лопатько

Палацово-парковий комплекс хотів орендувати голова благодійного фонду «Омріяна Україна» волонтер Олексій Толкачов, щоб відновити його й перетворити на міжнародний культурний центр, але в обласній адміністрації йому відмовили. Після тривалих невдалих спроб «пробитися» до Шарівки Толкачов вклав кошти в замок у Франції.

Палац ще й заручник розташування — селище майже в 100 км від Харкова, без інфраструктури. На думку архітектора Лопатька, можливим рішенням було б створити там у рамках держполітики окреме КП, набрати штат співробітників і під керівництвом досвідчених реставраторів виконати відновлювальні роботи.

До повномасштабної війни Шарівський палацово-парковий комплекс мали включити до урядової програми «Велика реставрація». Зараз же не відбувається взагалі нічого, крім занепаду пам’ятки. Через війну до неї не пускають відвідувачів, замість життя — і всередині приміщень, і навколо палацу — все більше й більше панує пустка.

Чи приваблива українська спадщина для її потенційних рятувальників?

В архітектора-реставратора, засновника студії Kumeiko Architects Олександра Кумейка ми запитали про його ставлення до проблематики збереження спадщини та особливості роботи реставратора з відновлення замкової та палацово-паркової архітектури.

За його словами, маєтки являють собою рукотворні шедеври зі сформованою композицією та наповненням, у більшості випадків виконаному на найвищому рівні, тому завдання реставратора — повернути їм колишню красу й велич та, якщо потрібно, покращити, узгодити із сучасними вимогами й не нашкодити. Головне завдання — зберегти об’єкт спадщини або його елемент, який перебуває під захистом. Це може бути монументальність такого об’єкта або певні містобудівні характеристики, які захищаються, можливо, це інтер’єри чи багато інших речей. «У великих проєктах є де розгулятися, але така робота є й дуже складною. Архітектор-реставратор слідує за вже створеною ідеєю і не має права її переінакшити чи привнести щось своє».

Олександр Кумейко: «З погляду інвестиційної привабливості української архітектурної спадщини наразі вкладати в неї кошти — це ніби зробити собі дуже дорогий монумент»

Архітектор констатує сумну ситуацію, яка склалася в Україні з об’єктами культурної спадщини, і пропонує поглянути на проблему крізь призму інвестиційної привабливості цінної архітектури:

«Для будь-якого інвестора мати справу з культурною спадщиною в Україні — велика проблема. Коли все перебуває під захистом і людина не має права нічого змінити, це дуже відлякує потенційних інвесторів. Ми є давньою, але водночас молодою державою, в якій ще не відбулося накопичення капіталу. В цьому плані ми ще не доросли до моментів, коли підприємець може собі дозволити витратити кошти без бажання повернути їх за короткий час. У нас в Україні досі живуть, орієнтуючись на 3–5 років окупності. Звичайно, в Європі чи США є проєкти, які можуть давати таку окупність, але зазвичай робота з нерухомістю передбачає період від 10 років.

Тому у нас ще поки незрозуміло, як можна вкласти сотню чи дві сотні мільйонів гривень у реставрацію якогось об’єкта, який до того ж невідомо, як використовувати, коли він під захистом, а по-друге, для чого? Якщо для промоції себе, то дешевше поставити скульптуру чи лавочки в парку. Поки що це питання у нас не в моді. Але ситуація змінюватиметься в найближчому майбутньому. Якщо не самі українці, то європейці звернуть на це увагу й будуть витрачати і гроші, і свій час, і бажання».

«Тільки-но ми згадаємо пам’ятку, яка розташована десь не в місті, — розуміння її потенціалу у відповідальних органів і власників в Україні відсутнє», — Олександр Кумейко

Кумейко говорить: проблема експлуатації та відновлення нерухомої культурної спадщини існувала й до повномасштабного вторгнення, а тепер лише посилилася, бо з’явилося багато інших.

«Сьогодні панує колективна безвідповідальність. Немає ніякої відповідальності, окрім судової тяганини з власниками приміщень чи маєтків щодо приведення їх у нормальний стан, яка, втім, не завершується успіхом, — каже він. — Окрім нормалізації відповідальності та стосунків із власниками пам’яток, державні органи охорони спадщини так і не змогли відповісти на питання та зрозуміти, яким функціоналом наділити пам’ятки, як зробити їх живими й економічно привабливими? Це зупиняє будь-які рухи в напрямку їхньої реставрації».

Він продовжує: для дороговартісних пам’яток із великою територією, розташованих за містом, поки немає гарантовано успішних сценаріїв, які б зацікавили бізнес. Їхня територія або розпланувальні ділянки перебувають під захистом, там не можна збудувати нові споруди.

«Я не чув багато розмов про те, що хтось хоче придбати задешево маєток або територію, навіть якщо брати не Лівобережжя, де війна ближче, а, наприклад, Львів. Або ж зараз ці ідеї припиняють існування зразу на етапі попередніх розрахунків», — констатує архітектор.

Олександр Кумейко розповідає, що відновлення історичної архітектури є кропіткою працею, робота реставраторів спершу передбачає вивчення історичної довідки — дослідження історії створення й життя об’єкта, втручань у нього, а також паспорта пам’ятки, хоча багато пам’яток його не мають: він дозволяє визначити, що саме в будівлі або комплексі перебуває під охороною, відповідно, які типи змін і робіт можуть бути реалізовані. Виконуються інструментальні та хіміко-технологічні дослідження для визначення переліку необхідних заходів щодо реставраційних робіт на пам’ятці.

Великим ризиком для давньої кладки чи фундаменту може стати некомпетентне порушення гідроізоляції. Мури або кладка, які простояли сотні років, можуть перетворитися на груду матеріалів.

Після наукової роботи фахівці переходять до проєктних рішень. На попередньому етапі ця робота може бути виконана приблизно за три місяці, з достатньо ґрунтовним рівнем досліджень. Тобто якщо українські пам’ятки все ж таки візьмуться відновлювати — чи то українські, чи то залучені практики, то процес може відбуватися достатньо швидко. Потім починається робота з концепцією, тривалість якої може дуже відрізнятися залежно від замовника і тих, хто залучений у процеси.

Найважчим у цій роботі архітектор називає визначення функціоналу, бо ним обумовлені всі подальші рішення, проєктування.

«Важливо правильно зрозуміти, що ж цей об’єкт пропонуватиме людям після реставрації, яким буде його життя та нова функція. Вступають у дію ідеї, цифри, економіка… і це найскладніше», — говорить він.

PRAGMATIKA.MEDIA: Продовжуючи тему цифр: побутує думка, що реставрація — це завжди дорого, а відновлення історичних об’єктів — дуже дорого. Настільки, що до деяких об’єктів важко й підступитися. Чи завжди якісна реставрація — це мільйони?

Олександр Кумейко: Будь-який вид реставрацій буде дорожчим, ніж реконструкція, але я б не назвав це «за всі гроші світу». За певного збігу обставин — я зараз маю на увазі не музеї, якими опікується держава, а саме бізнес-проєкти — це може бути обґрунтовано. Не можна сказати, що реставрація на 20% чи удвічі дорожча, бо це абсолютно індивідуальна річ. Кожна пам’ятка має свій набір елементів, які перебувають під захистом, від цього залежить вартість. Я вважаю, що якщо в нашої держави буде політична воля надати підприємцям можливості за певних умов використовувати пам’ятки для бізнесу — за умови їх реставрації, збереження чітких зазначених параметрів, то знайдуться бізнесмени, які візьмуть цю справу у свої руки і створять нові привабливі й прибуткові бізнеси. Скрізь у цивілізованому світі, в Європі так і є. Дуже потужний досвід має Велика Британія, Шотландія, наприклад у тому ж самому Единбурзі. Їх можна брати за зразок. Гарний досвід у іспанців та італійців. На мою суб’єктивну думку, у Франції теж значний досвід, але в периферії, подалі від Парижа, із цим більш складно.

«Наші пам’ятки немов сакралізуються. Вони стоять і чекають своєї кращої долі, але вона з ними не стається. Цією “сакральністю” ми як суспільство приносимо пам’яті більше шкоди, ніж користі», — Олександр Кумейко

Що я маю на увазі, коли кажу про гарний досвід? Я бачив дуже багато замків, маєтків, де, наприклад, співіснують музейна частина, яку відвідують за квитками, і готельно-ресторанна інфраструктура. На одній території вони одне одному не заважають, там можуть бути і нові будівлі. В наслідуванні цих прикладів головне для нас те, що в такому разі об’єкт має в собі життя і не руйнується. Якщо в об’єкта є статус пам’ятки, ми не можемо говорити про великий спектр пристосувань чи змін. Якщо його реставрують, то це про детальне відтворення його в найліпшому доступному фахівцям стані. Наші пам’ятки немов сакралізуються, вони стоять і чекають своєї кращої долі, але ця доля з ними просто не стається. Цією «сакральністю» ми як суспільство приносимо пам’яті, на мою особисту думку, більше шкоди, ніж користі.

Все в рамках закону, але…

Не можна сказати, що в Україні відсутні норми або законодавство для роботи зі спадщиною, але з якоїсь причини вони працюють недостатньо ефективно. Доказами цього є і незадовільний стан багатьох об’єктів, і нові рішення, які час від часу ухвалюються владою, щоб покращити ситуацію.

Зараз ситуація погіршилася через війну — і з боку доступу фахівців до територій, на яких розташовані об’єкти, та нагляду за ними, і з боку розподілу коштів на експлуатацію й відновлення. Безумовно, багато об’єктів культурної спадщини постраждали чи були знищені через вторгнення росії, проте списати на нього всі втрати не можна. Скоріше, війна оголила всі вади й недопрацювання, які накопичувалися багато років.

Єдині для всіх фахівців нормативи, за якими має виконуватися відновлення пам’яток, це ДБН А.2.2-14-2016 «Склад та зміст науково-проектної документації на реставрацію пам’яток архітектури та містобудування», розроблені інститутом «УкрНДІпроектреставрація». Ця базова організація України з науково-технічної діяльності виконує науково-технічний супровід державних нормативних документів у сфері реставрації пам’яток нерухомої культурної спадщини. Інститут підпорядковується Міністерству регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (Мінрегіону).

Обʼєкти архітектурної спадщини можуть мати або не мати статус пам’ятки й перебувати в різних формах власності — державній, комунальній чи приватній, це не заборонено законом.

Будівля-пам’ятка — далеко не завжди музей, у багатьох із них мешкають люди або розташовані установи чи комунальні підприємства.

Пам’ятний статус (місцевого або національного значення) є охоронним, тож в ідеалі він має допомагати збереженню об’єкта. Хоча в реальності так, на жаль, відбувається не завжди. Якщо ж статусу нема, зі спорудою може відбуватися фактично що завгодно, на розсуд власників, орендарів та долі…

Основний правовий документ, який подає визначення й описує правову, організаційну, соціальну та економічну діяльність із цінними об’єктами спадщини (творами, спорудами, комплексами, ландшафтами та місцями) — це чинний закон України «Про охорону культурної спадщини».

У законі подається ключова термінологія щодо дослідження, обліку й відновлення об’єктів, зокрема їх виявлення, консервації, пристосування, реставрації, музеєфікації, ремонту тощо. Визначаються типи й види нерухомої культурної спадщини та державні інститути, які мають повноваження управляти її охороною, відповідальність фізичних та юридичних осіб за порушення законодавства про охорону культурної спадщини тощо. У ньому ми знаходимо визначення поняття пам’ятки та процедури набуття об’єктом цього статусу, дані про органи, які ухвалюють ці рішення.

Наразі при МКІП діє Експертна комісія з питань обліку об’єктів культурної спадщини, саме вона вивчає подані документи та оцінює об’єкти щодо їх внесення або вилучення з реєстру пам’яток, зміни категорії чи даних про них. У її складі — архітектори-реставратори, науковці, історики, профільні фахівці і практики.

У 2019 році після трансформації Мінкульту в Міністерство культури та інформаційної політики було створено нову Науково-методичну раду з питань охорони культурної спадщини МКІП України. Цей консультативно-дорадчий орган міністерства розглядає наукові рекомендації та пропозиції щодо розвитку й охорони культурної спадщини, науково-проєктну документацію з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту, пристосування пам’яток національного значення, направлену для погодження до міністерства.

Зі спадщиною на місцях — у містах, на території областей і громад — також працюють консультативні ради з провідних науковців і фахівців-практиків. Вони створюються органами охорони культурної спадщини обласних, міських, районних держадміністрацій. До обговорень можуть бути залучені фахівці у сфері охорони культурної спадщини, фізичні особи на правах громадських інспекторів.

Окрім Мінрегіону та МКІП, можна згадати державні та громадські організації, які працюють із питаннями збереження та захисту культурної спадщини в Україні, наприклад Український державний інститут культурної спадщини (УДІКС) — культурно-просвітницький центр, що належить до сфери управління Мінкульту, ГО «Всеукраїнська Асоціація Охорони Культурної Спадщини», ГО «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури» (УТОПІК), Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць (ІКОМОС) та інші.

У законі «Про охорону культурної спадщини» перераховані відомості про права власності та порядок фінансування охоронних заходів, умови відчуження або передачі об’єктів, можливість їхньої приватизації, встановлення грошової оцінки та укладення охоронних договорів із власниками. Навіть такі «дрібниці», як доступ та екскурсійне відвідування. Здається, потрібно лишень відкрити потрібну статтю — і можна отримати відповіді на багато запитань, але дива чомусь не відбувається. Закон потребує осучаснення та змін, особливо щодо відповідальності за руйнування і знищення пам’яток.

Цікавим епізодом у прагненнях систематизувати зусилля з охорони культурної спадщини та розділити повноваження було створення Кабміном у 2021 році двох інститутів, які мали б стати центральними органами виконавчої влади: Державної служби охорони культурної спадщини України та Державної інспекції культурної спадщини України. Проте обидві з невизначених причин були ліквідовані в січні 2022 року, так і не почавши працювати. Відомства мали відповідати за реалізацію державної політики у сферах охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей. Держслужба охорони культурної спадщини повинна була опікуватися дозвільними та адміністративними послугами у сфері охорони спадщини, управлінням культурними інституціями, поверненням в Україну культурних цінностей. Держінспекція — здійснювати нагляд і контроль у сфері охорони культурної спадщини. За словами тодішнього міністра Олександра Ткаченка, ці рішення уряду мали завершити реформування в системі управління культурою.

Не можна не згадати і про урядовий проєкт «Велика реставрація» в рамках «Великого будівництва», розрахований до 2023 року. Його завданням було відновити 150+ важливих архітектурних пам’яток. У 2021-му ініціативу називали флагманською та безпрецедентною для країни, протягом року було завершено 13 проєктів, ще 20 мали доробити у 2022 році. В реалізації задуманого тоді стикнулися з проблемою фінансування реставрацій об’єктів комунальної власності та тих, що не були підпорядковані Мінкульту, а також із довготривалими тендерними процедурами. Наразі через повномасштабне вторгнення проєкт зупинений.

Що ж відбуватиметься далі?

29 листопада МКІП разом із партнерами проєкту (Мінрегіон, Мінцифри, проєкт USAID/UK aid «Прозорість та підзвітність у державному управлінні та послугах/TAPAS» та Фонд Східна Європа) представили систему обліку нерухомих об’єктів культурної спадщини України єПам’ятка. Цифрова система «Державний реєстр нерухомих пам’яток України» перебуває на фінальній стадії реалізації й очікувано почне працювати в січні 2024 року. єПам’ятка дозволить використовувати єдину базу даних про всі об’єкти культурної спадщини України, включно з тими, що перебувають на тимчасово окупованих територіях, і має стати інструментом державного управління та прозорим для суспільства масивом інформації про пам’ятки. Наразі в реєстрі 105 532 об’єкти культурної спадщини.

5 грудня в Києві за участі представників органів державної влади, громадських діячів, українських та іноземних архітекторів відбувся форум «Реставрація та відновлення культурної спадщини України після великої війни». Захід провели під патронатом Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей ICCROM (Італія). Метою форуму було розроблення стратегій порятунку та відновлення української культурної спадщини.

Т. в. о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв озвучив цифри втрат: станом на вересень 2023 року в Україні постраждало 863 пам’ятки, 119 із них — національного, 674 — місцевого значення. За його словами, міністерство ініціюватиме створення реанімаційного пакета допомоги для пам’яток України. Наступного року міністерство очікує близько 250 млн грн надходжень від ліцензування ігрового бізнесу, які будуть спрямовані на невідкладні відновлювальні роботи.

Чи можемо ми сподіватися, що черговий раунд боротьби за дорогі для українців об’єкти й місця цього разу увінчається успіхом і механізми, запропоновані урядом та фахівцями, запрацюють? А також що до «списку щасливчиків» увійдуть не лише вибрані обрані, а більшість об’єктів, які цього заслуговують?

Порушуючи тему порятунку архітектурної культурної спадщини з українськими експертами, ми ніби торкнулися давно переповненої чаші. Коло проблем, які вимагають негайного вирішення, більше, ніж можна було собі це уявити попередньо. Наші співрозмовники наголошують: в Україні брак кваліфікованих реставраторів та можливостей для їхньої підготовки, цю тему Pragmatika намагалася висвітлити в деяких матеріалах. На державному рівні бракує розуміння, хто має достатній рівень експертизи, щоб брати участь у відновленні важливих об’єктів. Є велика проблема з відновленням культової архітектури Лівобережжя, особливо храмів, якими користується УПЦ (МП). Тем вистачить на багато розмов, але дії важливіші.

Ми запитали в архітектора-реставратора Олександра Кумейка, скільки поранені часом і поганим ставленням будівлі можуть чекати. За його словами, існує поняття життєвого циклу продукту чи об’єктів, яке можна застосувати й до архітектури. Оцінка стану будівель спирається на багато факторів, проте можна вважати, що якщо вона простояла 100 чи 200 років, то вона має існувати ще стільки ж, якщо не втрутяться непереборні обставини. Водночас це не означає, що стан такого об’єкта не буде погіршуватися, якщо ніяких заходів не буде вжито, ми це бачимо на прикладі будівель, про які вели розповідь.

Олександр Кумейко: «Колись за об’єкти такого типу у нас будуть битися. Цей час обов’язково настане»

Архітектор розповідає: важливим моментом, який пришвидшує зворотний відлік, можна вважати подію, коли будівля залишається без покрівлі, як це сталося з маєтком у Старому Мерчику. Доки є дах, вона захищена від атмосферного та температурного впливів. Далі надія лише на стійкість стін, зазвичай у давніх будівель вони достатньо товсті, це було зумовлене конструктивними рішеннями та будівельними традиціями того часу. Пожежа, яка сталася в зазначеному маєтку, найімовірніше, знищила не тільки покрівлю, але й перекриття між поверхами, можливо, зашкодила тримальним стінам, але не критично. Проте і в такому стані палац можна відновити, і він матиме такий самий вигляд, як на фото початку 1900-х років. Він міг би стати ідеальним місцем для родинних візитів на вихідні, адже розташований поряд із Харковом.

Кумейко називає Старомерчанський палац потенційним клондайком, наприклад, його можна перетворити на мініготель. Таких локацій безліч у Центральній Європі, наприклад Італії, і вони користуються шаленою популярністю у прихильників локального туризму. У разі, якщо в такій будівлі створюється музей, поряд із ним органічно виростає інфраструктура, за кордоном такі місця дуже люблять відвідувачі, зазвичай приїжджаючи на вікенд.

У таких об’єктах, як Шарівка, може функціонувати приватний коледж або старша школа. «Створити в ньому працюючий бізнес нема проблеми. Для того, щоб відкрити навчальний заклад, не треба нічого перебудовувати, робити мансарди тощо. Можливо, прибрати певні перегородки, бо класи повинні мати певну площу відповідно до стандартів. Якщо приміщення маленькі, їх треба збільшувати. Але будівля житиме, і це мінімальні втручання. Виглядає вона просто фантастично, — говорить Олександр Кумейко. — Бачачи стан палацу, схоже, що відповідальні особи досі не дуже намагалися йому допомогти, принаймні конкретного результату немає, хоча, звісно, я не знаю всієї історії».

За словами архітектора, серед об’єктів, які ми розглянули разом, найгірша ситуація з козацькою садибою «Покорщина» на Чернігівщині. Якщо не вжити негайних заходів, вона згасне за кілька років, і роботи вже зараз вимагає багато. Якщо в її долю негайно не втрутяться кваліфіковані фахівці, ми втратимо пам’ятку назавжди.

Дуже хочеться вірити в справедливість долі й людей, що гідні уваги пам’ятки дочекаються дбайливої руки допомоги. Якщо не держави, то експертів, яким принаймні не будуть перешкоджати.

 

---

Переглянути статтю у форматі PDF:

Титульне фото: Національний історико-культурний заповідник «Качанівка», Чернігівщина. Фото: Levi Kyiv / Unsplash