Людмила Білодід, засновниця бюро Beloded Landscaping
Компенсувати та примножити
Про шкоду, яку війна завдає природі, в українських ЗМІ говорять порівняно рідко. На тлі людських втрат і руйнувань тема шкоди екосистемам відходить на другий план. Але це не означає, що її не існує. Постраждало близько третини природно-заповідного фонду України, зокрема десятки об’єктів Смарагдової мережі та угідь із Рамсарського списку. Випалені чи скалічені обстрілами тисячі гектарів лісу та степів.
Якщо згадати історію відновлення територій після Другої світової війни, то можна знайти чимало прикладів героїчних надзусиль, які люди робили, щоб перетворити обвуглені руїни міст на місця, придатні для життя.
У роки Другої світової британці, нація садівників, повністю перевели на військові рейки не лише економіку, а й власний світогляд. Королівські парки теж були «мобілізовані». Вони використовувалися для розміщення військових наметових містечок і як місце для вивезення будівельного сміття після бомбардувань. Ріджентс-парк, спланований у XVIII столітті як зібрання мальовничих пагорбів, був перетворений на рівне поле, відсипане щебенем. Під Парклендом облаштували бомбосховища, а його зелені газони було розорано під городи в рамках руху Dig for Victory. Таким способом лондонці прагнули створити продуктові запаси для містян та постачання армії, і, слід визнати, цілком успішно: лише 1944 року на нових городах виростили майже три мільйони тонн овочів. Тож коли історики пишуть «“Бліц” назавжди змінив міський ландшафт Лондона», цю фразу можна сприймати буквально.
Гайд-парк, Лондон, Друга світова війна, 18 травня 1941 року. Подружжя займається садівництвом на ділянці в Гайд-парку. Фото: D.X. Magee. ©SSPL/NMeM/Архів Daily Herald
Але ідея надважливості присутності природи в межах міста нікуди не зникла. Вже тоді розроблялися плани з повоєнного відновлення озеленення: професор міського планування Патрік Аберкромбі розробляв свій план Великого Лондона із Зеленим поясом і житловими районами, зануреними в пишні сади. Незважаючи на те, що в підсумку було практично реалізовано лише частину його проєкту, ми захоплюємося результатом зусиль британців щодо озеленення міських просторів.
20% території сучасного Берліна — це зелений простір. Військові втрати (тоді загинуло понад 110 тисяч міських дерев) компенсовані в чотириразовому розмірі. Незважаючи на всі поневіряння та проблеми, вже в 1945 році у місті було створене Головне управління озеленення та садівництва, яке активно зайнялося відновленням зеленого каркасу загиблої столиці.
Зелені зони Берліна. Фото: Adam Vradenburg
У Дрездені, де після бомбардувань центр міста був величезним згарищем, жителі організували групи підлітків, які мали шукати під завалами вцілілі паростки й переносити їх у ботанічний сад для вирощування. У Гамбурзі швидко заповнити зелену інфраструктуру допомогла висадка ендеміків — місцевих дерев, які приживалися швидко та добре.
У Хіросімі дивом уціліло небагато дерев у храмових садах: стіни захистили їх від вогню та радіації. Вони використовувалися як материнські для створення нових насаджень. А в новому плані під парки та сади відвели місця більше, ніж у якомусь іншому японському місті.
Меморіальний парк миру на місці загибелі 60 тисяч жертв атомного бомбардування. Хіросіма, Японія. Джерело зображення: tguide.jp
Нещодавній приклад: Сараєво. Під час югославського конфлікту місто опинилося в блокаді. Оскільки електрику теж відключили, майже всі дерева вирубали на дрова. Після закінчення війни створення нових насаджень стало магістральним завданням для влади. Сьогодні Сараєво вважається одним із прикладів швидкого прогресивного післявоєнного озеленення.
Що може стати на заваді?
Сподіваюся, нам не доведеться шукати саджанці, що дивом уціліли під руїнами, проте ці кейси повоєнного озеленення заслуговують на те, щоб кожен вивчити докладно. Складнощів буде чимало. Я бачу низку системних проблем, які можуть стати каменем спотикання на шляху до українського Regrowing.
Альтанка-ротонда у парку Франка. Львів. Джерело фото: lviv.travel
Почнемо з тотальної недооцінки важливості зеленої сфери на всіх рівнях. Це простежується вже навіть на рівні лексикону. У нас — зеленгосп, у американців і європейців — зелена інфраструктура. Наша довгострокова стратегія — суботник «Висадимо сквер!», а в США та ЄС — 20-річний План управління міськими лісами та План управління зеленими містами.
Для всіх очевидно, що будувати капітальну будівлю, навіть приватний будинок, без проєкту та інженерних розрахунків є неприпустимим. Але спланувати міський парк «на коліні» та займатися urban green management’том готовий кожен другий.
Я часто чую, що головною проблемою галузі називають відсутність якісного посадкового фонду. Мовляв, треба чекати на допомогу від Європи у вигляді зеленого вантажу — нових саджанців, які прикрасять і оздоровлять наші вулиці. Я тісно спілкуюся з представниками розплідників і знаю, що асортиментного голоду ми вже не маємо. Так, поки що є проблема наявності однакових дерев у великій кількості. Коли в роботі великі житлові комплекси, то нам потрібні одноразові постачання великої кількості саджанців. Для останнього проєкту нам, наприклад, потрібно 900 штук саджанців одного виду, 1000 штук — іншого виду. Цифри великі, особливо якщо ми закладаємо живоплоти. Посадковий матеріал повинен бути з одного розплідника, потрібні рослини, вирощені в однакових умовах, обрізані та оброблені однією рукою. Це дозволяє коректно реалізувати план у тому вигляді, в якому він задуманий. У садових центрах зазвичай такої кількості немає. Збирати з різних джерел — значить стикатися з ризиком, що пейзаж буде схожий на клаптикову ковдру і нам не вдасться домогтися єдиного цілісного образу.
Стрийський парк. Львів. Фото: Ann Leonicheva / Unsplash
Але проблему запасу буде вирішено. Для цього є все: руки, ідеї та можливості для розвитку бізнесу розплідників. Сьогодні в українських розсадниках уже починають застосовувати різні способи формування дерев для створення багатостовбурних або парасолькових форм, які нині так потрібні ландшафтним архітекторам. Українські розплідники вже практично закрили попит на алейні дерева, нам необхідно ще буквально років зо два-три. Природу не обдуриш, немає стійких і здорових способів прискорити зростання дерев.
Після децентралізації, коли міста та села отримали у своє розпорядження гроші, які раніше йшли «нагору», питання дефіциту фінансування втратило свою гостроту. Хоча витрачати гроші теж треба вміти. Оскільки досвіду немає, а кошти необхідно освоїти до нового бюджетного року, то всі ми стали свідками масової кампанії з обрізання та кронування абсолютно здорових дерев. Можливо, з погляду начальника служби озеленення, який ще 20 років тому закінчив лісовий технікум, є лише два види робіт — висаджувати дерева та пиляти дерева. А ось що таке створювати нові ландшафти, громадські зелені зони — працівники старої школи чи то не знають, чи успішно забули.
І ось ми підходимо до головної проблеми — відсутності розуміння ролі та завдань ландшафтних архітекторів у процесі відновлення.
Центральна алея парку Франка. Львів. Джерело фото: prolviv.com
Ландшафт починається на папері
На початку березня я читала лекцію на семінарі з ландшафтного дизайну «Рандеву у Клубі Рослин», що регулярно проводить у Львові группа компаній «Клуб Рослин» на чолі з її власником Назарієм Зінком. З колегами обговорювали новітні тренди в ландшафтному дизайні, інновації, а також особливості управління проєктами у сфері ландшафтного дизайну. І я із жалем визнаю, що в Україні так досі й не сформувалося розуміння, що означає ландшафтна архітектура, чим займається ландшафтний архітектор і що таке проєкт у сенсі організації простору, благоустрою території, зокрема озеленення.
Ми ніяк не звикнемо до того, що ландшафтна архітектура — це одна професія, а садовий чи ландшафтний дизайн — інша. Інженерія — робота зі світлом, системами зрошення та водовідливами — це третій, четвортий та п’ятий окремий напрям. Це все суміжні, але різні професії. Навіть замовник не може розібратися, хто за що відповідає, а потім самі команди починають з’ясовувати, які та чиї завдання першочергові, а чиї вже вторинні. Немає злагодженості, оркестр не зіграний.
Обсерваторія дощового лісу Бенчакітті. За словами дизайнерів HAS Design and Research, обсерваторія тропічного лісу Бенчакітті є архітектурним маніфестом. Обсерваторія створює більше природного середовища, виражаючи попит жителів Бангкока на більшу кількість зелених насаджень для їхнього міста. Фото: Rungkit Charoenwat
Немає проєкту — немає позитивного результату. Навіть із добрим проєктом результат може бути не дуже, якщо реалізація постраждала. Але без нього шансів немає жодних.
Затверджений ландшафтний проєкт — це документ, що містить повну інформацію: розрахунки матеріалів, обсягів робіт, терміни, кількість і параметри дерев, кущів та коло відповідальних осіб. Він повинен враховувати всі будівельні норми та правила з оновленнями, враховувати багато різних умов, кліматичні особливості й особливості рельєфу, безпеку та інклюзивність майбутніх просторів, щоб ними могли користуватись люди різного віку. Щоб у темний час доріжки були освітлені, щоб під час дощу вони не ставали слизькими або величезними калюжами, щоб шляхи велосипедистів, автомобілістів і мам із візочками не перетиналися. І насамперед — щоб дерева благополучно досягли зрілості, а потім могли безпечно постаріти.
Ландшафтний архітектор створює саме проєкт. Підкреслю: не ескіз, а проєкт — із робочою документацією на різні стадії, зокрема докладний дендроплан. Наприклад, я давно працюю з Хірокі Мацуурою, і мені імпонує його максималістський підхід. Він контролює весь процес на будівельному майданчику — від і до. Аж до того, як плитку підрізати або куди на кілька сантиметрів змістити зливову каналізацію. Він дуже чутливий до найдрібніших деталей.
Часто девелопер має цілий відділ, який займається проєктним менеджментом. Саме цей відділ відповідає за те, щоби різні команди рухалися одним курсом. Не можна просто найняти підрядника, який орієнтуватиметься на ескіз, візуалізацію і робитиме весь комплекс робіт так, як дозволяє його компетенція. Ландшафтний архітектор повинен мати можливість контролювати процес, здійснювати авторський нагляд та оперативно реагувати: знаходити компромісні рішення, якщо виникають якісь нюанси, — а вони завжди виникають! Будівництво, особливо комплексне, — це найскладніший процес, це командна робота. І ландшафтні роботи не повинні бути вторинними. Інакше не вийде цілісний просторовий образ: ми зрештою побачимо архітектуру і щось там зелене навколо неї.
Урбаністи як члени команди
Сьогодні в Україні дедалі частіше до комплексних девелоперських проєктів залучають урбаністів. Зокрема й урбаністів з-за кордону, які щиро хочуть допомогти нам у відновленні та модернізації. Або вони самі стають ініціаторами впровадження прогресивних європейських рішень. Наприклад, данський урбаніст Мікаель Колвілл-Андерсен, автор книги «45 ідей для українських міст. Та будь-якого іншого міста світу», запропонував ідею створити в Києві та Львові терапевтичні сади у скандинавському стилі. І ця ідея стала в хорошому сенсі вірусною, заразивши та надихнувши багатьох людей.
Проєкт терапевтичного саду. Особистий архів Мікаеля Колвілла-Андерсена
Урбанізм завжди спирається на активність мешканців. Тому Мікаель Колвілл-Андерсен намагається сформувати навколо ідеї створення терапевтичного саду спільноту ентузіастів і однодумців. Якщо це завдання первинне, то я не сумніваюся в успіху: судячи з кількості людей, які відгукнулися і бажають брати участь, є запит і енергія. Але на якомусь етапі інтерес потрібно переплавити в результат. Раніше я вже розповідала, як величезні національні парки Великої Британії та США використовують допомогу сотень волонтерів для догляду за рослинами, для сезонних робіт і заходів. Волонтери підтримують фінансово та фізично знаменитий парк High Line у центрі Мангеттена, але проєкт ревіталізації невикористовуваної залізничної лінії та перетворення її на парк з естакадами створили досвідчені й авторитетні архітектори бюро Diller Scofidio + Renfro, а ландшафтний дизайн — не менш авторитетний садівник Піт Удольф. Ідея — це не проєкт. Скетч, малюнок, візуалізація ідеї майбутнього ландшафту — це не проєкт.
Проєкт терапевтичного саду. Особистий архів Мікаеля Колвілла-Андерсена
Моя думка така: якщо мета — досягнення якісного результату, створення сталого парку, що працює як терапевтичний засіб, то без допомоги професійних проєктувальників, фахівців саме в ландшафтній справі, тут не обійтися.
Ні, процес не повинен відбуватися за зачиненими дверима, можна створити відкриту майстерню, щоб жителі могли спостерігати, як проєктувальники рухаються від ідеї до створення чіткого плану її реалізації. Спостерігати та навчатися, як надалі утримувати цю зелену зону. Як майбутні користувачі та фактично замовники вони зможуть підказати проєктувальникам рішення та сценарії. Ландшафтники працюють з багатьма різними матеріалими, необхідними для реалізації проекту, для створення середовища, в якому буде використано живий матеріал, то їхнє завдання полягає найголовне у тому, щоб зробити щасливими не тільки людей, а й дерева. Для цього потрібні специфічні знання та досвід. Ну подумайте, про який терапевтичний вплив може йтися, якщо висаджені з любов’ю та надією рослини гинуть через помилки в проєкті? Імовірніше, буде зворотний, травмуючий ефект.
Мікаель Колвілл-Андерсен правий у тому, що створення парку не можна відкладати. Він був потрібний ще позавчора. І Колвілл із його авторитетом може стати «криголамом» і пролобіювати цю важливу тему на всіх рівнях. Не можна сказати, що ідея терапевтичного саду — це новина для України. Нехай наші колеги ще не мають широкої медійної аудіторії, але досвід і знання вже є. Про це я розповідала ще у 2019 році у статті «Від “карального” ландшафту до терапевтичного». А у 2021 році бюро Beloded Landscaping брало участь у реалізації ідеї ландшафтних дизайнерів Юлії та Геннадія Рашковських щодо озеленення території дитячої лікарні «Охматдит». Докладно про цей кейс читайте у статті «Ідеальний сад для “Охматдит”. Особливі правила гармонії».
Якщо, як обіцяв Колвілл-Андерсен в одному з інтерв’ю, парк планують відкрити вже в липні, а локація ще навіть точно не визначена, то виникає низка питань. Як бути з необхідністю передпроєктної підготовки? Контекст впливає на форму і функцію, і цей принцип архітектури так само справедливий для ландшафтів. Чому ж у цьому випадку ми його ігноруємо? У своїй практиці я не пам’ятаю жодного вдалого прикладу, коли абстрактний проєкт потім натягували на реальну ділянку. Коробкові рішення хороші в межах однієї клумби.
Сад Morgan Stanley розташований на даху одного з корпусів дитячої лікарні в Лондоні. Джерело зображення: chrisbeardshaw.com
Другий аспект — проєкт не може створюватись без участі локальних фахівців. Якщо Колвілл principal, то хто local? Це світова практика, коли робочу документацію складають місцеві фахівці, знайомі з контекстом, кліматичними особливостями, підрядниками та можливими проблемами. Ще питання — хто обслуговуватиме парк? Цілком імовірно, якщо питання подальшого догляду та поливу буде делеговане місцевим комунальним підприємствам, то вони почнуть економити на воді, а потім — на щорічних доглядових заходах. Тож ось на цьому етапі містянам треба брати все у свої руки: ознайомитися з принципами роботи того ж фонду друзів парку High Line, бути готовими фінансувати специфічні складні заходи, наймаючи професіоналів, а навесні та восени включатися в процеси прибирання.
Безумовно, ми готові запропонувати свій досвід і знання та взяти участь у такій важливій суспільній події. Мене трохи здивувало, чому Мікаель Колвілл не звернувся до Гільдії ландшафтних архітекторів України (GLAU). У нас є напрацьована база контактів, зв’язків, знання та практичний досвід, якими ми, звичайно ж, готові ділитися. Можливо, річ у тому, що ми, GLAU, недостатньо себе піаримо? Або це говорить про те, що навіть усередині професійної архітектурної спільноти відсутнє розуміння, що коли йдеться про ландшафт, то проєкт починається з вибору фахівця з ландшафту.
Ділянки саду трав біля входу до нового корпусу лікарні «Охматдит» в Києві. Проєкт Beloded Landscaping. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Навіть заради досягнення швидких результатів ми не повинні жертвувати естетикою та привабливістю. Терапевтичний сад, як і будь-який інший, має надихати. Якщо в підсумку вийде банальний ландшафт, то ідея буде скомпрометована. І в результаті ми отримаємо по всій країні десятки формальних псевдотерапевтичних садів, створених для видимості турботи про ветеранів або для піар-кампанії чиновника чи політика.
Зелений популізм
До війни українська сфера комунального озеленення радикально відрізнялася від європейської своєю ресурсомісткістю. Якщо підрахувати рентабельність інвестицій у зелене господарство столиці чи практично будь-якого українського міста (як це зробили б у будь-якій комерційній компанії), то ця цифра нас неприємно здивувала б. Але точно сказати ніхто не може, оскільки розрахунки, якщо і здійснюються, то здійснюються на основі порівняння витрачених бюджетних коштів і кількості висаджених дерев. І на папері, можливо, все виглядає непогано. Але в тому й річ, що слід рахувати не саджанці, а повноцінні дорослі дерева. Ті, що вижили й успішно розвиваються. Це має бути безперервний моніторинг.
Солом’янський парк. Київ. Джерело фото: tut-kiev.com
Стрес воєнного часу робить нас максимально чутливими до рідкісних добрих новин. Будь-яка інформація про плани створення нового парку, алеї, саду сприймається на ура. При цьому дуже мало людей готові до критичної оцінки. Скептицизм не вітається. Обіцянки виростити на вулицях міста за кілька років розлогі гінкго з насіння або сосни із саджанців-олівців зустрічають оплесками. На жаль, політики навчилися спекулювати на емоційності суспільства. Чиновники звертаються до теми озеленення як до панацеї від усіх проблем.
Справді, набагато простіше отримати тисячі лайків у соцмережах і симпатії виборців, висадивши алею, ніж вирішувати, наприклад, складну проблему відновлення зруйнованого житла. І якби ж ми в підсумку отримували нові зелені простори! Найприкріше, що в рамках таких популістських акцій навіть цього не відбувається.
Повторюся, обдурити природу неможливо. Дерева «ростуть і на камінні» хіба що в незайманій природі, але не в межах міста. У місті дерева ростуть погано, довго, важко і з умовою, якщо людина забезпечила їм живлення, воду і простір для коріння та крони. Можна закликати містян вийти навесні на акцію масового висадження дерев. Але слід попередити їх одразу, що так само масово їм доведеться потім виходити щотижня у спекотні дні перші кілька років, щоб поливати ці саджанці або як мінімум контролювати — а чи виконують комунальники полив? Можливо, виявиться, що новий сквер ніхто не оформив на баланс і відповідальних за догляд просто немає. Натомість до осені, коли саджанці загинули, звільнилося місце для нової акції. Зручно.
Голосіївський парк — «зелені легені» Києва. Фото: Владислав Бабієнко / Unsplash
Як тільки соцмережі з обуренням відреагували на черговий факт вирубки дерев у місті, людям одразу пропонується альтернатива — обіцянка, що за кожне знищене дерево буде висаджено десять нових. І всі заспокоїлися. А конкретних питань ніхто не ставить. Яких дерев? Якого розміру? Де проєкт? Де нова локація? Хто ландшафтний архітектор? Де бюджет? Хто підрядник?.. Зелений популізм приносить користь політикам і комунальним працівникам. А мешканці просто не хочуть визнати, що ними маніпулюють.
Коли міська влада приймає рішення замінити хворі каштани платанами, то майбутні проблеми з велетнями, що швидко ростуть, а своїм корінням легко розривають бетон, асфальт і комунікації, будуть головним болем для чиновників наступної каденції. Тому на перспективу про ці проблеми ніхто не думає.
Я завжди намагаюся пояснювати, що якщо ми хочемо досягти швидких результатів, то не варто намагатися реалізувати в міському зеленому господарстві дачний підхід.
Навесні люди із задоволенням займаються пророщуванням квітів із насіння на підвіконні, а потім висаджують їх у парнички та ґрунт. Для приватної ділянки можна обрати недорогий дво-трирічний саджанець декоративного дерева й потім із любов’ю доглядати його кілька років, поки він не зміцніє. Але неможливо використовувати узбіччя дороги, тротуар або сквер як розплідник для саджанців. У міські простори висаджують сформовані дерева, які досягнуть зрілості вже найближчими роками.
Парк «Наталка». Київ. Фото: Олексій Пєхов / Unsplash
Навіть розплідники рідко займаються всіма стадіями вирощування дерев. Хтось пророщує або вкорінює живці в умовах теплиці, а потім продає касети з паростками на дорощування. Хтось займається формуванням алейних дерев, хтось —дерев з формованими кронами, наприклад, парасольні форми для комерційного озеленення та бонсаї для ексклюзивних приватних садів. У кожного підприємства своя спеціалізація, специфічні знання та досвід. Наприклад, чому зелена промисловість така розвинена в Нідерландах? Насамперед у їхньому розпорядженні клімат. Вони мають довгу весну, довгий період вегетації, коли рослина активно росте. При настанні літа зростання зупиняється. В Україні інші умови, з короткою весною. Відповідно й зростання саджанців буде повільнішим. Тому в українських розсадниках вже зорієнтувалися, що набагато вигідніше купувати посадковий матеріал гуртом на європейських зелених біржах і потім адаптовувати, дорощувати та формувати їх на місці. Такий промисловий комерційний підхід забезпечує підприємцям успіх.
Приватизуємо це?
Зелена галузь — важлива частина міської та національної економіки. Тож, можливо, для її модернізації слід піти вже знайомим шляхом приватизації? У когось слово «приватизація» викликає лише негативні асоціації, пов’язані з хаосом 90-х років. Але я маю на увазі приватизацію європейського зразка. Передати управління та девелопмент комерційним структурам, зберігши державний контроль і передбачивши громадську участь. Скористатися гідами й методичними матеріалами Євросоюзу та сформувати національну стратегію зелених українських міст.
Оперний парк, зелений оазис у внутрішній гавані Копенгагена з шістьма садами та оранжереєю у формі квітки, спроєктований архітектурною студією Cobe. Фото: © Francisco Tirado
Комунальні служби у європейських містах виступають як замовники, розпорядники коштів і контролери. Вони наймають компанію, що спеціалізується на реалізації ландшафтних проєктів і догляді за рослинами.
Перші роки фахівці уважно стежать за тим, як приживаються рослини, виправляють допущені помилки, якщо вони були, і замінюють загиблі екземпляри власним коштом.
Дерева не схильні до раптової незрозумілої смерті. Зазвичай причина десь поруч: погано підготовлене посадкове місце, помилки обрізки, відсутність захисту, нестача або надлишок вологи. Українські озеленювачі-комунальники можуть легко пояснити те, що трапилося, як «воно саме», і така відповідь чомусь приймається як серйозна. Але якщо відповідальність за можливу загибель дерев лягає на плечі виконавця, він із самого початку зацікавлений у тому, щоб усе зробити грамотно і відповідно до проєкту. Терміни гарантійного обслуговування також прописані. Надалі дерева зміцніють і перестануть потребувати ретельної опіки. Втручання знадобиться лише в екстрених випадках.
SkyRoom Community Square — парк в автомобілецентричному Нью-Мехіко, спроєктований студією McClain + Yu Architecture & Design для того, щоб створити тінисте місце для відпочинку містян. Фото: Marble Street Studio
Закони ринкової економіки та конкуренція в ідеалі стимулюють професійне зростання фахівців, зайнятих у цій сфері, змушують усіх учасників розвиватися. Чому не варто відкладати таку реформу до тихих мирних часів? У нас сформувався запит на якісне середовище. У нас з’явилися сотні й тисячі помічників із різних країн, готових ділитися знаннями. Але головне — незважаючи на воєнний час, ситуація сприятлива для перезавантаження, оскільки наші люди відкриті до нового, готові все це — нові знання, нові принципи — осмислити та прийняти.
