Людиноцентрична архітектура в новому проєкті Ukraïner із Марком Савицьким

PRAGMATIKA.MEDIA: Як у вас виникла ідея співпраці з Ukraïner?

Марко Савицький: Спочатку до мене звернувся Богдан Логвиненко [засновник проєкту Ukraïner. — Прим. ред.] щодо співпраці з Ukraïner, чи не хотів би я долучитися до команди, бо вони зараз шукають ведучого нового сезону, який би міг передати глядачам якісь нові смисли, бути провідником у відбудові громад, а не просто бути спостерігачем. І я одразу погодився, тому що відновлення країни в будь-яких аспектах — це те, чим я займаюся останніх два роки. Це про інклюзивність, безбар’єрність, доступність.

Коли мене обрали, ми з командою підібрали яскраві кейси інфраструктурних відновлень, склали план зйомок. І вже на сьогодні знято достатньо матеріалу для двох чи трьох серій. 

Перший сезон складався з трьох серій. Зараз триває другий, і скільки буде в ньому епізодів — я поки не знаю. Ми ще на стадії експерименту, робимо багато змін, щось корегуємо. 

P.M.: Які містечка, окрім Бородянки, будуть висвітлені в другому сезоні?

М. С.: Ірпінь, Гостомель, Буча, Ворзель. Здебільшого це буде Київщина. Це ті містечка, які першими прийняли на себе повномасштабне вторгнення й окупацію. Плануються ще й інші міста, але вони будуть згруповані за регіональними локаціями. 

Відновлення України без відновлення громад неможливе

З першого епізоду ми повністю відійшли від сценарію попереднього сезону. Зараз, розповідаючи про архітектурне відновлення, архітектуру в цілому, інфраструктуру, ми все одно більше звертаємо увагу на людей та їхні історії. Це про людиноцентричну архітектуру. У другому сезоні ми плавно переходимо до розуміння, що відновлення України без відновлення громад неможливе.

P.M.: Чи можете більш детально охарактеризувати термін «людиноцентрична архітектура»? Якою має бути така архітектура? 

М. С.: Людиноцентрична — це така архітектура, в центрі якої є безпосередньо людина і її потреби. Бо в умовах відновлення немає сенсу будувати нові інфраструктурні об’єкти, де немає мешканців узагалі, де люди покинули громади, де громада фактично мертва.

Звичайно, можна відбудувати те, що було. Втім, я не люблю термін «відбудова». Мені більше до вподоби термін «нове будівництво». Ми маємо будувати нове. Те, що не базується на посттоталітарних принципах формування міст.

Ми вже відзняли декілька епізодів, і в багатьох із них я побачив, що в 90% громад, маленьких міст, селищ бачать відбудову пострадянського простору. Тому ми показуємо ті відновлені об’єкти, які ламають парадигму, що треба просто відремонтувати, відбудувати. Треба будувати нове, згідно з потребами людей, які живуть тут і зараз. 

Наприклад, коли в Бородянці будувався ЦНАП, для мене був цікавий не сам конструктивний елемент і як технологічно він збудований за модульними технологіями, а скільки нових послуг надає цей ЦНАП, чи він охоплює лише бородянську громаду, чи й інші. 

І ще один дуже важливий аспект, який мене зачепив. У Бородянці зробили гарний ЦНАП, який реально розвантажує громаду у сфері послуг, його збудували згідно з європейськими стандартами й українськими нормами. Є ліфт-підйомник для людей з інвалідністю, для людей на кріслах колісних, але він не працює. І це наша пострадянська парадигма, що номінально ми дотримуємося норм, а фактично вони можуть не працювати. Виявилося, що за весь час не було ще жодної людини з інвалідністю, яка б мала потребу скористатися цим ліфтом. Якраз на другому поверсі розташований архітектурний відділ. І виходить, що якщо я, в силу обставин, буду на кріслі колісному, то не зможу працювати в цьому ЦНАПі. Натомість сенс парадигми людиноцентричності полягає в тому, що в центрі всього завжди має бути людина. 

Інший приклад — новозбудований ліцей, навколо якого зараз стільки хайпу та обговорень у медіа через спротив влади відкриттю будівлі. Бо наша українська бюрократична машина часом не пристосована до швидких змін і рішень. Цей ліцей відбудував за власні гроші уряд Литви. І тут так само важливо було дивитися не стільки на архітектурну цілісність об’єкта, скільки на те, що діти отримують як учні.

Під час повномасштабної війни можливість облаштування укриттів у колишніх радянських школах стала дискусійним питанням. Дуже часто як архітектор я чув, що в школах проблема є в тому, що не можна зробити укриття. Всі старі будівлі шкіл не піддаються правильному переплануванню, щоб це було дійсно правильне укриття, згідно зі стандартами й нормами безпеки.

Проєкт у Бородянці став прикладом того, як можна зробити це укриття, адже його не обов’язково робити під самою будівлею. Кожна школа має територію, має якийсь внутрішній майданчик, де можна було б зробити повноцінне укриття. І ми так само проговорювали й доводили, що це не надто коштовно. Тобто це дорого, але це не космічні гроші. Тим більше, коли у нас є багато закордонних партнерів, які готові такі проєкти підтримувати й реалізовувати. 

P.M.: Чи можете надати загальну оцінку вже відбудованих об’єктів? Чи вдається міській владі втілювати задумане, чи навпаки, поки немає якогось системного бачення, як це робити?

М. С.: У кожному епізоді я пробую зрозуміти, чи є в громади таке системне бачення, на базі чого вони це будуть відновлювати. І, на жаль, дуже часто це просто локальні проєкти відновлення.

Є різні громадські групи, які мають свої проєкти, по 2–3 майстер-плани з різними візіями. І це тяжко, хоча місцева влада й розуміє, що поки є іноземні й закордонні партнери, державні програми, є шанс відбудувати. 

Вріз: Треба прикладати зусилля для того, щоб люди отримували інфраструктурні переваги у своїх громадах

Зараз діє проєкт «ЄПідтримка», де надаються компенсації за пошкоджені домівки. Водночас з’явилася тенденція, що люди отримують кошти за втрачене житло і з тими грошима їдуть на Закарпаття. Тобто громада втрачає мешканців. Недостатньо просто відбудувати будинки, якщо в них ніхто не житиме. Треба прикладати зусилля для того, щоб люди отримували інфраструктурні переваги у власних громадах. Той самий ЦНАП, наприклад, не стільки цікавий архітектурно, скільки цікавий як інфраструктурний магніт, що дозволяє полегшити життя мешканців. Адже сюди приїжджають люди й із сусідніх громад. Він допомагає їм вирішити багато житлових питань.

Або, наприклад, зруйнований міст в Ірпені. Активісти часто наголошували: для чого нам його відновлювати, «краще б ті гроші спрямувати на житло, на будинки, на все інше, міст зараз не потрібний». А з іншого боку, міст — це інфраструктурний військовий об’єкт. Ним пересуваються війська, транспортуються набої, користуються люди, яким часто потрібно їздити з маленького міста в столицю, евакуйовуються поранені. Тож треба розуміти, що і такі інфраструктурні елементи потрібні. І авжеж, важливе відновлення житла для людей, які його втратили.

P.M.: До речі, наразі від людей надходить багато скарг, що доволі кволо відбувається процес відбудови саме житла. Дитячі садочки, школи, ЦНАПи — авжеж, ніхто не недооцінює важливість цих обʼєктів. Але людям потрібно кудись повертатися.

М. С.: Ці всі обʼєкти не відновлюються спонтанно, є певний план. Якщо відновлюють ліцей чи амбулаторію, то це точно роблять там, де потрібно. Інфраструктурні об’єкти, наприклад амбулаторії, відбудовуються згідно з новими програмами охорони здоров’я, оптимізуються по громадах. Фактично вони мають бути кращими й більш ефективними, аби покривати 2–3 громади.

У нашому проєкті було декілька будинків, які відновлені з урахуванням норм енергоефективності. Навіть панельні будинки. Високі будівлі утеплюються, робляться капремонти. З того, що я бачив, — проводяться серйозні комплексні роботи. 

P.M.: На вашу думку, чи вдасться громадам утілити концепцію, про яку зараз дуже багато дискутують: Build Back Better? Чи є в майбутньому реальний шанс, що відбудовані об’єкти, які зазнали руйнувань, будуть кращими, ніж були?

М. С.: Я думаю, що це дуже важкий процес, оскільки стан деяких громад насправді просто жахливий. Так було і до війни, хоча багато громад розвивалося, як, наприклад, Ірпінь, Гостомель. Після тих страшних руйнувань, яких вони зазнали, постало питання: а що ми відбудовуємо? І це питання потрібно розглядати в кожному конкретному випадку, тому що неможливо до всіх громад застосувати один рецепт.

Миколаїв, Харківщина, Херсонщина, Київщина — кожен регіон вимагатиме своїх умов відновлення. Ми в проєкті наголошуємо на застосуванні таких принципів, як сталий розвиток, прозорість фінансування, інклюзивність і безбар’єрність. Інклюзивність тут розглядається як елемент залучення всіх громадян у процеси. І це найскладніше. Тому що не завжди керівництво громад спілкується з людьми. Тобто й далі залишається така пострадянська, містечкова й архаїчна феодальна структура, яка робить те, що хочеться. Але люди змінилися. Є багато волонтерів, активістів, візіонерів, які навіть у малих містечках руйнують цей старий шаблон комунікації між громадою, містянами і владою. В кожному епізоді ми якраз намагаємося запрошувати таких людей — вони показують місто дещо інакше. Ми рідко спілкуємося з керівництвом, яке може показати прекрасне місто, як вони все чудово відновлюють. Ми завжди беремо когось, хто може з іншого боку показати якісь моменти, пов’язані з труднощами.

На мою думку, кожне містечко має виробити свій наратив. Хто ми є? Куди ми йдемо? Ким ми хочемо стати? Не розуміючи, ким ми хочемо стати, неможливо грамотно, правильно відбудувати. Чи це буде містечко для молоді, чи містечко для старших людей, чи це освітній хаб, чи просто курортна локація біля Києва. Місто має зрозуміти, чим воно є. Якщо це містечко для відпочинку, в ньому не може бути жодних висотних будинків. Масштаб міста має бути витриманий.

P.M.: Яка кінцева мета проєкту? Що стане свідченням того, що конкретний епізод або відзнятий матеріал призвів до конкретного результату? Яким має бути цей результат? 

М. С.: Насамперед це руйнація упереджень, що відбудову не треба робити зараз. Багато хто говорить, що відновлювати країну ми можемо тільки тоді, коли завершиться війна. І в тому певна частка правди є, бо ми не знаємо, де зупиниться ця війна і які будуть ще руйнування. Але, як сказав Валерій Харчишин в одному з епізодів: «Час, поки ми чекаємо, це і є життя». І ми кожним сюжетом із кожним нашим гостем показуємо, що це треба робити зараз, це не складно. Відбудовувати можуть не тільки уряди наших друзів, як-от Литва, не тільки звичайні волонтери. Це роблять прості люди, прості архітектори з Києва, які відновлювали свою домівку разом з однодумцями.

Багато хто з героїв каже, що вони шкодують за тими моментами єдності перших трьох-чотирьох місяців. Тоді всі люди об’єднувалися, допомагали. І хочеться так само спробувати нагадати про це об’єднання, коли ми живемо в часи певної токсичності, тривожності. Хочеться закликати людей об’єднуватися і діяти, не чекати все тільки від держави. 

Крім того, це також зміна упередження, що вся відбудова пов’язана з корупцією. Ми показуємо прозорі та доброчесні приклади, формуємо наратив, що не все у відбудові пов’язане з корупцією. Ми намагаємось показати приклад, як можна: як можна відновити багатоповерхівку в Гостомелі, залучити сусідів та організувати збір коштів, як можна відновити садочок за допомогою іноземних партнерів, як користуватись платформою DREAM тощо.

P.M.: Чи є у зруйнованих міст, на вашу думку, майбутнє й перспективи стати дійсно якісним осередком для комфортного життя людей? Стати містами, куди захочеться повертатись?

М. С.: Це той вектор, до якого нам треба прагнути. Тому що ми дійсно не можемо зараз отримати дієвий рецепт для всіх громад, як зробити так, щоб люди повернулися. Але єдиний спосіб це заохотити — коли ті, хто зараз перебуває в громаді, об’єднуються на якихось платформах, де спілкуються, адже люди розучилися спілкуватися.

Вони повинні виробити, як я вже казав, наратив, ким ми були і ким ми хочемо стати, для кого ми ці громади робимо. Хто поїхав — окей, люди мають право їхати. Багато хто виїжджає, і це нормально, коли людина виїжджає з міста, де є небезпека, бере кошти з підтримки й купує щось там, де безпечніше. Тому що в нас немає харків’ян, в нас немає сумчан, в нас немає киян, львівʼян. У нас є українці. Це наша держава, і ми маємо право жити там, де ми хочемо. Ми не радянський союз. Тому питання, як громадам зробити так, щоб людина захотіла повернутися, лишається відкритим. 

P.M.: Окрім ліцею в Бородянці, чи можете навести ще якийсь приклад, вдалий із погляду відновлення, і обʼєкт, який однозначно можна було б зробити інакше? 

М. С.: У нас дуже великий об’єм таких відбудов. По Київщині близько 2500 об’єктів відбудовується. Тому для проєкту ми обираємо цікаві й різноманітні. Є дискусійні об’єкти. Ірпінський міст, наприклад, — це проєкт Агентства відновлення, він гарно і швидко зроблений. З іншого боку, активісти говорять, що міст побудований без урахування принципів сталого розвитку, оскільки там немає велодоріжок. Масштаб Ірпеня передбачає велодоріжки, тому що дуже багато людей їздять на велосипедах. Ось це не враховано.

Є взагалі унікальний приклад, коли Валерій Харчишин в одному з епізодів сказав, що не буде чекати від держави якихось подачок, мовляв, він хоче жити «тут і зараз». Його будинок повністю згорів від потрапляння ракети, і він власним коштом почав будувати модульний дім для себе. Ба більше, Валерій запустив канал на YouTube, де показує, як не за всі гроші світу можна відбудувати власний дім. Водночас більшість активістів кажуть, що ми тим самим нівелюємо обов’язок держави відновити такі будинки. А людина говорить: «Можливо, держава й мусить, але я живу тут і зараз і відбудовую».

P.M.: Усе ж таки це особистий вибір кожного. До того ж не кожний громадянин може дозволити собі звести з нуля нове житло. 

М. С.: Валерій Харчишин має фонд. Він показує, що за допомогою збору коштів можна отримати ті гроші зараз. 

Але є тяжкі такі епізоди, де люди з Донеччини, з Луганщини повністю втратили житло, їм нема куди повертатися, і в найближчому майбутньому вони, напевно, вже і не повернуться. Американський фонд збудував для таких людей житло і, ймовірно, вони житимуть у ньому до кінця життя. Водночас там створена певна інфраструктура: є кінотеатр, клуб, у них там є оранжереї.

Людиноцентричність говорить про те, що людині треба дати житло, дати можливість заробляти й займатися улюбленими справами

Пострадянська парадигма — це всіх людей, зокрема осіб з інвалідністю, людей літнього віку, викидати кудись далеко, щоб їх ніхто не бачив, і просто утримувати їх. Людиноцентричність говорить про те, що людині треба дати житло, дати можливість заробляти й займатися улюбленими справами.

P.M.: Можете надати оцінку безбар’єрності, інклюзивності в об’єктах, що були відбудовані? Наскільки вони витримуються в межах тих норм, які є в наших ДБН?

М. С.: Скажімо так, усі проєкти, які ми бачили, що відновлені або новозбудовані за допомогою закордонних партнерів, наших друзів, майже на 99% інклюзивні й безбар’єрні. Вся Європа давно так живе, і для неї питання імітації безбар’єрності навіть не стоїть. 

Об’єкти, що будуються нашими молодими, сучасними архітекторами, теж майже в 90% випадків містять безбар’єрні й інклюзивні рішення. Єдине, що, окрім номінальної безбар’єрності, як-от ліфт у ЦНАПі, має бути й розуміння інклюзивності. Якщо є кнопка виклику ліфта, вона має працювати.

Ми часто говоримо про архітектуру безбарʼєрності, але інклюзивність — це про залучення. Вона буває і фінансова, і економічна. Бородянський ліцей не створений таким чином, щоб у цьому навчальному закладі литовці навчали якихось ексклюзивних учнів. Він перебудований і перепланований так, щоб там комфортно себе почували всі діти, навіть діти з інвалідністю.

Можливо, це і стане якорем для повернення або переїзду людей до тих громад, де є якісь інфраструктурні покращення. 

Коли ми перестанемо розділяти людей на різні категорії, тоді у нас суспільство почне відновлюватися комфортно

Люди часто дотримуються думки, що інклюзивність — це створення комфортного простору для людей з інвалідністю. Проте інклюзивний безбар’єрний простір — це насправді універсальний дизайн, який створений для всіх. Тому що люди з інвалідністю нічим не відрізняються від усіх інших. Є мами з візками, особи старшого віку, вони всі потребують безбар’єрності. Коли ми перестанемо розділяти людей на різні категорії, тоді у нас суспільство почне відновлюватися комфортно. 

Бар’єри — це не тільки бордюри, пандуси. Бар’єри — це все, що заважає нашому розвитку. Доступність в адміністративній будівлі, доступність комунікації з владою — це теж свого роду безбар’єрність. Нам треба відходити від парадигми, що безбарʼєрність стосується тільки архітектурно-будівельних норм.

Ми завжди говоримо про сталий розвиток. Те, що ми зараз відбудовуємо, мусить мати попит ще багато років. Нашим поколінням має бути комфортно, щоб не треба було в майбутньому перебудовувати в умовах відсутності ресурсів.

У 50-х роках універсальний дизайн виник не просто так. Капіталістичні країни зрозуміли, що, залучаючи в економіку людей з інвалідністю, які є самодостатніми, розумними і працездатними, вони дають економіці другий шанс на розвиток. Незалучення таких людей — це про фінансові втрати. 

Відсутність бар’єрів дає мешканцям можливість повертатися. Людина знає, що в тій громаді, в тому місті отримує можливості для свого розвитку й необхідні кошти для себе.

 

В рамках документального проєкту «Відновлення міст» вже вийшов другий епізод другого сезону «Макарівська громада: як триває відбудова після деокупації».