Учасниками дискусії стали архітектор, співзасновник студії abmk Богдан Проців; головна архітекторка проєкту A-Station Юлія Полюхович; архітектор, співзасновник офісу міських проєктів «Урбанина» Максим Головко; архітекторка й політична діячка Ганна Бондар; головна архітекторка проєктів ТОВ «БІП-ПМ» Тетяна Григорова та співзасновниця і головна дизайнерка Between the Walls Вікторія Карєва.
Захід відбувся в інноваційному просторі ARCHICLUB
Фасади як ідентичність та енергоефективність: кейси партнерів
Дискусії передувала коротка презентація від партнеру заходу, що продемонструвала, як сучасні фасадні рішення можуть формувати не лише естетику, а й функціональність та комфорт будівель.
Анна Івашко, маркетологиня Komfort Line Plus
Анна Івашко, маркетологиня Komfort Line Plus, представила кейс офісно-житлового комплексу Be the One, що реалізує концепцію «живи, де працюєш». Унікальність проєкту полягає у складному фасадному рішенні з модулями у вигляді сот, що створює враження, ніби будівля «пливе» на тлі неба. «Сьогодні фасад — це не просто оболонка, це елемент, який формує ідентичність будівлі, її комфорт і доступність. Цей проєкт — яскравий приклад того, як сучасні українські інженери й архітектори можуть реалізовувати рішення, що роблять наші міста красивішими», — зазначила Анна. Проєкт був нагороджений премією European Property Awards, що є підтвердженням здатності України створювати якісну архітектуру, визнану на міжнародному рівні.
Костянтин Ковшевацький, головний редактор PRAGMATIKA.MEDIA й модератор заходу
Де починається інклюзивність
Фасади будівель теж можуть бути інклюзивними, адже архітектура — це не лише естетика, а й доступність та комфорт для всіх користувачів. У сучасному містобудуванні інклюзивність фасадів розглядається як частина універсального дизайну, що враховує потреби людей із різними можливостями. Фасад може бути інклюзивним не лише завдяки вхідній групі — пандусам, широким і автоматичним дверям, — а й завдяки візуальній навігації, тактильним елементам, рівномірному освітленню та безпечним поверхням матеріалів. Головний редактор PRAGMATIKA.MEDIA й модератор заходу Костянтин Ковшевацький розпочав дискусію з питання, кому ж належать фасади: людям, місту чи девелоперу? Крім того, він поділився болючим спостереженням: попри постійні розмови про інклюзивність, у публічному просторі її розуміння досі залишається поверхневим.
Дискусійна панель: Тетяна Григорова, Ганна Бондар, Вікторія Карєва, Максим Головко та Богдан Проців
Тетяна Григорова першою взяла слово, зазначивши: незважаючи на те, що фасади умовно належать місту, проблема починається із самих мешканців. «Ми кожного дня бачимо, наскільки паплюжать наші фасади самі ж громадяни. Балкони скляться, кондиціонери вішаються, щось надбудовується. Ця тема потребує тривалої роботи». Що стосується інклюзивності, нинішні спроби її створити часто мають вигляд імітації. «Нещодавно моя дитина питає: “Мамо, що це відбувається? Куди не підеш — усюди розривають тротуари, бордюри ламають”. Ідеш містом і бачиш, що плитку зняли, понизили бордюр, але що зробили? Просто закатали в асфальт. Це наче латки якісь. У нас немає проєкту, ніхто цим не займається. Роблять, аби зробити», — поділилася враженнями архітекторка.
Ганна Бондар розмірковує над проблемами законодавства
На думку Ганни Бондар, корінь проблеми лежить у законодавчій площині. «У нас із 2011 року відбулася дуже сильна лібералізація законодавства, не треба ніяких дозволів на засклення балконів. З іншого боку, за 30 років так і не склалася система регулярних технічних оглядів будинків. І головне — поняття публічного простору ніде не визначене, тому містяни вважають, що фасад — це публічний простір, а власник квартири — що це його власний шматок стіни. І виникає те, що виникає», — пояснила вона.
До дискусії доєдналася відеозвʼязком Юлія Полюхович
Юлія Полюхович додала, що, на її думку, вже є помітний чіткий поділ у підходах до старих і нових будівель: «Наприклад, у старих будинках, вторинному житлі люди що хочуть, те й роблять зі своїми фасадами: надбудови, прибудови, триметрові балкони. А в новобудовах мешканці вже не мають права такого робити. У мене в новобудові є квартира, тож я навіть погоджую колір дерева, який буде використаний на лоджії. Тому мені подобаються ці норми, коли фасади настільки захищаються».
Вікторія Карєва ділиться досвідом створення соціального хабу
Єдина дизайнерка серед спікерів, Вікторія Карєва, підсвітила важливу проблему: часто ідеально продуманий інклюзивний простір усередині будівлі стикається з недружнім середовищем ззовні. Вона поділилася досвідом розроблення соціального хабу: «Ми наразі розробляємо інклюзивне середовище. Це буде соціальний проєкт 4308 Hub. Він розроблений для того, щоб усі люди, зокрема ветерани, змогли соціалізуватися після воєнних дій. Ми враховуємо всі норми всередині приміщення, але, коли виходимо за межі цього простору, розуміємо, що нам треба перебудувати приблизно всю дорогу від автобусної зупинки. Адже можна зробити тільки свій інтер’єр або трохи попрацювати із фасадами, але без доволі глибокого аналізу оточення не вийде гарного результату».
«Інклюзія в широкому сенсі слова — це не про одну категорію людей. Це загалом про те, щоб усі люди мали можливість користуватися громадським простором», — Максим Головко
Максим Головко розмірковує над поняттям інклюзивності
Дискусія перейшла від констатації проблем до пошуку їхніх причин. Чому на Заході говорять про «дрібнозернистість» і прозорість перших поверхів як елемент комфорту, а в нас усе зводиться до суцільної скляної вітрини, яка теж не є доброю історією?
«Фасад — це мембрана й межа між приватним і публічним. І те, що ми бачимо на фасаді, — це насправді ідеальний приклад стосунків між людьми: як ми своє приватне готові ділити з кимось, кого ми не знаємо», — пояснив Максим Головко. Він підкреслив, що засклений балкон — це якраз історія про те, що «це моя комора, мій простір, який ніхто не повинен бачити».
Максим також розширив поняття безбар’єрності, яке часто звужують до потреб лише однієї категорії людей. «Інклюзія в широкому сенсі слова — це не про одну категорію людей. Це загалом про те, щоб усі люди мали можливість користуватися громадським простором. Це і батьки з дітьми, і діти, які самі йдуть до школи. Те, що в нас самокатники можуть безперешкодно їздити тротуарами, — це теж не про доступність, тому що простір небезпечний», — наголосив архітектор. Він розповів історію, свідком якої став: мати з дитиною з інвалідністю їхали в автобусі, і, коли дитина почала галасувати, всі інші люди вимагали від матері, аби вони покинули транспорт. Інклюзія — це не лише про пандуси, а й про готовність суспільства приймати інакшість, додає Максим Головко.
Богдан Проців ділиться власним досвідом щодо безбарʼєрності
Своїм особистим досвідом поділився Богдан Проців: «Мій перший активний юзер-експірієнс щодо безбар’єрності був, коли в мене народилась донечка. Я почав ходити з дитячим візочком по різних площах і вулицях Києва і зрозумів, що це насправді зовсім непросто. Багато чого мені хотілося змінити як архітекторові. Однак я розумію, що між усіма приватними, публічними, комунальними, міськими просторами встановлені чіткі юридичні межі, що значно ускладнює роботу над громадським середовищем як єдиним організмом».
Хто має стати замовником змін: влада, громада чи бізнес?
Ключовим аспектом дискусії стало питання, хто має ініціювати та фінансувати перетворення українських міст на комфортні простори. Юлія Полюхович, розповідаючи про досвід реставрації та редевелопменту історичних корпусів колишнього заводу «Арсенал» у проєкті A-Station, продемонструвала, як жорсткий дизайн-код може створити якісний простір. «На початку ми розробили дизайн-код, де чітко було прописано все: шрифт, його товщина, місце розміщення вивіски. Якщо орендарі не хотіли це виконувати, ми просто відмовляли. Якщо порушували — “рубильник у нас, можемо вимкнути світло”. Навіть McDonald’s, який принципово не хотів відмовлятися від брендової червоної вивіски, з поваги до будівлі — пам’ятки національного значення — погодився на наші умови», — поділилася досвідом Юлія.
«Треба дуже добре розуміти, як працює влада, і на неї впливати. Ми її обрали. Треба ходити на вибори, читати Конституцію й вимагати, щоб влада формувала ту політику, якої хочуть мешканці», — Ганна Бондар
Проте Максим Головко зауважив, що ідеально «вихолощені» простори, створені бізнесом, часто не є по-справжньому інклюзивними. «Щоб побачити, який вигляд насправді має громадський простір, де представлені всі категорії, варто поглянути на центральний вокзал у Києві. Ось це дзеркало того, який вигляд має наше суспільство», — зазначив він. За словами архітектора, проблема полягає у відсутності третьої сторони — міської адміністрації, яка б виступала рефері між девелопером і громадою й виконувала свою роботу.
Ганна Бондар пояснює, як працює міська влада
Цю думку підтримала Ганна Бондар, пояснивши на прикладі створення велоінфраструктури, що зміни починаються з формування політики: «Коли близько десяти років тому я працювала в департаменті містобудування, у нас з’явилася радниця з питань велоінфраструктури — Ксенія Семенова з Асоціації велосипедистів. У 2014–2015 роках вона разом із командою розробляла проєкт міської цільової програми з розвитку велоінфраструктури в Києві. У підсумку програма не просувалася: департамент фінансів відмовляв, адже не було політичного запиту від депутатів. Тоді ми замовили розроблення велоконцепції Києва. Вона створювалась дев’ять місяців через слухання та обговорення з громадськістю. Документ вийшов якісним, але ще рік “варився” в департаментах і міській раді. І лише у 2017–2018 роках місто офіційно затвердило велоконцепцію. На той момент я вже не працювала в цій сфері й не надала цьому великого значення.
Пізніше, під час карантину, коли закрили метро, я вперше спробувала дістатися роботи самокатом. І з подивом побачила: в місті з’явилися ділянки велоінфраструктури. Це були поки що клаптики, але вони працювали: можна було безпечно проїхати квартал, перейти дорогу й знову продовжити шлях. Із часом таких маршрутів ставало більше. Сьогодні я можу спокійно їхати з Печерська на Поділ велосипедом безпечним маршрутом, лише подекуди об’їжджаючи окремі квартали. І це стало можливим саме завдяки велоконцепції: тепер, коли місто ремонтує вулицю, воно звертається до цього документа і враховує, де має бути велодоріжка».
Ганна закликала громадян бути активнішими: «Треба дуже добре розуміти, як працює влада, і на неї впливати. Ми її обрали. Треба ходити на вибори, читати Конституцію й вимагати, щоб влада формувала ту політику, якої хочуть мешканці. Бо без того нічого не буде», — емоційно підсумувала вона.
Гості в залі були активно залучені до дискусії та ставили запитання
Дискусія чітко окреслила класичний трикутник відповідальності, де кожен з учасників — влада, бізнес та громада — має свою унікальну роль, але водночас і свої обмеження. Приватні ініціативи, хоч і створюють якісні оази комфорту, не можуть підмінити собою системну міську політику. Влада, яка володіє ключовими важелями для масштабних перетворень, часто залишається інертною та потребує постійного тиску знизу. Громада ж, будучи кінцевим замовником комфортного міста, не завжди має дієві інструменти впливу та чітке розуміння, як його здійснювати. Очевидно, що ефективна модель змін можлива лише за умови синергії, коли активна громада формулює запит, влада створює прозорі правила гри та має політичну волю, а бізнес виступає ефективним виконавцем, працюючи в межах зрозумілої та довгострокової стратегії розвитку міста.
Фото: Максим Дробіненко
