ВИКОРИСТАННЯ КОЛЬОРУ В ІНТЕР’ЄРАХ, 1830–1900
«Маляру варто почати із застосування принципу, котрий так часто трапляється в природних забарвленнях…, а саме, використовувати яскраві та інтенсивні кольори ощадно, особливо в тих випадках, коли на них падає пряме світло; такі кольори варто вживати, щоб підсилити загальний ефект та додати пишноти їх блиску до багатої та повнозвучної схеми».
Девід Рамсі Гей, «Закони гармонійного фарбування, адаптовані для оздоблення інтер’єрів» (The Laws of Harmonious Colouring, adapted to Interior Decorations, 6-те видання, 1847) (прим. автора).
У цій главі описано еволюцію смаків у декорі за цей період та відображено вплив росту механізації та наукового прогресу на склад фарб.
Кольорові вклейки з «Фарбування та оздоблення» (Painting and Decorating, 1898) В. Дж. Пірса із зображенням: [A] Багатобарвної колірної схеми. [B] Комплементарної колірної схеми. [C] Монохромної колірної схеми. [D] Аналогової колірної схеми.
ОЗДОБЛЕННЯ ШПАЛЕРАМИ
Одна з найсуттєвіших змін у дизайні інтер’єрів початку XIX століття пов’язана з розвитком та все частішим використанням шпалер. При виробництві ранніх шпалер малюнок відтискали на листах паперу, аж до винайдення суцільних рулонів на початку XIX століття. Друкар опускав різьблену форму з грушевого або вишневого дерева в посудину з фарбою. Коли на формі було достатньо фарби, її піднімали, поміщали над папером та притискали до нього, щоб відтиснути малюнок. Це був довгий та повільний процес, і для кожного кольору потрібна була окрема форма.
Перші шпалери з малюнком, надрукованим машинним способом, з’явилися в 1840-х роках, але вже під час Великої виставки 1851 року багато хто вважав механізацію галузі основною причиною занепаду стандартів дизайну. Валики з вигравіруваним малюнком дозволили друкувати ілюзіоністські малюнки з дрібними деталями та тонкими переходами між широкою палітрою кольорів. Але це сподобалося не всім, і у своєму офіційному звіті про шпалери, показані на цій виставці, Річард Редґрейв писав, що досконалість тепер вимірюється за кількістю кольорів, а не за будь-яким іншим критерієм.
Було важко не погодитись, що через масове виробництво страждали естетичні стандарти. Але, як зазначав Ерік Ентвістл у «Книзі шпалер» (The Book of Wallpaper, 1954), «не варто недооцінювати користь, котру зниження цін принесло переважній більшості звичайних людей».
Деякі критики вважали пласкі форми та однорідні кольори, характерні для відтискання з форм, «чеснішими» та більш «доречними» для оздоблення пласких поверхонь на кшталт стін. Але для розуміння контексту цих висловлювань нижче наведено уривок з роману «Безіл» (Basil, 1852) Вілкі Коллінза, в якому однойменний герой відвідує будинок розбагатілого торговця текстилем. Його трохи перебільшений опис ілюструє напрямок, в якому розвивався дизайн:
По приїзду до Норт-Вілли мене провели до кімнати — припускаю, вітальні. Усе в ній було агресивно новим. Полаковані до блиску двері відчинялися зі звуком, що нагадував постріл з пістолета; золотиста, червона та зелена фарби на білих шпалерах, вкритих вигадливими візерунками з пташками, квітами та решітками, здавалося, ще не встигла висохнути; крикливі штори білого та небесно-блакитного, і ще крикливіший килим червоного та жовтого кольорів виглядали так, ніби ще вчора лежали на прилавках магазинів; круглий палісандровий стіл був до болю відполірованим; залишені на ньому ілюстровані книжки із сап’яновими палітурками виглядали так, наче їх ні разу не торкалися та не відкривали з дня покупки; навіть жоден з нотних листів на фортепіано не мав загнутого кутика чи слідів того, що ним користувались. Ще жодна багато вмебльована кімната не виглядала настільки ретельно позбавленою затишку — один погляд на неї робив боляче. Не було ні одного місця, на якому око могло б відпочити.
Зі згадки про лаковані двері можна здогадатися, що на них була імітація дерева, імовірно, дуба. Якщо наприкінці XVII століття малюнок деревини зображали перебільшено, і він нагадував дерево лише здалеку, фахівцю початку XIX століття радили спостерігати за природою як «основою його майбутньої майстерності» та працювати в реалістичному стилі.
Шпалери використовували не так, як це заведено сьогодні. Чарльз Лок Істлейк зазначав у «Порадах про смаки в домашньому господарстві» (Hints on Household Taste, 1868):
В жодному разі не можна допускати, щоб шпалери закривали всю стіну від плінтуса до стелі. Однотонна нижня частина стіни, покрита папером або клейовою фарбою, має займати від двох до трьох футів* над підлогою. Її можна відділити від картатих шпалер над нею легким дерев’яним обломом, вкритим фарбою або позолотою. Другий відступ — фриз — залишають під стелею і вкривають арабесками, нанесеними на основний шар клейової фарби. Це завжди виглядає ефектно, але, звичайно ж, потребує додаткових витрат. Найнудніший декор для стіни у вітальні — зверху до низу вкрити її одноманітним візерунком.
Іноді верхню частину стіни не закривали шпалерами, а оздоблювали різнокольоровим намальованим або трафаретним візерунком, часом з позолотою. Яскравим прикладом, що зберігся до сьогодні (хоча й у відновленому вигляді), є апартаменти Локарно в будинку Міністерства закордонних справ і у справах Співдружності на вулиці Вайтголл. Тамтешній візерунок нагадує шпалери «Зоря імперії», які можна побачити на фотографіях дочок леді Клементини Гаварден, що вона зробила на початку 1860-х років у їхньому домі на вулиці ПрінсесҐарденс, 5, Південний Кенсінґтон, Лондон.
[A] Їдальня апартаментів Локарно в будинку Міністерства закордонних справ, вулиця Вайтголл, Лондон. Кімнату Джорджа Ґілберта Скотта середини XIX століття було відновлено в 1980-х. [B] Накритий стіл в кімнаті Морріс у кафе в Музеї Вікторії і Альберта в Лондоні, дизайнер Філіп Вебб.
Зразки шпалер другої половини XIX століття та взяті з них кольори, з Національного архіву в К’ю, Лондон.
Зразки шпалер другої половини XIX століття та взяті з них кольори, з Національного архіву в К’ю, Лондон.
ІМІТАЦІЯ ДЕРЕВА ТА МАРМУРУ
Вважається, що фарби використовували для імітації інших матеріалів, переважно дорожчих або екзотичних, з давніх часів. Але імітація дерева при оздобленні інтер’єрів, імовірно, з’явилася в середині XVI століття.
В наступному столітті стали відчутними наслідки багаторічної вирубки місцевих дубів для будівництва кораблів та будинків. Ба більше, Велика лондонська пожежа 1666 року спричинила зростання попиту на м’яку деревину для зведення та внутрішнього облицювання будинків. Таке дерево потребувало захисту у вигляді фарби, і іноді його вкривали малюнком, що нагадував деревину твердих порід.
Приблизно в цей час Джон Сміт згадував про імітацію «оливкової деревини» та «горіхового дерева» й описував нанесення візерунку темнішим пігментом. У своєму коментарі про оздоблення XVII століття у Дірем-Парку в Ґлостерширі доктор Ян Брістоу наводить перелік деревних кольорів, які згадувалися в рахунках будинку, зокрема кольори кедру, горіхового дерева, дуба та дальбергії. Ці назви можуть означати просто колір та відтінок цих сортів дерева, але в цей ранній період вони також могли вказувати на імітацію деревини. Зрозуміти, про який вид робіт ідеться, можна лише
з контексту чи зазначеної ціни.
Імітація деревини не згадується у виданні 1804 року посібника швейцарського хіміка та мінералога П’єраФрансуа Тінґрі. Це, імовірно, пояснюється континентальним походженням праці та тим, що на той момент ця техніка ще не повернулася в моду. В Англії інтерес до імітації деревини фарбою почав знову зростати в 1810-х роках. Розвиток мистецтва імітації дерева та мармуру, вірогідно, досяг піку в середині XIX століття. На Всесвітній виставці в Парижі 1855 року Томас Кершов, майстер імітації дерева з Болтона, здобув золоту медаль, але мусив продемонструвати процес роботи після того, як його звинуватили в шахрайстві.
Проте не всі були вражені такою майстерністю, як видно зі слів мистецтвознавця Джона Раскіна в його «Каменях Венеції» (Stones of Venice, 1851):
Нема вбогішого заняття для людського розуму, ніж імітація плямок і смужок мармуру та дерева. Таке ставлення до імітації дерева та мармуру зберігалося в певних колах протягом років.
Той самий впливовий Істлейк дуже однозначно висловив свої погляди у «Порадах про смаки в домашньому господарстві» (Hints on Household Taste, 1868):
Однак практика покриття дерева імітацією його малюнка модна в цій країні ще не так довго, щоб заслужити на повагу як частина традиції. Це претензійна та варта осуду омана, котру не виправдовує навіть економічна доцільність.
Волтер Пірс у його чудовому посібнику «Фарбування та оздоблення» (Painting and Decorating, 1898) дає значно обґрунтованішу відповідь, зазначаючи: Двадцять років тому прозвучала авторитетна заява, що це — дозволене шахрайство; але знову його користь повернула його на передній план.
Пірс наводить кілька рекомендацій та вказує, що вкривати імітацією дерева водостічні труби або зовнішні стінки чавунної ванни, всередині якої вже є імітація мармуру — це зловживання декоративними елементами, як і імітація дерева на плінтусі під стіною, пофарбованою під мармур. Вважалося, що покриття з імітацією дерева переважно значно стійкіше, а тому вигідніше за однотонне фарбування (Хеслак, 1902):
З практичної точки зору імітація дерева є рекомендованою; в окремих ситуаціях, коли фарба сильніше зношується, покриття з імітацією буде кращим варіантом: на ньому не видно відбитків, воно витримує експлуатацію завдяки захисному шару лаку і легко миється; його можна підмальовувати та перелаковувати кожні 2–3 роки, і воно добре виглядатиме до самого кінця.
Багато років такі економічні та практичні міркування переважували звинувачення в тому, що імітація дерева та мармуру — не більше ніж шахрайство. Вищенаведений абзац все ще з’являвся в передруках цієї книги на початку 1920-х років.
У 1930-х роках імітацію дерева все ще траплялася на вхідних дверях. Ця традиція збереглася в Шотландії, де можна побачити імітацію дуба найвищої якості, особливо в районі Нове місто в Единбурзі. В інших місцях виконували імітацію деревини щіткою, приклади чого можна знайти в багатьох каталогах фарб того часу (див. с. 218).
До занепаду цієї техніки доклалося декілька факторів, і не в останню чергу — «представники професії, котрі засуджували імітацію дерева через те, що воліли збутися роботи дешевше та швидше, і не хотіли, щоб вона трималася надто довго» (Пірс, 1868).
[A] Джонстон-Фелтон-Гей-гаус в Мейконі, Джорджія. Будинок було збудовано в стилі італійського неоренесансу між 1855 та 1859 роками. Імітацію дерева на нижній частині стіни сходів на другий поверх було знайдено під розмальованим полотном 1912 року. [B] Голлі-гілл у Френдшипі, Меріленд, збудований у три етапи між 1698 та 1733 роками Річардом
Гаррісоном та його сином Семюелом. Це один з найбільших та найкраще збережених будинків цієї епохи в Меріленді. У спальні видно рідкісну імітацію мармуру, що збереглася з цього раннього періоду.
Варіанти імітації дерева та мармуру фарбою з «Посібника малярів-декораторів та склярів» (The Decorative Painters’ and Glaziers’ Guide, 1827) Натаніеля Віттока.
Друковану версію книги можна замовити і придбати за посиланням.
