Питання збереження національної історико-культурної спадщини особливого значення набуває у складних умовах захисту української державності. І йдеться не лише про підтримку пам’яткоохоронної галузі та необхідність створення сучасної системи управління нею, належного матеріального забезпечення та нормативно-правового регулювання охоронно-реставраційних заходів, але й про формування сучасного наукового та освітнього підґрунтя, на якому має базуватися практика охорони та реставрації об’єктів культурної, зокрема архітектурно-містобудівної спадщини.
Київський крематорій є однією з найчастіше згадуваних будівель у контексті архітектури київського модернізму. На фото — зал прощання Київського крематорію, збудований за проєктом Авраама Мілецького, Ади Рибачук та Володимира Мельниченка. Фото: Юрій Ферендович
Відлуння радянщини
Архітектурна реставрація — це одна з наймолодших гілок архітектурно-будівельної діяльності, яка виникла в ХІХ ст., але активно розвиватися в Україні почала лише після 1960‑х років. Стан наявної нині наукової методики охорони та реставрації об’єктів архітектурно-містобудівної спадщини визначається передусім теоретичними та практичними напрацюваннями, які були визначені в контексті розвитку пам’яткоохоронної галузі країн колишнього СРСР. Відтак, вплив радянської епохи на розвиток діяльності українських архітекторів-реставраторів, безперечно, вагомий, але чи варто й надалі слідувати його принципам? Київський архітектор-реставратор Олександр Кумейко вважає, що необхідно залишити цей досвід в історії і в майбутньому орієнтуватись на практику європейських країн, що наразі мають високий фаховий рівень у цій галузі.
Пам’яткоохоронна та реставраційна галузі в Україні тривалий час перебували в режимі стагнації та дотепер переживають відсутність комплексної стратегії розвитку та брак реальних фахівців у цих сферах
«Мабуть, багато хто із цим не погодиться, але, на мою думку, радянська епоха негативно вплинула на галузь не тільки архітектури, а й реставрації. У той час все було уніфіковане, знеособлене і підпорядковувалось таким поняттям, як колективне, загальне, типове. Не було місця для прояву індивідуальності і справжньої нової архітектури. Все «нове та сучасне» здебільшого було запозичене та скопійоване з досягнень західного, більш прогресивного світу.
Національна бібліотека імені Володимира Вернадського — суміш двох архітектурних епох: неокласицизму та радянського модернізму. Джерело фото: www.nbuv.gov.ua
Маючи великий досвід подорожей Європою та Америкою, я можу сказати, що навіть так званий радянський модернізм не був винайдений у Союзі, — зазначає Олександр. — Зі здобуттям незалежності Україна по інерції продовжувала клонувати радянську архітектуру, надихаючись москвою і петербургом. І дійсно, в той період дуже багато було запозичено саме звідти, але поступово крок за кроком ситуація змінювалась. У 2014 році, і з початком війни з росією, наші погляди були спрямовані на Захід, де багато інноваційних речей на той час уже давно було апробовано. І я вважаю, що ми маємо й надалі триматись цього вектора. Це не є погано і точно не становить перешкод для нашого власного професійного розвитку. Бо ми маємо свій менталітет і свій архітектурний бекграунд».
Незважаючи на поступові зміни, пам’яткоохоронна та реставраційна галузі в Україні тривалий час перебували в режимі стагнації та дотепер переживають відсутність комплексної стратегії розвитку та брак реальних фахівців у цих сферах. Відсутність необхідних законів щодо розвитку галузей і належного рівня освіти майбутніх архітекторів-реставраторів уже сьогодні негативно впливає на процес відновлення та захисту архітектурної спадщини країни.
«Професійні реставратори — це не просто архітектори, це також науковці й технологи», — Микола Віхарєв
Архітектор і віцепрезидент ГО «Альянс реставраторів історичних будівель України» Микола Віхарєв вважає, що окрім цього є й певний конфлікт поколінь старої та нової шкіл українських архітекторів-реставраторів.
Микола Віхарєв, архітектор і віцепрезидент ГО «Альянс реставраторів історичних будівель України»
«Якщо розглядати фах реставратора, то зараз у цій сфері настає переломний момент. Через більш ніж тридцять років незалежності клас фахівців, який виховала радянська школа, поступово відходить у минуле. Так, це безумовно професіонали з великої літери. Одним із таких, на мою думку, є архітектор і реставратор Юрій Лосицький — автор проєкту відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря та низки значущих церков у Києві та області.
Тут варто розуміти, що професійні реставратори — це не просто архітектори, це також науковці й технологи. І наразі більшість із них — це люди віком 50 – 60 років. Нове ж покоління не має можливості здобуття такого рівня знань за відсутності в Україні належної фахової підготовки саме архітекторів-реставраторів.
Молодь диктує нові правила та формати, і це добре. От, наприклад, «Мапа реновації», що генерує діяльність молодих архітекторів, реставраторів, урбаністів. Це громадська організація, і вони розвивають продукт, який слугує передумовою до реставрації об’єктів. Вони — важливі учасники цього процесу», — вважає Микола.
Неомодерністська «Тарілка» — Інститут інформації, збудований за проєктом архітектора Флоріана Юр’єва. 1971 р. Фото: О. Ранчуков
Олександр Кумейко підкреслює: одним із вагомих факторів «просідання» архітектурно-реставраційної галузі України є брак фахівців як серед молоді, так і серед представників державного сектора: «Наразі суттєво відчувається брак фахівців, але багато поточних проблем пов’язані з відсутністю фахівців саме у владних органах. Зокрема, серед них немає архітекторів і тим паче реставраторів, тому рішення базуються виключно на їхніх професійних поглядах. А це не зовсім правильно.
За останні півтора року в процесі захисту нерухомої культурної спадщини суттєвих законодавчих змін майже не відбулось. Навіть коли прийшло усвідомлення, що будь-якої миті може прилетіти ракета… З очевидних причин повністю убезпечити великі об’єкти наразі неможливо, але в захисті культурних пам’яток покладатись лише на Patriot-и теж неправильно. Після руйнування архітектурних об’єктів ми стикнулися з тим, що у нас майже немає їхніх відцифрованих версій, у кращому разі — плани й фотофіксація. Ми маємо всі необхідні технології 3D-сканування і, на мою думку, просто зобов’язані відпрацювати всі об’єкти культурно-історичної спадщини в 3D-моделях», — каже Олександр Кумейко.
Момент розбирання дзвіниці Михайлівського монастиря, який у 1936 році зняв американець Julien Bryan. Джерело зображення: kyivpastfuture.com.ua
У жовтні минулого року в Києві відбулася перша Міжнародна науково-практична конференція «Культурна спадщина в умовах війни: збереження, захист та реставрація». На обговорення були винесені питання захисту, збереження та реставрації об’єктів нерухомої культурної спадщини та культурних цінностей, що зазнали великих ушкоджень через повномасштабне російське вторгнення. Організаторами конференції, що стала платформою для обміну досвідом українських і міжнародних експертів, виступили Департамент охорони культурної спадщини КМДА, КНМЦ та ГО «Альянс реставраторів історичних будівель України». Захід пройшов під патронатом UNESCO та за сприяння Ради Європи. Віцепрезидент ГО «Альянс реставраторів історичних будівель України» Микола Віхарєв виступив одним зі співорганізаторів і спікерів заходу.
«Підготовка до конференції зайняла близько трьох місяців. І як показала торішня практика, одного дня для подібного заходу виявилось критично мало, бо важливих тем, що потребують розкриття та обговорення, безліч. У цьому році ми хочемо зосередитися саме на темі захисту та відбудови архітектурних пам’яток, щоб показати контраст між тими об’єктами, які були захищені, і тими, що за відсутності захисту були пошкоджені. В майбутньому ми плануємо проводити подібні конференції раз на пів року. І якщо зараз багато уваги приділяється саме відбудові, то в післявоєнний час ми хочемо зосередитися на подальшому захисті пам’яток і створенні дієвого профільного ком’юніті», — розповідає Микола.
Момент розбирання дзвіниці Михайлівського монастиря, який у 1936 році зняв американець Julien Bryan. Джерело зображення: kyivpastfuture.com.ua
«У Європі є безліч технологій щодо реставрації та збереження, які доступні нам теоретично, але на практиці ми чомусь ними не користуємось», — Олександр Кумейко
Одним зі спікерів конференції «Культурна спадщина в умовах війни: збереження, захист та реставрація» виступив також і Олександр Кумейко: «Одна з ідей, що пролунала в рамках дискусії, — за допомогою ЗD-сканування ми маємо зробити та зберегти 3D-моделі якнайбільшої кількості історичних об’єктів задля можливості їх відновлення або просто подальшої реставрації.
Олександр Кумейко, архітектор-реставратор, співзасновник і головний архітектор студій «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс»
Але тут необхідно розуміти, що 3D-модель — це не кінцевий етап. Наприклад, ми бачимо площину з вікном, але ми не бачимо, який у ньому склопакет — однокамерний чи двокамерний, або якщо це просто скло, то якої воно товщини. Тому тут є важливим не лише сканування, а й створення повноцінної моделі з її детальним описом. Це задача архітекторів, які мають оцінити матеріали, конструкції тощо. І потім уже додати цю інформацію в документацію. Напевно, це і є основний алгоритм відновлення культурних пам’яток великого об’єму, — вважає Олександр. — Для покращення ситуації нам потрібен міжнародний обмін досвідом. В Європі є безліч технологій щодо реставрації та збереження, які доступні нам теоретично, але на практиці ми чомусь ними не користуємось. Об’єктивно вони — на десятки років попереду. Доцільно буде взяти саме їхній досвід за основу і за можливості якнайшвидше перейняти принципи діяльності їхньої реставраційної спільноти».
Одним із об’єктів захисту ГО «Мапи Реновації» свого часу була садиба Терещенка, що розташована в Києві на бульварі Тараса Шевченка, 34. Ілюстрація із соціальних мереж ГО «Мапа Реновації»
На важливості використання ВІМ-технологій, а також залученні до архітектурної реставрації історичних пам’яток художників-реставраторів наголошує Тетяна Ладан, кандидатка архітектури, доцентка кафедри Основ архітектури та архітектурного проєктування Київського національного університету будівництва і архітектури.
«Наразі внаслідок воєнних дій ми маємо в перспективі ще більше роботи з реставрації та реконструкції історичних архітектурних об’єктів і містобудівних територій, поряд із тими, відновлення й оновлення яких передбачалося в мирний час. Тому залучення до співпраці з архітекторами художників-реставраторів зі знанням ВІМ та адитивних технологій дозволить повною мірою реалізувати відновлення пам’яток архітектури в Україні, посприяє розвитку туризму та підкреслить унікальність і самобутність об’єктів культури національного значення».
Перша Міжнародна науково-практична конференція «Культурна спадщина в умовах війни: захист, збереження та реставрація» відбулася в Києві у жовтні минулого року
Закон і порядок
Велика кількість пам’яток архітектури й містобудування та необхідність постійної опіки над ними, захисту від руйнування вимагають не лише планування та проведення пам’яткоохоронних і реєстраційних заходів, поглибленого вивчення пам’яток, комплексної методики їх натурних досліджень, але й законотворчих програм щодо їх збереження та реставрації.
До 2000 року захист культурної спадщини базувався на законі УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» (1978); після 1991 — у тій частині, яка не суперечила Конституції й законам незалежної України. Наразі в чинному законодавстві з охорони культурної спадщини відсутні чіткі та дієві механізми врегулювання питань реставрації об’єктів і зокрема будинків та споруд, що належать до архітектурних пам’яток. Закон «Про охорону культурної спадщини» за час свого існування зазнав багато змін і доповнень, не завжди на користь тієї самої історичної спадщини. Одним зі співавторів змін до закону свого часу став львівський архітектор-реставратор Марко Савицький.
Марко Савицький, архітектор-реставратор, засновник архітектурного бюро SavytskyyDesign, культурний і громадський діяч Львова
«Зміни передбачали створення наглядових рад, до складу яких увійшли провідні фахівці у сфері збереження культурної спадщини та у сфері охорони пам’яток, а також громадські активісти, які ревно відстоювали та продовжують відстоювати кожну цеглинку в судах та своєю позицією не допускають перетворення важливого історичного середовища на черговий ЖК чи торговий центр. Ми зробили прозорим і публічним спосіб погодження й захисту пам’яток, що для багатьох гравців ринку в той час було незручним і зовсім не вигідним. Тому близько 5 років у нас пішло на імплементацію цього закону. До фіналу закон дійшов із великою кількістю змін, на жаль, і потребує нових удосконалень, зважаючи на нинішні реалії й нові виклики.
Наразі в чинному законодавстві з охорони культурної спадщини відсутні чіткі та дієві механізми врегулювання питань реставрації об’єктів і зокрема будинків та споруд, що належать до архітектурних пам’яток
Зараз пам’яткоохоронна галузь знову в небезпеці, адже законопроєкт 5655 (Проєкт закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери містобудівної діяльності. — Прим ред.) може мати катастрофічні наслідки для збереження історичних пам’яток. Якщо коротко, то він банально суперечить законові «Про охорону культурної спадщини». Він позбавляє органи місцевого самоврядування повноважень надавати висновки щодо проєктів реставрації пам’яток, проєктів будівництва в межах територій пам’яток культурної спадщини, історико-культурних заповідників, історичних ареалів тощо. Тобто будівництво в історичному ареалі абсолютно вітається! А органи самоврядування в питаннях охорони культурної спадщини загалом вилучили з процесу. Як наслідок, можуть руйнуватися пам’ятки архітектури. Їх можуть розбирати, до них можуть прибудовувати обшиті вагонкою балкони, скляні фасади чи іншу катастрофу», — розповідає Марко Савицький.
Метою знакового для Києва проєкту A-Station свого часу стала реставрація та редевелопмент історичних корпусів колишнього заводу «Арсенал», будівлі військової комендатури та Микільської брами. На фото — резиденція освітньої платформи TUMO Kyiv у будівлі колишньої комендатури. Фото: Юрій Ферендович
Для виховання саме культурної свідомості у світі є багато варіантів: наприклад, у Великій Британії збереженням історичної й культурної спадщини опікується церква, монархія, національний траст, групи «друзів», а також залучаються окремі громадяни. А у Франції є поняття «педагогіка культурної спадщини» як міждисциплінарний напрям, що розширює обізнаність місцевої громади щодо ресурсів спадщини, впроваджується через навчальні та просвітницькі уроки, тренінги, семінари, відвідування музеїв, історичних ділянок тощо. Тобто в Європі проблему збереження культурних пам’яток не покладають лише на уряд, відбувається активне залучення громадськості. Схожі процеси йдуть і в Україні.
«На сьогодні 90 відсотків зупинених будівництв на пам’ятках або їх руйнацій — це перемога активістів, а не держави», — Микола Віхарєв
У 2021 році завдяки розголосу й активним діям громадськості навчально-методичний павільйон «Квіти України» в Києві, який намагався знести забудовник, отримав статус об’єкта культурної спадщини. На фото — будівля «Квіти України», зведена в 1985 році за проєктом архітектора Миколи Левчука. Колаж: Юрій Ферендович
«За останні декілька років сталася цікава річ: фактично функції держави з погляду контролю пам’яток і неправомірних дій забудовників виконує громадськість. На сьогодні 90 відсотків зупинених будівництв на пам’ятках або їх руйнацій — це перемога активістів, а не держави», — вважає Микола Віхарєв.
З огляду на це збереження національної культурно-історичної спадщини українського народу повинне стати ключовим, стратегічно важливим завданням не лише громадянського суспільства, але й держави, адже сучасний підхід до збереження культурних цінностей неможливий без організаційних і структурних змін, удосконалення системи державного управління, дієвих механізмів міжвідомчої взаємодії та пошуку нових шляхів партнерства і співпраці з недержавними культурно-мистецькими організаціями, фондами.
Ганна Бондар, народна депутатка України, архітекторка, політична діячка
«В галузі реставрації Україна дійсно має певні проблеми. Ми на декілька кроків позаду сучасного європейського ринку. Чому? Бо в Європі вже багато десятиріч будь-який об’єкт, що є історичною пам’яткою, — це надцінна знахідка і певний «знак якості». У його збереження вкладають дуже багато сил і коштів. Держава враховує той факт, що якщо об’єкт відреставрований, то він має набагато більше плюсів, зокрема й доданої вартості під час експлуатації. В нас до цього поки ставляться з великим острахом, багато хто не хоче мати із цим справу. Наприклад, у Києві лише кілька міцних девелоперів відчули цю жилку і почали працювати з пам’ятками архітектури, — вважає Олександр Кумейко. — Не треба забувати й про те, що в країнах Європи вже декілька поколінь виховані на тому, що повага до культурної спадщини є нормою».
«Звісно, робота з реставрацією пам’яток — це складний процес, який вимагає не тільки коштів, а і професійного підходу, розуміння, що саме треба зберегти. До того ж у нас немає належного досвіду колективної роботи, аби водночас враховувати державні та громадські інтереси, а також інтереси економічної ефективності забудови», — зазначає Олександр.
«Пам’ятка — це не пам’ятник, це будівля, яка має приносити якийсь дохід. Без цього об’єкт втрачає будь-яку цінність в очах інвестора», — Олександр Кумейко
У доробку «Едельбург Архітектс», співзасновником і головним архітектором якого є Олександр Кумейко, — реставрація будівлі Річкового вокзалу в Києві. Фото: Олександр Гончаров / Апостроф
«Інвестиції мають працювати та приносити прибуток. Це правило працює і в реставрації архітектурних пам’яток. У нас поки що дуже мало розуміння, як зробити подібний проєкт економічно привабливим. Українські архітектори часто діють із погляду збереження пам’ятки, враховуючи інтереси держави, але мало хто дивиться на проєкт із погляду інвестора: як отримати додатковий профіт із цієї реставрації? В Європі ж навпаки, дивляться з погляду і збереження, і зацікавленості для інвесторів. У цьому і є головна відмінність, — ділиться Олександр Кумейко. — На сьогодні у нас є досить успішні приклади, той же самий Арсенал, Річковий вокзал… На мою думку, те ж саме можна зробити і з закинутими будівлями по вулиці Січових Стрільців, зробивши там сучасну пішохідну ритейл-стрітфуд зону. Можливо, навіть об’єднавши її з Пейзажною алеєю.
Я вважаю, що після перемоги в нас буде великий інвестиційний приріст, а влада й собі зможе зробити так, щоб Україна була інвестиційно привабливою. Маю надію, що через 5 років буде досить складно знайти об’єкт культурної спадщини, який стоятиме без діла».
Олександр Кумейко, архітектор-реставратор, співзасновник і головний архітектор студій «Кумейко Архітектс» та «Едельбург Архітектс»
За словами Миколи Віхарєва, важливо розглядати це питання також і з погляду державно-приватницького партнерства. «За останні 10 років прогрес реставраційної галузі, принаймні по Києву, досить значний. Активно формується свідоме громадянське суспільство, стає менше чиновників, які підписують «шо попало», як це було, наприклад, 15 років тому… І з погляду реставрації хочеться вірити, що найкраще ще попереду. Хоча, звісно, є й проблеми. Одна з них — це відсутність реальних механізмів державно-приватницького партнерства. Наприклад, на заході України є безліч історичних замків і садиб, які через 6 – 10 років просто розсиплються. Хоча можна було б уже зараз, за прикладом європейських колег, відновити ці об’єкти і зробити місцем атракції туристів. Але, на жаль, навіть Підгорецький замок, що є визначною культурно-історичною пам’яткою України, наразі зазнає істотних руйнувань, хоча до війни входив до державної програми Великої реставрації», — каже Микола Віхарєв.
Освіта й перспективи
Свого часу першою кафедрою в Україні, яка почала готувати архітекторів-реставраторів, стала кафедра архітектури і реставрації, створена на архітектурному факультеті «Львівської політехніки» в 1992 році. Зі створенням кафедри у Львові було відновлено давню традицію проведення пам’яткоохоронних досліджень і підготовки кадрів для виконання реставраційних проєктів. Загалом, починаючи з 1992 року, кафедрою випущено близько 400 архітекторів-реставраторів.
Тетяна Ладан, кандидатка архітектури, доцентка кафедри основ архітектури та архітектурного проєктування Київського національного університету будівництва і архітектури
У 2010 р. Міністерством освіти і науки України спеціальність реставратора в державному переліку під зміненою назвою «Реставрація пам’яток архітектури та містобудування і реконструкція об’єктів архітектури» була поновлена. Ця важлива подія дала надію на покращення реставраційної справи в Україні. Однак у 2017‑му з невідомих причин спеціальність знову була викреслена з міністерського переліку, хоча за останні роки актуальність підготовки фахівців такого профілю тільки зростала. Міністерством залишився непоміченим той факт, що згідно з вимогами закону «Про охорону культурної спадщини» реставрацію та консервацію пам’яток архітектури можуть забезпечити лише архітектори-реставратори, які отримали відповідну фахову підготовку.
«Такої професії, як архітектор-реставратор, на жаль, в Україні й досі офіційно не існує. Попередній міністр освіти обіцяв і не зробив. Наразі це питання на рівні законодавства і відносин з міністерством лобіює Ганна Бондар, за що їй велика подяка», — розповідає Микола Віхарєв.
«У профільних ВНЗ України наразі майже відсутня така спеціальність, як архітектор-реставратор. Часто навчання реставраційній справі міститься в програмі спеціальностей архітектурного факультету, що, на мою думку, не є достатнім. Також варто зауважити, що у нас відсутнє таке поняття, як сертифікація саме архітекторів-реставраторів», — зауважує Олександр Кумейко.
Відреставрована зала Національного університету «Львівська політехніка». Фото: Дмитро Григорчак
Про необхідність внесення в освітню програму архітектурної спеціальності оновлених дисциплін, пов’язаних із реставраційною справою, зазначає і Тетяна Ладан: «У програмі навчання студентів-архітекторів поки що відсутній повний, так званий «алхімічний» складник реставрації деталей, матеріалів та елементів архітектурних об’єктів, напевно тому, що це більше стосується художньо-технологічної діяльності. В програмах дисциплін для магістрів-архітекторів ці питання поки висвітлюються лише частково. Оскільки щороку програми дисциплін і навчальний робочий план оновлюються, сподіваюся, що згодом вони будуть включені в структуру лекцій і практичних занять на перспективу».
«Реставратор — це свого роду лікар, який не дає архітектурі померти. І попереду у нас чимало роботи зі збереження життя наших культурних пам’яток», — Марко Савицький
Фрагмент цегляної кладки одного із цехів колишнього заводу «Арсенал» збережено, щоби продемонструвати стан будівель до проведення реставрації. Фото: Юрій Ферендович
На необхідності особливої уваги під час підготовки кваліфікованих кадрів саме зараз наголошує архітектор Марко Савицький: «В умовах війни сотні пам’яток архітектури були пошкоджені чи частково знищені, тому після нашої перемоги ми стикнемось із такими реставраційними викликами, з якими ми ще не мали справи. Відповідно, грамотні спеціалісти у сфері реставрації будуть просто необхідні. З’являться фонди, бюджети, які дозволять зробити реставраційні роботи якісно. А будь-яка реставраційна робота є коштовна, бо це складний процес, який містить багато етапів: комплексні наукові дослідження, лабораторні, польові роботи, фіксація, розроблення плану реставрації, підбір матеріалів тощо».
«Що треба розуміти, щоб не розчаруватись на початку шляху? Що реставрація — це непросто. Але так можна сказати про початок будь-якої справи, особливо якщо збираєшся робити її надзвичайно якісно й кваліфіковано. Варто розуміти, що реставрація — це робота не лише з матеріалами, це робота з історією. Бо успішний реставратор — не той, хто поміняє вікна в будинку, а той, хто розуміє, що люди бачили через ці вікна десятки чи сотні років тому. Реставратор — це свого роду лікар, який не дає архітектурі померти. І попереду у нас чимало роботи зі збереження життя наших культурних пам’яток», — вважає Марко.
Марко Савицький, архітектор-реставратор, засновник архітектурного бюро SavytskyyDesign, культурний і громадський діяч Львова
Окрім проблематики освітньої галузі, молодих архітекторів-реставраторів в Україні чекає безліч обмежень, які не дають проявляти себе повною мірою. «Одна з проблем — полярність вимог у законодавстві. Наприклад, узяти звичайний будинок на Подолі, який має статус фонової історичної забудови: у нього згідно з чинним законодавством вимоги з реставрації такі, нібито ми реставруємо лавру, не менше. Відповідно фінансово й технологічно це такі вимоги, що простіше не братися за цей проєкт. І проблема в тому, що молоде покоління реставраторів, яке могло б формуватися на таких об’єктах, воно на них просто не заходить», — говорить Микола Віхарєв.
«Молодим архітекторам треба розуміти, що суспільство має недовіру до архітекторів і до будь-яких реставраційних робіт. І ця недовіра має підґрунтя, адже чимало пам’яток було зруйновано, коли під виглядом реставрації проводили рагульський косметичний ремонт. Тож добре, якщо ви — молодий архітектор і ваша місія — це справді зберегти пам’ятку, а не зробити бутафорію. Але якщо ви все одно стикнулись із громадським опором, то слід розуміти, що такі дії є запобіжними та демонструють рішучість суспільства боротися», — зауважує Марко Савицький.
